Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 11.01.2013
«Я ДЛЯ ТЕБЕ ГОР╤В, УКРА╥НСЬКИЙ НАРОДЕ...»

Постат╕

Коли б ми гн╕ватись могли,
Як╕ б пожеж╕ засв╕тили,
Як╕ б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гн╕ватись могли...
Олександр Олесь

Тод╕, в середин╕ п’ятдесятих рок╕в (уже минулого стол╕ття), для всього студентства столичного ун╕верситету був ╓диний навчальний корпус — червоний. Об’╓мн╕ висок╕ колони, масивн╕ важк╕ двер╕, просторий лункий вестибуль вражали сво╓ю величчю, особливо нас — колгоспно-селянських пров╕нц╕ал╕в, що пробилися в м╕сто до науки. По простенькому одягу та кепц╕-восьмиклинц╕ на голов╕ (Довженко якось говорив, що вона принижу╓ г╕дн╕сть людини) в╕дразу було видно — селюк. ╤ як т╕ вступн╕ ╕спити складати, коли нав╕ть страшнувато прочиняти двер╕ у храм науки ╕ вперше чути якесь та╓мниче слово «деканат»? Професори проходять поважно, ╕ вс╕ дуже розумн╕. А виходиш ╕з ун╕верситету — прямо тоб╕ в оч╕ проникливо дивиться Тарас Шевченко: «По що прибув сюди? Чи зна╓ш, по як╕й земл╕ ходиш?».
Та ми вже дещо знали. Звичайно, не вс╕, а б╕льш╕сть ╕з нас лишалися в час в╕йни на окупован╕й територ╕╖ — вибухи, плач╕, стогони, похоронки залишили на дитячих душах глибок╕ в╕дм╕тини. Пережито голодомор 1947-го. Ну, вмирали люди з голоду на наших очах, але ж не щодня ╕ не так масово, як у 1933-му. Про той жах розпов╕дали батьки. Несусв╕тн╕ податки, н╕чн╕ наб╕ги (щоб уп╕ймати господаря вдома) п╕дписувач╕в на обл╕гац╕╖, трудодн╕, стограми на трудодень... Учител╕ в школ╕ нам казали в╕дверто: «Не будете вчитися, п╕дете крутити волам хвости». Тож декому з нас удавалося просто т╕кати з того колгоспного пекла. Ми застали велике горе на наш╕й земл╕. ╤ до нього були небайдуж╕.
Але молод╕сть та вм╕ння рад╕ти бодай невеликому сво╓му усп╕ху ╕ усп╕ху друз╕в скрашували наше життя. Студентство як завжди в╕дзначалося весел╕стю, винах╕длив╕стю, дотепн╕стю. Наука наукою, та коли вже другий день ходиш у пошуку рими, а вона до тебе ╕ вв╕ сн╕ не з’явля╓ться, коли душу розпирають почуття, а сказати про те в запас╕ ма╓ш лише к╕лька сл╕в, то безмежно радий зустр╕ч╕ з колегою, який тебе розум╕╓, бо й сам же «шкряба╓ в╕рш╕». Та, врешт╕, писали вс╕. М╕й однокурсник Василь Д╕денко був людиною надто безпосередньою — з перших тижн╕в студентського життя його, здавалося, знав увесь ун╕верситет. Тож в╕д нього я вперше почув ╕м’я Василя Симоненка. Зауважу: в той час це ╕м’я, як ╕ десятки ╕мен ╕нших студент╕в, звучало буденно, без того маг╕чного зм╕сту, якого воно набере за якихось с╕м-в╕с╕м наступних л╕т. Тод╕ улюбленицею читацького загалу була популярна поетеса Тамара Колом╕╓ць, яка ще в студентськ╕ роки з благословення Михайла Стельмаха видала першу зб╕рку поез╕й «Прол╕ски» (1956). Ту книгу було в╕дзначено першою прем╕╓ю ╕ золотою медаллю Всесоюзного фестивалю студент╕в у Москв╕ 1957 року. Широко звучало ╕м’я емоц╕йного всюдисущого Миколи Сома, мого земляка з Броварщини, який сл╕дом за Тамарою видав першу зб╕рку «Йду на побачення» (1957). Того ж року першою зб╕ркою поез╕й «Зацв╕тай, калино» дебютував уже згадуваний Василь Д╕денко. Ми з ним долали ф╕лолог╕чн╕ науки, а Тамара Колом╕╓ць, Василь Симоненко, Анатол╕й Перепадя, Микола Сом, Роберт Третяков ╕шли двома роками попереду в╕д нас ╕ готувалися до журнал╕стсько╖ профес╕╖.
То був час нашого на╖вного, ще нап╕вшколярського св╕тосприймання — майже все, що надруковане, правило нам за ╕стину. Укра╖нська л╕тература, яка подавалася нам у межах дозволеного, була читана й перечитана. Накидалися студенти на нов╕ зб╕рки поез╕й М.  Рильського, В. Сосюри, А. Малишка. Кожна публ╕кац╕я того чи ╕ншого поета-початк╕вця швидко набирала розголосу, широко обговорювалася ╕ на л╕тературн╕й студ╕╖, ╕ просто так. Рос╕йська поез╕я нам почала в╕дкриватися ╕менами О. Блока, С. ╢сен╕на. П╕сля тривалих (б╕льш як тридцятир╕чних) заборон у Москв╕ почали знову видавати твори останнього. Коли траплявся прим╕рник прекрасного л╕рика серед студентства, на нього накидалися, як голодн╕ на окра╓ць хл╕ба. ╢сен╕н ╕шов по руках ╕ п╕сля читань та переписувань у зошити швидко був затертий аж до невп╕знання. В╕дпов╕дно образ поета ╓сен╕нського типу — одчайдухи-веселуна, влюбливого, хул╕ганистого, п╕д╕гр╕того винними випарами — знаходив благодатне середовище в молодих, спраглих до новизни душах. Змагалися, хто б╕льше зна╓ поез╕й ╢сен╕на напам’ять.
╤з в╕дстан╕ л╕т ч╕тк╕ше видно характери тих чи ╕нших людей, ╖хн╕ вчинки. Не пом╕чав я, щоб Василь Симоненко засиджувався надм╕рно в студентськ╕й читальн╕. В╕н був сво╖м ╕ в ун╕верситет╕, ╕ в гуртожитку на Солом’янц╕. Як на мене, то в╕н запам’ятався б╕льше сво╓ю мовчкуват╕стю. Та коли говорив, то думку подавав у так╕й словесн╕й обгортц╕, що, слухаючи його, мимовол╕ усв╕домлював — цей ╕ндив╕дум щось зна╓. Про таких у сел╕ говорять: «Мовчить, мовчить, та й скаже...». Знаючи його творч╕сть, можна безпомильно робити висновки, що вже тод╕ в╕н багато працював над собою, не п╕ддавався галаслив╕й мод╕ — не посп╕шав ╕з публ╕кац╕ями. Зда╓ться, що в╕н ум╕в дивитися на себе збоку ╕ зважувати: а як на той чи ╕нший вчинок глянули б його найближч╕ отам, у р╕дних Б╕╖вцях? У непоквапливих рухах ╕ спок╕йн╕й мов╕ Симоненка вгадувався мудрий с╕льський дядько, у св╕тобаченн╕ якого завжди присутня народна мораль, дотеп. Ми з ним були стих╕йно знайом╕, як ╕ з багатьма. Та один випадок нас зблизив т╕сн╕ше.
Було так.
До видатних дат студенти-журнал╕сти в коридор╕ вив╕шували свою ст╕нну газету п╕д назвою «Слово — зброя» або «Л╕нотип». Ст╕нн╕вка вражала розм╕рами — завдовжки в к╕лька метр╕в. З тако╖ чергово╖ оказ╕╖ скупчився ц╕лий гурт бажаючих прочитати факультетськ╕ новини. Раптом з’явля╓ться модно вдягнена, розфарбована студентка-киянка (тод╕ по одягу можна було безпомилково визначити походження ╕ соц╕альний стан людини) з романо-германського в╕дд╕лення ╕ з╕ словами «разр╓ш╕т╓, разр╓ш╕т╓» почала нахабно проштовхуватися поближче до газети. Юнак, що стояв поперед мене, якось так зверхньо глянув на те створ╕ння, як на щось нетутешн╓, поступився театральним жестом ╕ знущально прор╕к: «Роз-р╕-ша-ю...». Я засм╕явся, симпатизуючи тому студентов╕, в якому в╕дразу п╕знав Симоненка. Одне одному потиснули руки.
Такими жестами ╕ такою ╕нтонац╕╓ю в голос╕ могла волод╕ти людина, яка ум╕╓ житт╓во оц╕нити — хто перед нею ╕ в╕дпов╕дно прореагувати на присутн╕сть незнайомого. Серед нашого брата — прибульц╕в ╕з дальн╕х ╕ ближн╕х бездор╕жних чорнозем╕в, були всяк╕ натури: одн╕, потрапивши в столичне середовище, намагалися в╕друбати за собою вс╕ пут╕-дороги, що зв’язували ╖х ╕з селом, розчинялися в загальн╕й мас╕ городян, зр╕калися мови батьк╕в, соромлячися свого походження. Окрем╕, тримаючи н╕с за в╕тром, в╕дразу ставали комсомольськими ватажками, а там, п╕сля зак╕нчення ВНЗ, дивися, вибивалися в парт╕йне чиновництво, на кер╕вн╕ пости. ╤нш╕ ж (вони пот╕м про себе часто заявляли як творч╕ особистост╕) приносили в м╕сто запах поля й городу, мовний колорит, горд╕сть за св╕й хл╕боробський родов╕д, знали «по чому хл╕б ╕ с╕ль по ч╕м», дивилися на св╕т селянськими очима, усв╕домлюючи, що народна мораль ╕ розум у будь-якому середовищ╕ мають високу пробу, як ╕ золото серед метал╕в. Заб╕гаючи наперед ╕ цитуючи рядки, написан╕ В. Симоненком буквально к╕лькома роками п╕зн╕ше (1961 р╕к):

Щось у мене було
╤ в╕д д╕да Тараса,
╤ в╕д прад╕да —
Сковороди...

безпомильно можна розгадати, що в от╕й малопом╕тн╕й часточц╕ «щось» кри╓ться отой «закон», зародок, ╕з якого пророста╓ зернина в стебло ╕ пот╕м у колос. Те «щось» у людському ╓ств╕ ╓ нос╕╓м сут╕ в генетичному код╕ нац╕╖.
Микола Сом у передмов╕ «Слово про Василя Симоненка» до зб╕рки «Земне тяж╕ння» писав: «А Вася Симон (так ус╕ називали його) довго мовчав. До третього чи нав╕ть до четвертого курсу в╕н майже н╕кому не показував сво╖х в╕рш╕в, не посп╕шав ╖х друкувати. ╤ це тому, що занадто суворо ставився до них. Перше обговорення в╕рш╕в В. Симоненка в╕дбулося в л╕тературн╕й студ╕╖ ун╕верситету. Думка була одна — народився талановитий поет. Невдовз╕ Симоненка обрали старостою нашо╖ л╕тературно╖ студ╕╖. У той час Василь працював секретарем ун╕верситетсько╖ багатотиражки ╕ охоче популяризував наш╕ поез╕╖. Та сво╖ в╕рш╕ знову-таки в╕дкладав на пот╕м».
11 кв╕тня 1957 року черговий номер ун╕верситетсько╖ газети, яка називалася «За радянськ╕ кадри», вийшов особливим — у вигляд╕ зб╕рки в╕рш╕в. То була сво╓р╕дна антолог╕я, на стор╕нках яко╖ виступили ми — в╕с╕мнадцять молодих поет╕в. Звичайно, все те поез╕╓ю назвати не можна, але тексти, ╕люстрован╕ нашими портретами, тому виданню надавали сол╕дност╕ — принаймн╕ нам так думалося. Цей зб╕рничок приурочувався видатним датам, що наближалися: 40-р╕ччю радянсько╖ влади та IV Всесв╕тньому фестивалю молод╕ та студент╕в. Передмову до нього п╕д заголовком «Люб╕й юн╕» написав Володимир Сосюра. Але й тут не було н╕ в╕рш╕в Василя Симоненка, н╕ згадки про нього. ╤ мо╖ перш╕ в╕рш╕ роком ран╕ше опубл╕кував саме Василь Симоненко в студентськ╕й багатотиражц╕.
П╕сля зак╕нчення навчання (1957 р╕к) В. Симоненко по╖хав працювати в Черкаси в редакц╕ю обласно╖ газети. Складалося враження, що його затягла перифер╕йна рутина — його ╕м’я не з’являлося на стор╕нках столично╖ преси, здавалося, що про нього забули уже й близьк╕ студентськ╕ друз╕. Х╕ба вряди-годи Василь Д╕денко передавав мен╕ в╕д нього в╕тання. Це траплялося тод╕, коли з Черкас надходив номер обласно╖ газети, в якому публ╕кувався в╕рш Д╕денка, а незабаром Василь одержував ╕ грошовий переказ (гонорар). На радощах в╕н мене запрошував: «Ход╕мо, Петю, одержимо грошики — прийшли од Вас╕ Симона — ╕ рубонемо в╕д душ╕. Я пригощаю». Рубонути — студентською мовою означало по╖сти: ми жили надголодь, ╕ наш╕ шлунки були завжди готов╕ прийняти щось ╖ст╕вне...
А то якось, зайшовши в редакц╕ю газети «Молодь Укра╖ни», де тод╕ працював Борис Ол╕йник, я пом╕тив у нього на стол╕ рукопис к╕лькох в╕рш╕в В. Симоненка. Один ╕з них називався «Д╕д умер». Я переб╕г очима текст. Подумалося: значить, Симоненко не облишив писати в╕рш╕. Запам’яталося: «От ╕ все. Поховали старезного д╕да...». На мо╓ запитання, чи будете публ╕кувати ц╕ поез╕╖, Борис Ол╕йник в╕дпов╕в, що в╕н не проти, але начальство, досить пильно вивчаючи написане, дещо вага╓ться. Невдовз╕ в╕рш «Д╕д умер» (╕ ще як╕сь в╕рш╕) з’явилися на стор╕нках «Молод╕ Укра╖ни».
То були хрущовськ╕ часи ╕ кукурудзяна пропаганда набирала шалених оберт╕в: щодня рад╕о й газети трубили славу польов╕й цар╕вн╕ — качанист╕й зеленокос╕й кукурудз╕. Та ж газета «Молодь Укра╖ни» вир╕шила перевершити вс╕х (певна р╕ч, за вказ╕вкою зверху) — прославити найкращих кукурудзовод╕в республ╕ки у в╕ршован╕й форм╕, в╕ддаючи п╕д цей опус ц╕лу стор╕нку сво╓╖ «житлоплощ╕». Нас п’ятьох, на той час молодих поет╕в, покликали в редакц╕ю ╕ запропонували роз’╖хатися по в╕дрядженнях у колгоспи, вивчити передов╕ методи вирощування качанисто╖ ╕ написати у «стихах» (у жарт╕влив╕й вимов╕ цього слова л╕тера «и» звучала широко, по-укра╖нськи) про працьовиту комсомольську молодь. Мен╕ випала дорога на Черкащину. По прибутт╕ треба було зав╕тати в редакц╕ю молод╕жно╖ газети, а саме в «Молодь Черкащини», ╕ разом ╕з м╕сцевими журнал╕стами виробити план д╕й. Ки╖вський журнал╕ст Володимир Данилейко дав мен╕ рекомендац╕йного листа, в якому звертався до свого черкаського друга Петра Жука — прац╕вника ц╕╓╖ ж газети, аби той пригр╕в мене у сво╓му помешканн╕. Так воно й сталося.
Це було глибоко╖ осен╕ — в листопад╕ 1960 року. У день мого при╖зду до Черкас почався дощ — безк╕нечний, набридливий. Серед прац╕вник╕в «Молод╕ Черкащини» я знав лише Василя Симоненка, який об╕ймав посаду зав╕дувача в╕дд╕лу пропаганди (молод╕жну газету було в╕дкрито в лютому 1960-го, ╕ Василь облишив роботу в «Черкаськ╕й правд╕»). П╕сля запитань, чого мене прибило до черкаського берега, де влаштувався, що нового в Ки╓в╕, зокрема в л╕тературному житт╕, та чи я не голодний, Василь пров╕в мене по т╕сних к╕мнатках редакц╕╖, перезнайомив ╕з прац╕вниками. Д╕знавшись про мету мого при╖зду, сказав:
— У цей прекрасний неповторний час пеняй сам на себе — прив╕з ╕з Ки╓ва безпросв╕тний дощ, тож вирушати в село, як кажуть цензори, «н╕зззя» (через три «з»). Дороги розкисли, стахановки-кукурудзниц╕ сидять по хатах, начальство п’╓ самогон. ╤ взагал╕, н╕чим туди добратися.
На мо╓ н╕ме запитання продовжив:
— Не хвилюйся, все буде о’кей. Ось в╕льний ст╕л, с╕дай за нього, ось тоб╕ п╕дшивка найреспектабельн╕шо╖ парубоцько╖ газети «Молодь Черкащини» — там знайдеш факти, цифри, ╕мена. Ти ж зна╓ш, що вс╕ ланков╕ — красун╕, ударниц╕, незам╕жн╕... Решту — домалю╓ твоя власна фантаз╕я. До реч╕, ти — с╕льський абориген, то зна╓ш, де ╕ як росте кукурудза. Тут, м╕ж ╕ншим, при╖жджав один д╕яч контролювати «фронт роб╕т» з╕ збирання кукурудзи, так, прибувши в поле, шукав зерно не в качанах, а на стебл╕ зверху, у волот╕... ╤ уявля╓ш, цей деб╕л учив людей, як треба вирощувати ╕ збирати кукурудзу, бо «парт╕я ждьот»...

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Ки╖в

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11252

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков