Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

РОЗДУМИ НАД НОВОЮ КНИГОЮ ВОЛОДИМИРА СТАДНИЧЕНКА «САДІВНИК ЩАСТЯ. СКОВОРОДА ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНИ»

«Відчуваємо дефіцит віри і правди»
Євген Сверстюк

Є знакові книги, жанр яких одразу не визначити навіть досвідченим літературознавцям і вдумливим читачам, бо це — органічний синтез прози й поезії, хроніки подій і рефлексії автора, аналітики й образності, документів та їх духовно-морального, естетичного та осердеченого осмислення. До таких творів я відношу нову книгу лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Міжнародної премії імені Григорія Сковороди і премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності, відомого публіциста Володимира Стадниченка «Садівник щастя». У заголовку книга ословлена сучасним девізом «Сковорода як дзеркало України».
І справді, читаючи зором і серцем сторінку за сторінкою, я чую живий голос Григорія Сковороди, срібну мелодію його флейти, всотую всім єством заповіт нашого Перворозума: «Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього», відчуваю на дотик закличний смисл і зміст книги, націлений на реальне втілення моральних настанов філософа, на духовну сковородинізацію всього нашого життя.
Спрямована вгору і вглиб, книга «Садівник щастя» — ясна виразність гармонії: це перехрестя доль генія народної мудрості і автора, як послідовника свого великого земляка-полтавчанина; це гармонія високого змісту й прекрасної, вишуканої форми: мова живодайна, емоційна, добірна, логічно струнка, довершена. Уся книга ніби наелектризована глобальним мисленням творця «філософії серця», протистоїть згасанню натхненних поривань сучасного суспільства.
Олександр Блок колись точно і влучно описав поняття гармонії: «Що таке гармонія? Гармонія є узгодженість світових сил, порядок світового життя. Порядок — космос на противагу безладу — хаосу». І справді, книга «Садівник щастя» про безмежність і неповторність особистості й творчості Григорія Сковороди — взірець гармонії у світлі наведених думок великого поета, в ній воістину узгоджуються світові сили, земне й небесне, духовне й інтелектуальне, в ній квітують вічні істини християнської культури, як невичерпного джерела мудрості, софійності, спасіння душі у вічності. І слава Богу за це благословіння!
Тож книга — мудрий провідник до гармонії, краси, істини, вона сприймається як роман-хроніка, багатогранний кристал, крізь чарівно-магічну призму якого читачі зможуть наблизитися до таємниці «внутрішньої людини» — українського генія мудрості й доброчестя, бо, за словом Ліни Костенко, «народ шукає в геніях себе». Внутрішній світ Сковороди характеризують слова з його листа до харківського знайомого Артема Карпова: «Ангел мій, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустинею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність — ось мої з нею співжильці. Я їх люблю, а вони мене». Які красномовні слова!
Про самого Григорія Сковороду хочеться сказати як про сина божественної гармонії, бо Господь і талановитий родовід наділили його багатьма дарами: філософа, богослова, поета, байкаря, просвітителя, музиканта, співака, композитора, поліглота, природолюба — Людини барокової культури, що сформувала основи нового світогляду Сковороди як «Учителя вічності».
Сковороду називали «Українським Сократом», диваком, «єретиком», «громадянином світу», він учився у кращих європейських університетах, у славетній Києво-Могилянській академії, тому в його творчій особистості знайшли інтегральну силу національна культура з культурою інших народів і часів: від шанованої ним античності до буремного, з багатоспектральною культурою сьогодення. Воістину: Сковорода — на усі часи! «Він чолом сягнув зірок» (М. Шудря), хоча страждав від «язиковредія» деяких сучасників.
Автор з великою любов’ю, сердечним трепетом змальовує феномен Сковороди, його духовний космос, софійність його мислення і життєвих діянь, мандруючи його стежками–дорогами від рідних Чорнух на Полтавщині до останньої «земної гавані» — Пан-Іванівки (нині Сковородинівки) на Харківщині. Він містично пророкує: «На годиннику Сковороди — наш час». Можливо, тому, що деякі наші сучасники говорять про «великий бал сатани», про «інтернетний натуралізм», «порнографію духу»?
Разом із автором — сковородознавцем і земляком філософа — мандруємо й ми, читачі, ідемо за Сковородою, мов за Віфлеємською зіркою, зачаровані його місією: творити Новий Світ. Григорій Сковорода відкривається сучасним читачам як подвижник духу, душа якого «від поля до небес», як невтомний рушій культури, освіти, науки, як лідер духовно-морального оздоровлення суспільства, як творець практичної філософії буття, в душі якого відлунювали різні культури й епохи.
Його духовна енергія колосальна, бо примножена подвижництвом власного аскетичного життя «старчика», «монаха в миру», як людини доброчесного християнського життя, хоча й із фантомними болями душі. Колись Корній Чуковський підкреслював цінність «ставлення до літератури, як до постригу».Таку жертву любові до Бога й людей плекав у собі Сковорода — від першого до останнього удару серця, бо й улюблену Біблію поклав під голову в своїй могилі, як струмування життєдайної енергії Всевишнього.
Під пером автора оживають основні віхи драматичного життя і творчості мудрого і праведного Сковороди, фундатора мандрівної цивілізації homo etikus. У Сковороди (Вар-Сави — сина спокою) в запасі була і є вічність, а у нас — якась мить життя, яку ми прагнемо присвятити Богові й рідному народові, беручи за приклад образ славетного Українця. Великі люди завжди самотні, про це пише Олександр Сизоненко у книзі «Не вбиваймо своїх пророків!». Тому нам треба з особливою любов’ю, відповідальністю донести світло їхніх ідей, вчення, творчості у найширші верстви населення, аби ми гідно витримали всі випробовування життя з його навальними спокусами й оманливими цінностями так званого «золотого мільярда» людства.
Сковорода — великий містик і стоїк, мандрівник за знаннями й благодаттю, бо для нього це — невичерпне й багатюще джерело пізнання й духовного осягнення здобутків рідного народу й усього людства, опанування світового безміру із солідарним переживанням кожної долі, кожної людини, яка траплялася на його тернистому шляху. Григорій Сковорода жив і творив на зламі століть, він став голосом свого терплячого, пригніченого, зневаженого народу, силу духу, красу серця якого він знав і підніс до самих небес, зокрема в «Саду божественних пісень», своїх богословських розглаголах.
Автор книги переконливо вводить нас у внутрішній драматизм життя українського любомудра, у суперечливі колізії вибору «сродної праці», істинного щастя як мудрого мандрівного «старчика», народного просвітителя із багатотаємними дарами від Бога. Тому образ Сковороди з-під його пера вийшов таким рельєфним, багатогранним, яскравим, психологічно переконливим, глибинно рідним за архетипом «мудреця-миротворця» й «духовного наставника».
Доля Сковороди — загадкова, містична, тому автор дарує нам, читачам, можливість і самим дошукуватися загадок його долі, як сфінкса (за Валерієм Шевчуком), духовної місії на рівні суверенності серця, а також відкривати потаємні скарби душі генія — океану думок, почуттів, учинків, — реалізованих, а часом, на жаль, не здійснених повною мірою. Колізія вічного й плинного в долі й особі Григорія Сковороди, як духовного первня України, розв’язується на користь Вічного новим гуманним поворотом від «абстрактної людини» до «конкретної людини» через геніальну сковородинську філософію серця, яку натхненно висвітлює на сторінках книги Володимир Стадниченко в наші тривожні часи, за висловом І. М. Дзюби, «присмерку творчої думки».
Протистояння розуму й серця розв’язується на користь люблячого серця, так натхненно оспіваного Біблією — Книгою Книг. Серце геніального поета — Великого Полтавця прагне великого, вічного, сакрального, воно осердечує розум кожного українця, відкритого Богові. З цього погляду книга «Садівник щастя» сама синергія щастя, омріяного Сковородою, коли у ХХІ столітті б’ють на сполох слова про «антиукраїнську Україну», про культурний і мовний геноцид, про абсурд підміненості. Саме так сказав вірний послідовник Сковороди Іван Михайлович Дзюба: «Нам Україну підмінили».
Поряд, одночасно зі Сковородою, жили, творили багато людей — знаних, багатих, успішних, але не вони пішли у Безсмертя, а скромний «старчик», який за життя не мав жодного друкованого твору, не мав власної домівки, не мав матеріального багатства, утішався Біблією, творчістю зі скибкою хліба і кухлем прозорої води під небесами України, на лоні оспіваної ним природи. Сковорода писав про себе: «Я нікому не заздрю, нікого не ненавиджу — всім друг, і для мого серця немає ворога в усім Всесвіті». Є над чим подумати багатьом нашим сучасникам.
А які чудові назви розділів подарував читачам Володимир Стадниченко! Вони лунають музикою серця і слова: «Ідемо до Сковороди», «Сад, що квітне в грудні», «Радісна чаша душі», «Самітник холодної криниці», «Громовик думки і слова», «І тут підійшов Сковорода», «Ноїв ковчег культури». Ці та інші поетичні знахідки є знаком сакральних зустрічей, розмов, дивовижного спілкування автора й філософа як побратимів Духу. Ці сторінки книги особливі, містичні, прекрасні й неповторні… Їх хочеться читати й перечитувати… Хіба це не є гідною дякою талановитому авторові від його Духовного Наставника?!
Вражає опрозорене слово автора, укоріненого в духовні виміри Сковороди і в буття рідної землі. Щоби так сказати про українського Перворозума, про його життя і творчість, треба, щоб пером автора водила рука його духовного наставника: «Старовинний Переяслав так і проситься у порівняння з Божою перлиною, що впала з неба» (с. 81). Або: «Духовна пектораль поєднала внутрішній стан великих боголюбів, тотожність їхнього мислення, розуміння вищої істини через майже півтори тисячі років» (с. 139). Або: «Чим довше я, схиливши в пошані голову, вдивляюся в кожну западинку й вигинок гранітного пам’ятника, чим ясніше вловлюю загадкове струмування, що йде від нього й бентежить душу, тим більше видається, що переді мною не камінь, покладений людськими руками, а великий кристал Правди, магічний кристал сковородинівської совісті й вищої моральності» (с. 159).
Книга «Садівник щастя» відроджує або укріпляє віру, помножує наші духовно-моральні та інтелектуальні сили, стає міцною цеглинкою в підмурку майбутнього України, бо ж Сковороду справедливо вважають «тестом на майбутню Україну». Яку? Щасливу! З цим не можна не погодитись!.. Книга «Садівник щастя» прийшла до нас у час пониження людського виміру в світі, у час дегуманізації, наростаючих криз і катастроф, апокаліптичних очікувань грудня 2012 року. Але ж грудень — це місяць народин Григорія Сковороди, і я вірю, знаю: в наших душах розквітнуть божественні сади, насаджені генієм Сковороди.
Читацький успіх книги примножили видавниче мистецтво, поліграфічна культура, а також чотири фотонариси «Сковорода серед нас», які милують око і душу розмаїттям людських постатей і сюжетів. Інакше й бути не могло, бо директор видавництва «Криниця», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України Леонід Іванович Андрієвський сприйняв життя Сковороди, його моральне вчення, книгу про нього, як власну долю, і зробив усе можливе й неможливе, аби книга «Садівник щастя» стала взірцем видавничої досконалості. Більше того, він написав прекрасну передмову «Духозорець вічності» і зараз з притаманною йому енергією до підготовки нової книги — вже до 295-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Особливу вдячність висловлюю і за своє фото в книзі, зроблене в славних пенатах музею с. Каврай, пам’ять про яке навіки в моєму серці.
Так само книга «Садівник щастя» — розрада для тих, хто відчуває свою відчуженість у розбурханому світі пристрастей, душевне лікування для тих, хто прагне жити за Божими заповідями в часи наступу агностицизму, раціоцентризму, духовне опертя для тих, хто з якихось причин втратив віру в людей свого оточення, але з якого все ж можна разом зі Сковородою дорости серцем до небес. Тільки нам усім слід плекати в собі людську щедротну солідарність!
Нещодавно я побувала на схилах Дніпра, у пречудовому Маріїнському парку Києва, в Музеї Води, збудованому завдяки дружній допомозі колег із казкової країни Г. Х. Андерсена — Данії, збудованого для України, її дітей і молоді, для плекання екологічної свідомості. Я милувалася «долею Крапельки», гуляла з киянами серед фонтанів, міні-озер і водойм, чудувалася доброті друзів-данців, і зрозуміла, що їх притягують до нас, в Україну, не лише наші екологічні проблеми, чорнобильська катастрофа: вони інтуїтивно тягнуться до наших сердець, залюблених у рідну землю, оспівану Сковородою: «Ах, ви, вод потоки чисті! Береги річок трависті! Ах, зелень дібров шумливих і гайків…». Згадався «Сад божественних пісень», насичений гармонією людини і Бога, людини і природи, і водночас чуємо сучасний зойк душі: «Страшний скрипаль підняв уже смичок. Він буде грати реквієм річок» (Ліна Костенко).
Схвилював щирістю, добротою й беззахисністю розділ «Мій дружній заповіт», в якому Володимир Стадниченко розпоряджається подальшою долею Великого проекту «Сковорода — 300» на наступні роки, до ще далекого 2022 року. Заповіт складено 9 березня 2012 року, в день народження Тараса Шевченка, і затверджено унікальною печаткою Сковороди. Ось вона, життєва сміливість і водночас творча знахідка автора!
Книга «Садівник щастя» — як неопалима купина у моїй уяві, колективній свідомості всіх сподвижників сковородинського духу, вона ніби перехід, золотий місток від долі однієї людини до долі українського народу, дороговказ до істинного щастя людей. Сковорода — знак нероз’ємності минулого, сучасного, майбутнього, бо, як проголошує автор книги, «Кожне нове століття починається думкою і словом Сковороди». Гідне народобуття, державне будівництво нової України можливі, але лише під духовним омофором Григорія Сковороди, за азимутом його думки, за компасом його слова. А висока питома вага кожного його слова-логоса увінчана всесвітньо відомою автоепітафією: «Світ ловив мене, та не спіймав». І ми рівняємося на приклад життя, високих вчинків Того, хто жив так, як говорив, а говорив так, як жив, бо нині нація переживає інфляцію слова, віри, моралі.
Чи чуємо ми голос Григорія Сковороди? Як дивовижно глянула нам у вічі його Доля! А наша Доля: чи струснула вона наше серце?! Тож закликаю: приєднуймося до благодійної просвітницької діяльності членів Всеукраїнського народного університету імені Григорія Сковороди, берімо із собою в міста і села, школи й університети, інтернати-сиротинці, богадільні, тюрми й колонії книги Сковороди і про Сковороду, садімо сковородинівські діброви — по 300 дубочків на честь славного ювілею, 300-ліття від дня народження. Зростімо наш Сад Божественних Справ під пророчим благословінням українського Перворозума.
Духовне відродження України розпочалося…

Галина САГАЧ,
доктор педагогічних наук, доктор теології, професор, академік, проректор Всеукраїнського народного університету імені Григорія Сковороди

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 28.12.2012 > Тема "Українці мої..."