Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2626)
З потоку життя (5710)
Душі криниця (3219)
Українці мої... (1416)
Резонанс (1422)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Р╤ЗДВЯНА ЗУСТР╤Ч НА ГАЛИЦЬК╤Й ЗЕМЛ╤
М╕сце зустр╕ч╕ — Червоноградська м╕ська б╕бл╕отека для д╕тей — обрано не випадково.


СВЯТО – НАПЕРЕК╤Р ВСЬОМУ!
У «Св╕тлиц╕» в Криму на Р╕здво знову з╕бралися однодумц╕. Були ╕ кутя, ╕ до кут╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Все с╕ре на двор╕… Сн╕ги – лиш на гор╕! Гриби у грудн╕ – де таке бува╓? Це,...


МЕЛАНКА ЗАПРОШУ╢ НА ЩЕДРУ КУТЮ
У давнину д╕вчата цього вечора збиралися поворожити, так само, як ╕ в н╕ч на Андр╕я.


УКРА╥НСЬКЕ Р╤ЗДВО
На щастя, укра╖нськ╕ обряди ╕ звича╖ нин╕ в╕дроджуються.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 18.01.2013
ALTER EGO
Олександр-Теодор ФЕДОРУК

Проза життя


╤З Б╤ОГРАФ╤╥

Ще р╕к тому був учителем математики. Перш╕ десять рок╕в вчителювання пройшли в Джанко╖ ╕ в сел╕ Св╕тле Джанкойського району. Тепер с╕в за ╕нший ст╕л ╕ переб╕люю те, що писалося начорно впродовж багатьох рок╕в.
Батьки мо╖ — переселенц╕ з Холмщини, яка тепер ╓ сх╕дними кресами Польщ╕. Народився в Джамбул╕ (Казахстан), в передм╕ст╕ Бек-Тюбе.
С╕м’я: дружина, син, дочка, онука. Дочка — вчителька англ╕йсько╖ мови.
З╕ стор╕нок «Кримсько╖ св╕тлиц╕» в╕таю вс╕х сво╖х учн╕в, як╕ пам’ятають дитинство сво╓ ╕ юн╕сть...

СР╤БЛО-ЗОЛОТО

╢ л╕то, люди, хл╕б, ╓ слово.
Недол╕ не ╕сну╓, хтось вигаду╓ недолю, — ╕ знедолених нема, у тебе своя доля, у мене — моя. ╤ тулюся до не╖, душею тулюся, вс╕ма к╕сточками — ╕ не кляну: н╕ себе, н╕ людей, н╕ долю, не в╕дректися в╕д не╖…
Встану рано, затемна, пров╕трю к╕мнату. У двор╕ замету ╕ винесу листя в р╕вчак при дороз╕. Понабираю води, щось приготую… я╓чню на сал╕ та каву. Протоплю: холода╓ вже, кину к╕лька пол╕н, стане тепло ╕ затишно б╕ля вогню. Пригорнуся до грубки, з╕гр╕юся ╕ задр╕маю… А вже й вечор╕╓, хтось пров╕дати зайде, що-небудь розкаже, посм╕╓мося разом. Згадаються весни… ╕ л╕то: кон╕, гарби, зерно, перев╕яна в решетах-ситах пшениця ╕ пахуча солома, гарби соломи духмяно╖, гарби, як╕ вище хати… гарн╕ люди, яких вже нема… як хто зайде.
А як н╕ — розкриваю п╕д лампою тиснену золотом книгу, розгорну, розгортаю, де хочу, кладу на стор╕нку долоню ╕ чую: рад╕ю! Пов╕льно ╕ легко наповню╓ душу… щось наповню╓ рад╕стю душу. Я ще не читаю, а знаю, долоня вже чу╓: нат╕шуся словом, ╕ днями сво╖ми досита нат╕шитись всп╕ю, сво╓ю присутн╕стю в св╕т╕… безбережним зда╓ться життя: не мо╓ ╕ мо╓ одночасно… ╕ день, кожен день м╕й зда╓ться дорожчим за все ср╕бло-золото св╕ту… ╕ жевр╕╓-ся╓ моя тиха рад╕сть, ╕ лампа горить до глибоко╖ ноч╕, не гасне.
Як ╕ вчора. ╤ тор╕к.
╤ як завжди, затепла, до ос╕нн╕х дощ╕в, назбираю г╕лляччя сухого в старих л╕сосмугах. Як де зр╕жу акац╕ю всохлу, сам не зможу забрати, велосипедом привезти, не та уже сила, попрошу притягти. А вже тут розбереться сокира: хмиз — на розпал, груб╕ш╕ — для жару… Нарубаю соб╕ добрих дров на всю ос╕нь ╕ зиму, позаношу в дров╕тню, покладу стук╕тлив╕ пол╕на рядами у стоси цупк╕ аж до крокв, переб’ю навхрест дошками-тесом, аби не розсунулись часом… Вже повно в дров╕тн╕ нарубаних дров ╕ за хатою дрова горою, не стоплю — два життя не живуть, не да╓ться н╕кому життя ще одне н╕ за як╕ заслуги.., а дрова… розтягнуть сус╕ди, хай тепло ╖м буде… Закриваю, закрию дров╕тню — ╕ п╕ду, сяду б╕ля порога.
Побуду на сонц╕. Бабине л╕то надвор╕.
Ясотить ╕ летить по земл╕ павутиння, летить над землею, лоскоче…
* * *
Не прокидайся серед ноч╕… ╕ не жал╕йся, не плач. ╤ не хочу, а прокидаюся… р╕зь в очах або тиша в грудях — ╕ роз╕рван╕ тенета сну — ╕ я чую темряву, чую п╕дземну тишу ноч╕, глибоку ╕ важку тишу — ╕ в╕дчуваю липучий жах, уява рве денне, сонячне зал╕зо, що трима╓, в’яже до життя — ╕ р╕зн╕ страх╕ття шепочуться, топчуться по грудях, по лякливих думках — ╕ уявн╕ нещастя трощать ╕ труять мо╓ буття, мо╓ крих╕тне ╕ загублене в мороц╕ ноч╕ буття, в мороц╕, в нетрях волого╖ тяжко╖ ноч╕. Добре, якби не прокидатися в╕д неспод╕вано╖ р╕з╕ на дн╕ очей або в╕д жахливо╖ тиш╕, митт╓во╖ тиш╕ п╕д складеними на грудях долонями… рубай дрова, як сус╕д тв╕й — будеш добре спати.

В╤ТА ВУЛЬГАР╤С

…Ти дивись, який дощ! Злива щедра, глянь: хлюща! Пов╕нь — не дощ. Травень гра╓, дощами щедру╓, захлиса╓ водою, дивись: кр╕зь галуззя, кр╕зь зелене кленове галуззя з л╕хтар╕в розсипа╓ться, тоне, плюскоче в калюжах зелений ╕ жовтий вогонь.
Н╕ч, сут╕нь, дощ… ╕ н╕ша в брилист╕й ст╕н╕ червоно╖ кав’ярн╕, затишно╖ кумирн╕ для поет╕в ╕ пов╕й, ╕ я, Степан, в нап╕встемн╕л╕й н╕ш╕ стомлений вином стою, дивлюсь на дощ, на в╕кна, л╕хтар╕ ╕ дощ, спираючись плечем в скрипливе й непрозоре скло, хитнувся йти…
 Пер╕щить кришталевий дощ — ╕ жодно╖ душ╕, незатишно ╕ сумно, темно, дзеркаляться калюж╕, виблиску╓ вода, зда╓ться, вс╕… зда╓ться, все: дерева, ст╕ни, русти, в╕кна — все в сльозах, в ср╕блястих все сльозах, скр╕зь сльози… н╕?
 Та н╕, ти глянь на т╕н╕ акварельн╕ у в╕кн╕, глянь: сльози чи п╕сн╕ за жовтим склом?
 Дивись, там: п╕сня колискова… не чую, бачу колискову, дивлюся на прозору, жовту штору, — дощ перестав, ╕ду в п╕тьму калюжами ╕ — глянув: ж╕нка, ж╕нка з немовлям. ╤ду ╕ оглядаюся, ╕ бачу в жовтих шибах: дитину ж╕нка заколису╓, долонями п╕д груддю пригорта╓, ╕ присп╕ву╓, колише… А тут, у дощовому шепот╕нн╕, в яв╕ мерехтлив╕й т╕льки шерех чую… ╕ уявля╓ться мен╕ — старе як св╕т: життя людини — п╕сня, в╕длуння ╕ перегуки п╕сень — земне життя. В╕д колисково╖ ласкаво╖ – до сором╕цько╖ та╓мно╖, а в╕д та╓мних сором╕цьких – до вес╕льних, а в╕д вес╕льно╖ весело╖… жнива: ще сто ╕ сто п╕сень… до голос╕ння, а десь там дал╕… луни й в╕дголоски, виляски ╕ лоск╕т, плеск╕т, синьо-зелен╕, темн╕ мшари ╕ см╕ття з╕рок на водах темних.
 А ще десь дал╕… в╕чн╕сть, позачасся… та╓мниче ся╓во ╕ берег, край стежок прижитт╓вих, ╕ дал╕ — р╕ка, теч╕я неозрима, широка. Астральна р╕ка ╕снування ╕ плеса на н╕й ср╕бно-жовт╕, прозор╕, на перв╕сних водах нетл╕нних, хистких ╕ тужавих, — там в╕чн╕сть, там хвил╕ ╖╖ плюскотлив╕, снов╕йн╕, ╕мла понад р╕чкою б╕ла, ср╕бляста… р╕ка, яку я не в╕дчую, напевно, н╕коли, як ╖╖ не в╕дчув ╕ не знав, не згадаю н╕як… до народження свого, до розпачу-крику, до з’яви сво╓╖ – не пам’ятаю… ╤ сам я, ╕ сам я тепер, сам в ту в╕чн╕сть не в╕рю… ╕ в╕рю…
 А дощ перестав, перестане… ╕ знову шумить, ╕ з’явля╓ться з темряви, лл╓ ╕ шумить, ╕ н╕кого н╕де, н╕ душ╕ – ╕ щось вже кричу ╕з дощу, на осв╕тлен╕ в╕кна кричу-викрикую …о, в╕та вульгар╕с… звичайне життя… ╕ н╕кого н╕де.
 А я кричу, соб╕ самому вже кричу: життя просте, яскраве ╕ просте, як дощ ╕ сонце — ╕ ╓дине, справжн╓ ╕ хистке, коротке ╕ прекрасне звичайн╕с╕ньке життя… Про щось ╕ще кричати хочеться з безодн╕ у холодну, чорну пов╕нь, в зовн╕шн╕й морок над собою ╕ над лаг╕дними в╕кнами, кричу кр╕зь дощ щось ще… н╕, вже сп╕ваю, н╕би щось сп╕ваю…
 А дощ затиха╓, вщуха╓, шумить ще й хлюпоче, розпорошу╓ св╕тло л╕хтарне. Шелестить ╕ виру╓, гра╓ в ринвах, тече, жебонить ручаями, шуму╓ крихкими вогнями в зелених ╕ жовтих калюжах. ╤ тихне дощ, спада╓, перекрапу╓ в г╕лл╕.
 ╤ — глядь: я стою в затихаючих водах, в калюжах, в тремтливих л╕хтарних осколках. ╤ в╕кна посл╕пли, загасли, ╕ вогко, ╕ холодно… ╕ н╕кого н╕де.
 А хочеться ще, дуже хочеться ще щось знайти, щось шукати, ╕ти ╕ дивитись у в╕кна, за штори, а ще… зазирнути у в╕чн╕сть, за хмари, за чорну вологу зав╕су… ╤ щось засп╕вати ще хочеться дуже, сказати, заговорити до когось… аж чудно самому.
 ╤ду ╕ насп╕вую тихо, щось тихе ╕ду ╕ сп╕ваю, кр╕зь темну плюготу йдучи, кр╕зь ╕млу шелестливу, краплисту, не знаю куди, в н╕ч ╕ду…
 ╤ зникаю, гублюся в туман╕.
 Глянь: десь д╕вся.
* * *
Батько сниться ╕ згаду╓ться. Нема такого дня, щоб не привид╕вся, не згадався мен╕ батько. То в хат╕ сидить ╕ щось н╕би говорить до мене, то десь ╕де чи ╖де гарбою… та гарба найчаст╕ше ста╓ перед очима, чи порожня ╕ гримкотлива, як придорожн╕й гр╕м, або пов╕льна, як хмара, ╕ повна соломи, важко вкладено╖ пахучо╖ соломи. А надвор╕ дощова зима. Сн╕г не випада╓ ╕ не випада╓. Тумани ╕ дощ╕. ╤ сльозлив╕ л╕хтар╕ в дощах ╕ туманах... Св╕титься дощ або морось, засл╕плю╓ в╕кна, а мен╕ батько сто╖ть, щось говорить, чи так соб╕ мовчить, як в╕н мовчав ╕ дивився колись.
* * *
С╕в на корч б╕ля ст╕ни, вмощуючись ╕ посм╕хаючись, та й заснув на сонц╕. С╕в ╕ заснув, з╕гр╕тий затишком весняного передвеч╕р’я. ╤ не згадаю, коли перестав в╕дчувати кам╕нь ст╕ни ╕ гострий зруб дерева, запахи сн╕гу ╕ трави. Оклик почув, п╕дняв голову, посм╕хнувся ╕, вставши, вийшов ╕з п╕д ст╕ни на подв╕р’я, мружачись в╕д сонця ╕ калюж, повних золотого вогню. А ще ж не старий, щоб отак засинати ╕ спати б╕ля ст╕ни на осонн╕.
* * *
Скоса глянула на себе, ╕ крадькома якось глянула, трошки п╕дняла долонькою волосся, красив╕шою себе зробила, ╕ п╕шла, вийшла ╕з скла, загубилася в натовп╕.

ДУХ СТЕПУ ОР

...Понад р╕ллею, з Ором ╕ду понад р╕ллею, як понад морем, ╕ду ╕ рад╕ю, дивую Ора нерозум╕нням.
 Високий спок╕й у чистих небесах, ╕ оранкою пахне вересневе поле, сама земля пахуча, ╕ пижмо, ╕ полин; на межах поля кольорист╕ л╕сосмуги, жовта солома в скиртах ╕ стара дорога, а трохи дал╕, за полями, — б╕л╕ гори неба…
 Оч╕ см╕ються…
 Прохолодою в╕╓, журбою, невиразним прощанням з ос╕ннього поля, сум прадавн╕й ╕мл╕╓, — а оч╕ см╕ються… Люблю я, люблю разом з Ором ╕ти ╕ дивитися в поле, — н╕би чую над полем з╕тхання в╕тр╕в, дзв╕н цикад, позачасся й безмежжя над степом… ╕ т╕шаться оч╕: ╕деально заораним полем, борозною з лискучими скибами, ╕ криластими зграями тихими, що летять над р╕ллею, сп╕лим сонцем веч╕рн╕м, золотою золою п╕д сонцем на схилах небесних прозорих, — т╕шу оч╕.
А тут, п╕д ногами: груддя, стебла, крихти й грудки, глижки чорно╖ кров╕, що ковзнули ╕з лез на асфальт, коли трактор, виймаючи плуга, як г╕лку зал╕зну, г╕лку сяючих лез, лемеш╕ п╕дн╕мав ╕ шкребнув об дорогу…
╤ду ╕ рад╕ю, в╕дчуваючи подих, присутн╕сть ╕ подих сумноокого Ора, обережне сир╕тське з╕тхання його над землею, над степом, безжально покраяним грубим ╕ гострим зал╕зом, над степом, в якому давно вже нема, вже давно не живуть, не виорюють плугом гадюк ╕ вуж╕в.
Самотньо ╕ рад╕сно в пол╕.
╤ хочеться бути, хочу родичем бути йому ╕ зарадити горю або пожал╕ти, пот╕шити чимось, в слово якесь перекинутись з Ором, духом степу…
* * *
Нещасна ж╕нка. Н╕, вона так не дума╓, то я так про не╖ думаю, так бачу. Сто╖ть б╕ля мене з дурнуватим лицем, розчеп╕реними долонями ╕ кривими ногами. Трохи в сут╕нках розумом, — а хто зараз не в сут╕нках, от ╕ вона в сут╕нках, трохи б╕льше за ╕нших, в╕д природи. Але задоволена собою ╕ св╕том, аж занадто. А так ╕ треба жити, в сут╕нках ╕ в радост╕, ╕ без претенз╕й. От ╕ тоб╕ тод╕ буде все, як треба...
* * *
Шурхотить, шурхотить сн╕г в кущ╕. Кущ шурхотить, як живе якесь створ╕ння. Шурх╕т, шерех сн╕гу в сухому лист╕ куща. Ранок, весняний ранок з шурхотом сн╕гу. Ось-ось зася╓ сонце, зда╓ться, сн╕г ╕де з чистого неба, з туману, що стелиться б╕ля земл╕, ╕ ось зараз заясн╕╓ сонце над чистим вран╕шн╕м сн╕гом, що вкрив, вкрива╓ все чистою б╕лизною. Тиха година весняного дня, т╕льки шурх╕т сн╕жний в листях чую.
* * *
Мерзотна н╕ч. Темна, тиха, грязька ╕ похмура. Вологе пов╕тря тяжке ╕ пропахле гнилою соломою. Зима ще. Б╕ля вор╕т купи гною. Хтось ╕де, не видно хто, жевр╕╓ цигарка. Десь трохи дал╕, на колод╕, сидять молод╕ чолов╕ки, чути голоси, ╕ щось обговорюють пусте, голосно лаючись ╕ см╕ючись. Мен╕ ста╓ якось… прис╕даю, спираючись плечем на акац╕ю б╕ля дороги. Гавкають собаки. Жодного л╕хтаря, н╕якого св╕тла. Тихо, темно, мокро. ╤ хтось ╕з темряви до мене: «Ой, хто це тут…». А я мовчу, мовчу ╕ дихаю тяжко. Вдихаю щось весняне, гниле, мерзотне.
* * *
Присмерк. Присмак зал╕за. П╕сля тих сл╕в, що не я сказав, а мен╕ сказали, у мене присмак зал╕за. Непри╓мно, образливо, тоскно. Але! Але я вибачу, та ще й сам пробачення попрошу у не╖, ╕ не дам злому духов╕ покал╕чити себе р╕зкими словами та недоброю уявою людей нещасливих, не дам, або упокорю себе ╖м на рад╕сть.
* * *
 Якщо ти розмову все-таки розпочав з людиною, що не ма╓ н╕г, то ти обов’язково присядеш б╕ля нього, щоб зручн╕ше тоб╕ з ним розмовляти було про те, про се, чи не так?

ТИХ╤ШЕ ВОДИ

╤ду, до сх╕д сонця ╕ду за село ╕ кошу.., а л╕то, на щастя, з дощами ╕ сонцем, пов╕нь трав, аж пов╕тря зелене, шукати не треба, вийди, стань, ╕ коси…
╤ стаю, б’ю густу, соковиту траву, нап╕вколом пов╕льним веду-б’ю косою, ╕ зр╕зане з╕лля, пок╕с за покосом, л╕воруч п╕д ноги ляга╓, зомл╕ле, на скосист╕ схили…
З косою я в╕льний.
Р╕с я ╕ вир╕с, ╕ зр╕сся з косою.., а л╕то сьогодн╕, на щастя, з дощами ╕ сонцем. Хату злидн╕ обходять. Пригорща сиру ╕ глек молока ╓ на стол╕ завжди – гр╕х нар╕кати, з худобою не пропадають, споконв╕ку в сел╕ так велося: з косою я в╕льний…
Маю жменю здоров’я ╕ сили вже мало, а коситься добре, ╕з травня до вересня запасаюся травами, понакошую с╕на за л╕то, — розкошую зимою, люблю запах с╕на, пахне с╕ном конюшня ╕ хата, ст╕ни пахнуть.
Все життя косарюю, в╕д батька, у батька навчався косити, клепати косу, ворушити накошене, перегортати, класти в гарн╕ ст╕жки. Попервах з одн╕╓ю косою виходили вдвох по рос╕, — мати клала у вузлик варене яйце, аби с╕но солодшим ставало, — так було. Хист ╕ помах косарський у мене в╕д батька, все в╕д нього, ╕ вдача косарська… н╕би вчора, не в╕риться нав╕ть.
А вже д╕ти, чотири сини, поставали батьками. Вс╕ далеко, окремо живуть. Як живеться, не кажуть, приховують, криються. Хто його зна╓, не с╕ють, не косять, хоч ╕ люблять подихати в╕тром ╕ сонцем. Щол╕та гостюють, призвича╖в онук╕в: молоко, сир, сметана, а от жити на вол╕, в сел╕, н╕ сини, н╕ онуки не хочуть… один сумн╕ва╓ться, Юр╕й, молодший, вертатися хоче. В╕льний день – ╕ в╕н тут вже, вже ╖де, вже вдома, а при╖де, то вип’╓ – ╕ косить, загромаджу╓, косить ще. Повикошу╓ все близько хати, ╕де за село, в л╕сосмуги, коси не бо╖ться… надокучило, каже, все ╕ вс╕, дим ╕ поп╕л, щоденне см╕ття. Щось у нього не так, чогось хочеться, каже, св╕т чист╕шим здавався в дитинств╕, пов╕льним ╕ чистим. Тиш╕ хоче, жал╕╓ться, спокою, чистого сонця ╕ в╕тру, ╕ запаху св╕жого с╕на, знайомого духу трави…
Тихо дн╕╓.
╤ тенька╓ гостро, волого шепоче коса, шерехтить тонке в╕стря в холодн╕й трав╕.., а зарошений св╕т, наче скло, наскр╕зь чистий-прозорий. Тиша: ан╕шелесть. Сходить сонце, над кра╓м горою червоною ся╓, крапля поту тремтить, червон╕╓, блищить п╕д бровою, повн╕╓ ╕ пада╓, повна, в стерню, в землю с╕ллю…
Мен╕ б то вже й досить, не двожильний, авжеж. Поперек не витриму╓, ломляться ноги, плеч╕ ниють-болять, терпне т╕ло й полежати тягне. Але ж як без роботи, хоч ╕ знаю: не зробиться все, не встигаю, не встигну. А не можу я л╕гма лежати ╕ за л╕тами жал╕ти, коли косовиця присп╕ла ╕ просяться трави…
Хтось з дороги в╕та╓: Бог в пом╕ч!
А мен╕ чогось чу╓ться н╕би: дай Боже здоров’я.
Зупиняюсь на мить, витираю чоло, п╕дн╕маю косу, ставлю дзьобом в╕д сонця, витираю стеблом почорн╕ле зал╕плене лезо, ╕ по лезу мантачкою: дззеннь, дззеннь…
╤ рад╕ю, здоровкаючись, рад╕ю, бо й справд╕: не дасть Бог здоров’я – не коситиму с╕но ╕ все зголодн╕╓. Божа пом╕ч у всьому ╕ вс╕м, ╕ мен╕ з ус╕ма. Хл╕б ╖мо ╕з-п╕д Божого сонця й дощу, не прожити без Нього, помага╓, як може. Шану╓мось з Богом, н╕би з добрим сус╕дом живу з Ним, з найбагатшим сус╕дом межую… Не вклякаю до Нього, не б’юся кол╕ньми в п╕длогу, бо не в церкв╕ м╕й Бог ╕ не в капищах, — Перв╕сний, Босий ╕ Б╕дний, — не в церкв╕, не в золот╕ риз ╕ хрест╕в сила Божа ╕ слава…
Та й ж╕ноче то д╕ло: просити, ╕ за себе ╕ за когось вклонятись доземно ╕ сл╕зно молитись. Розум╕╓мся з Богом без гн╕ву ╕ страху, в грудях б╕ль – ╕ Його б╕ль, рад╕сть в серц╕ мо╓му – то ╕ рад╕сть для Нього. Все життя з Ним, все л╕то мовчу-розмовляю, ╕ т╕шуся св╕том… А ╕нод╕ поруч Його в╕дчуваю, зовс╕м поруч, пл╕ч-о-пл╕ч, аж наче долоню на к╕сс╕, Його на мо╖й.., а люди… що люди? люди, як соб╕ хочуть, як знають… косарев╕ косарське.
Ще щось веселе ранкове гука╓ мен╕ перехожий, що: не чую, п╕дн╕маю долоню: в╕дпов╕даю.
╤ кошу соб╕ дал╕, посм╕хаючись сонцю, що вже прип╕ка╓…
* * *
Зелена холодна трава. Давно вже в снах мо╖х не було зелено╖ трави. Я так зрад╕в зеленим кольорам трави, коли побачив, а пот╕м серед б╕лого дня згадав ту зелену холодну траву й засм╕явся, може, буде яка рад╕сть для мене, бо зелена трава мен╕ сниться на щасливий день… як ╕ холодний б╕лий сн╕г.
* * *
При╓мно чути мен╕ природну, джерельну укра╖нську мову, не вивчену ╕ академ╕чно вив╕рену, а таку, що з пелюшок р╕дна, ще в лон╕ р╕дна, якою говорить д╕вчинка, запитуючи про хл╕б ╕ рибу, про кв╕тку на п╕дв╕конн╕ ╕ м╕сяць на пахучому весняному неб╕, про все, про чист╕ ╕ прост╕ реч╕. ╤ смагляве ╖╖ личко теж чисте ╕ чисто укра╖нське, ╕ при╓мне, як ╖╖ мова.
* * *
А ось ╕ оживаю: побачив ╕ прошепот╕в рядок, строфу чужо╖ чисто╖ поез╕╖. ╤ засм╕явся, ╕ пройшовся по хат╕, звесел╕лий, полегшало трохи, весел╕ша╓ душа. Ще припадаю ╕ шепочу. Може, ╕ вил╕кую свою занапащену скрутою душу, а н╕, то хоч п╕дсолоджу, полегшу якусь для себе знайду в отих сумно-печальних в╕ршах старого поета, якого давно вже нема тут, на земл╕, б╕ля мене...

с. Мар’ян╕вка

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11285

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков