Версiя для друку Обговорити в форумi

Більше ніж поет...

(СПОГАД ПРО ВАСИЛЯ СТУСА. ДО 75-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Палаючим смолоскипом мені уявляється Василь Стус — людина-легенда, один з найвидатніших українських поетів ХХ ст., який сповна виконав обов’язки письменника й громадянина. Про його перші поетичні публікації я знав ще у 1959 році з «Літературної України». Але скажу відверто: його вірші тоді мені подобалися, але не вражали. Тому знайомство наше відбулося, швидше, на ґрунті його перекладацької діяльності. А звів нас обох поет, якого ми безмежно любили, — Райнер-Марія Рільке. Ще навчаючись у Харківському університеті, я захоплювався творчістю Рільке, і навіть дипломна моя робота була пов’язана з ім’ям цього поета («Україна в житті й творчості Рільке»). Крім того, ще в студентські літа я переклав дві «українські» новели Рільке та кілька його поезій. Ця моя робота збіглася в часі з діяльністю київської школи перекладачів, яку очолював Григорій Кочур. Саме тоді перекладачі з цієї школи почали опановувати твори Рільке, і кілька його поезій було опубліковано в київських журналах. Серед тлумачів Рільке мені найбільше імпонував         В. Петрик, яким я і поцікавився у Г. Кочура під час нашої зустрічі. Він мені тоді й розкрив цей псевдонім: під ним, як виявилося, «ховався» Василь Стус. Тому, переїхавши вже до Києва, я прагнув з ним познайомитися.
В один з осінніх вечорів 1969 року я вирішив відвідати опального тоді вже поета, який, як зараз пам’ятаю, мешкав у Святошині, по вул. Львівській, 62. Незважаючи на те, що Стус у цей час був уже персоною нон ґрата, я все ж таки вирішив не вдаватися до посередника, хоча й розумів, що знайомство буде непростим. Стус жив у невеликому приватному будиночку з садом. Мене зустрів доволі кремезний високий чоловік моїх років (нам було тоді за 30), з дещо блідим обличчям, короткою чорною зачіскою. Вражали темно-карі очі й різко випнуте наперед підборіддя. А в погляді було щось від орла. Ми познайомились. Стус, як і треба було сподіватися, зустрів мене стримано, але коли я розповів про мету свого візиту, показав йому щойно надруковані у «Вітчизні» дві «українські» новели Рільке з передмовою М. Бажана, він дещо розтанув, а потім і взагалі виявив до мене зацікавлення. Очі його вже сяяли добрими вогнями й лагодою, і він витяг зі своєї книжкової шафи щойно видані твори Гете, де було вміщено й кілька перекладів В. Петрика. Він сказав, що з цього псевдоніма він не робить таємниці, просто не хоче дратувати своїм справжнім прізвищем кадебістів, які гуртами ходять за ним. Це лише початок, сказав він, і додав, що в нього є вже чимало інших перекладів з Рільке.
Потім ми почали читати одне одному свої переклади з Рільке. Знаю, що я читав «Народження Венери» та кілька дрібних віршів, а він — одну з «Дуїнянських елегій» і, здається, два «Сонети до Орфея», які справили на мене особливе враження. Стус читав глибоким, дещо протяжним голосом. Вабила його чудова мова, хоча й дещо рафінована, і техніка вірша, про що я тоді й сказав Василеві. Ми довго тоді говорили про Рільке, увійшли, можна сказати, в екстаз рільківської теми й зійшлися на одному: будемо разом готувати українське видання поета. Того ж вечора домовилися, що я буду перекладати вірші з «Книги годин» та «Нових віршів», а Стус — «Сонети до Орфея» та «Дуїнянські елегії».
Перше моє враження від зустрічі зі Стусом було таке, що він — людина гордої вдачі, іноді навіть видається недоступним. Але коли входив у розмову чи дискусію, то напруга зникала. Хоча, звісно, характер у нього був непростий. Проте підкупала його висока інтелігентність і щирість. Під час тієї зустрічі я повідомив Василеві, що минулого 1968 року вступав до аспірантури Інституту літератури на той самий відділ, де колись навчався, але мене «зрізав» М. Шамота. І треба тоді було бачити Стусове обличчя: він з огидою висловився на адресу цієї людини, зримувавши це прізвище зі словом «підлота», і швидко перевів розмову в інше русло.
Ми чимало говорили також і про український літературний процес. Стус заперечував творчість багатьох наших радянських письменників, як він сказав, «закомплексованих у комунізмі», але високо оцінював неокласиків, зокрема М. Зерова. Окремо виділив П. Тичину, але сказав, що він цінний для нас лише ранньою творчістю, бо в подальшій своїй поезії зрадив себе. Пам’ятаю, що з захопленням говорив про В. Свідзинського. З класиків дуже тепло відгукувався про М. Коцюбинського, і це мені особливо імпонувало, бо я тоді просто марив цим письменником. До М. Рильського й М. Бажана ставився з повагою, але не більше. Зі своїх колег особливо шанував Ліну Костенко та Миколу Вінграновського. В останнього був просто закоханий, сказав, що його багато що пов’язує з цією людиною.
Я не з усім погоджувався, про що говорив тоді Стус. І хоча ми трохи дискутували, я помітив, що Василь дуже поважає опонента, культурно й виховано намагається схилити мене до своєї позиції. Дискутувати з ним було цікаво й корисно. Коли він входив у дискусійний запал, його карі очі, із зведеними, мов крила войовничого орла, чорними бровами, горіли, сипали іскри гніву, а мова лилася, як гірський струмок. З тодішньої нашої розмови я зрозумів, що Василь добре знав філософію, оперував іменами Соловйова, Платона, Сенеки.
У Стуса було дуже характерне обличчя. Здається, Вінграновський якось висловив думку, що Василь мав чудовий типаж для актора. І в цьому була рація. Коли він говорив про друзів, його обличчя сяяло добротою і ставало напрочуд світлим, а коли мова заходила про недругів, воно робилося колючим, підборіддя виходило наперед, опускалися куточки губ.
Коли ми вже прощалися, Василь дав мені свій номер службового телефону. Він працював тоді у відділі технічної пропаганди старшим інженером. Хоча просив не зловживати дзвінками, бо телефон цей, за його висловом, «на прив’язі». Я все розумів, і радив йому краще телефонувати мені в «Наукову думку», де я працював редактором.
Ми зустрічалися рідко: найчастіше на вул. Володимирській (біля готелю «Театральний») або в книжковій крамниці «Поезія» (розташовувалася тоді на вул. Пушкінській). Читали одне одному нові переклади з Рільке, а часом і власні вірші. Але життя вносило свої корективи, і Рільке поволі відходив у нас на другий план. Запам’яталась запальна наша дискусія про П. Тичину в крамниці «Поезія», коли В. Стус переконував мене у трагедії поета (саме тоді він активно працював над своєю розвідкою «Феномен доби»). Я теж неоднозначно ставився до Тичини, але тоді ще не міг повністю сприйняти всю трагедію поета. Мені він дуже імпонував як людина високоінтелектуальна, музикальна, загалом багатогранна у всіх відношеннях. І все ж пізніше я дійшов висновку, що Стус мав рацію: це була трагічна постать у нашій літературі.
Стус був носієм вічного нескореного духу нашого народу. Той, хто хоч єдиний раз поговорив з ним, уже ніколи не міг забути проникливих думок Василя про долю нашого народу та його культуру. Мені, зокрема, не довелося зустріти серед сучасників людину, яка б з таким болем і проникливістю кидала вбивчі стріли у власний народ. Так міг говорити лише той, хто його безмежно любив. Таким, до речі, був і Євген Маланюк. Якими ж рідними і схожими були їхні душі, та й у творчості їхній було чимало спільного. Василь не любив позерства, ненавидів нещирих людей, двоєдушності. Особливо таврував кадебістів, запроданців чи сексотів. Його морально-психологічна система цього просто не сприймала. Коли я його слухав, то думав: така людина за будь-яких обставин не може стати зрадником, і це було справді так.
Під час наших зустрічей ми чимало говорили про музику, іноді навіть зустрічались на концертах (він завжди бував у товаристві своєї дружини Валентини). Стус любив класику, зокрема Бетховена, а з українських композиторів — Лисенка і Лятошинського. Серед співаків обожнював Гмирю, називав його просто геніальним. Якось я повідав йому, що працюю над «Словником співаків України». І треба тоді було бачити його очі: вони заблищали вогниками добра й любові. Він не лише схвалював ідею такого видання, а наполягав на швидшому його завершенні й під час кожної зустрічі запитував, як посуваються у мене справи з цим рукописом. Як він хотів бачити цю мою книжку! На жаль, вона не змогла вийти друком за комуністичної системи: видання побачило світ уже тоді, коли Василя не було серед нас.
Чи були ми одностайними в поглядах на політику? Не завжди. Для В. Стуса вищою нормою було не самозбереження, а наступ. Він залишився чесним з собою до кінця і ніколи не йшов на компроміси. Моє тодішнє кредо «робити тихо літературу» він категорично відкидав і навіть засуджував. Такої позиції він не сприймав, говорив, що інакше не може. Він не любив тих, хто «ховав голову в пісок», пережидав час. І досвід показав: Стус мав цілковиту рацію. Не можна бути рабом ситуації, навіть на певний період, і чекати, що хтось принесе сподівану волю. Можливо, коли б усі чинили так, як Стус, ми не знали б стільки страждань, рабства й малоросійщини.
У поглядах на літературу й мистецтво ми також мали деякі розходження, хоча й невеликі. Треба сказати, що хоча Стус і був українцем від голови до п’ят, але він почував себе і неабияким європейцем у всій своїй широті. Це його дуже зближувало з М. Коцюбинським. Не приховую: він більше орієнтувався в зарубіжній літературі, часом захоплюючись письменниками-модерністами (Камю, Пруст, Гессе), до яких я прийшов пізніше. Тому я розумів не всю його поезію, і думаю, що не був у цьому відношенні самотнім. Пізніше я не здивувався, коли свою тюремну збірку поезій «Птах душі» Стус написав повністю верлібром. Отже, наші смаки не завжди сходились: Василь більше тяжів до модерну, я ж переважно виховувався на класиці, хоча білий вірш ніколи не заперечував. Для мене поезія є справжньою лише тоді, коли в ній пульсує ритм і думка, а без цих компонентів вона просто мертва.
І все ж я завжди вважав В. Стуса одним з найвидатніших українських поетів ХХ ст. Він вивів нашу поезію з вузьких рамок етнографічності, дав їй широчінь, наповнивши її чудовим змістом і своєрідним словником. Але, як на мене, у нього були куди більші можливості літературознавця чи критика й есеїста. Це підтвердили насамперед такі його шедеври, як «Феномен доби» (П. Тичина) та «Зникоме розцвітання» (В. Свідзинський), яким рівних у нашій літературі поки що немає.
Наші дискусії з ним у царині зарубіжної літератури не були для мене безплідними. Мабуть, завдяки В. Стусу я почав досконаліше вивчати західний літературний процес, що мене пізніше й привело до викладацької роботи в Київському педінституті. Тут я фактично завершив кандидатську дисертацію, що знову ж таки стосувалася Рільке («Філософсько-поетична концепція слов’янства творчості Р.-М. Рільке»), на яку мене благословив В. Стус. На жаль, захистити мені її не пощастило. Моя педагогічна діяльність обірвалася: я був звільнений з інституту за національні погляди.
Остання наша зустріч зі В. Стусом відбулася, як зараз пам’ятаю, 27 січня 1971 року на 80-річному ювілейному вечорі П. Тичини, куди ми обидва не могли не прийти. Стус, звісно, не міг бути серед виступаючих, але в кулуарах він сказав більше правди про П. Тичину, ніж ті, хто захльобувався у своїх виступах від геніальності поета. Стус любив Тичину, можливо, більше й щиріше за них, але мав мужність заявити тоді, що Павло Григорович знищив себе як поет в угоду комуністичній ідеології. Стус визнавав лише чотири збірки Тичини, решту ж відкидав, навіть «Похорон друга» та «Срібної ночі», де поет нібито «робив реванш». Василь безкомпромісно запевняв, що Тичина, швидше, заслуговує не на співчуття, а на осуд, бо всією пізнішою творчістю він зрадив свою молодість. Пригадую, тоді на вечорі дехто намагався запускати кпини на адресу Стуса, але він давав належну й завжди дотепну відповідь. Він був майстром експромту й влучного сарказму.
Про перший арешт Василя Стуса я дізнався уже 13 січня 1972 року, коли було взято цілу групу київської інтелігенції. Я глибоко переживав цю трагедію. До мене доходили лише окремі відомості про той нелюдський процес над Василем і про його звинувачувальне слово на суді. Протягом восьми років перебування Стуса в таборах я ловив кожну інформацію, аби дізнатися про його долю, але нічого конкретного до нас не доходило. І раптом — несподівана зустріч. Сталася вона в кінці 1979 року чи на початку 1980-го. Я зайшов того дня до Центральної наукової бібліотеки, де мав попрацювати над своїми рукописами. І коли сів за письмовий стіл, то сам собі не повірив: проти мене сидів Василь Стус. Я ледь не крикнув від радощів. Але Василь, який пізнав мене, поклав два пальці на свої губи і схилив своє суворе чоло. Для мене цього було досить, щоб зрозуміти, що наша зустріч тут не бажана. І я залишив бібліотеку. Лише пізніше, уже після смерті В. Стуса, мені стало відомо про той його візит до книгозбірні. На той час він повернувся уже із заслання, але зброї не складав: він став членом Гельсінської групи, й за ним був сильний нагляд кадебістів. Так ось у той день він прийшов до бібліотеки, щоб написати статтю «Дещо з думок наших попередників», і йому потрібні були першоджерела. У Стуса було обмаль часу і, звісно, ніякої мови про нашу зустріч бути не могло. Мені пізніше говорив Ярослав Дзира, що ту статтю, після її написання, винесла з бібліотеки довірена особа поета, бо при виході Василя обшукували кадебісти. Цікаво, що ту статтю мені вперше довелося друкувати в журналі «Україна», де я тоді працював (1990 рік), і я ще раз тоді пережив усі перипетії тодішнього дня в бібліотеці.
Більше я Стуса не бачив. Пізніше, в травні 1980 року, я почув про новий його процес: Василь був засуджений на 15 років таборів суворого режиму. Я відчував, що поет уже живим не повернеться. Так воно, на жаль, і сталося: помер він 4 вересня 1985 року при обставинах, які й сьогодні ще достатньо не з’ясовані. Немає одностайної думки, як помер Стус: одні вважають, що Василь сам свідомо пішов на смерть, інші думають, що він був убитий наглядачами за наказом високого начальства. На користь другої версії існує думка, що В. Стуса треба було знищити хоча б тому, щоб він не одержав Нобелівської премії, на яку був перед тим висунутий. А мертвим, як відомо, цю премію не присуджують. Але як би там не було, а поета, громадянина, воїна знищила комуністична система.
Коли восени 1989 року відбулося перепоховання В. Стуса та його побратимів по неволі О. Тихого та Ю. Литвина, я взяв участь у цьому скорботному заході і провів Василя в останню дорогу на Байкове кладовище. Це була перша в моєму житті така масштабна похоронна акція, яка відбувалася з усіма національними атрибутами і звичаями, було чимало вінків, ікон, прапорів та інших символів. За трунами йшли численні делегації з різних куточків України. Людей було так багато, що пробитися до місця поховання було неможливо. Але всі промови було чути: запам’яталися виступи І. Драча, М. Коцюбинської, М. Гориня. Казали, що від часу Шевченкових перепоховань Україна не знала такого велелюдного паломництва людей, які йшли за трунами цих мучеників.
Таким і запам’ятався мені Василь Стус — гордим, гнівним, завжди впевненим у вищій правоті Істини, готовим служити Добру й Красі. Сьогодні В. Стус, здається, по-справжньому оцінений сучасниками, які були глухими за його життя. Видані його твори, і це добре. Його творчість відзначена Шевченківською премією і він посмертно прийнятий до Національної спілки письменників України. Але особа його, як на мене, залишається і сьогодні ще загадкою. Досі не можу збагнути незглибиму внутрішню міць його натури, здатність протестувати проти сил зла. Ми, мабуть, ще не усвідомили, кого ми втратили в його особі. Я глибоко переконаний, що В. Стус випередив своє покоління на кілька десятиліть. Він жив відрубно від своїх сучасників, мислячи зовсім іншими категоріями. Його так ніхто й не зрозумів, навіть ті, що стояли до нього близько. Це була людина великої сили Духа й Волі, людина Шевченківського кореня…

Іван ЛИСЕНКО,
заслужений діяч мистецтв України

У читальному залі гуманітарної літератури Кримської республіканської установи «Універсальна наукова бібліотека ім. І. Я. Франка» 8 січня представлено експозицію матеріалів «Незламний лицар правди і свободи», присвячену 75-річчю від дня народження українського поета, публіциста, літературознавця, громадського діяча, а з 2005 року Героя України Василя Семеновича Стуса (1938-1985 рр.).
Василь Стус – людина, що персоніфікує вічний непокірний дух українського народу. Він належав до плеяди так званих «шістдесятників» — опозиційно налаштованих представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти сталінського режиму. Творча спадщина Стуса складається із багатьох віршів і низки критичних статей, перекладів українською мовою творів Кіплінга, Бодлера, Ґете, Рембо, Лорки, Верлена, Рільке.
Незважаючи на нескінченні гоніння та переслідування, поет жив напруженим інтелектуальним життям. Поезія стала для нього основною цінністю й способом реалізації волі. Вона сповнена мужності і любові до своєї Вітчизни, упевненості в перемозі правди й добра над злом і звернена до співвітчизників із закликом брати на себе відповідальність за долю своєї держави.
На виставці представлені збірники й окремі твори Василя Стуса з фондів бібліотеки, а також критичні статті й дослідження, що містять відомості про життєвий шлях і творчу діяльність поета.        http://www.franko.crimea.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."