Версiя для друку Обговорити в форумi

Не у кожного є можливість переживати хоча б часточку свого життя знову і знову. І справа не у спогадах: в них ми бачимо минуле через призму сьогодення, озброєні знанням наслідків того чи іншого вчинку або ж події. А ось коли я гортаю підшивку своєї газети, то, мов на килиму-літакові, повертаюся в минуле і переживаю ті ж самі почуття, які були поштовхом для написання того чи іншого рядка.
Ось газета за 23 грудня, і знову, як і рік тому, глибокої ночі (а вона стає такою вже після 5-ї години) я повертаюся з конкурсу краси і культури. Прохолодно і волого. Мене підганяє страх, що запізнилася на останню маршрутку. Але встигла, бо за плечима, здається, тріпочуть крила. Це тому, що переможницею в конкурсі стала наша україночка, тому що на конкурсі і за його межами панувало поважне, добре ставлення до культур усіх народів Криму та їхніх носіїв, тому що я теж доторкнулася до всього цього і маю надію передати тепло дотику й нашим читачам.
А ось дивиться на мене з фотографії наша славетна вишивальниця Віра Сергіївна Роїк. Вона жива, як і тоді, у 2008 році. І знову я чекаю від неї дзвінка й думаю про чергову нашу зустріч, бо пишу про неї книгу.
Розгорнувши підшивку, маю змогу знову поспілкуватися зі своїми друзями і товаришами, бо їх чимало живе на газетних шпальтах. Тут живуть і події, що хвилюють, як і раніше, бо потребують не лише оцінки, але і втручання. А це — помаранчевий Майдан, і ще ніхто не зрадив його ідеали…
Отже, у будь-який момент можна наблизити до себе щось із того, що перебуває на двадцятирічній відстані від сьогодення. Щоправда, дуже давні почуття і враження оживають неохоче — реанімації підлягають лише найяскравіші із них.
Дивлюся на фото в газеті і згадую наш найперший редакційний колектив. Ми — це ненормальні патріоти-мрійники, готові на великі жертви ради своєї держави. І те, що важко прийняти розумом, ми підсолоджуємо думками про радянську неволю, й ще нескоро зізнаємося собі, що потрапили із вогню та в полум’я. Особливо некритичними до пострадянського життя були люди, яким довелося попрацювати у радянській журналістиці. Згадуючи ті часи, я завжди бачу перед собою Василя Кириловича Богуцького, нашого відповідального секретаря. За своїм впливом на оточення він був схожий на енергетичний вулкан. Однією із головних його претензій до радянського минулого було те, що, виявляється, за колишніх часів, будуючи дачу, не можна було відхилятися від певних параметрів, аби вона не перетворилася на заміський палац. У підвалі Василя Кириловича зберігалося тоді понад тисячу банок консервацій, і його, як людину відносно заможну, дратували радянські забаганки. Та чи міг він хоча б подумати, що, коли будь-які обмеження відійдуть у минуле, йому з того вже не буде жодного зиску, бо, живучи на жалюгідну пенсію, він не будуватиметься, а його старшого сина викинуть із вікна квартири, яку хлопець здав в оренду підприємцеві, що не бажав за неї платити, сам же Василь Кирилович, сповнений горя і безнадії, задихнеться від чаду на тій же недостатньо презентабельній дачі, і це буде не випадковістю.
Недарма ж наші політики чекають-не дочекаються, коли ж, нарешті, відійде у минуле покоління людей, які мають можливість порівнювати. Інша справа молодь, народжена за сучасності, вона сприйматиме за належне свої матеріальні труднощі, що теж породжують несвободу, та кричущу нерівність й не робитиме з цього трагедії.
Поступово і в нашому колективі епоха революційного романтизму змінювалася на більш прагматичне і тверезе життя. Цьому сприяли й мізерні зарплати, які переважно виплачувалися із затримкою (найбільша — у сім місяців). При цьому ми ніколи не знали, чи буде вона взагалі, чи газета просто припинить своє існування. А трималися і працювали тільки завдяки нашим читачам. Ці люди були нашою великою родиною, вони переймалися нашими проблемами, а ми ладні були на все, аби не розчарувати їх результатами своєї праці. І тут уже не було жодного прагматизму, лише бажання нести їм те, чого бракувало і нам самим: віру у краще майбутнє, у те, що Україна таки розквітне і стане матір’ю для кожного, хто її любить.
Тоді ми мали великий колектив, і молодь, яка не «перехворіла» державною незалежністю, не зазнала великих втрат у цьому процесі, іноді не розуміла душу «Кримської світлиці», сповнену любов’ю до свого народу і болем через його трагічну історію та насправді неоднозначні перспективи. Такі в газеті не затримувалися, і ніхто за ними особливо не сумував.
Мандруючи двома останніми десятиліттями, не можу не згадати про нашого головного редактора впродовж тривалого часу — Віктора Володимировича Качулу. Кажуть, немає незамінних людей. Можливо, так воно і є. Але інша людина робитиме свою справу вже по-іншому, а якщо говорити про газету, то вона робитиме іншу газету, і не відомо ще, чи змогли б її полюбити читачі. «Кримська світлиця» останнього десятиліття була не лише патріотичною, закоханою в рідну мову, але й пісенною, з цікавими конкурсами, вечорницями, її можна було не просто читати, але й жити з нею одним життям.
Не викреслити зі «світличної» історії й той час, коли на місці Віктора Володимировича за бажанням київської влади опинилася інша людина, здавалося б, цілком достойна, що мала журналістські і письменницькі здобутки. Але газета незабаром припинила своє існування, померла зовсім юною, як кажуть, — у розквіті сил. Я рідко пригадую ті часи — надто боляче, бо життя моє без «Кримської світлиці» ставало порожнім і безглуздим. Та нехай би собі і без неї, але ж усвідомлювати, що її немає взагалі, було нестерпно. І якби не Віктор Володимирович, ми б тепер не святкували свого двадцятиліття.
А цей мій екскурс у минуле – саме з нагоди «світличного» ювілею. Сьогодні нас лишилася третина. Це — Іра Миткалик, починаю перелік саме із неї, бо вона у нас — за двох, і за себе, і за свого батька, попереднього головного редактора Володимира Сильвестровича Миткалика. Знаю, що Іра усвідомлює цю свою важливу місію, і шкодую, що, працюючи літературним редактором, вона рідко береться за перо. А батько, якби був з нами, думаю, порадів би за неї, аби вона приєдналася до журналістського цеху.
Працює в газеті фотокореспондентом й ватажок молодіжної організації українських націоналістів Олекса Носаненко. Народжений на Херсонщині, свого часу він самотужки опанував українську мову і послуговується нею у будь-якому середовищі. Нещодавно Олекса вперше став батьком. Його дружина Оксана подарувала Україні іще одного козака — Святослава. Олекса серйозно захоплюється фотографією, і, попри свої дві вищі освіти, серед яких немає дотичної до газетної справи, своє життя пов’язав із «Кримською світлицею».
А без нашого оператора комп’ютерного набору Олени Келімової буває і зовсім скрутно, життя нібито завмирає, бо набрати великий текст без відповідних навичок — справжнє випробування. А ще Олена у нас — відповідальна за міжнаціональні стосунки. Вона, ставши дружиною кримськотатарського хлопця, проміняла комфортне життя у міській квартирі на постійну боротьбу із побутовими труднощами в приміському селі, поки що далекому від цивілізації. А це означає, що кохання таки є, і воно — поряд.
З літа цього року працює в редакції відповідальним секретарем Люба Совик. А взагалі вона з нами вже десять років, з невеличкою перервою. Любі дуже пасує її ім’я, бо саме такою вона є для оточення. Люба — наша добра «світлична» господиня, а ще людина, яка має великий потенціал і віддане «Кримській світлиці» серце. Ось і всі ті, кого можна щоденно побачити в стінах редакції.
Маємо ще кількох творчих працівників, які не шкодують для читачів своїх зусиль і талантів. Це Валентина Настіна, Сергій Лащенко і Микола Владзімірський. То невже це і всі?!
Але ж таки не всі! Бо ніяк не можемо забути про заступника директора газетно-журнального видавництва Віктора Володимировича Пасака. Це він приїжджав із Києва відчиняти для нашого колективу опломбовані двері редакційного офісу. Маючи з ким порівнювати, ми усвідомлюємо — і з другим Віктором Володимировичем нам також дуже пощастило! Гріх було б не згадати і генерального директора НГЖВ Олесю Олександрівну Білаш, бо без цих людей газета б не воскресла. Вони повірили в нас, у нашого головного редактора, попри той негатив, який поширювали їхні попередники, і захистили, підтримали редакцію, давши їй можливість нормально працювати.
Ось за такої ситуації ми зустрічаємо своє двадцятиліття, і дай Бог, щоб воно було не останнім.
Сподіваюся, що згодом, гортаючи підшивку, хтось пригадає і нас, а тим кращим, що ми несли людям, збагатить свою життєву програму.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 28.12.2012 > Тема "Душі криниця"