Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-2)

За вікнами редакції періщив дощ. На згоду з Василевими міркуваннями і на незаперечне їх сприйняття я лише розвів руками і, усміхаючись, процитував рядок із вірша одного на той час відомого графомана: «Як Сталін сказав, так і буде». Обоє розсміялися. Ми були молодими і в спілкуванні, як те повелося ще зі студентських літ, не любили в словах прямолінійності, казенщини; культивувалася фраза образна, об’ємна, часом грайлива, в кількох вимірах, з лукавинкою, дотепна. Василь у такому словесному плетиві був неабиякий мастак-імпровізатор. Із початком обідньої перерви Василь підвівся зі свого стільця (хоча й так час від часу залишав робоче місце — виходив курити):
— Петре, пора нам столи поміняти — письмовий на обідній. Годі наймитувати. Піднімайся. Я тебе поведу в обкомівську їдальню. Там для слуг народу і смачніше, й дешевше.
На порозі редакції він розкрив парасолю, і ми, тиснучись одне до одного, перебіжками дісталися до центральної площі Черкас. За Василевою перепусткою зайшли до їдальні. Стояли в черзі з тацями в руках. Він, вивчаючи меню, запитав:
— Борщ будемо їсти?
— А який борщ?
— Український.
— А який український?
— Звісно, радянський...
— Тоді по повній мисці.
Ми по-змовницьки перезирнулися, задоволені такою стихійною імпровізацією-пародією на газетний офіціоз, коли слово «радянський» вживалося де треба і де не треба. Нашого діалогу не чув ніхто... Обідали в доброму настрої. Торкаючись кукурудзяної теми, я розповів один випадок, почутий із вуст моєї матері. Вона разом із іншими колгоспницями цілу весну й літо не розгиналися над качанистою.
«Стебла вигналися до неба — піднятою рукою вершка не дістанеш. Не плантація — ліс. По два-три, а то й чотири качани на стеблі, кожен завдовжки в лікоть. Кинулися ламати. І ми в полі зі світання до смеркання, і школярів зривали з уроків. Накриття для зберігання урожаю не вистачало, тож качани горами лежали на токах просто неба. Ніяк у колгоспі не сходилися кінці з кінцями. А тут і зима на носі — ось-ось випадуть сніги. Лишалося незібраними більше п’яти гектарів площі. З району вказівка — за найближчі три дні зібрати урожай до качана і прозвітувати. То наші мудрагелі що: упрягли в трактор важку рейку, зачепивши дротом за два кінці, та й пропрасували решту кукурудзи — за годину-другу урожай зі стеблами лежав на землі, а з ним і невсипуща людська робота за цілий рік. А на другий день ще й приорали. Щоправда, весь той клин ріллі був усіяний жовтогарячими трупиками качанів — у час оранки вилущувалися. Люди кинулися на поле, кому ближче, тому вдалося й по кілька мішків назбирати. А тут і чутка, що з району їде інспекція. Колгоспне начальство поставило сторожів — не підпускати людей на кукурудзище. А уночі випав сніг. Прибули й перевіряльники, виїхали за село, а там — чисте поле — фронт робіт завершено вчасно. На радощах усі добре гульнули».
Із їдальні в редакцію верталися в такий самий спосіб — під Василевою парасолею. Я свою чи забув у Києві, чи, швидше всього, у мене її взагалі не було. Найменшим чином не натякаю на те, що моя розповідь послужила В. Симоненку темою для написання знаменитого вірша «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті». Я переконаний, що він, маючи надзвичайно чутливу натуру і будучи не байдужим до життя трудівників села («Я таки селянин по крові»), до того ж як професійний журналіст, часто буваючи серед народу, міг чувати розповіді набагато «страшніші». Ця поезія вибухового характеру і таїть у собі таку емоційну напругу, яку важко в собі «зорганізувати», лише наслухавшись розповідей. Поет виносив тему до глибини невтримного народного гніву.
Безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі, піт, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем...
Прокляття вам, лукаві лиходії,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убиваєте людські надії
Так само, як убили качана.
В останній строфі поет пройшовся кулеметною чергою по лиходіях усіх рангів, які стояли на ієрархічній драбині влади на всіх рівнях («В яких би ви не шлялися чинах»), тобто через образ звичайного кукурудзяного качана затаврував партійну систему від кремлівського бонзи аж до колгоспного сторожа. Так міг сказати лише народний поет... Дата написання під цим віршем не значиться, та упорядники відводять йому місце між Симоненковими поезіями, написаними восени 1962 року.
Дощі наче напосілися — лили ще два наступні дні. Про мою поїздку в села не могло бути й мови. Усе ж я не гуляв — сидів у редакції і, вивчивши з підшивки «молодіжки» рух передовиків-кукурудзоводів Черкащини, мережив рядки на задану тему. Виходило на рівні вимог сучасності. На третій день своє сочинительство я прочитав В. Симоненку. Він сказав: «О’кей! Чого їм ще треба, тим київським сідоглавим комсомольцям?». (Він натякав на перших секретарів ЦК комсомолу, голови яких на молодіжних чиновницьких постах уже були припорошені цвітом класових бойовиськ).
На прощання ми тиснули одне одному руки. Василь просив передати вітання М. Сому, В. Діденку «і всім хорошим хлопцям». Та раптом у дверях мене зупинив своїм симоненківським глухуватим баритоном: «Чекай! А вірші!» — «Які вірші?» — я йому. «Свої. Негайно. Залиш для нашої найреспектабельнішої...». Я дістав із сумки кілька віршів (уже не пам’ятаю яких), віддав у руки Василеві. З тим і поїхав. Мої поезії скоро були надруковані в «молодіжці». Анатолій Ткаченко у книзі «Василь Симоненко» пише: «У «Молоді Черкащини» (газету започатковано з 1960 р.) почали систематично з’являтися нові перспективні імена. Друкуються тут Ліна Костенко, М. Вінграновський, М. Сом, М. Воробйов, В. Литвин, В. Коротич, П. Засенко, М. Саченко (вміщено два дописи цього ще тоді учня Моринської середньої школи) та інші. Очевидно, не останню роль у доборі автури відіграв тут завідувач відділу В. Симоненко». (Безперечно. Прямим доказом того є оця моя оповідь. — П. З.).
По приїзді в Київ я здав свій віршований текст у редакцію «Молоді України». Він був долучений до текстів інших авторів, і 21 листопада 1960 року вийшла газета, у якій на всю полосу під велемовним заголовком «Уклін тобі, невтомний хліборобе — господарю ланів широкополих» (говорили, що тодішній головний редактор цього видання розсилав підлеглих по різних кімнатах на годину-другу, аби вони думали над варіантами заголовків до того чи іншого матеріалу) у віршах прославлено працю молодих кукурудзоводів України. А внизу припис: «Сторінку підготували молоді поети Б. Олійник, О. Лупій, М. Бережний, Д. Головко, П. Масенко». Пишу детально про це тому, що вся та кампанія з організації наших поїздок, компонування нами тріскотливих плакатних текстів (бо так вимагалося), матеріальні затрати не принесли нінайменшої користі ні суспільству, ні літературі. А вірш В. Симоненка «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», написаний без соцзамовлень під диктовку власної душі, залишається в золотому фонді української поезії. Хочеться сказати, аби зрозуміліше було для сучасного читача, що усім нам, зокрема й В. Симоненку як журналістові, тоді доводилося «сочиняти» тексти, які після надрукування відразу ж припиняли своє існування, одержувати за ту роботу зарплату і одночасно в затишку душі виношувати живу тканину чесного слова.
Якось весною 1962-го пронеслася чутка (тоді інформація поширювалася блискавично), що завідувач відділу сучасної української (знову ж таки радянської) літератури «Держлітвидаву» (згодом видавництво «Дніпро») Надія Лісовенко поїхала у відрядження по Україні в пошуку молодих талантів. Не забарилося і сенсаційне повідомлення: їй удалося відкрити нове ім’я поета — якогось Василя Симоненка (принаймні так говорили у видавництві «Молодь», де я вже працював). Про це точніше як очевидець пише черкаський журналіст Микола Дашківський у спогаді «Василь, яким я його знав». Наводжу дослівно, оскільки цей епізод був визначальним у творчій біографії Симоненка.
«На її (Лісовенко — П. З.) прохання в «Черкаській правді» зібрались члени обласного літературного об’єднання. Ми ще не знали, що звідси почнеться Василів шлях у велику літературу. Відверто кажучи, і сам Василь не вірив цьому.
Ми читали Надії Павлівні свої твори. Вона уважно їх слухала, але особливого ентузіазму в її очах ми не помітили. Наскільки я пам’ятаю, Василь того вечора своїх віршів не читав. Він сидів поруч з нами і на його обличчі грала (хай мені вибачать) трохи скептична посмішка.
Потім він попросив слова, підвівся і спокійно розібрав кожну прочитану поезію, вказуючи на їхні сильні й слабкі сторони. Так глибоко аналізувати вірші міг тільки поет, і поет талановитий.
— Ви пишете вірші? — звернулася Надія Павлівна до Василя.
— Звичайно, — відповів той.
— І багато?
— Та сотні три набереться.
Мабуть, не я один тоді був приголомшений його відповіддю. В альманасі «Дніпрові зорі» обласного літературного об’єднання Василь вмістив лише кілька віршів. Мати багато творів і не поспішати їх друкувати?
— То чи не принесете їх завтра? — знову запитала Надія Павлівна.
— А що з цього вийде?
— Ви принесіть, — наполягала Надія Павлівна, — а там побачимо. Може, щось і вийде».
Вийшло!
Збірка поезій Василя Симоненка «Тиша і грім» побачила світ того ж року в названому видавництві. Післямову до цього видання «Радість першовідкриття» написав відомий критик-літературознавець Степан Крижанівський. Там, зокрема, говорилося: «Новаторство Василя Симоненка йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм, що теж надзвичайно потрібно, бо мистецтво ні в чому не терпить одноманітності і застою, — скільки в сфері нових художніх ідей. Я б сказав, що вся суть у гуманістичній тональності його віршів і, в протилежність надмірного культу особи, в підвищеній увазі та любові до простої людини, яка не є «гвинтиком» чи безмовною основою, що тримає «вершину», а є центром всесвіту, частиною суспільства, всього людства».
Про Василя Симоненка заговорили.
За мудрим висловом Ліни Костенко, певна річ, «ще не було епохи для поетів», та в час хрущовської відлиги все-таки, може, просто від затхлості повітря, що скупчилося в державі-казармі, двері самі собою прочинилися і знадвору війнуло свіжістю. Душа, яка весь час перебувала взаперті, завжди пам’ятатиме неповторний присмак свободи, що довелося їй відчути хоч раз. Наші голови хмеліли від усвідомлення, що в тодішній державі розвінчувався культ особи. Принаймні нам так здавалося. Але примарні сподівання зникли, як роса на сонці, — скоро двері казарменої держави було зачинено наглухо і взято на замок.
Він був сам. У нього не було впливового вчителя, того «старика Державина», який міг би по-батьківськи, як О. Довженко М. Вінграновського, чи по-товариськи, як М. Бажан І. Драча на власному досвіді й авторитеті, провести молодий талант через круті пороги в бурхливому ідеологічному вируванні. Він до всього доходив самотужки, за компас-дороговказ йому слугувало глибинне чуття рідної землі, ще не розтрачена правда рідного народу. Звичайно, були в нього щиро віддані друзі-побратими, та вони самі зазнавали постійних стусанів з боку тоталітаризму.
І коли б Василь Симоненко вийшов на люди зі своїми гнівними віршами до хрущовської відлиги (а чимало таких поезій, виявляється, вже тоді було в його доробку), то не відомо, чи зміг би він написати ще щось подібне — йому просто не дали б і закінчити навчання в університеті.
В об’єктивному, загалом доброзичливому слові Степана Крижанівського про творчість новобранця в поезії знайшлося місце і для критичних зауважень — як обов’язкова данина стражам ідеологічних інстанцій: молодий талант краще недохвалити. Тоді, мовляв, буде менше мороки, коли він, не дай Боже, покинувши суспільне поле бою за комуністичні ідеали, почне гребтися на присадибній ділянці дрібновласницьких любовних переживань. Та й метрові буде чим крити: я ж, бачите, свого часу поставився критично до творчості молодого поета, застерігав. Але цікаво, що пастухи новоприбулих літературних поколінь де треба й не треба повчали, що слід занурюватись у глиб життя, крок у крок ступати за батьками в «революцію далі», втручатися в трудові ритми буднів. А в післямові до збірки Симоненка раптом зауважувалося, що «менш оригінальний поки що поет в інтимній ліриці... І тут, як і всюди, йому ще треба шукати і знаходити нове в собі і себе в новому, бо що то за поет, який не славить красу людини, красу природи, щастя єднання і щастя творчості».
Будь-які спілчанські заходи готувалися за наперед наміченим планом роботи Будинку літераторів. Вечори пам’яті «дозволених» письменників, обговорення творчості того чи того сучасника, зустрічі з визначними людьми чи з передовими виробничниками — все заздалегідь доповідалося начальству й парткомові зокрема. Складався поіменний список промовців.
Та коли намічалися заходи парткомом, у змісті яких мало прозвучати «одностайне схвалення» рішень, уже прийнятих на рівні Москви, чи проводилася кампанія боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму, чи йшлося про засудження віянь абстракціонізму в літературі й мистецтві — отут уже всі верхи стояли на сторожі, скеровуючи проведення акції у відповідне ідеологічне русло. Тодішній московський художницький бомонд на одній із виставок спровокував Микиту Хрущова, вивісивши серед полотен у виставковій залі якусь низькопробну композицію. Це стало приводом для організації кампанії з виявлення й розвінчання абстракціоністів по всьому Союзові як прихильників ворожої течії в літературі й мистецтві — мовляв, від цього напрямку, окрім паплюження радянської дійсності, нічого доброго чекати не можна.
Почалося прочісування інтелігенції на всіх теренах безмежної держави в пошуку абстракціоністів. В Україні, як завжди бувало в подібних випадках, начальство збивалося з ніг, аби показати свою відданість. Відповідно траплялися й анекдотичні випадки. Так на вимогу першого секретаря Вінницького обкому партії подати списки поетів-абстракціоністів хтось із жартівників назвав прізвище Велемира Хлєбникова, буцімто родом із Тульчина. Ім’я останнього поруч із іменами кількох так званих абстракціоністів у доповідях чихвостили щосили, аж поки хтось грамотніший насмілився сказати партійному начальству, що російський поет В. Хлєбников помер іще 1922 року. На Вінниччині ж він і не бував ніколи.
На київському Парнасі щодо пошуку й розвінчування абстракціоністів шуму було більше, ніж досить. У числі перших називалися імена Івана Драча, Миколи Вінграновського. Деякі мудрі голови на рівні Спілки письменників вирішили дати бій абстракціоністам, застосувавши своєрідні тактичні прийоми: провести обговорення творчості двох на той час молодих поетів, перші збірки яких щойно вийшли, — Миколи Вінграновського як прихильника зухвалого штукарського новаторства, безпартійного, і Василя Симоненка, який сповідує традиційні форми, комуніста. Не виключалася можливість пересварити їх між собою; першого буквально розтрощити за «прихильність до словесних викрутасів», а другого розхвалити як прибічника «традиційної творчої манери», за оспівування людини праці й т. ін.
За наперед наміченим планом вечір мав вести голова секції поезії Микола Нагнибіда. Було відомо, що Микола Львович — людина принципова і на його рахунку вже числився «зарубаним» у закритій рецензії рукопис першої збірки Івана Драча. Тож цьому чоловікові доручалося бути головою на такому важливому зібранні. А у важливості обговорення творчості двох новобранців у літературі сумніву не було — про те свідчила й присутність стенографістів. Зміст розмов мав бути задокументований для звіту у верхах.
Зала Будинку літераторів швидко заповнювалася, людно було в коридорах. Усі чекали чогось особливого. Ходили чутки, що один із високопоставлених чиновників із ЦК звертався до Павла Тичини, аби той виступив з розгромною статтею про творчість молодих. І нібито тихий Павло Григорович збунтувався: «Ви що, хочете руками нашими переламати хребти і цим молодим поетам?!».
Зустрілися у вестибулі з Вінграновським і Симоненком. Привіталися.
— Сьогодні лінія фронту проходить через мою душу, — мовив поспіхом Василь.
Засідання відкрив Максим Рильський. Виявилося, Микола Нагнибіда в останню хвилину відмовився від головування. Присутність Максима Тадейовича внесла до зали утихомирення. До речі, мудре й тактовне слово про молодих (хоч і не згадувалося імені Василя Симоненка) патріарх української літератури на той час уже сказав на сторінках «Вечірнього Києва» в статті «Батьки і діти», в якій підкреслював, що йдеться не про боротьбу прогресивного з реакційним, не про ворожі зіткнення протилежних сил. Це боротьба, в якій немає місця образам, це творче змагання.

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Київ
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Українці мої..."