Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОВЕЛИ В ОСТАННЮ ПУТЬ ФЕДОРА СТЕПАНОВА…
Символ╕чно-скорботно якось склалося – 15 с╕чня, у третю р╕чницю смерт╕ кримського...


«╢ ЛЮДИ, ЯК СКЕЛЯ…»
15 с╕чня минуло вже три роки в╕д то╖ траг╕чно╖ мит╕, коли перестало битися серце поета,...


ВОЛОДИМИРА БАЛУХА ЗАСУДИЛИ ДО 3 РОК╤В ╤ 7 М╤СЯЦ╤В КОЛОН╤╥
ПОРОШЕНКО - ПРО ВИРОК БАЛУХУ: ОКУПАНТИ НЕ ЗЛАМАЮТЬ УКРА╥НСЬКОГО ДУХУ


У ЦЬОМУ СВ╤Т╤ СУМНО БЕЗ ЧОРНОВОЛА…
Чорнов╕л був ╕ залишився ╕сторичною альтернативою, нереал╕зованою можлив╕стю –...


В╤Н ПРАГНУВ ЗРОБИТИ СВ╤Т КРАЩИМ
Пам’ят╕ Федора Степанова




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 25.01.2013
«Я ДЛЯ ТЕБЕ ГОР╤В, УКРА╥НСЬКИЙ НАРОДЕ...»

Постат╕

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-3)

Вступне слово Максима Тадейовича на вечор╕ було, по сут╕, продовженням думок, викладених у т╕й статт╕: «Молод╕сть, загалом кажучи, — не гарант╕я прогресивност╕, стар╕сть — не обов’язкова ознака реакц╕йност╕». Задумана конфронтац╕я м╕ж старшими й молодими в л╕тератур╕ не вдалася.
Микола В╕нграновський виступав першим. В╕н так, як ум╕╓ цей поет, артистично, пафосно читав «Пророка», «Тринадцять руж...», «╥╖ ╕м’я», «Щуче», «Н╕ клятв, н╕ сл╕з...». Зала над╕лила його оплесками.
Василь Симоненко ки╖вськ╕й публ╕ц╕ був менш в╕домий — жив же в Черкасах. Та коли в╕н прочитав поез╕╖ «Монархи», «Перехожий», зала вибухнула овац╕╓ю. Те саме повторювалося п╕сля в╕рш╕в «Герострат», «Може, так ╕ треба неодм╕нно...», «Злод╕й», «Чорн╕ в╕д страждання мо╖ ноч╕...». Од в╕рш╕в Симоненка в╕йнуло чимось далеким, аж нап╕взабутим, але наст╕льки нашим, р╕дним ╕ болючим, що в бурхлив╕й реакц╕╖ зали вгадувалася щаслива мить сп╕лкування публ╕ки з улюбленим поетом. В╕дчуття усп╕ху окрилювало Симоненка, надавало йому впевненост╕, породжувало бажання одвертост╕ й дов╕ри до людей у зал╕ як до щирих друз╕в. ╤ зала, мабуть, йому вже здалася наст╕льки сво╓ю, що в╕н як дов╕рливим друзям признався: «Ви мен╕ пробачте, але коли я хвилююся, то дуже пот╕ю». Це вибачення, насп╕х висловлене по-простонародному трохи неоковирно, публ╕ка сприйняла щиро, пожвавлено, нагородивши поета оплесками.
В╕домий, шанований за чесн╕сть ╕ справедлив╕сть критик Леон╕д Коваленко, виступаючи в обговоренн╕, сказав, що нав’язана розмова про абстракц╕он╕зм, формал╕зм на нашому р╕вн╕ просто безпредметна. Адже в силу замкнутост╕ духовного радянського простору н╕хто толком не зна╓, що таке сюрреал╕зм чи як╕сь ╕нш╕ модн╕ теч╕╖ на Заход╕. А суть у тому, щоб лише начепити ярлики молодим поетам. Критик дав глибокий анал╕з творчост╕ поет╕в, наголошуючи на тих промовистих моментах у ╖хн╕х в╕ршах, як╕ ╓ справжн╕ми творчими здобутками. В╕н говорив про них як про обдарованих митц╕в, у поез╕ях яких зазвучало справд╕ нове слово. Наголосив ╕ на тому, що треба вказувати молодим на ╖хн╕ недол╕ки ╕ критикувати, але конкретно, справедливо, без нач╕плювання ярлик╕в.
В обговоренн╕ взяли участь В. ╤ванисенко, А. Кацнельсон, С. Крижан╕вський, Т. Масенко, М. Сом, Любов Забашта та ╕нш╕. ╤з вуст промовц╕в прозвучало, що у в╕ршах Василя Симоненка бринять мотиви, як╕ ╓ продовженням Шевченкових дум. Те, що атмосферу цього вечора було спрямовано в русло доброзичливост╕, розуму, розсудливост╕, безперечно, ╓ заслугою Максима Рильського. Тож п╕сля зак╕нчення розмови молод╕ поети запросили головуючого спуститися з ними до кав’ярн╕ «Еней», де в╕н за столом у дружньому кол╕ проголосив тост за нове талановите поповнення укра╖нсько╖ л╕тератури.
А все це в╕дбувалося 8 с╕чня 1963 року, в день, коли Василев╕ Симоненку виповнилося 28 рок╕в.
Той веч╕р у Сп╕лц╕ письменник╕в засв╕тився й з╕гр╕в наш╕ душ╕, як з╕гр╕ва╓ одиноке багаття, розкладене в степу серед темно╖ ноч╕. За в╕кнами Будинку л╕тератор╕в лежала зимова довготривала укра╖нська н╕ч. В╕д прочитаних поез╕й, в╕д розмов, як╕ прозвучали на вечор╕, душа переймалася хоч ╕ невиразною, а все ж над╕╓ю на щось краще, св╕тл╕ше. ╤ н╕кому з присутн╕х не спадало на думку, що лише через к╕лька десятил╕ть над Укра╖ною п╕дн╕меться св╕танок, до якого дожити судитиметься не вс╕м...
* * *
15 вересня 1963-го, коли на бульвар╕ Шевченка ос╕нь уже запалювала топол╕, Василь Симоненко зайшов у масовий в╕дд╕л видавництва «Молодь», де я спершу об╕ймав скромну посаду л╕тконсультанта-редактора. На той час у «Веселц╕» вийшла окремим виданням Василева в╕ршована казка «Цар Плакс╕й та Лоскотон». У робот╕ була друга зб╕рка поез╕й «Земне тяж╕ння», яку ми, видавнич╕ прац╕вники, перечитали ще в рукопис╕. Верстку цього видання Василь устигне прочитати, а само╖ книги вже не побачить...
Впало в око — в╕д того Симоненка, якого я знав, лишилася чи не половина: с╕рувате обличчя з запалими щоками, на худ╕й довг╕й ши╖ з’явилися кругл╕ гул╕, трохи б╕льш╕ за половинку л╕сового гор╕ха. Незвично було дивитися на нього ще з одн╕╓╖ причини — в╕дпустив довг╕ настовбурчен╕ вуса. Багатьох, хто його знав, важко переконати в тому, що у Василя були вуса. Та ось в╕н сам про це пише, кепкуючи, в лист╕ до ╤вана Св╕тличного: «Тво╖ вуса скоро матимуть жалюг╕дний вигляд перед т╕╓ю буйною рослинн╕стю, що вишумову╓ над мо╖м ротом. Тепер мен╕ ╓ про що говорити нав╕ть з тими людьми, як╕ ран╕ше в бес╕дах з╕ мною не заходили дал╕ зворушливого «Здрастуй!».
Я не втримався, щоб не запитати:
— Що з тобою, Василю? Не вп╕знаю тебе.
— Н╕чого, Петре. Воно все пройде, — сказав приглушеним голосом, глибоко затягуючись цигаркою. П╕д╕йшла б╕бл╕отекарка «Молод╕», в руц╕ тримала зб╕рку Василя «Тиша ╕ гр╕м». Попросила автограф. В╕н швидко написав: «Алл╕ на предмет мемуар╕в». Зачитав уголос. В╕д тих сл╕в, як на мене, в╕йнуло передчуттям яко╖сь неминучо╖ печал╕.
Залишилися вдвох. Гомон╕ли про се, про те, але внутр╕шньо я був зациклений на Василевому вигляд╕. Пом╕тивши це, в╕н раптово мовив:
— Взагал╕, я себе почуваю не дуже... Нирки барахлять...
Наближався час об╕дньо╖ перерви, ╕ я запропонував п╕ти пооб╕дати. В коридор╕ повз нас пружинистою ходою пройшла прац╕вниця журналу «Малятко».
— Хто вона? — запитав.
— А що, сколихнула твою уяву?
— Просто звернув увагу, з якою г╕дн╕стю вона носить сво╖ надбання...
— Значить, Васю, ти козак козаком.
У ресторан╕ «Укра╖на» навпроти видавництва, куди ми спершу заглянули, було зав╕зно. Перейшовши на другий б╕к бульвару Шевченка, отаборилися в ресторан╕ «Лен╕нградському». Вс╕даючись за в╕льним столом, я запитав: «По чарц╕ вип’╓мо?». Запитав, бо закрадалося в думц╕, що йому вживати спиртне не можна. «Я не п’ю тод╕, коли грошей нема╓», — в╕дпов╕в ч╕тко. Коли ми приступили до борщу (знову ж укра╖нського радянського), до нашого столу, не питаючи дозволу, п╕дс╕в якийсь прилизаний тип. Починаючи поратись б╕ля ╖ж╕, в╕н голосно покликав оф╕ц╕антку ╕ вимогливо сказав: «Пр╕н╓с╕т╓ б╓лого хл╓ба!». Та швидко повернулась ╕, вибачившись, пов╕домила, що того дня б╕лого хл╕ба в ресторан не завозили. Потр╕бно сказати, що це в╕дбувалося в той час, коли кл╕ка Брежн╓ва зат╕вала кремл╕вський переворот — в╕дсторонення Хрущова в╕д влади. Аби викликати в народу невдоволення режимом Микити, без в╕дома останнього в торг╕влю завозилося обмаль найнеобх╕дн╕ших продукт╕в. Хл╕б ╕з магазин╕в зникав митт╓во... В╕дв╕дувач не вгавав, об╕звав прац╕вник╕в ресторану ледацюгами, оф╕ц╕антц╕ нагрубив, мовляв, вона працю╓ не на сво╓му м╕сц╕, завимагав книгу скарг. П╕д╕йшов директор ресторану. Заходилося на скандал. Ми з Василем, наче по команд╕, поклали ложки ╕ п╕двелися.
— Перестаньте хамити й зневажати людей, — оч╕ у Василя потемн╕ли.
— Я — трудящ╕йся ╕ тр╓бую нормального абслуж╕ван╕я.
— Трудящ╕ рад╕ чорному хл╕бов╕, — докинув я.
П╕сля словесних перестр╕лок прилизаному типов╕ не лишалося н╕чого б╕льше, як притихнути ╕ взятися за знищення котлети. В╕н бурмот╕в:
— ╤зв╓стно, кто ви так╕╓...
— Якби вам не було «╕зв╓стно», хто ми, то ви б до нас не п╕дс╕дали. Ми також не помиля╓мося у ваш╕й особ╕. Працю╓те, аж пальц╕ знати. Ну, давайте в╕дверто... Ви прийшли ╕ с╕ли поруч ╕з нами, щоб призвести до провокац╕╖, — Василь ч╕тко викладав свою думку.
— Что?
Посоп╕вши й нашвидку надпивши з╕ склянки компот, непроханий кинув грош╕ на ст╕л ╕ ретирувався.
Я вперше бачив Симоненка гн╕вним. Директор ресторану, оф╕ц╕антка почали нам дякувати.
— Ск╕льки ╖х отаких шля╓ться по наш╕й земл╕, для блага ╖╖ не вдаривши пальцем об палець, а вимагають «б╓лого хл╕ба», — сказав Василь.
Уже на вулиц╕ в╕н зупинив мене: «Це, сам розум╕╓ш, випадок такий соб╕. А в складн╕ших ситуац╕ях — раджу тоб╕ — н╕коли не показуй видавничого чи журнал╕стського посв╕дчення. Вони полюють на таких, як ми». Хто так╕ «вони», мен╕ добре було в╕домо.
Значно п╕зн╕ше, коли Василя вже не буде серед нас, я здогадаюся, чому в╕н застер╕гав мене бути обережним п╕д час зустр╕чей ╕з представниками влади ╕ всякими провокаторами. Уже тод╕ в╕н мав г╕ркий досв╕д в╕д з╕ткнення з дорожньою м╕л╕ц╕╓ю в Черкасах — той випадок став причиною смерт╕ поета. Тод╕ Василь засв╕тився, показав стражам порядку посв╕дчення журнал╕ста.
Не так давно в розмов╕ з дружиною ╤вана Св╕тличного Леон╕дою ми д╕йшли сп╕льно╖ думки — того вересневого дня п╕сля зустр╕ч╕ з╕ мною Василь Симоненко зав╕тав до помешкання Св╕тличних. М╕ж ними ще ран╕ше зав’язалося щире дружн╓, а може, й братерське сп╕лкування. Саме тод╕ ╤ван Св╕тличний зохотив Василя записати його в╕рш╕ в авторському виконанн╕. ╤ коли ми й тепер чу╓мо зр╕дка по рад╕о глухуватий голос поета (чита╓ сво╖ в╕рш╕), то ма╓мо завдячувати ╤ванов╕ Св╕тличному, який зд╕йснив ц╕ ун╕кальн╕ записи на майже двохсотметров╕й стр╕чц╕, користуючись магн╕тофоном «Весна». Згодом ц╕ записи будуть розтиражован╕ прихильниками таланту поета, звучатимуть на майже та╓мних з╕браннях молод╕, потраплять за кордон. Пригаду╓ться: в колишньому Будинку вчителя на площ╕ Кал╕н╕на (тепер Майдан Незалежност╕) на вечор╕ з нагоди р╕чниц╕ по смерт╕ Симоненка Над╕я Св╕тлична (╤ванова сестра) — в╕домий правозахисник — прокручувала перед присутн╕ми в╕рш╕ поета з його ж голосу.
Т╕╓╖ неспок╕йно╖ осен╕ мало не щодня прибувала якась зв╕стка ╕з Черкас. Для нас, небагатьох киян, цей обласний центр на правому берез╕ Дн╕пра звужувався до одного конкретного людського ╕мен╕. ╤ ми, зустр╕чаючись, запитували один в одного: «Що чути з Черкас?» —розум╕ючи в тому ╓дину суть: як здоров’я Василя Симоненка. Щодал╕ зв╕стки прибували невт╕шн╕ — швидко догоряла ос╕нь, швидко й догоряло Василеве життя.
Хот╕лося чим-небудь зарадити. Я вже згадував — у «Молод╕» зб╕рка Симоненка «Земне тяж╕ння» проходила вс╕ кола виробничого циклу ╕ мала з’явитися лише наступного 1964 року. Зг╕дно з ╕снуючим тод╕ законом, авторов╕ гонорар виплачувався по виходу книги у св╕т. Ми з редактором «Земного тяж╕ння» Михайлом Литвинцем звернулися з проханням до директора видавництва, аби знайти можлив╕сть виплатити винагороду авторов╕ ран╕ше, зважаючи на його тяжкий стан. Видавниче начальство порадилося з надвидавничим начальством, ╕ наше клопотання вир╕шилося позитивно: Василев╕ Симоненку переказали належний за «Земне тяж╕ння» гонорар, хоч тим самим було порушено усталений ф╕нансовий порядок.
За к╕лька дн╕в до смерт╕ Василя хтось, в╕дв╕давши хворого в л╕карн╕, розпов╕дав у Ки╓в╕, що поет дуже хот╕в побувати у сво╖х Б╕╖вцях на Полтавщин╕, казав, що коли б йому босими ногами ступити на р╕дну землю — неодм╕нно видужав би.
Тривожна зв╕стка про смерть Василя Симоненка прилет╕ла з Черкас до Ки╓ва серед груднево╖ ноч╕ 1963 року. Зозуля з вир╕ю також прил╕та╓ вноч╕, а вранц╕ вже ку╓ людям л╕та. Та зв╕стка черкнула наш╕ серця чорним холодним крилом, забилася тугою раптово╖ втрати, закричала не сво╖м голосом, що нашому Василев╕ зозуля вже н╕коли не заку╓. Та зв╕стка ширяла в╕д дому до дому, передавалася ╕з вуст у вуста, телефонними дзв╕нками будила заснулих, застигала на б╕лих стор╕нках газет чорними л╕терами некролог╕в. Тяжка туга огорнула душ╕ багатьох, хто його знав ╕ хто його чув лише на ╕м’я. Бо в його тихому ╕мен╕ Укра╖на уже колихала сво╖х д╕ток майбутньо╖ вол╕ й громом озивався незглибимий нурт народного гн╕ву.
У суботу 14 грудня ми, прац╕вники ки╖вських видавництв, редакц╕й, художники, композитори, актори — на той час молод╕, захмелен╕ в╕яннями хрущовсько╖ в╕длиги, гуртувалися-збиралися ╖хати на похорон нашого сучасника. Багато нас в╕дбуло до Черкас веч╕рн╕м по╖здом, дехто добирався автобусом або чим трапилося...
15 грудня — день похорону. Нед╕ля. Черкаси завален╕ б╕лими сн╕гами. Морозно, холодно. Зранку вигулькнуло сонце. З’╖халися з Ки╓ва, з╕ Львова, з ╕нших м╕ст Укра╖ни Василев╕ однодумц╕, друз╕, перевесники, представники того покол╕ння, яке вже набирало зм╕стовно╖ сут╕ й скоро по╕мену╓ться «ш╕стдесятниками». Микола В╕нграновський, Анатол╕й Шевченко, Борис Ол╕йник, Микола Сом, Дмитро Онкович, Алла Горська, Людмила Семик╕на, Анатол╕й Перепадя, ╤ван Св╕тличний, Михайлина Коцюбинська, Леон╕д Коваленко, — як╕ золот╕ ╕мена! Ус╕х нас ╓дна╓ любов до таланту Василя, до його особистост╕, зближу╓ нас наша сп╕льна велика втрата ╕ щось таке болючо-щемляче укра╖нське, про яке ми ще не можемо признатися на повен голос...
Зала черкаського Будинку вчителя — простора, якась незатишна й похмура. Посередин╕ б╕ля домовини з т╕лом Василя заплакана його мати. Б╕ля не╖ на ст╕льчику сто╖ть хлопчик — це Васил╕в синок Лесь. В╕н роздивля╓ться навколо, не може збагнути дитячим розумом, що сталося. Сплакана його мама, Люся — Василева дружина. Багато людей.
Грудневий день короткий, як ╕ Симоненкове життя. Громадська панахида почалася десь ополудн╕. З╕ словом в╕д Сп╕лки письменник╕в виступив Володимир П’янов. Пот╕м говорили Василев╕ колеги-журнал╕сти по робот╕ в «Молод╕ Черкащини». З кожною промовою приходило болюче усв╕домлення, яку людину втратили ми вс╕. Втратила Укра╖на. Саме Укра╖на.
Звуки траурно╖ мелод╕╖ спов╕стили про час виносити домовину з т╕лом. Беремо на плеч╕. Василь пливе над головами присутн╕х — море людей з╕бралося у двор╕ й на вулиц╕. Домовину п╕дносимо до автобуса. Ви╖жджа╓мо за м╕сто. Сонце заховалося. Пов╕яло рвучким в╕тром. Нахмурене небо сипнуло сн╕гом. Автобус зупиня╓ться серед поля — навколо б╕ла далеч╕нь. Крок╕в за дв╕ст╕ чорн╕╓ горбик земл╕. Там вирито могилу. Знову беремо домовину на плеч╕. В╕ко покрито червоною китайкою — козака випроводжа╓мо в останню путь. Пучки калини вперем╕ш ╕з житн╕ми колосками. Алла Горська ╕ Людмила Семик╕на, як дв╕ орлиц╕, незважаючи на хурделицю з морозом, ╕дуть простоволос╕, в розхристаному верхньому одяз╕, заплакан╕, згорьован╕, несуть величезну г╕рлянду з ялинових в╕ток, перевитих червоною калиною. ╤ в╕нки, в╕нки...
Зупиня╓мося б╕ля ями. Починають проголошувати промови. Я стою в узгол╕в’╖ Василя ╕ майже н╕чого не втямлюю — говорять невиразно, глухо. Володимир П’янов пропону╓ мен╕ сказати слово. А я в якомусь отуп╕нн╕, думки розб╕глися. Тому не говорю, а майже пошепки звертаюсь до Василя: «Нехай там тоб╕ буде тиша, а нам, Василю, нехай лиша╓ться гр╕м твого мужнього поетичного слова. Нехай той благодатний гр╕м будить грядущ╕ покол╕ння на нов╕ зас╕ви р╕дного нашого поля»... Вс╕ заплакан╕. Микола В╕нграновський просто рида╓. Дружина ╤вана Св╕тличного через десятил╕ття скаже: «Чорне сонце в сво╓му житт╕ я бачила дв╕ч╕: в час похорону Симоненка ╕ коли ╖хала в╕д ╤вана з табор╕в».
Раптово м╕й погляд зупиня╓ться на книгах «Тиша ╕ гр╕м» ╕ «Цар Плакс╕й та Лоскотон», як╕ лежать у домовин╕ на р╕вн╕ Василевого чола. Та наче ж ╖х дос╕ тут не було. Не можу втямити: нав╕що ╕ хто це зробив? Та вже рука Миколи Сома забира╓ книги, а його р╕зкий, обурливий голос звучить до когось нев╕домого, та, напевно, присутнього: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!..». Поруч з╕ мною сто╖ть Олександр Ста╓цький — редактор першо╖ книги Симоненка. Уже пот╕м в╕н скаже, що, побачивши в домовин╕ «Тишу ╕ гр╕м», жахнувся, адже там записано ╕ його ╕м’я...

(Продовження буде)

ЧЕРКАСЬК╤ ПИСЬМЕННИКИ В ЗНАК ПРОТЕСТУ ЗАСНУВАЛИ СВОЮ ПРЕМ╤Ю ╤МЕН╤ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

На Черкащин╕ скандал навколо вручення щор╕чно╖ обласно╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Василя Симоненка. ╥╖ засновано 24 роки тому.
Однак цього року таких прем╕й стало дв╕. До святкування 78-о╖ р╕чниц╕ з дня народження поета влада вручила 15 тис. грн. прем╕╖ м╕сцевому поету Серг╕ю Рудн╓ву за зб╕рку в╕рш╕в «Жарини сл╕в». Другу — черкаськ╕ письменники заснували на знак протесту проти репрес╕й конкурсно╖ ком╕с╕╖.
Черкаськ╕ письменники разом з Нац╕ональною сп╕лкою письменник╕в Укра╖ни ╕ Черкаською обласною «Просв╕тою» вир╕шили започаткувати Всеукра╖нську прем╕ю.
«До засновник╕в альтернативно╖ прем╕╖ при╓днався особисто ╕ мер Черкас Серг╕й Одарич. Ми назвали ╖╖ лауреат╕в. У ном╕нац╕╖ «За кращу першу поетичну зб╕рку» л╕дером стала ки╖вська поетеса Олена Гусейнова за зб╕рку в╕рш╕в «В╕дкритий райдер». А в ном╕нац╕╖ «За кращий художн╕й тв╕р» – черкаська поетеса Натал╕я Гор╕шна за зб╕рку поез╕й «П╕д сонцем серця». Ми ╖м вручили по три тисяч╕ гривень», – розпов╕ла голова Сп╕лки письменник╕в Черкащини Валентина Коваленко.
Скандал м╕ж обласною владою ╕ письменниками виник ще тор╕к. Причиною стало те, що конкурсна ком╕с╕я визнала лауреатом л╕дера опозиц╕йних сил Черкащини Леон╕да Даценка. Таке «в╕льнодумство» не сподобалося чиновникам. ╤ конкурсну ком╕с╕ю переобрали.

Любов КАРНАРУК
(Gazeta.ua)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11320

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков