Версiя для друку Обговорити в форумi

Уявімо, що сьогодні 31 грудня... Незабаром Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, прибирання кімнат — у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити.
Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досі світло, хоч уже має бути вечір. У хаті немає нікого, крім великого пухнастого кота, який виглядає таким старим, що, здається, дихнеш на нього — розсиплеться. Дивно, але він дуже схожий на мого Рижика — крихітне кошеня, подароване мені на день народження. Здивована, одягаюсь і виходжу на вулицю. Щось дивне коїться навколо, наче це й рідне село, однак якесь зовсім не таке. Знайомі будинки, магазини — все навколо сяє новорічними гірляндами, десь грає музика, однак дивне відчуття не залишає мене!
І раптом бачу на вітрині написано великими літерами: «Вітаємо з Новим 2033 роком!». Ой лишенько, невже я проспала 20 років?! Не можу в це повірити, однак розумію, що трапилось щось дуже дивне. Іду тихенько вулицею. Навколо багато людей, всі усміхаються в очікуванні свята, щось купують, несуть ялинки і гомонять між собою українською мовою. Навколо мене на вітринах крамниць, на рекламних плакатах вже немає такої набридливої англійської, скрізь написи тільки українською мовою! Я потроху підходжу до центру села. Помічаю, що транспорт рухається майже безшумно, а всередині автобусів не так багато людей. А ось і метро! Та його ж ніколи не було у моєму селі!
Уздовж дороги стоїть цілий ряд бігбордів. Але дивно: на них не реклама, а ілюстрації з життя нашого села і всієї України. Бачу фото відроджених дитсадків, нашого величезного клубу та бару.
Ось в центрі поступово починають збиратися люди. Стоїть величезна ялинка. Я дивлюсь на своїх односельчан і не впізнаю. З їхніх очей зникла одвічна настороженість і втома, страх за майбутнє. Очі людей сяють святковим блиском, радістю, щастям.
На площі стоїть величезний телеекран, який я колись бачила тільки в Києві. На ньому постійно змінюються кадри. Знову я бачу сторінки життя рідного села. І всюди те саме, що зараз навколо мене: щасливі люди, добре зодягнені і не голодні, усміхнені діти в яскравих костюмах.
Та ось люди навколо мене заворушилися. Незабаром дванадцята година. Зараз на екрані з’явиться Президент. Я підходжу ближче, дуже вже цікаво: яким же має бути Президент такої чудової держави через 20 років?
Навколо відкорковують шампанське. Я затамовую подих. І раптом... щось дзвенить. Я схоплююсь. Телефон. Чую голос подруги: «Ти де забарилась? Через годину Новий рік!». Кладу слухавку. Очі зупиняються на календарі: 31 грудня 2012 року. На мене дивиться великими очима моє маленьке кошеня. Отже, це був тільки сон? Та на душі у мене все одно легко і радісно. Вірю, що моя країна через 20 років стане такою квітучою, прекрасною, як у моєму сні. І добре, що і я зможу докласти до цього своїх зусиль!

Лєнара АБЛЯМІТОВА,
учениця 10 класу Прудівської ЗОШ
І-ІІІ ст. Совєтського району АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема ""Джерельце""