Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
╤ван Низовий – один ╕з найяскрав╕ших творц╕в художнього слова друго╖ половини ХХ –...


ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
Дякую тоб╕, вчителько, що розв╕яла м╕й смуток, що допомогла мен╕ перебороти особист╕ негаразди...


ТАРАС ШЕВЧЕНКО ╤ ВОЛОДИМИР СОСЮРА
...використовуючи образи Шевченка, Сосюра не вдавався до ╖хн╕х простих рем╕н╕сценц╕й, а творчо...


«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
Про талановитого молодого педагога — вчителя укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


«…МЕН╤ ╤ ВДЕНЬ, ╤ ВНОЧ╤ СНИТЬСЯ ОТА БЛАГОДАТЬ НАД ДН╤ПРОМ…»
ОБРАЗ УКРА╥НИ В ТВОРЧОСТ╤ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "На допомогу вчителеві"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 25.01.2013
ПРИРОДА ЗАВЖДИ ПРАВДИВА...

На допомогу вчителев╕

Напевно, нема╓ б╕льш невдячно╖ для письменника теми, н╕ж так звана природоохоронна. Хочеш писати про кв╕точки та рослинки, занесен╕ до Червоно╖ книги, будь ласка. Але, борони Боже, торкнутися тем, як╕ зач╕пають чи╖сь «велик╕» ╕нтереси. Тим ц╕нн╕шою вида╓ться р╕шення Сахновщинсько╖ районно╖ ради Харк╕всько╖ област╕ в╕д 25 с╕чня 2006 року затвердити положення про Всеукра╖нську л╕тературну прем╕ю ╕м. Михайла Чабан╕вського (до сп╕взасновник╕в ув╕йшли також Харк╕вська орган╕зац╕я НСПУ та агроф╕рма «Прогрес» села Лиг╕вка). Прем╕я присуджу╓ться в двох ном╕нац╕ях: проза (за кращий прозовий тв╕р, присвячений висв╕тленню громадянсько╖ позиц╕╖ молодого покол╕ння ╕ утвердження його як руш╕йно╖ сили в сусп╕льств╕; ╕дея твору ма╓ бути виражена словами: «Молода людина — господар у сво╖й кра╖н╕»); а також публ╕цистика (за кращий публ╕цистичний тв╕р, присвячений усп╕шн╕й д╕яльност╕ наших сучасник╕в у справ╕ захисту довк╕лля ╕ утвердження в св╕домост╕ збереження екосфери як ╓дино можливого середовища для ╕снування людини).
Прем╕я ма╓ на мет╕ заохотити сучасних проза╖к╕в до написання твор╕в, присвячених висв╕тленню кращих здобутк╕в сьогодення, а також для популяризац╕╖ нов╕тньо╖ укра╖нсько╖ л╕тератури для с╕льського населення. Щороку у сел╕ Лиг╕вц╕ збираються письменники з ус╕╓╖ Укра╖ни, як╕ сво╖ми творчими здобутками ╕ активною громадянською позиц╕╓ю удосто╖лися л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Михайла Чабан╕вського.

ЛИЦАР ЗЕЛЕНОГО СВ╤ТУ

Згадуючи письменника, Павло Загребельний дав влучну характеристику двом типам людей. Людини-творця, яка прагне п╕знати природу ╕ жити з нею в гармон╕╖, ╕ «зрац╕онал╕зованого й збухгалтеризованого технократа». Народився Михайло ╤ванович Чабан╕вський 18 вересня 1910 року в сел╕ Лиг╕вц╕ Сахновщинського району на Харк╕вщин╕. Сво╓ захоплення красою р╕дного краю в╕н передав у автоб╕ограф╕чн╕й пов╕ст╕ «Степовий цв╕т»: «Не забути мен╕ росян╕ ранки, перш╕ помахи крил степового шул╕ки, буйне кв╕тування широких лан╕в, ...покрик по╖зда, який мчить на Полтаву, зелен╕ береги Ор╕льки, нашо╖ тихо╖ р╕чки...». С╕льський учитель ╤ван Циба — батько Михайла — у 1910 роц╕ зважився на в╕дчайдушний крок: продав корову, аби видати власним коштом у Лозов╕й зб╕рку власних поез╕й «Думки-лебедоньки». Не дивно, що ця любов до р╕дного слова передалася й синов╕, майбутньому письменников╕. Л╕тературну д╕яльн╕сть починав з поез╕й (як╕ з’являються у журналах, починаючи з 1931 року). П╕дпису╓ться ╕м’ям Михайла Циби або псевдон╕мом Михайла Чабан╕вського. З 1932 року батько ╤ван Миколайович уже працю╓ ╕нспектором у Ком╕сар╕ат╕ народно╖ осв╕ти, пота╓мно друку╓ лист╕вки-звернення до селян, у яких заклика╓ не в╕ддавати хл╕б радянськ╕й влад╕, бо добре розум╕в загрозу голодомору. «Турботу» про народ оц╕нили — ╤вана Миколайовича розстр╕ляли, а його сина було зв╕льнено з роботи. Життя здавалося нестерпним — твори не друкувалися, довелося скуштувати г╕ркого хл╕ба, працюючи на завод╕, в шахт╕. А пот╕м Михайло Чабан╕вський пройшов во╓нними стежками, спочатку рядовим солдатом, пот╕м фронтовим кореспондентом. В╕йну зак╕нчив майором. У статт╕ «Слово про батька» старша донька Л╕на Сперкач-Чабан╕вська згаду╓: «Мен╕ було м╕сяць в╕д роду, коли розпочалася в╕йна, ╕ батько п╕шов на фронт... Якось у пово╓нний дитсадочок зав╕тав худорлявий чолов╕к ╕, назвавшись мо╖м татком, п╕дхопив мене на руки... Я побачила батька змореного, бл╕дого, виснаженого в╕йною...».
У 1949 роц╕ побачила св╕т перша зб╕рка опов╕дань письменника «Св╕жа скиба». Невдовз╕ з’явилися так╕ пов╕ст╕, як «Ср╕бн╕ ключ╕» (1953), «Степовий цв╕т» (1956), «Сто╖ть яв╕р над водою», «Катюша» (1960), «За п╕вгодини до щастя» (1963), «Лебедина сага» (1969), «Журавлинка» (1971), «Запов╕т» (1972); роман «Тече вода у син╓ море» (1961) та близько 100 новел та опов╕дань. Ц╕ твори об’╓дну╓ сп╕льна тема — любов до земл╕, л╕су, р╕чки. Любов до усього живого. Недаремно Павло Загребельний назвав Михайла Чабан╕вського «лицарем зеленого св╕ту», а харк╕вський письменник Дмитро Панцир — «неосяжною душею». Рос╕йський письменник Л. Леонов так в╕дгукнувся про його пов╕сть «Сто╖ть яв╕р над водою»: «Людин╕ на земл╕ притаманна любов до л╕су, щедрого ╕ мовчазного в сво╖х нещастях друга. Л╕с, як говориться в народн╕й загадц╕, — повесн╕ веселить, вл╕тку холодить, восени году╓, а взимку гр╕╓. Та чому ж сучасна людина не подума╓ про сумне майбутн╓ л╕с╕в на земл╕? Чому не хоче збагнути простих ╕стин, що л╕с — наш друг незрадливий ╕ давн╕й, перев╕рений ╕ щедрий, друг у минулому, тепер╕шньому ╕ майбутньому?».

ЗЕЛЕНИЙ ЯВ╤Р МИХАЙЛА ЧАБАН╤ВСЬКОГО

Вража╓ енциклопедичн╕стю знань пов╕сть «Сто╖ть яв╕р над водою». Треба бути неперевершеним фах╕вцем у галуз╕ л╕сництва, щоб так вичерпно подати матер╕ал. В образ╕ д╕да Ялисея бачимо самого автора, який промовля╓ мудрим голосом: «У нас на Укра╖н╕ хата без вишневого садочка називалася байбаком: щось середн╓ м╕ж волоцюгою ╕ одчайдушним паруб╕йком, який не ма╓ н╕ притулку, н╕ людсько╖ подоби — так соб╕, наче в╕дчухрана г╕ллячка...». А х╕ба не сучасними видаються слова «народного агронома» Ялисея: «Якби я був учителем, я б неодм╕нно орган╕зував у школ╕ куточок р╕дно╖ природи... Почав би з того, що з╕брав би листя з ус╕х дерев, щоб кожен учень навчився розп╕знавати л╕сов╕ породи з листя... А пот╕м засушив би травинки — хоч по одн╕й з ус╕╓╖ велико╖ с╕м’╖ польових ╕ л╕сових рослин. Аби знали д╕тки, що воно таке чистот╕л, зв╕роб╕й, тисячолисник, ожина, безсмертник». Чарують сво╓ю поетичн╕стю так╕ знайом╕ назви, як «вовкон╕г, вовче лико, вовча лапка, гадюча цибулька, гусяч╕ лапки, дзвоники, сокирки, забий-круча, заяча капуста». До кожного розд╕лу пов╕ст╕ письменник дбайливо п╕д╕брав еп╕графи, серед яких, зокрема, ╕ слова О. Довженка: «Хто не посадив ╕ не виростив п’яти деревин до двадцяти рок╕в — плати за чисте пов╕тря».
«Певен, що сучасники прочитають книгу з болем ╕ задоволенням, — пише Павло Загребельний. — З болем тому, що вона розпов╕да╓, як ╕нод╕ легковажно ставляться люди до л╕сових багатств наших, ╕з задоволенням тому, що в╕д першого до останнього рядка пов╕сть присвячена охоронцям наших л╕с╕в, сповнена щирою в╕ддан╕стю ╕ любов’ю автора до р╕дно╖ земл╕, до людей, як╕ стережуть ╕ примножують наш зелений набуток для прийдешн╕х покол╕нь».
А пов╕сть «Лебедина сага» почина╓ться цитатою з Гете: «Природа не визна╓ жарт╕в; вона завжди правдива, завжди серйозна, завжди сувора; вона н╕коли не помиля╓ться; помилки ж ╕ непорозум╕ння йдуть в╕д людей». Лише св╕дома громада здатна протид╕яти ╕ протистояти безжал╕сним руйн╕вникам, як╕ вирубують л╕си, забруднюють ╕ замулюють р╕ки, безжально експлуатують надра земл╕. Саме тому твори Михайла Чабан╕вського не втратили сво╓╖ актуальност╕ ╕ наступальност╕ в наш час. Ми знову ╕ знову зверта╓мося до цих твор╕в-застережень, твор╕в-набат╕в, аби в╕д почуття «шляхетного жалю» (за Вернадським) перейти до конкретних д╕й. Справд╕, чи не кожен автор, причетний до написання книжок на «природоохоронну тематику», запитував себе: «Чи д╕╓ве мо╓ слово? Чи здатне мо╓ публ╕цистичне слово не лише розбурхати почуття жалю, а й спонукати до р╕шучих д╕й, коли йдеться про захист природи?». Напевно, найкращу в╕дпов╕дь дав письменник Анатол╕й Д╕маров: «Я переконаний, що коли б Михайло Чабан╕вський дожив би до наших дн╕в, в╕н би очолив парт╕ю зелених». (Власне, Михайло ╤ванович був одним ╕з засновник╕в республ╕канського Ком╕тету захисту природи, ╕н╕ц╕атором озеленення автодор╕г, про що в╕н писав у тод╕шн╕й республ╕канськ╕й пер╕одиц╕).

ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛ╤

Надзвичайно зворушлив╕ ╕ тепл╕ спогади про побратима залишив в╕домий письменник Микола Шудря: «З переважно╖ безл╕ч╕ статей письменника-патр╕ота ╕ природолюба вир╕знялися розпов╕д╕ про охорону довк╕лля, на захист земно╖ краси — л╕с╕в, р╕чок, птах╕в — та людського братства. Ще 29 травня 1957 року в газет╕ «Известия» Михайло Чабан╕вський висловив сво╖ погляди на долю «голубих сестер людей» — замулених плес р╕чкових поток╕в. Це був крик душ╕ — «О малых реках». Через десятил╕ття укра╖нське товариство «Знання» випустило його книжечку «Обер╕гаймо р╕дну природу», яка ф╕лософськи узагальнювала м╕ркування л╕тератора з приводу ╕снування зеленого св╕ту, його крихкост╕ й порятунку. Дос╕ письменник-публ╕цист запрошував свого читача в «зону одв╕чно╖ тиш╕», до «садка вишневого коло хати» та «калиновими гаями», з чарами Дн╕пра ╕ Д╕нця, благаючи кожного, кому дорога наша планета: «Залишимо Юрасикам д╕брови», «Не даруйте синов╕ рушниц╕», й укл╕нно переконував «не забувати про долю красун╕ Ге╖», «не сполохати соловейка»... Його працею зац╕кавився сам Леон╕д Леонов, автор «Нашестя» й «Рос╕йського л╕су». Депутат Верховно╖ Ради знав деяк╕ московськ╕ перевидання укра╖нського письменника; чув про в╕дпов╕дальн╕сть ╕ виконавську обов’язков╕сть Михайла ╤вановича як журнал╕ста-публ╕циста й тому звернувся безпосередньо до нього за допомогою. Треба було заступитися за роб╕тника Охтирського л╕сгоспу Федора Мак╓╓ва. Завдяки наполегливим клопотанням прокуратура зм╕нила вирок народного суду, заарештованого виправдали й визволили з так званого сиб╕рського «спецпоселення». У лист╕ в╕д 26 червня 1963 року Леон╕д Максимович ╕з рад╕стю в╕дпов╕в на цей крок: «Наш╕ з Вами турботи ув╕нчалися усп╕хом. Одним л╕сником в Укра╖н╕ поб╕льшало». Ця ╕стор╕я мала ╕ продовження. Через два роки, у грудн╕ 1965 року, знову над╕йшло прохання в╕д майстра слова, але вже занотоване його особистим секретарем. Хворий л╕тератор-депутат, занедужавши на грип, нав╕ть побоявся п╕дписати листа. До нього над╕слав тривожний сигнал ╕з м╕ста Сум Олександр Церковницький. Той пов╕домив, що м╕сцеве начальство зухвало задумало знести давню церкву Воскрес╕ння. «Мен╕ пишуть, — розпов╕да╓ письменник, — що церковця вважа╓ться чудовим вз╕рцем укра╖нських храм╕в ХV╤╤ стол╕ття. Макет ц╕╓╖ буд╕вл╕ збер╕га╓ться в ╕сторичному музе╖, а саму церкву, бач, руйнують... Чи не вдарити нам у прес╕ в ус╕ дзвони з приводу такого сумного явища?». Киянин негайно в╕дгукнувся: «Для мене буде за честь виконати будь-яке Ваше доручення, що спрямоване на благо культури. Хоч уже виходили в газетах под╕бн╕ статт╕ про варварське ставлення на м╕сцях до пам’яток давнини, проте я зв’язався з автором листа й, з╕бравши в╕домост╕ про церкву, беруся за д╕ло...».
У пов╕ст╕ «Лебедина сага» автор з художньою майстерн╕стю створю╓ образи людей, що в╕ддано служать р╕дн╕й земл╕, бережуть ╖╖ л╕си, р╕чки, птах╕в. Так само р╕шуче борються проти браконь╓р╕в, бездушних нищител╕в природи. Автор з любов’ю пише про молодих сучасник╕в (╓гер Казимир), як╕ продовжують традиц╕╖ сво╖х старших попередник╕в. Задушевно змальовано «зелений оксамит журавлиного безмежжя» у пов╕ст╕ «Журавлинка». «Не потр╕бно й напружувати думку, щоб в╕дгадати, про що мовиться, про буд╕вництво Трип╕льсько╖ ГРЕС. Дос╕ Журавлинка жила м╕ж небом ╕ землею, поза простором ╕ часом» — з╕ сво╓ю незайманою природою, мудрим побутом ╕ особливими людьми — журавлинцями. А з╕ зведенням велета електро╕ндустр╕╖ на вуг╕лл╕ виросло на м╕сц╕ близького села багатоповерхове м╕сто, назване Укра╖нкою; з’явилася дамба, яка роз’╓днала Козинку ╕ Дн╕про; зам╕сть запашного пов╕тря заклубочилися г╕рк╕ дими...» — характеризу╓ пов╕сть Микола Шудря. До реч╕, «Журавлинка» з’явилася на св╕т у 1972 роц╕, за р╕к до смерт╕ письменника. З любов’ю до р╕дно╖ земл╕ живе журавлинський довгожитель Сид╕р Байдашний, який в╕дмовився залишити р╕дну хату й оселитися у м╕ськ╕й квартир╕. Таким самим невтомним труд╕вником р╕дно╖ земл╕ поста╓ Фед╕р ╤ванович Барабаш, герой пов╕ст╕ «Запов╕т». «Задумав я сто гектар╕в саду закласти...», — говорить в╕н ╕ залиша╓ запов╕т берегти красу земл╕, щоб не соромно було перед прийдешн╕ми покол╕ннями. Як бачимо, Михайлу ╤вановичу вдалося найголовн╕ше — не зрадити себе, знайти свою тему ╕ залишити добрий сл╕д на земл╕. Невипадково майже вс╕ твори Михайла Чабан╕вського у мальовничих Плютах (цю м╕сцину письменник обрав ще у 1955 роц╕). Спочатку, до 1964 року, винаймав куток у м╕сцевого селянина, а пот╕м придбав у художника Михайла Дерегуса мазанку на вулиц╕ Жовтнев╕й, 32 (нин╕ — Андр╕я Малишка). ╤ хоча Михайло ╤ванович лише вряди-годи в╕дривався в╕д прац╕, щоб посп╕лкуватися з письменниками ╕ митцями, в╕н не став «плют╕вським в╕длюдником», а залишився у пам’ят╕ людей як палкий захисник зеленого Подн╕пров’я. «Саме Плюти дали змогу степовику з полтавсько╖ Лиг╕вки засв╕титися вс╕ма гранями: небуденним талантом, мужн╕м заступництвом ╕ невдаваним поклон╕нням перед найб╕льшим вз╕рцем природи — людиною», — згадував Микола Шудря. Тож не дивно, що «земляки, письменники-побратими, плют╕вчани, р╕дн╕ ╕ близьк╕ Михайла ╤вановича пам’ятають незм╕ряно сяюч╕ добротою оч╕ — оч╕ сина Земл╕ ╕ Неба», — згаду╓ молодша донька письменника Оксана Хорозова-Чабан╕вська. Щоб уявити творчу майстерню письменника, треба в╕дв╕дати Л╕тературно-мистецький запов╕дник у Плютах. Там, у хатин╕, в╕дкрито мемор╕альний музей Михайла Чабан╕вського. В одн╕й ╖╖ половин╕ м╕ститься експозиц╕я, присвячена творчост╕ Андр╕я Малишка, в ╕нш╕й — розташувалася св╕тлиця Михайла ╤вановича (нею оп╕ку╓ться Оксана Хорозова-Чабан╕вська). У школ╕ р╕дного села Лиг╕вка письменника невипадково називають «вз╕рцем любов╕ до природи», адже сво╓ю творч╕стю в╕н п╕дтвердив ц╕ слова. Нин╕ у Лиг╕вськ╕й школ╕ д╕╓ наукове товариство ╕мен╕ М. Чабан╕вського за двома напрямками: л╕тературна секц╕я та секц╕я б╕олог╕╖, метою яких ╓ пропагування л╕тературно╖ спадщини майстра-проза╖ка, формування еколог╕чно╖ св╕домост╕ юнацтва.

ЗБЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Сучасники згадують про Михайла Чабан╕вського не лише, як про проза╖ка, але й невтомного публ╕циста. Адже з-п╕д його пера вийшло безл╕ч статей, нарис╕в, реценз╕й, сценар╕╖в, репортаж╕в. Читач╕ «Веч╕рнього Ки╓ва» ╕ дос╕ пам’ятають його виступи на шпальтах улюблено╖ газети. А сам Михайло ╤ванович захоплювався «веч╕рн╕ми розмовами» Максима Рильського. «Великий художник вразив мене сво╖м хистом новел╕ста, — в╕дгукувався Михайло Чабан╕вський. — Чого лише не може зробити талановита людина! ╤ хоча автор пише, що його спов╕дь «без морал╕», ми ж знайшли в н╕й велике й шляхетне повчання... Отак треба писати нав╕ть газетн╕ матер╕али, щоб мораль, головна думка не лежали на поверхн╕». Найкращим пам’ятником для письменника вважав залишен╕ ним книжки, як╕ не припадають пилом, а кр╕зь роки продовжують працювати.
Тому засновники л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Михайла Чабан╕вського започаткували дв╕ ном╕нац╕╖ — «Проза» й «Публ╕цистика». У ном╕нац╕╖ «Проза» цьогор╕чним лауреатом визнано Над╕ю Матюшенко-Гребенюк (педагог за осв╕тою, член Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в, автор зб╕рок «Бабусин╕ ласт╕вки», «Жменька см╕ху», «Краю м╕й сп╕вучий», «Десь соп╕лка гра╓», «Сяйво полярно╖ з╕рки»). У ном╕нац╕╖ «Публ╕цистика» в╕дзначено публ╕кац╕╖ Натал╕╖ Осипчук на еколог╕чну тематику («Неначе вихором знесене село...», «Повторення Курен╕всько╖ трагед╕╖», «Домашн╕й м╕н╕-Чорнобиль»).
«Нам не варто чекати милостей в╕д природи, наше завдання — силом╕ць взяти ╖х у не╖», — п╕д таким «революц╕йним» гаслом плюндрувалася ╖╖ краса ╕ створювалися «штучн╕ моря». Каскад дамб в╕д гирла Прип’ят╕ до Ново╖ Каховки, наче м╕на спов╕льнено╖ д╕╖: н╕хто достеменно не зна╓, як те «новаторство» в╕дгукнеться у майбутньому. ╤ хоча сумн╕ви щодо доц╕льност╕ створення дн╕провського каскаду висловлював ще Олександр Довженко («Нав╕що ц╕ божев╕льно дорог╕ г╕дроелектрог╕ганти на прекрасних р╕чках? Це затоплення м╕ст ╕ с╕л?»), проте натхненники експеримент╕в в╕д сво╓╖ ╕де╖ не в╕дмовилися. Тезу про те, що письменники — завжди пророки, хоча ╕ люблять цитувати, проте забувають про не╖, коли вона ста╓ «незручною». Плюндрування Дн╕пра не сприймав ╕ Олесь Гончар: «Вдарить комусь у голову: давай ще одну ГЕС, ╕ вже рубають плавн╕, зам╕сть них гниле море смердить, густе, як кис╕ль...».
«Оск╕льки село Зарубенц╕ розташоване у придн╕провськ╕й долин╕, то п╕дляга╓ виселенню», — ц╕ слова одного дня довелося почути мешканцям стародавнього козацького села на Дн╕пр╕. П╕шло п╕д воду ╕ село Гусенц╕, а от старовинна, «предв╕чна» Свято-Преображенська церква вц╕л╕ла. Про под╕╖ далеких 1960-х рок╕в минулого вже стол╕ття згадувала Соф╕я Сорокова: «Ми, мешканц╕ Зарубенц╕в, не в╕рили, що таки доведеться залишити р╕дне село ╕ податися на незнайоме м╕сце. Полишити ц╕ райськ╕ земл╕ ╕ в╕ддати на загибель батьк╕вську хату? А що буде з╕ старою грушею, на як╕й збудував гн╕здо лелека?». З╕бравшись на в╕че, люди вир╕шили: просити у «вищестоящих ╕нстанц╕й» переселити село на гори, де колись воно ╕ було. При╖здили нав╕ть проф╕льн╕ фах╕вц╕, зробили план, розбивку села. У людей зажевр╕ла над╕я, що вони залишаться на сво╖х м╕сцях, та ╖хн╕м планам не судилося зд╕йснитися. Хоча ╕ не було в╕йни, довелося переселятися. Чому так сталося? Згадуючи минул╕ под╕╖, Соф╕я Федор╕вна розм╕ркову╓: «Не знайшлося серед наших односельц╕в заповзятого, р╕шучого, наполегливого, незалежного, неп╕дкупного». ╤ хоча Зарубенц╕, як ╕ сотн╕ под╕бних с╕л, сп╕ткала сумна доля, Соф╕я Сорокова не припинила боротьбу нав╕ть тод╕, коли, здавалося б, усе втрачено. Причина? «Н╕коли не можна опускати руки. Н╕хто, кр╕м нас, не боронитиме р╕дну землю. Хочу, аби сучасна молодь не була байдужою, ╕нертною, безд╕яльною. Бо людьми без роду-племен╕ легко ман╕пулювати, ╖х легко обдурити», — переконана Соф╕я Федор╕вна, яка й дос╕ не може змиритися з г╕рким статусом «переселенця». ╤ Соф╕я Сорокова, ╕ колишн╕ зарубенчани чекають на нов╕ прозов╕ ╕ публ╕цистичн╕ твори. Бо це не просто «природоохоронна» тематика, а насамперед — застереження прийдешн╕м покол╕нням. Природа н╕коли не помиля╓ться; помилки ж ╕ непорозум╕ння йдуть в╕д людей.

Ольга Б╤ДНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "На допомогу вчителеві"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11331

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков