Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2736)
З потоку життя (5825)
Душі криниця (3286)
Українці мої... (1425)
Резонанс (1439)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1620)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ОТАМАН ОРЕЛ: «Н╤КОЛИ ЛЮДСЬКА КРОВ НЕ ЛЛ╢ТЬСЯ НА МАРНО!»
Нещодавно ╤сторичний клуб «Холодний Яр» видав у сер╕╖ «Отаман╕я ХХ...


З ЛЮБОВ'Ю ╤ ДОБРОМ. СЛОВО ПРО ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Я н╕коли не був на Кримському п╕востров╕. Так якось склалося. Та з творч╕стю л╕тератор╕в-кримчан...


КОРСОВЕЦЬКИЙ ╤ ШЕВЧЕНКО
Не забудем пом’янути незлим, тихим словом…


ПОЛИНУВ ЖУРАВЛЕМ У НЕБО, ДО Р╤ДНО╥ ВКРА╥НСЬКО╥ ЗЕМЛ╤…
Сумна зв╕стка над╕йшла з Нью-Йорка. 8 с╕чня 2018 року в╕д╕йшов у в╕чн╕сть славний укра╖нець...


НА ЧЕСТЬ ВЕЛИКОГО ВКРА╥НЦЯ
Степан Руданський, поет ╕ л╕кар, класик укра╖нсько╖ л╕тератури, належав до яскравого...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 11.01.2013
ВОЛОДИМИРА СОСЮРУ СУДИЛИ... ЗА ЛЮБОВ

Поет ╕ час

СТОР╤НКИ В П╤ДРУЧНИКУ З ПОРТРЕТОМ СОСЮРИ ВЧИТЕЛЬКА СКАЗАЛА ЗАКЛЕ╥ТИ

Час б╕жить ╕ б╕жить нестримно. Все зм╕ню╓ться ╕ забува╓ться. Стира╓ться невпинним плином рок╕в. Однак не все. ╢ в св╕т╕ те, що залиша╓ться з нами нав╕чно, як перше кохання. Н╕коли не забуду г╕рське мальовниче село Тухольку на Льв╕вщин╕. У ньому над шумливою р╕кою, в╕дгородженою лише вузькою дорогою, стояла стара двоповерхова дерев’яна середня школа. Ми, старшокласники, не пропускали жодного уроку з укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури, бо дуже любили свою вчительку Любов ╤ван╕вну. Вона ц╕каво розпов╕дала про сво╓ навчання в Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Тараса Шевченка та про хвилююч╕, незабутн╕ зустр╕ч╕ з письменниками Остапом Вишнею, Михайлом Стельмахом, поетами Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андр╕╓м Малишком ╕ з Володимиром Сосюрою.
Якось Любов ╤ван╕вна принесла на урок невелику книжку в темно-зелен╕й обкладинц╕ з граф╕чним малюнком-пейзажем ╕ндустр╕ально╖ Донеччини, р╕дного краю л╕рика Володимира Сосюри. Зб╕рку в╕рш╕в «Щоб сади шум╕ли» вчителька поклала перед собою на ст╕л. А сама напам’ять читала ╕ читала гарн╕, н╕жн╕ в╕рш╕ улюбленого поета. А коли декламувала «Люб╕ть Укра╖ну», то здалося, н╕би т╕╓╖ мит╕ до кожного з нас звертався поет:
Юначе! Хай буде для не╖ тв╕й см╕х,
╤ сльози, ╕ все до загину...
╤ ось минули л╕тн╕ кан╕кули 1951 року. Прийшли до школи. Чемно прив╕талися з╕ сво╓ю вчителькою. Я уважно подивився на не╖. Вона була така сумна, як восени над горами вечорове небо. З тремт╕нням у голос╕ сказала: «Д╕ти, дуже прошу вас, в╕зьм╕ть п╕дручники з укра╖нсько╖ л╕тератури ╕ розкрийте ╖х на стор╕нках, де ╓ портрети Рильського ╕ Сосюри. Ось клей. Заклейте ╖х. Я сьогодн╕ захвор╕ла. П╕ду додому».
У клас╕ запала глибока тиша. Любов ╤ван╕вна йшла пов╕льно, тремт╕ли ╖╖ плеч╕. Нав╕ть схлипувала. А ми тод╕ ╕ не знали чого.
Не знали, що цих добрих щирих поет╕в, як╕ над усе любили р╕дну Укра╖ну, цькували не т╕льки зверху з Москви, а нав╕ть ╖хн╕ друз╕, побратими по перу.

З ГАРМАТОЮ, ЯКУ НАЗВАЛИ ╤МЕНЕМ ПОЕТА, Б╤ЙЦ╤ Д╤ЙШЛИ ДО БЕРЛ╤НА

...Була червнева нед╕ля гр╕зного 1941 року. Перед блакитним св╕танком фашисти скинули смертоносн╕ бомби на Ки╖в, Житомир та ╕нш╕ мирн╕ м╕ста Укра╖ни. Почалася Велика В╕тчизняна в╕йна. Володимир Миколайович в╕дпочивав у м╕ст╕ Кисловодську. Негайно по╖хав до Ки╓ва. Не було такого дня, щоб не виступав перед жителями столиц╕, ╖╖ захисниками, б╕йцями, студентами-добровольцями. Сво╖ в╕рш╕ читав просто на вулиц╕, на трамвайних зупинках, також б╕ля прох╕дних фабрик, завод╕в. Очевидц╕ запам’ятали останн╕й виступ поета у сквер╕ на Червон╕й площ╕ (нин╕ Контрактовий майдан), де в╕н з почуттям декламував славнозв╕сну поему «Червона зима», уривки з в╕ршованого роману «Червоноарм╕╓ць», в╕рш╕ про Громадянську в╕йну, учасником яко╖ був сам. А ще в╕н на ходу складав коротк╕ ╕ досить влучн╕ в╕рш╕-заклики. Ц╕ поетичн╕ ╕мпров╕зац╕╖ не збереглися. Бо швидко писав ╖х на аркушах ╕... в╕дразу в╕ддавав присутн╕м.
Вже у вересн╕ 1941 року в Харков╕ вийшла невеличка книжечка поез╕й Володимира Сосюри «Червоним во╖нам». До не╖ вв╕йшли ш╕сть в╕рш╕в, напевне, один ╕з них — «П╕сня» — був створений у Ки╓в╕ п╕д час виступу поета у сквер╕.
Поет ус╕м серцем любив колиску свого дитинства — Донеччину, м╕сто молодост╕ Ки╖в, широкий Дн╕про. В╕н дуже переживав, що на його земл╕ жорсток╕ зайди чинять зло. Перебуваючи у столиц╕ Башкир╕╖ Уф╕, написав поетичну м╕н╕атюру «Коли додому я прийду». У н╕й — в╕ра поета в близьку перемогу, його син╕вська любов. Св╕дченням цього ╓ строфа:
Коли додому я прийду
В годину рад╕сну поб╕дну,
Я на кол╕на упаду
╤ поц╕лую землю р╕дну.
Можна см╕ливо сказати, що ця м╕н╕атюра стала прообразом неповторного його в╕рша «Люб╕ть Укра╖ну». Поет усе рветься на згорьовану Укра╖ну — на фронт або в партизани. В жовтн╕ ╖де на л╕тературн╕ виступи до Москви. Там доклада╓ багато зусиль, щоб зд╕йснилися його нам╕ри. Однак Володимира Сосюру на фронт не в╕дпускають. Його залишили працювати в Укра╖нському рад╕оком╕тет╕ ╕ в Укра╖нському партизанському штаб╕. Та поет не заспоко╖вся. В 1943 роц╕ задовольняють наст╕йлив╕ домагання Володимира Сосюри, його направляють в розпорядження управл╕ння фронт╕в, як╕ вели бо╖ за Укра╖ну. Цього року заснову╓ться фронтова газета «За честь батьк╕вщини». У склад╕ ╖╖ редакц╕╖ разом з письменниками Андр╕╓м Малишком, Любомиром Дмитренком був ╕ Володимир Сосюра. Як в╕йськовий кореспондент в╕н ви╖здить у д╕юч╕ в╕йська, зустр╕ча╓ться з во╖нами, чита╓ ╖м нов╕ в╕рш╕.
Б╕йц╕ одн╕╓╖ артилер╕йсько╖ батаре╖ назвали його ╕менем гармату, з нею д╕йшли до Берл╕на. Хтось ╕з солдат╕в на ст╕н╕ Рейхстагу написав пр╕звище поета. Ось так впливала на б╕йц╕в полум’яна поез╕я Володимира Сосюри. Уряд високо оц╕нив творч╕сть поета, нагородив орденом бойового Червоного прапора.

ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАННЯ

Восени 1943 року Володимир Миколайович поверта╓ться на частково визволену в╕д фашист╕в Укра╖ну. На Заход╕ ще грим╕ла в╕йна, а в Укра╖н╕ почалась в╕дбудова п╕дпри╓мств, м╕ст, с╕л. На зруйнованому Хрещатику можна було побачити письменник╕в Петра Панча, Андр╕я Головка ╕ серед них у в╕йськов╕й г╕мнастерц╕ колишнього в╕йськового кореспондента полковника Володимира Сосюру. В╕н розбирав ст╕ни зруйнованих будинк╕в, носив цеглу. Як весною р╕чка наповню╓ться св╕жою водою, отак наповнювалося рад╕стю серце поета. ╤ в╕н, сповнений любов╕ до р╕дного укра╖нського народу, на одному диханн╕ написав в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну».
Тод╕ вперше цей в╕рш редактор ╕ поет Олекса Новицький надрукував у газет╕ «Ки╖вська правда», а через к╕лька дн╕в Леон╕д Новиченко передрукував у газет╕ «Л╕тературна Укра╖на». На хвил╕ переможного настрою тв╕р Володимира Миколайовича швидко п╕шов у св╕т. Невдовз╕ його переклав рос╕йською мовою поет Олександр Прокоф’╓в, а пот╕м ще й Микола Ушаков.
В╕рш надрукували ╕ в Лен╕нград╕, ╕ в Москв╕. У ньому не було ворожост╕ до ╕нших народ╕в. Його ╕дея — любов до Батьк╕вщини. Поет проголошував:
М╕ж братн╕х народ╕в,
мов садом рясним,
С╕я╓ вона над в╕ками...
Люб╕ть Укра╖ну вс╕м серцем сво╖м
╤ вс╕ми сво╖ми д╕лами.
Тут повага до ╕нших народ╕в, як╕ мають право на любов до свого р╕дного краю, нац╕онально╖ культури. Як можна поважати ╕нший народ, коли ти не любиш св╕й! Про це в╕дверто сказав Володимир Сосюра. А це вже було занадто.
...У Москв╕ проходила перша пово╓нна декада укра╖нсько╖ л╕тератури та мистецтва. ╥╖ учасника, укра╖нського поета Володимира Сосюру, тепло сприймали москвич╕, ╖м подобалися щир╕ твори поета, зокрема й в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», який автор читав з п╕днесенням. У багатьох газетах вм╕щували портрети поета, друкували зв╕ти про його виступи на заводах, перед студентами, в Центральному будинку Радянсько╖ арм╕╖...
З Москви Володимир Миколайович повернувся до Ки╓ва в п╕днесеному настро╖, з творчими задумами. Поет рад╕в, що його твори сподобались. Та рад╕сть виявилася короткою.
В╕рш «Люб╕ть Укра╖ну» прочитав у переклад╕ великий ╕деолог комун╕стично╖ парт╕╖ Радянського Союзу неосв╕чений Лазар Каганович. Прочитав ╕ замислився. В╕дчув небезпеку: патр╕отичн╕ почуття не до вождя, а до свого народу. Цього допустити було не можна. В╕н люто ненавид╕в укра╖нський народ, його мову ╕ поез╕ю Тараса Шевченка. ╤з столичних висот почали розпинати за велику любов до р╕дного народу укра╖нського поета Володимира Сосюру.

НЕСПОД╤ВАНИЙ ВИРОК

2 липня 1951 року газета «Правда» друку╓ статтю Лазара Кагановича «Проти ╕деолог╕чних перекручень в л╕тератур╕», ось що писалося в н╕й: «В╕рш В. Сосюри «Люб╕ть Укра╖ну» виклика╓ почуття розчарування ╕ протесту... Не таку Укра╖ну осп╕ву╓ у сво╓му в╕рш╕ В. Сосюра. П╕д такою творч╕стю п╕дпишеться будь-який недруг укра╖нського народу з нац╕онал╕стичного табору. Скаж╕мо, Петлюра, Бандера ╕ так╕ ╕нш╕».
Це був вирок, що не п╕длягав оскарженню. 2 липня 1951 року вс╕ центральн╕ газети передрукували редакц╕йну статтю «Правди». ╤ це був безпрецедентний випадок у л╕тературному житт╕, коли вся стаття присвячу╓ться одному л╕ричному в╕ршев╕, що напередодн╕ декади надрукував лен╕нградський журнал «Звезда». Р╕зко критикували колектив цього журналу за в╕рш Сосюри. Д╕сталося перекладачам твору — видатним рос╕йським поетам стал╕нсько╖ доби Олександру Прокоф’╓ву та Микол╕ Ушакову.
3 липня 1951 року статтю «Проти ╕деолог╕чних перекручень в л╕тератур╕» передрукували вс╕ республ╕канськ╕ газети, а вже наступного дня — обласн╕, м╕ськ╕ й районн╕, орган╕зували написання лист╕в-в╕дгук╕в на цю статтю. В них осуджували творч╕сть поета. Газетяр╕ один перед одним вишукували дошкульн╕ слова на адресу поета. Каялася «Л╕тературна Укра╖на» за те, що надрукувала «слабкий» в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну» Володимира Сосюри.
Журнал письменник╕в Укра╖ни «В╕тчизна» в липневому номер╕ проголошував: «У в╕рш╕ Володимира Сосюри нема╓ образу, — нашо╖ соц╕ал╕стично╖ Батьк╕вщини, Радянсько╖ Укра╖ни...». Та жодних п╕дстав для тако╖ розправи над поетом в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну» не давав. Це був зручний прив╕д розпочати залякувальну кампан╕ю проти тих, котр╕ перемогли в жорсток╕й в╕йн╕ ╕ в╕дчули себе особистостями, синами свого народу. В╕льний дух — ворожий для системи гноблення, ╕ саме вона прагнула знищити його в образ╕ Володимира Сосюри. Почали шукати под╕бних до нього поет╕в ╕ в ╕нших республ╕ках.
Терм╕ново було скликано збори письменник╕в-комун╕ст╕в Ки╓ва, як╕ два дн╕ викривали «нац╕онал╕зм» Володимира Сосюри та ╕нших письменник╕в. Письменники чотири дн╕ обговорювали один в╕рш Володимира Сосюри. Такого ще не було н╕коли. «╤ ск╕льки я не казав, — згаду╓ Сосюра, — коли мене почали бити у всеукра╖нському масштаб╕ вс╕ орган╕зац╕╖... ╕ нав╕ть у всесоюзному шукали в кожн╕й республ╕ц╕ свого Сосюру — ламали йому ребра, били п╕д душу, як мене на Укра╖н╕, ╕ ск╕льки б я не казав, що виправив «Люб╕ть Укра╖ну» (йдеться про зам╕ну рядка «без не╖ — н╕що ми, як порох, як дим» ╕нтернац╕ональним рядком «м╕ж братн╕х народ╕в, як садом рясним» — В. К.), мен╕ не в╕рили ╕ били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився».
Звичайно, можна погодитися з тим, що тод╕ виступили з критикою в прес╕ Олекса Новицький та Леон╕д Новиченко. Вони були змушен╕ це зробити як редактори, котр╕ надрукували його в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну». Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андр╕й Малишко ╕ Степан Крижан╕вський. Вони мали можлив╕сть ухилитися в╕д «паплюження» свого колеги.

В╤РШ╤, ЯК╤ НЕ СЛУЖАТЬ НАРОДУ

У липневому номер╕ журналу «В╕тчизна» за 1951 р╕к л╕тератори П. Морга╓нко та В. Речмед╕н разом надрукували свою працю «В╕рш╕, як╕ не служать народу». В них облили брудом не лише в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», а й твори поета: «Уся в кв╕тках с╕я╓ Укра╖на», «О море могуче» та багато ╕нших в╕рш╕в, в яких Сосюра осп╕вав красу р╕дного Донбасу. А в╕рш «Знов село» назвали попелищем минулого. Любов поета до природи — пасивною ╕ споглядальною, хоч це зовс╕м не так.
Володимир Сосюра витримав ус╕ удари. П╕зн╕ше в╕н написав чудов╕ зб╕рки в╕рш╕в: «Близька далина», «Солов’╖н╕ дал╕», «Б╕ля шахти старо╖», «На струнах серця», «Весни дихання», «Ос╕нн╕ мелод╕╖».
Багатьом творам з цих поетичних книжок випала доля жити ст╕льки, ск╕льки св╕титиме сонце над нашою Укра╖ною. За любов до Укра╖ни страждав ген╕альний Тарас Шевченко. За не╖ страждав ╕ Сосюра.
Внасл╕док проведено╖ кампан╕╖-судилища над в╕ршем «Люб╕ть Укра╖ну» змушен╕ були притихнути схмел╕л╕ в╕д свободи творц╕. Поета перестали друкувати, не дозволяли виступати перед народом. Його дружина Мар╕я Гаврил╕вна потрапля╓ за колючий др╕т у Мордов╕╖.
Майже два роки Володимир Миколайович живе м╕ж умовною свободою ╕ казематами Ком╕тету державно╖ безпеки. А полохлив╕ «друз╕» уникають його товариства, лишаються т╕льки см╕лив╕ й в╕ддан╕. Поет носить тавро «нац╕онал╕ста», його цькують, принижують. Ось що мен╕ розпов╕в колишн╕й заступник редактора районно╖ газети «Народна трибуна» м╕ста Балти Одесько╖ област╕ Семен Цванг.

НОВИХ В╤РШ╤В ЧИТАТИ ЩЕ НЕ МОЖНА

У 1951 роц╕ у видавництв╕ м╕ста Стал╕но (нин╕ Донецьк) вийшла перша книжка його в╕рш╕в рос╕йською мовою. У н╕й Семен Цванг осп╕вував великого вождя народ╕в Стал╕на.
У м╕ст╕ Горл╕вка на Донеччин╕ б╕ля Палацу г╕рник╕в була вив╕шена аф╕ша: «...в╕дбудеться зустр╕ч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з л╕тератором Володимиром Сосюрою. ╤мена двох поет╕в було написано великими л╕терами, а внизу п╕д ними др╕бним шрифтом — ╕м’я Сосюри.
На цю зустр╕ч прийшло багато горл╕вчан. Стояли нав╕ть на вулиц╕. Тепло сприйняли виступ свого донецького поета Павла Безпощадного. ╤ ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У зал╕ запанувала тиша. Ус╕ дивилися на свого земляка, улюбленого поета Сосюру. Якусь мить в╕н стояв, а пот╕м почав читати поему «Червона зима», «Коли потяг у даль загуркоче», «Знов село», на очах у поета з’явилися сльози. Його хвилювання передалося присутн╕м. Вдячн╕ горл╕вчани найб╕льше кв╕т╕в подарували Володимиров╕ Сосюр╕.
Того ж вечора Семен Цванг запитав Сосюру: «Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових в╕рш╕в?». В╕н якось сумно подивився на молодого поета ╕ промовив з╕ щемким болем: «Нових читати мен╕ ще не можна».
Ситуац╕я зм╕нилася п╕сля смерт╕ Стал╕на й арешту друга Кагановича Бер╕╖. XX з’╖зд парт╕╖ повн╕стю реаб╕л╕тував в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну». П╕сля з’╖зду з╕ стал╕нських концтабор╕в повернулася до поета його дружина Мар╕я Гаврил╕вна. Вона дуже любила свого Володю ╕ н╕коли не була н╕яким агентом КДБ.

УС╤М ПРОЩАЮ

Одного зимового вечора я зайшов до помешкання, де жив ран╕ше м╕й улюблений поет ╕ вчитель Володимир Сосюра. Мар╕я Гаврил╕вна запросила до робочого каб╕нету. Тут усе було так, як ╕ за його життя. На ст╕нах — картини, подарован╕ друзями-художниками, фотозн╕мки поета. На поличках — його книжки ╕ багатьох письменник╕в. Багато ц╕кавого розпов╕ла з життя поета Мар╕я Гаврил╕вна. Вона прочитала напам’ять деяк╕ його в╕рш╕. Поскаржилася на те, що в Ки╓в╕ ╓ л╕тературн╕ музе╖ Павла Тичини, Максима Рильського, а Волод╕ Сосюри — нема╓. П╕д╕йшла до шафи, вийняла коричневого кольору стар╕ туфл╕ Сосюри, пригорнула до грудей ╕ заплакала. Прожила вона в скрут╕ одинока без Володимира Миколайовича понад тридцять рок╕в.
У с╕чн╕ 1965 року Володимир Сосюра дуже захвор╕в. На його здоров’я вплинуло ╕ судилище над в╕ршем «Люб╕ть Укра╖ну», ╕ пост╕йне цькування заздр╕сних л╕тератор╕в. Його поклали до л╕карн╕. Св╕жого зимового ранку поет попросив дружину в╕дчинити в╕кно. П╕д╕йшов до нього, розпростер руки ╕ при в╕дход╕ у в╕чн╕сть встиг сказати: «Мар╕╓, ус╕м прощаю». 8 с╕чня 1965 року зупинилося порване ╕нфарктами гаряче серце Володимира Сосюри. Але стар╕сть ╕ хвилини над ним не мала влади. В╕н у сво╖й поез╕╖ залишився для нас в╕чно молодим.
Над притихлим зимовим Ки╓вом все лет╕ли ╕ лет╕ли ср╕бн╕ сн╕жинки роями ось так, неначе у в╕ршах поета. Вони прол╕тали над мовчазною ╕ в╕чною дом╕вкою — Байковим цвинтарем. Тут повол╕ опускалися, падали на замерзлу землю. Падали, холодн╕ запечален╕. Над труною, в як╕й лежав утомлений соловей Укра╖ни Володимир Сосюра, стояли довкола зажурен╕ родич╕, його близьк╕ друз╕, письменники, вчен╕, в╕йськовослужбовц╕, громадськ╕ д╕яч╕ столиц╕, гост╕ — шанувальники його творчост╕ з багатьох м╕ст Укра╖ни. Тужив за улюбленим поетом, чуйною людиною Андр╕й Малишко. На в╕ях застигли сльозини невимовного болю. ╤з г╕ркотою думав про те, що н╕защо били, картали сп╕вця. ╤ чи простить це йому та ╕ншим письменникам Сосюра?
Як справжн╕й великий поет ╕ людинолюбець, в╕н простив. В останньому сво╓му прозовому роман╕ «Третя рота» в╕н написав: «Я вс╕м прощаю ╕ вс╕х люблю».
Нам залишив Володимир Миколайович велику спадщину — понад 60 сво╖х книжок. Його шедевр «Люб╕ть Укра╖ну» — то запов╕т, то заклик нам ус╕м, щоб серцем сво╖м ╕ сво╖ми д╕лами любити молоду Укра╖ну, збер╕гати ╕ в╕дроджувати нац╕ональну культуру укра╖нського народу. Не давати зайдам, чужинцям з п’ято╖ колони глумитися ╕ знищувати укра╖нську солов’╖ну мову!
Володимир Сосюра був ╕ залишився для нас великим поетом, вчителем, громадянином, патр╕отом. ╤ сьогодн╕ ми повинн╕ повернутися обличчям до класики, до укра╖нських ц╕лющих джерел, до материнсько╖ сп╕вучо╖ мови, до нашо╖ народно╖ зм╕стовно╖, барвисто╖, хвилюючо╖ народно╖ п╕сн╕, як це робив Володимир Сосюра. Класична поез╕я — в╕чна, як наша земля, як небо над нею. В╕чна ╕ поез╕я нашого Сосюри. Молод╕ варто звертатися до творчост╕ цього ген╕ального поета, вчитися у нього. Вз╕рцем ╓ його неперевершен╕ л╕ричн╕ в╕рш╕.

Володимир КАПУСТ╤Н,
поет, публ╕цист, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни


Володимир СОСЮРА
ЛЮБ╤ТЬ УКРА╥НУ

Люб╕ть Укра╖ну, як сонце, люб╕ть,
як в╕тер, ╕ трави, ╕ води,
в годину щасливу ╕ в радост╕ мить,
люб╕ть у годину негоди!
Люб╕ть Укра╖ну у сн╕ й наяву,
вишневу свою Укра╖ну,
красу ╖╖, в╕чно живу ╕ нову,
╕ мову ╖╖ солов'╖ну.
Для нас вона в св╕т╕ ╓дина, одна
в простор╕в солодкому чар╕...
Вона у з╕рках, ╕ у вербах вона,
╕ в кожному серця удар╕...
Як та купина, що горить
— не згора,
живе у стежках, у д╕бровах,
у зойках гудк╕в, ╕ у хвилях Дн╕пра,
╕ в хмарах отих пурпурових.
Люб╕ть у коханн╕, в труд╕, у бою,
як п╕сню, що лине зорею...
Вс╕м серцем люб╕ть
Укра╖ну свою —
╕ в╕чн╕ ми будемо з нею!


Микола ЛУК╤В
ВЕСНЯН╤ ДОЩ╤
Пам’ят╕ В. Сосюри

Голуб╕ оп╕вн╕чн╕ дощ╕,
Оповите туманами м╕сто.
У п╕д’╖здах — н╕де н╕ душ╕,
З-пом╕ж хмар переблиску╓ м╕сяць.
А дощ╕ плюскотять, плюскотять,
По асфальту стрибають, шал╕ють,
Н╕би хочуть про щось розказать
╤ не можуть чи, може, не вм╕ють.
Але ж — лишенько!
 Хто там в плащ╕?
Мовчазний та бл╕дий. У задум╕.
Серед ноч╕. У тепл╕м дощ╕.
В мерехткому, ласкавому шум╕.
Перетнув головну маг╕страль,
В парк зайшов,
 але й там не спинився.
Розгорнувши туман, як вуаль,
На подв╕р’╖ нараз опинився.
Проти нього — балкон. А на н╕м...
Недосяжно високо, як мр╕я,
В голуб╕м, голуб╕м, голуб╕м —
Чи то сон, а чи справд╕ — Мар╕я?
В╕н гукати. А дощ не да╓.
В╕н до не╖. А дощ заступа╓.
Голубими нитками сну╓,
Голубими сльозами рида╓.
Ой, Мар╕╓! Ой вийди, поглянь:
В╕д любов╕ ╕ н╕жност╕ п’яний,
Хто це там, оповитий в туман,
Заховався за сив╕ каштани?
╤ Мар╕я ╕де на балкон,
╤ сто╖ть, ╕ мовчить, ╕ чека╓...
«Падку м╕й! Смутку м╕й!
 Знову — сон
Т╕льки — сон. ╤ н╕кого
нема╓, нема╓...»
Лиш дощ╕ плюскотять,
 плюскотять,
По асфальту стрибають, шал╕ють,
Н╕би хочуть про щось розказать
╤ не можуть чи, може, не вм╕ють.


Данило КОНОНЕНКО
УКРА╥Н╤
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.
В. Сосюра

Доки буду жить на б╕л╕м св╕т╕,
Доки хватить сили ╕ снаги,
Буду пам’ятать: ╓ паразити,
╢ у тебе друз╕ й вороги.
╤ тому не дано й крапл╕ права
Буть мен╕ байдужим ╕ н╕мим
До д╕ляг, що п╕дло ╕ лукаво,
Лихословлять ╕менем тво╖м.
Що готов╕ щиру ╕ в╕дверту
Душу опаплюжити твою.
З ними я в двобо╖ ладен вмерти
В нашому травневому краю!
Укра╖но! Сонячна короно!
Материнська ласка ╕ любов!
Я — з твойого саду стигле гроно,
Я — твоя козацька чиста кров!


Володимир КАПУСТ╤Н
НА ЧЕРНЕЧ╤Й ГОР╤

Соловей Укра╖ни — Сосюра
Понад все Укра╖ну любив
Та поез╕ю гн╕вну Шевченка,
А з дерев — це незламн╕сть дуб╕в.
В╕н при╖хав у Кан╕в п╕д веч╕р,
Що за зорями зор╕ св╕тив...
На Чернеч╕й гор╕, на Чернеч╕й,
Молодого дубка посадив.
Чи св╕танок, чи день, а чи веч╕р,
Чи у зорях небесна блакить, —
На Тараса гор╕, на Чернеч╕й,
Дуб Сосюри шумить ╕ шумить...
В╕н не просто шумить щохвилини,
А до нас промовля кожну мить:
— Як Шевченко любив Укра╖ну,
Так ╖╖ ви сьогодн╕ люб╕ть!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11251

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков