Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОПРОЩАЛИСЯ З ЛЕВКОМ ЛУК’ЯНЕНКОМ…
Левкo Лук’яненко був сп╕взасновником Укра╖нсько╖ гельс╕нсько╖ групи ╕ автором Акта...


СП╤ВЧУВА╢МО…
Нехай п╕дтримка р╕дних, друз╕в, колег по письменницькому ╕ журнал╕стському цеху розд╕лить г╕ркоту...


А НА РУСАН╤ВСЬКОМУ ОСТРОВ╤ ЗАБУЯЛИ КВ╤ТИ
В альбомах, що ╖х дбайливо збира╓ киянин В╕ктор Гострий, чого лишень нема╓.


НЕ СТАЛО ╤ВАНА ДРАЧА…
╤ван Драч був поетом, перекладачем, к╕носценаристом, драматургом, державним та громадським д╕ячем.


«РАТАЙ УКРА╥НСЬКОГО ЕФ╤РУ»
У Нац╕ональн╕й сп╕лц╕ журнал╕ст╕в Укра╖ни в╕дбулась презентац╕я книги спогад╕в про видатного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 11.01.2013
ПАЛАЮЧИЙ СМОЛОСКИП

Б╕льше н╕ж поет...

(СПОГАД ПРО ВАСИЛЯ СТУСА. ДО 75-Р╤ЧЧЯ В╤Д ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Палаючим смолоскипом мен╕ уявля╓ться Василь Стус — людина-легенда, один з найвидатн╕ших укра╖нських поет╕в ХХ ст., який сповна виконав обов’язки письменника й громадянина. Про його перш╕ поетичн╕ публ╕кац╕╖ я знав ще у 1959 роц╕ з «Л╕тературно╖ Укра╖ни». Але скажу в╕дверто: його в╕рш╕ тод╕ мен╕ подобалися, але не вражали. Тому знайомство наше в╕дбулося, швидше, на ╜рунт╕ його перекладацько╖ д╕яльност╕. А зв╕в нас обох поет, якого ми безмежно любили, — Райнер-Мар╕я Р╕льке. Ще навчаючись у Харк╕вському ун╕верситет╕, я захоплювався творч╕стю Р╕льке, ╕ нав╕ть дипломна моя робота була пов’язана з ╕м’ям цього поета («Укра╖на в житт╕ й творчост╕ Р╕льке»). Кр╕м того, ще в студентськ╕ л╕та я переклав дв╕ «укра╖нськ╕» новели Р╕льке та к╕лька його поез╕й. Ця моя робота зб╕глася в час╕ з д╕яльн╕стю ки╖всько╖ школи перекладач╕в, яку очолював Григор╕й Кочур. Саме тод╕ перекладач╕ з ц╕╓╖ школи почали опановувати твори Р╕льке, ╕ к╕лька його поез╕й було опубл╕ковано в ки╖вських журналах. Серед тлумач╕в Р╕льке мен╕ найб╕льше ╕мпонував         В. Петрик, яким я ╕ поц╕кавився у Г. Кочура п╕д час нашо╖ зустр╕ч╕. В╕н мен╕ тод╕ й розкрив цей псевдон╕м: п╕д ним, як виявилося, «ховався» Василь Стус. Тому, пере╖хавши вже до Ки╓ва, я прагнув з ним познайомитися.
В один з ос╕нн╕х вечор╕в 1969 року я вир╕шив в╕дв╕дати опального тод╕ вже поета, який, як зараз пам’ятаю, мешкав у Святошин╕, по вул. Льв╕вськ╕й, 62. Незважаючи на те, що Стус у цей час був уже персоною нон ╜рата, я все ж таки вир╕шив не вдаватися до посередника, хоча й розум╕в, що знайомство буде непростим. Стус жив у невеликому приватному будиночку з садом. Мене зустр╕в довол╕ кремезний високий чолов╕к мо╖х рок╕в (нам було тод╕ за 30), з дещо бл╕дим обличчям, короткою чорною зач╕скою. Вражали темно-кар╕ оч╕ й р╕зко випнуте наперед п╕дбор╕ддя. А в погляд╕ було щось в╕д орла. Ми познайомились. Стус, як ╕ треба було спод╕ватися, зустр╕в мене стримано, але коли я розпов╕в про мету свого в╕зиту, показав йому щойно надрукован╕ у «В╕тчизн╕» дв╕ «укра╖нськ╕» новели Р╕льке з передмовою М. Бажана, в╕н дещо розтанув, а пот╕м ╕ взагал╕ виявив до мене зац╕кавлення. Оч╕ його вже сяяли добрими вогнями й лагодою, ╕ в╕н витяг з╕ сво╓╖ книжково╖ шафи щойно видан╕ твори Гете, де було вм╕щено й к╕лька переклад╕в В. Петрика. В╕н сказав, що з цього псевдон╕ма в╕н не робить та╓мниц╕, просто не хоче дратувати сво╖м справжн╕м пр╕звищем кадеб╕ст╕в, як╕ гуртами ходять за ним. Це лише початок, сказав в╕н, ╕ додав, що в нього ╓ вже чимало ╕нших переклад╕в з Р╕льке.
Пот╕м ми почали читати одне одному сво╖ переклади з Р╕льке. Знаю, що я читав «Народження Венери» та к╕лька др╕бних в╕рш╕в, а в╕н — одну з «Ду╖нянських елег╕й» ╕, зда╓ться, два «Сонети до Орфея», як╕ справили на мене особливе враження. Стус читав глибоким, дещо протяжним голосом. Вабила його чудова мова, хоча й дещо раф╕нована, ╕ техн╕ка в╕рша, про що я тод╕ й сказав Василев╕. Ми довго тод╕ говорили про Р╕льке, ув╕йшли, можна сказати, в екстаз р╕льк╕всько╖ теми й з╕йшлися на одному: будемо разом готувати укра╖нське видання поета. Того ж вечора домовилися, що я буду перекладати в╕рш╕ з «Книги годин» та «Нових в╕рш╕в», а Стус — «Сонети до Орфея» та «Ду╖нянськ╕ елег╕╖».
Перше мо╓ враження в╕д зустр╕ч╕ з╕ Стусом було таке, що в╕н — людина гордо╖ вдач╕, ╕нод╕ нав╕ть вида╓ться недоступним. Але коли входив у розмову чи дискус╕ю, то напруга зникала. Хоча, зв╕сно, характер у нього був непростий. Проте п╕дкупала його висока ╕нтел╕гентн╕сть ╕ щир╕сть. П╕д час т╕╓╖ зустр╕ч╕ я пов╕домив Василев╕, що минулого 1968 року вступав до асп╕рантури ╤нституту л╕тератури на той самий в╕дд╕л, де колись навчався, але мене «зр╕зав» М. Шамота. ╤ треба тод╕ було бачити Стусове обличчя: в╕н з огидою висловився на адресу ц╕╓╖ людини, зримувавши це пр╕звище з╕ словом «п╕длота», ╕ швидко перев╕в розмову в ╕нше русло.
Ми чимало говорили також ╕ про укра╖нський л╕тературний процес. Стус заперечував творч╕сть багатьох наших радянських письменник╕в, як в╕н сказав, «закомплексованих у комун╕зм╕», але високо оц╕нював неокласик╕в, зокрема М. Зерова. Окремо вид╕лив П. Тичину, але сказав, що в╕н ц╕нний для нас лише ранньою творч╕стю, бо в подальш╕й сво╖й поез╕╖ зрадив себе. Пам’ятаю, що з захопленням говорив про В. Св╕дзинського. З класик╕в дуже тепло в╕дгукувався про М. Коцюбинського, ╕ це мен╕ особливо ╕мпонувало, бо я тод╕ просто марив цим письменником. До М. Рильського й М. Бажана ставився з повагою, але не б╕льше. З╕ сво╖х колег особливо шанував Л╕ну Костенко та Миколу В╕нграновського. В останнього був просто закоханий, сказав, що його багато що пов’язу╓ з ц╕╓ю людиною.
Я не з ус╕м погоджувався, про що говорив тод╕ Стус. ╤ хоча ми трохи дискутували, я пом╕тив, що Василь дуже поважа╓ опонента, культурно й виховано намага╓ться схилити мене до сво╓╖ позиц╕╖. Дискутувати з ним було ц╕каво й корисно. Коли в╕н входив у дискус╕йний запал, його кар╕ оч╕, ╕з зведеними, мов крила войовничого орла, чорними бровами, гор╕ли, сипали ╕скри гн╕ву, а мова лилася, як г╕рський струмок. З тод╕шньо╖ нашо╖ розмови я зрозум╕в, що Василь добре знав ф╕лософ╕ю, оперував ╕менами Соловйова, Платона, Сенеки.
У Стуса було дуже характерне обличчя. Зда╓ться, В╕нграновський якось висловив думку, що Василь мав чудовий типаж для актора. ╤ в цьому була рац╕я. Коли в╕н говорив про друз╕в, його обличчя сяяло добротою ╕ ставало напрочуд св╕тлим, а коли мова заходила про недруг╕в, воно робилося колючим, п╕дбор╕ддя виходило наперед, опускалися куточки губ.
Коли ми вже прощалися, Василь дав мен╕ св╕й номер службового телефону. В╕н працював тод╕ у в╕дд╕л╕ техн╕чно╖ пропаганди старшим ╕нженером. Хоча просив не зловживати дзв╕нками, бо телефон цей, за його висловом, «на прив’яз╕». Я все розум╕в, ╕ радив йому краще телефонувати мен╕ в «Наукову думку», де я працював редактором.
Ми зустр╕чалися р╕дко: найчаст╕ше на вул. Володимирськ╕й (б╕ля готелю «Театральний») або в книжков╕й крамниц╕ «Поез╕я» (розташовувалася тод╕ на вул. Пушк╕нськ╕й). Читали одне одному нов╕ переклади з Р╕льке, а часом ╕ власн╕ в╕рш╕. Але життя вносило сво╖ корективи, ╕ Р╕льке повол╕ в╕дходив у нас на другий план. Запам’яталась запальна наша дискус╕я про П. Тичину в крамниц╕ «Поез╕я», коли В. Стус переконував мене у трагед╕╖ поета (саме тод╕ в╕н активно працював над сво╓ю розв╕дкою «Феномен доби»). Я теж неоднозначно ставився до Тичини, але тод╕ ще не м╕г повн╕стю сприйняти всю трагед╕ю поета. Мен╕ в╕н дуже ╕мпонував як людина високо╕нтелектуальна, музикальна, загалом багатогранна у вс╕х в╕дношеннях. ╤ все ж п╕зн╕ше я д╕йшов висновку, що Стус мав рац╕ю: це була траг╕чна постать у наш╕й л╕тератур╕.
Стус був нос╕╓м в╕чного нескореного духу нашого народу. Той, хто хоч ╓диний раз поговорив з ним, уже н╕коли не м╕г забути проникливих думок Василя про долю нашого народу та його культуру. Мен╕, зокрема, не довелося зустр╕ти серед сучасник╕в людину, яка б з таким болем ╕ прониклив╕стю кидала вбивч╕ стр╕ли у власний народ. Так м╕г говорити лише той, хто його безмежно любив. Таким, до реч╕, був ╕ ╢вген Маланюк. Якими ж р╕дними ╕ схожими були ╖хн╕ душ╕, та й у творчост╕ ╖хн╕й було чимало сп╕льного. Василь не любив позерства, ненавид╕в нещирих людей, дво╓душност╕. Особливо таврував кадеб╕ст╕в, запроданц╕в чи сексот╕в. Його морально-психолог╕чна система цього просто не сприймала. Коли я його слухав, то думав: така людина за будь-яких обставин не може стати зрадником, ╕ це було справд╕ так.
П╕д час наших зустр╕чей ми чимало говорили про музику, ╕нод╕ нав╕ть зустр╕чались на концертах (в╕н завжди бував у товариств╕ сво╓╖ дружини Валентини). Стус любив класику, зокрема Бетховена, а з укра╖нських композитор╕в — Лисенка ╕ Лятошинського. Серед сп╕вак╕в обожнював Гмирю, називав його просто ген╕альним. Якось я пов╕дав йому, що працюю над «Словником сп╕вак╕в Укра╖ни». ╤ треба тод╕ було бачити його оч╕: вони заблищали вогниками добра й любов╕. В╕н не лише схвалював ╕дею такого видання, а наполягав на швидшому його завершенн╕ й п╕д час кожно╖ зустр╕ч╕ запитував, як посуваються у мене справи з цим рукописом. Як в╕н хот╕в бачити цю мою книжку! На жаль, вона не змогла вийти друком за комун╕стично╖ системи: видання побачило св╕т уже тод╕, коли Василя не було серед нас.
Чи були ми одностайними в поглядах на пол╕тику? Не завжди. Для В. Стуса вищою нормою було не самозбереження, а наступ. В╕н залишився чесним з собою до к╕нця ╕ н╕коли не йшов на компром╕си. Мо╓ тод╕шн╓ кредо «робити тихо л╕тературу» в╕н категорично в╕дкидав ╕ нав╕ть засуджував. Тако╖ позиц╕╖ в╕н не сприймав, говорив, що ╕накше не може. В╕н не любив тих, хто «ховав голову в п╕сок», пережидав час. ╤ досв╕д показав: Стус мав ц╕лковиту рац╕ю. Не можна бути рабом ситуац╕╖, нав╕ть на певний пер╕од, ╕ чекати, що хтось принесе спод╕вану волю. Можливо, коли б ус╕ чинили так, як Стус, ми не знали б ст╕льки страждань, рабства й малорос╕йщини.
У поглядах на л╕тературу й мистецтво ми також мали деяк╕ розходження, хоча й невелик╕. Треба сказати, що хоча Стус ╕ був укра╖нцем в╕д голови до п’ят, але в╕н почував себе ╕ неабияким ╓вропейцем у вс╕й сво╖й широт╕. Це його дуже зближувало з М. Коцюбинським. Не приховую: в╕н б╕льше ор╕╓нтувався в заруб╕жн╕й л╕тератур╕, часом захоплюючись письменниками-модерн╕стами (Камю, Пруст, Гессе), до яких я прийшов п╕зн╕ше. Тому я розум╕в не всю його поез╕ю, ╕ думаю, що не був у цьому в╕дношенн╕ самотн╕м. П╕зн╕ше я не здивувався, коли свою тюремну зб╕рку поез╕й «Птах душ╕» Стус написав повн╕стю верл╕бром. Отже, наш╕ смаки не завжди сходились: Василь б╕льше тяж╕в до модерну, я ж переважно виховувався на класиц╕, хоча б╕лий в╕рш н╕коли не заперечував. Для мене поез╕я ╓ справжньою лише тод╕, коли в н╕й пульсу╓ ритм ╕ думка, а без цих компонент╕в вона просто мертва.
╤ все ж я завжди вважав В. Стуса одним з найвидатн╕ших укра╖нських поет╕в ХХ ст. В╕н вив╕в нашу поез╕ю з вузьких рамок етнограф╕чност╕, дав ╖й широч╕нь, наповнивши ╖╖ чудовим зм╕стом ╕ сво╓р╕дним словником. Але, як на мене, у нього були куди б╕льш╕ можливост╕ л╕тературознавця чи критика й есе╖ста. Це п╕дтвердили насамперед так╕ його шедеври, як «Феномен доби» (П. Тичина) та «Зникоме розцв╕тання» (В. Св╕дзинський), яким р╕вних у наш╕й л╕тератур╕ поки що нема╓.
Наш╕ дискус╕╖ з ним у царин╕ заруб╕жно╖ л╕тератури не були для мене безпл╕дними. Мабуть, завдяки В. Стусу я почав досконал╕ше вивчати зах╕дний л╕тературний процес, що мене п╕зн╕ше й привело до викладацько╖ роботи в Ки╖вському пед╕нститут╕. Тут я фактично завершив кандидатську дисертац╕ю, що знову ж таки стосувалася Р╕льке («Ф╕лософсько-поетична концепц╕я слов’янства творчост╕ Р.-М. Р╕льке»), на яку мене благословив В. Стус. На жаль, захистити мен╕ ╖╖ не пощастило. Моя педагог╕чна д╕яльн╕сть об╕рвалася: я був зв╕льнений з ╕нституту за нац╕ональн╕ погляди.
Остання наша зустр╕ч з╕ В. Стусом в╕дбулася, як зараз пам’ятаю, 27 с╕чня 1971 року на 80-р╕чному юв╕лейному вечор╕ П. Тичини, куди ми обидва не могли не прийти. Стус, зв╕сно, не м╕г бути серед виступаючих, але в кулуарах в╕н сказав б╕льше правди про П. Тичину, н╕ж т╕, хто захльобувався у сво╖х виступах в╕д ген╕альност╕ поета. Стус любив Тичину, можливо, б╕льше й щир╕ше за них, але мав мужн╕сть заявити тод╕, що Павло Григорович знищив себе як поет в угоду комун╕стичн╕й ╕деолог╕╖. Стус визнавав лише чотири зб╕рки Тичини, решту ж в╕дкидав, нав╕ть «Похорон друга» та «Ср╕бно╖ ноч╕», де поет н╕бито «робив реванш». Василь безкомпром╕сно запевняв, що Тичина, швидше, заслугову╓ не на сп╕вчуття, а на осуд, бо вс╕╓ю п╕зн╕шою творч╕стю в╕н зрадив свою молод╕сть. Пригадую, тод╕ на вечор╕ дехто намагався запускати кпини на адресу Стуса, але в╕н давав належну й завжди дотепну в╕дпов╕дь. В╕н був майстром експромту й влучного сарказму.
Про перший арешт Василя Стуса я д╕знався уже 13 с╕чня 1972 року, коли було взято ц╕лу групу ки╖всько╖ ╕нтел╕генц╕╖. Я глибоко переживав цю трагед╕ю. До мене доходили лише окрем╕ в╕домост╕ про той нелюдський процес над Василем ╕ про його звинувачувальне слово на суд╕. Протягом восьми рок╕в перебування Стуса в таборах я ловив кожну ╕нформац╕ю, аби д╕знатися про його долю, але н╕чого конкретного до нас не доходило. ╤ раптом — неспод╕вана зустр╕ч. Сталася вона в к╕нц╕ 1979 року чи на початку 1980-го. Я зайшов того дня до Центрально╖ науково╖ б╕бл╕отеки, де мав попрацювати над сво╖ми рукописами. ╤ коли с╕в за письмовий ст╕л, то сам соб╕ не пов╕рив: проти мене сид╕в Василь Стус. Я ледь не крикнув в╕д радощ╕в. Але Василь, який п╕знав мене, поклав два пальц╕ на сво╖ губи ╕ схилив сво╓ суворе чоло. Для мене цього було досить, щоб зрозум╕ти, що наша зустр╕ч тут не бажана. ╤ я залишив б╕бл╕отеку. Лише п╕зн╕ше, уже п╕сля смерт╕ В. Стуса, мен╕ стало в╕домо про той його в╕зит до книгозб╕рн╕. На той час в╕н повернувся уже ╕з заслання, але збро╖ не складав: в╕н став членом Гельс╕нсько╖ групи, й за ним був сильний нагляд кадеб╕ст╕в. Так ось у той день в╕н прийшов до б╕бл╕отеки, щоб написати статтю «Дещо з думок наших попередник╕в», ╕ йому потр╕бн╕ були першоджерела. У Стуса було обмаль часу ╕, зв╕сно, н╕яко╖ мови про нашу зустр╕ч бути не могло. Мен╕ п╕зн╕ше говорив Ярослав Дзира, що ту статтю, п╕сля ╖╖ написання, винесла з б╕бл╕отеки дов╕рена особа поета, бо при виход╕ Василя обшукували кадеб╕сти. Ц╕каво, що ту статтю мен╕ вперше довелося друкувати в журнал╕ «Укра╖на», де я тод╕ працював (1990 р╕к), ╕ я ще раз тод╕ пережив ус╕ перипет╕╖ тод╕шнього дня в б╕бл╕отец╕.
Б╕льше я Стуса не бачив. П╕зн╕ше, в травн╕ 1980 року, я почув про новий його процес: Василь був засуджений на 15 рок╕в табор╕в суворого режиму. Я в╕дчував, що поет уже живим не повернеться. Так воно, на жаль, ╕ сталося: помер в╕н 4 вересня 1985 року при обставинах, як╕ й сьогодн╕ ще достатньо не з’ясован╕. Нема╓ одностайно╖ думки, як помер Стус: одн╕ вважають, що Василь сам св╕домо п╕шов на смерть, ╕нш╕ думають, що в╕н був убитий наглядачами за наказом високого начальства. На користь друго╖ верс╕╖ ╕сну╓ думка, що В. Стуса треба було знищити хоча б тому, щоб в╕н не одержав Нобел╕всько╖ прем╕╖, на яку був перед тим висунутий. А мертвим, як в╕домо, цю прем╕ю не присуджують. Але як би там не було, а поета, громадянина, во╖на знищила комун╕стична система.
Коли восени 1989 року в╕дбулося перепоховання В. Стуса та його побратим╕в по невол╕ О. Тихого та Ю. Литвина, я взяв участь у цьому скорботному заход╕ ╕ пров╕в Василя в останню дорогу на Байкове кладовище. Це була перша в мо╓му житт╕ така масштабна похоронна акц╕я, яка в╕дбувалася з ус╕ма нац╕ональними атрибутами ╕ звичаями, було чимало в╕нк╕в, ╕кон, прапор╕в та ╕нших символ╕в. За трунами йшли численн╕ делегац╕╖ з р╕зних куточк╕в Укра╖ни. Людей було так багато, що пробитися до м╕сця поховання було неможливо. Але вс╕ промови було чути: запам’яталися виступи ╤. Драча, М. Коцюбинсько╖, М. Гориня. Казали, що в╕д часу Шевченкових перепоховань Укра╖на не знала такого велелюдного паломництва людей, як╕ йшли за трунами цих мученик╕в.
Таким ╕ запам’ятався мен╕ Василь Стус — гордим, гн╕вним, завжди впевненим у вищ╕й правот╕ ╤стини, готовим служити Добру й Крас╕. Сьогодн╕ В. Стус, зда╓ться, по-справжньому оц╕нений сучасниками, як╕ були глухими за його життя. Видан╕ його твори, ╕ це добре. Його творч╕сть в╕дзначена Шевченк╕вською прем╕╓ю ╕ в╕н посмертно прийнятий до Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Але особа його, як на мене, залиша╓ться ╕ сьогодн╕ ще загадкою. Дос╕ не можу збагнути незглибиму внутр╕шню м╕ць його натури, здатн╕сть протестувати проти сил зла. Ми, мабуть, ще не усв╕домили, кого ми втратили в його особ╕. Я глибоко переконаний, що В. Стус випередив сво╓ покол╕ння на к╕лька десятил╕ть. В╕н жив в╕друбно в╕д сво╖х сучасник╕в, мислячи зовс╕м ╕ншими категор╕ями. Його так н╕хто й не зрозум╕в, нав╕ть т╕, що стояли до нього близько. Це була людина велико╖ сили Духа й Вол╕, людина Шевченк╕вського кореня…

╤ван ЛИСЕНКО,
заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни

У читальному зал╕ гуман╕тарно╖ л╕тератури Кримсько╖ республ╕кансько╖ установи «Ун╕версальна наукова б╕бл╕отека ╕м. ╤. Я. Франка» 8 с╕чня представлено експозиц╕ю матер╕ал╕в «Незламний лицар правди ╕ свободи», присвячену 75-р╕ччю в╕д дня народження укра╖нського поета, публ╕циста, л╕тературознавця, громадського д╕яча, а з 2005 року Героя Укра╖ни Василя Семеновича Стуса (1938-1985 рр.).
Василь Стус – людина, що персон╕ф╕ку╓ в╕чний непок╕рний дух укра╖нського народу. В╕н належав до плеяди так званих «ш╕стдесятник╕в» — опозиц╕йно налаштованих представник╕в творчо╖ молод╕, як╕ активно боролися за в╕дродження нац╕онально╖ культури, протестували проти стал╕нського режиму. Творча спадщина Стуса склада╓ться ╕з багатьох в╕рш╕в ╕ низки критичних статей, переклад╕в укра╖нською мовою твор╕в К╕пл╕нга, Бодлера, ╫ете, Рембо, Лорки, Верлена, Р╕льке.
Незважаючи на неск╕нченн╕ гон╕ння та пересл╕дування, поет жив напруженим ╕нтелектуальним життям. Поез╕я стала для нього основною ц╕нн╕стю й способом реал╕зац╕╖ вол╕. Вона сповнена мужност╕ ╕ любов╕ до сво╓╖ В╕тчизни, упевненост╕ в перемоз╕ правди й добра над злом ╕ звернена до сп╕вв╕тчизник╕в ╕з закликом брати на себе в╕дпов╕дальн╕сть за долю сво╓╖ держави.
На виставц╕ представлен╕ зб╕рники й окрем╕ твори Василя Стуса з фонд╕в б╕бл╕отеки, а також критичн╕ статт╕ й досл╕дження, що м╕стять в╕домост╕ про житт╓вий шлях ╕ творчу д╕яльн╕сть поета.        http://www.franko.crimea.ua

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11253

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков