Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2736)
З потоку життя (5825)
Душі криниця (3286)
Українці мої... (1425)
Резонанс (1439)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1620)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ОТАМАН ОРЕЛ: «Н╤КОЛИ ЛЮДСЬКА КРОВ НЕ ЛЛ╢ТЬСЯ НА МАРНО!»
Нещодавно ╤сторичний клуб «Холодний Яр» видав у сер╕╖ «Отаман╕я ХХ...


З ЛЮБОВ'Ю ╤ ДОБРОМ. СЛОВО ПРО ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Я н╕коли не був на Кримському п╕востров╕. Так якось склалося. Та з творч╕стю л╕тератор╕в-кримчан...


КОРСОВЕЦЬКИЙ ╤ ШЕВЧЕНКО
Не забудем пом’янути незлим, тихим словом…


ПОЛИНУВ ЖУРАВЛЕМ У НЕБО, ДО Р╤ДНО╥ ВКРА╥НСЬКО╥ ЗЕМЛ╤…
Сумна зв╕стка над╕йшла з Нью-Йорка. 8 с╕чня 2018 року в╕д╕йшов у в╕чн╕сть славний укра╖нець...


НА ЧЕСТЬ ВЕЛИКОГО ВКРА╥НЦЯ
Степан Руданський, поет ╕ л╕кар, класик укра╖нсько╖ л╕тератури, належав до яскравого...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 18.01.2013
«Я ДЛЯ ТЕБЕ ГОР╤В, УКРА╥НСЬКИЙ НАРОДЕ...»

Постат╕

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-2)

За в╕кнами редакц╕╖ пер╕щив дощ. На згоду з Василевими м╕ркуваннями ╕ на незаперечне ╖х сприйняття я лише розв╕в руками ╕, усм╕хаючись, процитував рядок ╕з в╕рша одного на той час в╕домого графомана: «Як Стал╕н сказав, так ╕ буде». Обо╓ розсм╕ялися. Ми були молодими ╕ в сп╕лкуванн╕, як те повелося ще з╕ студентських л╕т, не любили в словах прямол╕н╕йност╕, казенщини; культивувалася фраза образна, об’╓мна, часом грайлива, в к╕лькох вим╕рах, з лукавинкою, дотепна. Василь у такому словесному плетив╕ був неабиякий мастак-╕мпров╕затор. ╤з початком об╕дньо╖ перерви Василь п╕дв╕вся з╕ свого ст╕льця (хоча й так час в╕д часу залишав робоче м╕сце — виходив курити):
— Петре, пора нам столи пом╕няти — письмовий на об╕дн╕й. Год╕ наймитувати. П╕дн╕майся. Я тебе поведу в обком╕вську ╖дальню. Там для слуг народу ╕ смачн╕ше, й дешевше.
На пороз╕ редакц╕╖ в╕н розкрив парасолю, ╕ ми, тиснучись одне до одного, переб╕жками д╕сталися до центрально╖ площ╕ Черкас. За Василевою перепусткою зайшли до ╖дальн╕. Стояли в черз╕ з тацями в руках. В╕н, вивчаючи меню, запитав:
— Борщ будемо ╖сти?
— А який борщ?
— Укра╖нський.
— А який укра╖нський?
— Зв╕сно, радянський...
— Тод╕ по повн╕й мисц╕.
Ми по-змовницьки перезирнулися, задоволен╕ такою стих╕йною ╕мпров╕зац╕╓ю-парод╕╓ю на газетний оф╕ц╕оз, коли слово «радянський» вживалося де треба ╕ де не треба. Нашого д╕алогу не чув н╕хто... Об╕дали в доброму настро╖. Торкаючись кукурудзяно╖ теми, я розпов╕в один випадок, почутий ╕з вуст мо╓╖ матер╕. Вона разом ╕з ╕ншими колгоспницями ц╕лу весну й л╕то не розгиналися над качанистою.
«Стебла вигналися до неба — п╕днятою рукою вершка не д╕станеш. Не плантац╕я — л╕с. По два-три, а то й чотири качани на стебл╕, кожен завдовжки в л╕коть. Кинулися ламати. ╤ ми в пол╕ з╕ св╕тання до смеркання, ╕ школяр╕в зривали з урок╕в. Накриття для збер╕гання урожаю не вистачало, тож качани горами лежали на токах просто неба. Н╕як у колгосп╕ не сходилися к╕нц╕ з к╕нцями. А тут ╕ зима на нос╕ — ось-ось випадуть сн╕ги. Лишалося нез╕браними б╕льше п’яти гектар╕в площ╕. З району вказ╕вка — за найближч╕ три дн╕ з╕брати урожай до качана ╕ прозв╕тувати. То наш╕ мудрагел╕ що: упрягли в трактор важку рейку, зачепивши дротом за два к╕нц╕, та й пропрасували решту кукурудзи — за годину-другу урожай з╕ стеблами лежав на земл╕, а з ним ╕ невсипуща людська робота за ц╕лий р╕к. А на другий день ще й приорали. Щоправда, весь той клин р╕лл╕ був ус╕яний жовтогарячими трупиками качан╕в — у час оранки вилущувалися. Люди кинулися на поле, кому ближче, тому вдалося й по к╕лька м╕шк╕в назбирати. А тут ╕ чутка, що з району ╖де ╕нспекц╕я. Колгоспне начальство поставило сторож╕в — не п╕дпускати людей на кукурудзище. А уноч╕ випав сн╕г. Прибули й перев╕ряльники, ви╖хали за село, а там — чисте поле — фронт роб╕т завершено вчасно. На радощах ус╕ добре гульнули».
╤з ╖дальн╕ в редакц╕ю верталися в такий самий спос╕б — п╕д Василевою парасолею. Я свою чи забув у Ки╓в╕, чи, швидше всього, у мене ╖╖ взагал╕ не було. Найменшим чином не натякаю на те, що моя розпов╕дь послужила В. Симоненку темою для написання знаменитого в╕рша «Некролог кукурудзяному качанов╕, що згнив на заготпункт╕». Я переконаний, що в╕н, маючи надзвичайно чутливу натуру ╕ будучи не байдужим до життя труд╕вник╕в села («Я таки селянин по кров╕»), до того ж як профес╕йний журнал╕ст, часто буваючи серед народу, м╕г чувати розпов╕д╕ набагато «страшн╕ш╕». Ця поез╕я вибухового характеру ╕ та╖ть у соб╕ таку емоц╕йну напругу, яку важко в соб╕ «зорган╕зувати», лише наслухавшись розпов╕дей. Поет виносив тему до глибини невтримного народного гн╕ву.
Безсонн╕ ноч╕, неспок╕йн╕ днини,
Мозол╕, п╕т, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
╤ догнивають п╕д густим дощем...
Прокляття вам, лукав╕ лиход╕╖,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убива╓те людськ╕ над╕╖
Так само, як убили качана.
В останн╕й строф╕ поет пройшовся кулеметною чергою по лиход╕ях ус╕х ранг╕в, як╕ стояли на ╕╓рарх╕чн╕й драбин╕ влади на вс╕х р╕внях («В яких би ви не шлялися чинах»), тобто через образ звичайного кукурудзяного качана затаврував парт╕йну систему в╕д кремл╕вського бонзи аж до колгоспного сторожа. Так м╕г сказати лише народний поет... Дата написання п╕д цим в╕ршем не значиться, та упорядники в╕дводять йому м╕сце м╕ж Симоненковими поез╕ями, написаними восени 1962 року.
Дощ╕ наче напос╕лися — лили ще два наступн╕ дн╕. Про мою по╖здку в села не могло бути й мови. Усе ж я не гуляв — сид╕в у редакц╕╖ ╕, вивчивши з п╕дшивки «молод╕жки» рух передовик╕в-кукурудзовод╕в Черкащини, мережив рядки на задану тему. Виходило на р╕вн╕ вимог сучасност╕. На трет╕й день сво╓ сочинительство я прочитав В. Симоненку. В╕н сказав: «О’кей! Чого ╖м ще треба, тим ки╖вським с╕доглавим комсомольцям?». (В╕н натякав на перших секретар╕в ЦК комсомолу, голови яких на молод╕жних чиновницьких постах уже були припорошен╕ цв╕том класових бойовиськ).
На прощання ми тиснули одне одному руки. Василь просив передати в╕тання М. Сому, В. Д╕денку «╕ вс╕м хорошим хлопцям». Та раптом у дверях мене зупинив сво╖м симоненк╕вським глухуватим баритоном: «Чекай! А в╕рш╕!» — «Як╕ в╕рш╕?» — я йому. «Сво╖. Негайно. Залиш для нашо╖ найреспектабельн╕шо╖...». Я д╕став ╕з сумки к╕лька в╕рш╕в (уже не пам’ятаю яких), в╕ддав у руки Василев╕. З тим ╕ по╖хав. Мо╖ поез╕╖ скоро були надрукован╕ в «молод╕жц╕». Анатол╕й Ткаченко у книз╕ «Василь Симоненко» пише: «У «Молод╕ Черкащини» (газету започатковано з 1960 р.) почали систематично з’являтися нов╕ перспективн╕ ╕мена. Друкуються тут Л╕на Костенко, М. В╕нграновський, М. Сом, М. Воробйов, В. Литвин, В. Коротич, П. Засенко, М. Саченко (вм╕щено два дописи цього ще тод╕ учня Моринсько╖ середньо╖ школи) та ╕нш╕. Очевидно, не останню роль у добор╕ автури в╕д╕грав тут зав╕дувач в╕дд╕лу В. Симоненко». (Безперечно. Прямим доказом того ╓ оця моя опов╕дь. — П. З.).
По при╖зд╕ в Ки╖в я здав св╕й в╕ршований текст у редакц╕ю «Молод╕ Укра╖ни». В╕н був долучений до текст╕в ╕нших автор╕в, ╕ 21 листопада 1960 року вийшла газета, у як╕й на всю полосу п╕д велемовним заголовком «Укл╕н тоб╕, невтомний хл╕боробе — господарю лан╕в широкополих» (говорили, що тод╕шн╕й головний редактор цього видання розсилав п╕длеглих по р╕зних к╕мнатах на годину-другу, аби вони думали над вар╕антами заголовк╕в до того чи ╕ншого матер╕алу) у в╕ршах прославлено працю молодих кукурудзовод╕в Укра╖ни. А внизу припис: «Стор╕нку п╕дготували молод╕ поети Б. Ол╕йник, О. Луп╕й, М. Бережний, Д. Головко, П. Масенко». Пишу детально про це тому, що вся та кампан╕я з орган╕зац╕╖ наших по╖здок, компонування нами тр╕скотливих плакатних текст╕в (бо так вимагалося), матер╕альн╕ затрати не принесли н╕найменшо╖ корист╕ н╕ сусп╕льству, н╕ л╕тератур╕. А в╕рш В. Симоненка «Некролог кукурудзяному качанов╕, що згнив на заготпункт╕», написаний без соцзамовлень п╕д диктовку власно╖ душ╕, залиша╓ться в золотому фонд╕ укра╖нсько╖ поез╕╖. Хочеться сказати, аби зрозум╕л╕ше було для сучасного читача, що ус╕м нам, зокрема й В. Симоненку як журнал╕стов╕, тод╕ доводилося «сочиняти» тексти, як╕ п╕сля надрукування в╕дразу ж припиняли сво╓ ╕снування, одержувати за ту роботу зарплату ╕ одночасно в затишку душ╕ виношувати живу тканину чесного слова.
Якось весною 1962-го пронеслася чутка (тод╕ ╕нформац╕я поширювалася блискавично), що зав╕дувач в╕дд╕лу сучасно╖ укра╖нсько╖ (знову ж таки радянсько╖) л╕тератури «Держл╕твидаву» (згодом видавництво «Дн╕про») Над╕я Л╕совенко по╖хала у в╕дрядження по Укра╖н╕ в пошуку молодих талант╕в. Не забарилося ╕ сенсац╕йне пов╕домлення: ╖й удалося в╕дкрити нове ╕м’я поета — якогось Василя Симоненка (принаймн╕ так говорили у видавництв╕ «Молодь», де я вже працював). Про це точн╕ше як очевидець пише черкаський журнал╕ст Микола Дашк╕вський у спогад╕ «Василь, яким я його знав». Наводжу досл╕вно, оск╕льки цей еп╕зод був визначальним у творч╕й б╕ограф╕╖ Симоненка.
«На ╖╖ (Л╕совенко — П. З.) прохання в «Черкаськ╕й правд╕» з╕брались члени обласного л╕тературного об’╓днання. Ми ще не знали, що зв╕дси почнеться Васил╕в шлях у велику л╕тературу. В╕дверто кажучи, ╕ сам Василь не в╕рив цьому.
Ми читали Над╕╖ Павл╕вн╕ сво╖ твори. Вона уважно ╖х слухала, але особливого ентуз╕азму в ╖╖ очах ми не пом╕тили. Наск╕льки я пам’ятаю, Василь того вечора сво╖х в╕рш╕в не читав. В╕н сид╕в поруч з нами ╕ на його обличч╕ грала (хай мен╕ вибачать) трохи скептична посм╕шка.
Пот╕м в╕н попросив слова, п╕дв╕вся ╕ спок╕йно роз╕брав кожну прочитану поез╕ю, вказуючи на ╖хн╕ сильн╕ й слабк╕ сторони. Так глибоко анал╕зувати в╕рш╕ м╕г т╕льки поет, ╕ поет талановитий.
— Ви пишете в╕рш╕? — звернулася Над╕я Павл╕вна до Василя.
— Звичайно, — в╕дпов╕в той.
— ╤ багато?
— Та сотн╕ три набереться.
Мабуть, не я один тод╕ був приголомшений його в╕дпов╕ддю. В альманас╕ «Дн╕пров╕ зор╕» обласного л╕тературного об’╓днання Василь вм╕стив лише к╕лька в╕рш╕в. Мати багато твор╕в ╕ не посп╕шати ╖х друкувати?
— То чи не принесете ╖х завтра? — знову запитала Над╕я Павл╕вна.
— А що з цього вийде?
— Ви принес╕ть, — наполягала Над╕я Павл╕вна, — а там побачимо. Може, щось ╕ вийде».
Вийшло!
Зб╕рка поез╕й Василя Симоненка «Тиша ╕ гр╕м» побачила св╕т того ж року в названому видавництв╕. П╕слямову до цього видання «Рад╕сть першов╕дкриття» написав в╕домий критик-л╕тературознавець Степан Крижан╕вський. Там, зокрема, говорилося: «Новаторство Василя Симоненка йде не ст╕льки шляхом винаходу нових художн╕х форм, що теж надзвичайно потр╕бно, бо мистецтво н╕ в чому не терпить одноман╕тност╕ ╕ застою, — ск╕льки в сфер╕ нових художн╕х ╕дей. Я б сказав, що вся суть у гуман╕стичн╕й тональност╕ його в╕рш╕в ╕, в протилежн╕сть надм╕рного культу особи, в п╕двищен╕й уваз╕ та любов╕ до просто╖ людини, яка не ╓ «гвинтиком» чи безмовною основою, що трима╓ «вершину», а ╓ центром всесв╕ту, частиною сусп╕льства, всього людства».
Про Василя Симоненка заговорили.
За мудрим висловом Л╕ни Костенко, певна р╕ч, «ще не було епохи для поет╕в», та в час хрущовсько╖ в╕длиги все-таки, може, просто в╕д затхлост╕ пов╕тря, що скупчилося в держав╕-казарм╕, двер╕ сам╕ собою прочинилися ╕ знадвору в╕йнуло св╕ж╕стю. Душа, яка весь час перебувала взаперт╕, завжди пам’ятатиме неповторний присмак свободи, що довелося ╖й в╕дчути хоч раз. Наш╕ голови хмел╕ли в╕д усв╕домлення, що в тод╕шн╕й держав╕ розв╕нчувався культ особи. Принаймн╕ нам так здавалося. Але примарн╕ спод╕вання зникли, як роса на сонц╕, — скоро двер╕ казармено╖ держави було зачинено наглухо ╕ взято на замок.
В╕н був сам. У нього не було впливового вчителя, того «старика Державина», який м╕г би по-батьк╕вськи, як О. Довженко М. В╕нграновського, чи по-товариськи, як М. Бажан ╤. Драча на власному досв╕д╕ й авторитет╕, провести молодий талант через крут╕ пороги в бурхливому ╕деолог╕чному вируванн╕. В╕н до всього доходив самотужки, за компас-дороговказ йому слугувало глибинне чуття р╕дно╖ земл╕, ще не розтрачена правда р╕дного народу. Звичайно, були в нього щиро в╕ддан╕ друз╕-побратими, та вони сам╕ зазнавали пост╕йних стусан╕в з боку тотал╕таризму.
╤ коли б Василь Симоненко вийшов на люди з╕ сво╖ми гн╕вними в╕ршами до хрущовсько╖ в╕длиги (а чимало таких поез╕й, виявля╓ться, вже тод╕ було в його доробку), то не в╕домо, чи зм╕г би в╕н написати ще щось под╕бне — йому просто не дали б ╕ зак╕нчити навчання в ун╕верситет╕.
В об’╓ктивному, загалом доброзичливому слов╕ Степана Крижан╕вського про творч╕сть новобранця в поез╕╖ знайшлося м╕сце ╕ для критичних зауважень — як обов’язкова данина стражам ╕деолог╕чних ╕нстанц╕й: молодий талант краще недохвалити. Тод╕, мовляв, буде менше мороки, коли в╕н, не дай Боже, покинувши сусп╕льне поле бою за комун╕стичн╕ ╕деали, почне гребтися на присадибн╕й д╕лянц╕ др╕бновласницьких любовних переживань. Та й метров╕ буде чим крити: я ж, бачите, свого часу поставився критично до творчост╕ молодого поета, застер╕гав. Але ц╕каво, що пастухи новоприбулих л╕тературних покол╕нь де треба й не треба повчали, що сл╕д занурюватись у глиб життя, крок у крок ступати за батьками в «революц╕ю дал╕», втручатися в трудов╕ ритми будн╕в. А в п╕слямов╕ до зб╕рки Симоненка раптом зауважувалося, що «менш ориг╕нальний поки що поет в ╕нтимн╕й л╕риц╕... ╤ тут, як ╕ всюди, йому ще треба шукати ╕ знаходити нове в соб╕ ╕ себе в новому, бо що то за поет, який не славить красу людини, красу природи, щастя ╓днання ╕ щастя творчост╕».
Будь-як╕ сп╕лчанськ╕ заходи готувалися за наперед нам╕ченим планом роботи Будинку л╕тератор╕в. Вечори пам’ят╕ «дозволених» письменник╕в, обговорення творчост╕ того чи того сучасника, зустр╕ч╕ з визначними людьми чи з передовими виробничниками — все заздалег╕дь допов╕далося начальству й парткомов╕ зокрема. Складався по╕менний список промовц╕в.
Та коли нам╕чалися заходи парткомом, у зм╕ст╕ яких мало прозвучати «одностайне схвалення» р╕шень, уже прийнятих на р╕вн╕ Москви, чи проводилася кампан╕я боротьби з проявами укра╖нського буржуазного нац╕онал╕зму, чи йшлося про засудження в╕янь абстракц╕он╕зму в л╕тератур╕ й мистецтв╕ — отут уже вс╕ верхи стояли на сторож╕, скеровуючи проведення акц╕╖ у в╕дпов╕дне ╕деолог╕чне русло. Тод╕шн╕й московський художницький бомонд на одн╕й ╕з виставок спровокував Микиту Хрущова, вив╕сивши серед полотен у виставков╕й зал╕ якусь низькопробну композиц╕ю. Це стало приводом для орган╕зац╕╖ кампан╕╖ з виявлення й розв╕нчання абстракц╕он╕ст╕в по всьому Союзов╕ як прихильник╕в ворожо╖ теч╕╖ в л╕тератур╕ й мистецтв╕ — мовляв, в╕д цього напрямку, окр╕м паплюження радянсько╖ д╕йсност╕, н╕чого доброго чекати не можна.
Почалося проч╕сування ╕нтел╕генц╕╖ на вс╕х теренах безмежно╖ держави в пошуку абстракц╕он╕ст╕в. В Укра╖н╕, як завжди бувало в под╕бних випадках, начальство збивалося з н╕г, аби показати свою в╕ддан╕сть. В╕дпов╕дно траплялися й анекдотичн╕ випадки. Так на вимогу першого секретаря В╕нницького обкому парт╕╖ подати списки поет╕в-абстракц╕он╕ст╕в хтось ╕з жарт╕вник╕в назвав пр╕звище Велемира Хл╓бникова, буц╕мто родом ╕з Тульчина. ╤м’я останнього поруч ╕з ╕менами к╕лькох так званих абстракц╕он╕ст╕в у допов╕дях чихвостили щосили, аж поки хтось грамотн╕ший насм╕лився сказати парт╕йному начальству, що рос╕йський поет В. Хл╓бников помер ╕ще 1922 року. На В╕нниччин╕ ж в╕н ╕ не бував н╕коли.
На ки╖вському Парнас╕ щодо пошуку й розв╕нчування абстракц╕он╕ст╕в шуму було б╕льше, н╕ж досить. У числ╕ перших називалися ╕мена ╤вана Драча, Миколи В╕нграновського. Деяк╕ мудр╕ голови на р╕вн╕ Сп╕лки письменник╕в вир╕шили дати б╕й абстракц╕он╕стам, застосувавши сво╓р╕дн╕ тактичн╕ прийоми: провести обговорення творчост╕ двох на той час молодих поет╕в, перш╕ зб╕рки яких щойно вийшли, — Миколи В╕нграновського як прихильника зухвалого штукарського новаторства, безпарт╕йного, ╕ Василя Симоненка, який спов╕ду╓ традиц╕йн╕ форми, комун╕ста. Не виключалася можлив╕сть пересварити ╖х м╕ж собою; першого буквально розтрощити за «прихильн╕сть до словесних викрутас╕в», а другого розхвалити як приб╕чника «традиц╕йно╖ творчо╖ манери», за осп╕вування людини прац╕ й т. ╕н.
За наперед нам╕ченим планом веч╕р мав вести голова секц╕╖ поез╕╖ Микола Нагниб╕да. Було в╕домо, що Микола Львович — людина принципова ╕ на його рахунку вже числився «зарубаним» у закрит╕й реценз╕╖ рукопис першо╖ зб╕рки ╤вана Драча. Тож цьому чолов╕ков╕ доручалося бути головою на такому важливому з╕бранн╕. А у важливост╕ обговорення творчост╕ двох новобранц╕в у л╕тератур╕ сумн╕ву не було — про те св╕дчила й присутн╕сть стенограф╕ст╕в. Зм╕ст розмов мав бути задокументований для зв╕ту у верхах.
Зала Будинку л╕тератор╕в швидко заповнювалася, людно було в коридорах. Ус╕ чекали чогось особливого. Ходили чутки, що один ╕з високопоставлених чиновник╕в ╕з ЦК звертався до Павла Тичини, аби той виступив з розгромною статтею про творч╕сть молодих. ╤ н╕бито тихий Павло Григорович збунтувався: «Ви що, хочете руками нашими переламати хребти ╕ цим молодим поетам?!».
Зустр╕лися у вестибул╕ з В╕нграновським ╕ Симоненком. Прив╕талися.
— Сьогодн╕ л╕н╕я фронту проходить через мою душу, — мовив посп╕хом Василь.
Зас╕дання в╕дкрив Максим Рильський. Виявилося, Микола Нагниб╕да в останню хвилину в╕дмовився в╕д головування. Присутн╕сть Максима Тадейовича внесла до зали утихомирення. До реч╕, мудре й тактовне слово про молодих (хоч ╕ не згадувалося ╕мен╕ Василя Симоненка) патр╕арх укра╖нсько╖ л╕тератури на той час уже сказав на стор╕нках «Веч╕рнього Ки╓ва» в статт╕ «Батьки ╕ д╕ти», в як╕й п╕дкреслював, що йдеться не про боротьбу прогресивного з реакц╕йним, не про ворож╕ з╕ткнення протилежних сил. Це боротьба, в як╕й нема╓ м╕сця образам, це творче змагання.

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Ки╖в
(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11284

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков