Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

«СХІД І ЗАХІД РАЗОМ!» - ДОВОДЯТЬ АКТИВІСТИ ЧЕРНІГІВЩИНИ, ХАРКОВА І КОЛОМИЇ, АБО ЯК «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» НАМАГАЄТЬСЯ ЗБЛИЗИТИ ІСТОРИЧНІ ЗЕМЛІ УКРАЇНИ
«...Критики ідеї осередків народної влади (ОНВ) висувають, на їхній погляд, переконливий аргумент, що вона не здійсненна, бо наші люди психологічно не спроможні об’єднатися. А отже, не зможуть перебрати в свої руки реальну народну владу. Їх не переконає історичний досвід здійснення нашими предками саме цих прав через віче, козацьку і «чорну» раду, сходи сільських громад. Нещодавно я відвідав 47 сімей. Розповідав людям про ідею ОНВ. 74 чоловіки погодились стати членами такого осередку. 6 — відмовились. Не визначились 20. Моє опитування — краплинка в народному морі, але воно свідчить, що люди сприймають таку форму народовладдя...»
(Уривок із статті Павла Семененка «Чи станемо народом?», чернігівська газета «Громада». Лютий 1993 року)

Павло Дмитрович Семененко, який писав ці рядки майже 20 років тому, є «найпівнічнішим» нашим «світличанином», бо живе у Щорському районі, за яким уже російська Брянщина. Він, як і належить першому рухівцю міста, небайдужий до всього, що відбувається в Україні. Тому й «Кримську світлицю» передплачує і пропагує упродовж всього останнього десятиліття. А коли газета перестала виходити, «бомбардував» листами високі установи. Згадую наші з ним довгі розмови про народовладдя. Тоді я підтримав Павла Дмитровича, настійно радив не розчаровуватись після перших невдач і переконував, що тимчасова пасивність людей одного регіону згодом може компенсуватися високою активністю людей з іншої області чи краю. Рано чи пізно його ідеї хтось підхопить. Так і сталося — на квітневому Національному «круглому столі», що проходив у столиці, я познайомився з харків’янином Марком Зобовим. Зрозумів, що Марк Іванович є повним однодумцем свого щорського колеги. А оскільки «світличани» завжди намагаються підставити плече одне одному, то я відважився на такий експеримент. Що як спробувати прищепити харківські ідеї на галицькому ґрунті? І чи не підійде для цього Коломия? Адже в цьому місті живе кілька наших активних передплатників. І коломияни найактивніше в Україні голодували біля Українського дому на знак протесту проти горезвісного мовного закону Колесніченка-Ківалова. Тут може щось добре вийти... А якщо вийде, то Павло Семененко зайвий раз переконається у силі нашого «світличанського» братства, в тому, що його титанічна праця на чернігівських теренах не була марною.
*    *    *
Завдяки коломийським друзям — Миколі Солоненку і Геннадію Романюку вдалося провести цікавий «круглий стіл» у Коломиї. Його назва говорила сама за себе: «Народовладдя в Україні — яким йому бути?». Як бачимо, тема перегукується з тією давньою статтею чернігівця Павла Семененка.
На засідання «круглого столу» були запрошені представники національно-культурних спільнот міста: товариства культури польської «Покуття» (голова Станіслава Патковська-Колусенко), єврейської релігійної громади іудейського ортодоксального віросповідання (голова Яків Заліщикер), російського земляцтва (голова Інна Карташова), німецького культурного товариства «Відергебурт» (голова Зіновій Шмідль), узбецької діаспори (голова Рустам Аманкулов). Модератором «круглого столу» був голова Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Василь Глаголюк. До речі, також «світличанин». У заходах взяли участь заступник міського голови Ігор Граділь та секретар міської ради Ярослав Гошій, які наголошували на тому, що тільки тісна співпраця влади і активної громади є запорукою розвитку громадянського суспільства.
Як зазначив у своїй промові голова постійної комісії міської ради Геннадій Романюк: «Питання про встановлення в державі порядку, який би влаштовував усі верстви населення веде свій відлік від духовної й культурно-історичної традиції Київської Русі. Тема народовладдя знайшла своє відображення і у філософсько-політичних ідеях Григорія Сковороди, де гармонійне суспільство трактується ним як «людська держава», політичний устрій якої спирається на взаєморозуміння і духовну єдність громадян».
Звертаючись до прикарпатців, земляк Григорія Сковороди харків’янин Марко Зобов сказав:
— Для мене дуже важливим було це запрошення з Коломиї, адже я представляю певні суспільно-політичні сили Харківщини. Я є учасником кількох об’єднань громадян, насамперед це асоціація «Духовно-інтелектуальний вибір». Ця асоціація об’єднує 15 осередків громадян. Потім ми утворили значно потужнішу спілку — «Громадянську раду Харківщини». А восени 2009 року ми вже ухвалили важливий документ — «Маніфест народовладдя». Чому саме тоді? Це було пов’язано з підсумками місцевих виборів, які щойно закінчилися. Вже тоді ми побачили загрозу для демократії. Але коли ми говоримо на цю тему, то треба почати з базових термінів. Що таке народ? Є різні точки зору. На цих виборах ми побачили, як комуністична партія йшла вже не «за пролетаріат», а за народ. Але за який народ? Комуністи пишуть: «трудовий народ». А що таке — «трудовий» народ, хто до цієї категорії належить? І хто ж тоді складає «нетрудовий» народ? Є тут питання… Іноді пишуть і говорять про народ в етнічному розумінні. Це теж народ, таке визначення має право на існування. І коли ми на цю тему поміркували, то дійшли висновку, що найкраще взяти за основу конституційне визначення цього терміна. Люди різних національностей мають рівні права...
«Круглий стіл» було побудовано так, що по черзі можна було виступати з місць. Символічно, що першим узяв слово коломиянин Любомир Грабець (син командира УПА-«Південь» Омеляна Грабця):
— Оскільки зачеплена цікава тема — участь людей інших національностей у державотворенні і народовладді в Україні — то скажу таке. Ще князь Святослав давав деяким полоненим землю у степовій смузі і таким чином вони ставали громадянами Київської Русі. Та й тут, у Прикарпатті, ми маємо Печеніжин, маємо Серафинці — татарське село… Ми — люди з християнською мораллю і у нас завжди було таке толерантне ставлення до людей інших національностей. У повстанських куренях УПА були євреї, росіяни, грузини, узбеки, азербайджанці. Це я вашу тезу захищаю, Марку Івановичу…
Інші виступаючі також наголошували на толерантності українців, зокрема й галичан. Але не забували сказати й про те, що влада часом сама прагне посіяти розбрат. Бо так легше керувати. У коломиян немає непорозумінь на міжнаціональному ґрунті. Зате є несприйняття комуністів, навіть якщо ті є українцями за національністю. «Комуніст» і «російський шовініст» у розумінні коломиян — це майже тотожні поняття. Заторкнули й тему демократії. Мовляв, якщо депутати попередніх скликань, дійсно, обиралися, то тепер навіть в Галичині мандати можна… купити за гроші. Принаймні у «грошових мішків» можливостей стало набагато більше. А культурно-просвітницька робота громад може дати позитивний результат і люди вибиратимуть лише достойних людей.
Гість із Харкова, відповідаючи на запитання учасників «круглого столу», підкреслив, що різниця в деталях між термінами «демократія» і «народовладдя» очевидна тоді, коли порівнюються конкретні механізми:
— Одна річ — ті демократичні механізми, які є зараз. Дещо інші механізми пропонуються в нашій доктрині народовладдя. Треба, щоб був обов’язковий щорічний референдум, на який виносяться обов’язкові питання. Висловлення довіри обраним особам. Кожен рік вони або підтверджують, або не підтверджують свої повноваження. І не треба боятися, що будуть нескінченні вибори, бо ми пропонуємо іншу систему формування представницьких органів. Не пряме обрання, а «каскадне» делегування. Пряме обрання є тільки на рівні багатоповерхівки. Коли обирається будинковий комітет і його голова. А далі на рівні мікрорайону збираються голови будинкових комітетів, вони вибирають вже лідера з-поміж себе. І так далі — аж до Верховної Ради. Ми пропонуємо, щоб не було прямого обрання перших осіб виконавчих органів, тобто мерів і того ж президента. Цінним є швейцарський досвід виконавчих структур. Топ-менеджер має призначатися, а не обиратися загалом. Та ще й на конкурсній основі — за моральними і професійними якостями. І так було з самого початку, якщо ви пам’ятаєте, наші перші мери в 1990 році обиралися радою. Влітку у нас в Харкові відбувся конкурс моделей народовладдя. Ми запровадили таку «вищу палату», як Віче. Її склад формується жеребкуванням. Ця палата має такі самі повноваження, які зараз має Конституційний Суд. І вона формулює питання для всеукраїнських референдумів, тримає в полі зору найголовніші питання, які є в державі...
Я звернув увагу, як уважно слухали слобожанця пристутні. Марк Іванович, чиє дитинство пройшло в донських степах, здавалося, тонко відчуває Україну і добре знає, що запропонований ним шлях не викличе якогось відторгнення. Адже щось подібне в українській історії вже було. І якби не викошувало кожне окупаційне століття найкращих, найактивніших синів України, то ми б і тепер не тупцяли на місці, а швидко наздоганяли б Європу. А може, й запропонували б світові щось своє — цікаве і вартісне.
Однак ці втрати є надто болісними і помітними, щоб про них можна було ось так взяти й забути. Під час «круглого столу» українці час від часу поверталися до того, що наболіло. Показовим був виступ Геннадія Романюка:
— Тут сьогодні зібралися представники національних товариств. Я — в політиці з кінця 80-х років і мені здається, що це вперше у такій демократичній атмосфері ми чуємо різні думки з приводу того, як творити місцеве самоврядування і як розбудовувати державу. Радимося з ними. Я розумію проблеми національних меншин, бо сам українець лише наполовину — моя мама гречанка, родом вона з Донецької області. Мої двоюрідні брати і сестри є чистокровними греками. І вони добре розуміють українські проблеми. Розуміють, що представники національних меншин тоді будуть комфортно почувати себе в державі, коли комфортно почуватиметься титульна нація. На жаль, тепер українці себе почувають некомфортно... Увімкніть телевізор і переконаєтесь, що упродовж дня можна не почути жодної української пісні. Майже немає фільмів українською мовою, хіба що титри є. Вважаю, що це безглуздо — підміняти мову титрами. На сході закриваються українські школи — це теж погано. Ми бачимо, що нищиться українська мова, а отже, нищиться українська нація. Чи можуть у такій атмосфері національні меншини почуватися комфортно? Навряд. Ось у моєму кафе «Звенислава» після ухвалення скандального закону Колесніченка-Ківалова перестали звучати російські пісні. І російська пісня не звучатиме доти, доки буде така ситуація з українською мовою. Я хотів би, щоб було інакше, щоб звучала і російська мова... У мене є багато друзів серед місцевих росіян, і вони розуміють усю складність проблеми. Але як ще я можу висловити свій протест проти нищення української мови, української душі?
Трохи пролив світла на природу міжнаціональних конфліктів і керівник узбецького земляцтва Рустам Аманкулов. Він розповів про те, що коли в 1966 році Ташкент був зруйнований землетрусом, то його відбудовувала вся країна. Особливо багато було українців. Вони потім цілими кварталами оселялися в Ташкенті, а вулиця Богдана Хмельницького стала однією з найкрасивіших вулиць узбецької столиці. Ставлення до українців було дуже добрим, як, зрештою, і до росіян, білорусів, кримських татар, представників інших національностей. Але і миролюбний Узбекистан не уникнув міжнаціональних конфліктів. Уже на початку 90-х років почали «видавлювати» російськомовне населення, турків-месхетинців, кримських татар. Пролилася перша кров... Це було вигідно тодішній владній верхівці Узбекистану, але навряд чи всьому народові. А оскільки громадянське суспільство в республіці ще не було сформоване, то маніпулювати людьми в інтересах владної верхівки було дуже легко. Тепер ще легше, бо в Узбекистані панує диктатура. Тому, пропагуючи ідею народовладдя, ми повинні наголошувати, що воно сприятиме миру і злагоді між людьми різних національностей, — підкреслив Рустам Аманкулов.
Дуже важливу річ сказав секретар міської ради Ярослав Гошій:
— Народовладдя — це така широка тема і така глибока, що ми можемо говорити ще три-чотири дні і нам буде цікаво. Але треба думати про конкретні речі. Я згоден із тим, що депутатський корпус не такий, як нам хочеться, але люди самі обирали цих людей. Зараз ми будемо створювати в Коломиї нову Громадську раду. І голову будемо обирати разом з вами. Для того, щоб достукатися до кожного громадянина, потрібно мати свою газету. Треба змусити міського голову, аби він домігся того, щоб депутатський корпус ухвалив рішення про муніципальну газету. Щоб там будь-яка людина, будь-яка громадська організація могла розмістити свій матеріал. Причому безкоштовно, бо за неї буде платити міська рада. Оце головне питання. І тоді через газету ми будемо впливати на людей.
Не міг не торкнутися питання фінансування і сам Марк Зобов. Коли йому поставили питання руба: мовляв, теорією ви займаєтеся десять років, але ж це лише теорія. Чи пробували щось робити практично? Марк Іванович відповів так:
— Ми прекрасно розуміємо, що треба починати з себе. Командир завжди вигукує: «Дій, як я!» і йде в атаку першим. Ось і ми повинні бути такими командирами. Сама практика формування будинкових комітетів мікрорайону існує з 2001 року, коли вийшов відповідний закон. Найбільш «просунутими» в цьому плані виявилися Одеська і Миколаївська області. Їм вдалося отримати гранти від фонду «Відродження». І це було суттєвою підтримкою. Тому, що навіть для просвітницьких цілей потрібні чималі кошти...
Приємно, що деякі учасники «круглого столу», розуміючи важливість мовного питання, знову і знову поверталися до нього. Чудовий вірш українською і російською мовами прочитала староста російського земляцтва Інна Карташова. А представник єврейського товариства Лев Штейнберг зазначив, що мовне питання, на жаль, стало розмінною монетою для окремих недобросовісних політиків, а точніше, політиканів. Маніпулюючи цим питанням, вони вносять розбрат в суспільство. Натомість функція мови — не роз’єднувати, а об’єднувати людей. Саме з цих позицій і треба говорити про мовне питання. Закінчив Лев Олексійович свій виступ чудовим віршем; мені хотілося б навести його повністю, але за браком місця зацитую лише ці важливі рядки:

Чому ж така чарівна мова —
Така, як пісня солов’я —
Ще не для всіх обов’язкова,
Ще не для всіх вона своя?

Вдвічі приємніше повідомити нашим читачам, що Марк Штейнберг після «круглого столу» вирішив передплатити «Кримську світлицю». Сподіваюся, що читачі незабаром зможуть ознайомитися з поетичним доробком цього інтелігентного і прихильного до української мови коломиянина.
*    *    *
Таким чином, можна констатувати, що ідеї народовладдя готові підхопити в будь-якому регіоні України — будь то Чернігівщина, Харківщина чи Прикарпаття. Пропагуючи цю ідею, ми можемо розраховувати на все нових і нових друзів, нових передплатників «Кримської світлиці». Склалася вже непогана традиція, що навколо нас продовжують гуртуватися інтелігентні, небайдужі люди. Два десятиліття наполегливої журналістської роботи на кримських теренах не минули безслідно для українського суспільства.

«Я ВІТАЮ ВІЗИТ СЛОБОЖАНЦЯ В КОЛОМИЮ...»

Того ж дня мені вдалося поспілкуватися з парохом села Нижній Вербіж отцем Михайлом Дзюбою. Він також позитивно поставився до ідеї налагодження тісних контактів із Слобожанщиною:
— Українська греко-католицька церква завжди була на сторожі української ідеї державотворення. За словами блаженнійшого Святослава, наша церква завжди була державотворчою, але ніколи не була державною. Тобто вона не була інструментом у державних руках. Хоча свого часу Сталін саме такою і хотів її бачити... Але це не вдалося, і тому він вирішив її знищити. В 1946 році наших єпископів заслали в Сибір, сотні священиків, монахинь було знищено фізично. Але тепер церква знову відродилася, і ми бачимо, як далеко вона пішла на схід. Вже і в Донецьку є прекрасний храм... Там багато прихожан, ходять навіть представники російськомовної громади. В Харкові також будується храм, в Криму ще немає храмів, але вже є активні громади. Я щороку їжджу в Крим і одного разу був у редакції «Кримської світлиці». Я побачив, що вона перебуває далеко не в таких умовах, аніж деякі партійні газети чи ті видання, які обслуговують олігархів. Вважаю, що ми, галичани, повинні допомагати цій газеті. Зокрема, й передплатою. Важливо, щоб її читали освічені люди — не лише в містах, але і в наших селах. Ми спробуємо щось зробити в цьому напрямку. Я сьогодні був дуже щасливий від візиту представника Слобожанщини в Коломию. Вітаю цей візит і з почуттям гордості думаю про те, як нас, людей свідомих, об’єднує Україна. Де б ми не жили: в Харкові, в Донецьку, Ужгороді чи в Криму... І ми повинні працювати для добра нашого українського народу так активно, як це робить харків’янин Марк Зобов. Добре, що «Кримська світлиця» підтримує таких людей. Я хочу привітати вашу чудову газету з ювілеєм, 20-літтям, побажати вам успіхів у цій шляхетній справі.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 28.12.2012 > Тема "Урок української"