Версiя для друку Обговорити в форумi

На допомогу вчителеві

Напевно, немає більш невдячної для письменника теми, ніж так звана природоохоронна. Хочеш писати про квіточки та рослинки, занесені до Червоної книги, будь ласка. Але, борони Боже, торкнутися тем, які зачіпають чиїсь «великі» інтереси. Тим ціннішою видається рішення Сахновщинської районної ради Харківської області від 25 січня 2006 року затвердити положення про Всеукраїнську літературну премію ім. Михайла Чабанівського (до співзасновників увійшли також Харківська організація НСПУ та агрофірма «Прогрес» села Лигівка). Премія присуджується в двох номінаціях: проза (за кращий прозовий твір, присвячений висвітленню громадянської позиції молодого покоління і утвердження його як рушійної сили в суспільстві; ідея твору має бути виражена словами: «Молода людина — господар у своїй країні»); а також публіцистика (за кращий публіцистичний твір, присвячений успішній діяльності наших сучасників у справі захисту довкілля і утвердження в свідомості збереження екосфери як єдино можливого середовища для існування людини).
Премія має на меті заохотити сучасних прозаїків до написання творів, присвячених висвітленню кращих здобутків сьогодення, а також для популяризації новітньої української літератури для сільського населення. Щороку у селі Лигівці збираються письменники з усієї України, які своїми творчими здобутками і активною громадянською позицією удостоїлися літературної премії імені Михайла Чабанівського.

ЛИЦАР ЗЕЛЕНОГО СВІТУ

Згадуючи письменника, Павло Загребельний дав влучну характеристику двом типам людей. Людини-творця, яка прагне пізнати природу і жити з нею в гармонії, і «зраціоналізованого й збухгалтеризованого технократа». Народився Михайло Іванович Чабанівський 18 вересня 1910 року в селі Лигівці Сахновщинського району на Харківщині. Своє захоплення красою рідного краю він передав у автобіографічній повісті «Степовий цвіт»: «Не забути мені росяні ранки, перші помахи крил степового шуліки, буйне квітування широких ланів, ...покрик поїзда, який мчить на Полтаву, зелені береги Орільки, нашої тихої річки...». Сільський учитель Іван Циба — батько Михайла — у 1910 році зважився на відчайдушний крок: продав корову, аби видати власним коштом у Лозовій збірку власних поезій «Думки-лебедоньки». Не дивно, що ця любов до рідного слова передалася й синові, майбутньому письменникові. Літературну діяльність починав з поезій (які з’являються у журналах, починаючи з 1931 року). Підписується ім’ям Михайла Циби або псевдонімом Михайла Чабанівського. З 1932 року батько Іван Миколайович уже працює інспектором у Комісаріаті народної освіти, потаємно друкує листівки-звернення до селян, у яких закликає не віддавати хліб радянській владі, бо добре розумів загрозу голодомору. «Турботу» про народ оцінили — Івана Миколайовича розстріляли, а його сина було звільнено з роботи. Життя здавалося нестерпним — твори не друкувалися, довелося скуштувати гіркого хліба, працюючи на заводі, в шахті. А потім Михайло Чабанівський пройшов воєнними стежками, спочатку рядовим солдатом, потім фронтовим кореспондентом. Війну закінчив майором. У статті «Слово про батька» старша донька Ліна Сперкач-Чабанівська згадує: «Мені було місяць від роду, коли розпочалася війна, і батько пішов на фронт... Якось у повоєнний дитсадочок завітав худорлявий чоловік і, назвавшись моїм татком, підхопив мене на руки... Я побачила батька змореного, блідого, виснаженого війною...».
У 1949 році побачила світ перша збірка оповідань письменника «Свіжа скиба». Невдовзі з’явилися такі повісті, як «Срібні ключі» (1953), «Степовий цвіт» (1956), «Стоїть явір над водою», «Катюша» (1960), «За півгодини до щастя» (1963), «Лебедина сага» (1969), «Журавлинка» (1971), «Заповіт» (1972); роман «Тече вода у синє море» (1961) та близько 100 новел та оповідань. Ці твори об’єднує спільна тема — любов до землі, лісу, річки. Любов до усього живого. Недаремно Павло Загребельний назвав Михайла Чабанівського «лицарем зеленого світу», а харківський письменник Дмитро Панцир — «неосяжною душею». Російський письменник Л. Леонов так відгукнувся про його повість «Стоїть явір над водою»: «Людині на землі притаманна любов до лісу, щедрого і мовчазного в своїх нещастях друга. Ліс, як говориться в народній загадці, — повесні веселить, влітку холодить, восени годує, а взимку гріє. Та чому ж сучасна людина не подумає про сумне майбутнє лісів на землі? Чому не хоче збагнути простих істин, що ліс — наш друг незрадливий і давній, перевірений і щедрий, друг у минулому, теперішньому і майбутньому?».

ЗЕЛЕНИЙ ЯВІР МИХАЙЛА ЧАБАНІВСЬКОГО

Вражає енциклопедичністю знань повість «Стоїть явір над водою». Треба бути неперевершеним фахівцем у галузі лісництва, щоб так вичерпно подати матеріал. В образі діда Ялисея бачимо самого автора, який промовляє мудрим голосом: «У нас на Україні хата без вишневого садочка називалася байбаком: щось середнє між волоцюгою і одчайдушним парубійком, який не має ні притулку, ні людської подоби — так собі, наче відчухрана гіллячка...». А хіба не сучасними видаються слова «народного агронома» Ялисея: «Якби я був учителем, я б неодмінно організував у школі куточок рідної природи... Почав би з того, що зібрав би листя з усіх дерев, щоб кожен учень навчився розпізнавати лісові породи з листя... А потім засушив би травинки — хоч по одній з усієї великої сім’ї польових і лісових рослин. Аби знали дітки, що воно таке чистотіл, звіробій, тисячолисник, ожина, безсмертник». Чарують своєю поетичністю такі знайомі назви, як «вовконіг, вовче лико, вовча лапка, гадюча цибулька, гусячі лапки, дзвоники, сокирки, забий-круча, заяча капуста». До кожного розділу повісті письменник дбайливо підібрав епіграфи, серед яких, зокрема, і слова О. Довженка: «Хто не посадив і не виростив п’яти деревин до двадцяти років — плати за чисте повітря».
«Певен, що сучасники прочитають книгу з болем і задоволенням, — пише Павло Загребельний. — З болем тому, що вона розповідає, як іноді легковажно ставляться люди до лісових багатств наших, із задоволенням тому, що від першого до останнього рядка повість присвячена охоронцям наших лісів, сповнена щирою відданістю і любов’ю автора до рідної землі, до людей, які стережуть і примножують наш зелений набуток для прийдешніх поколінь».
А повість «Лебедина сага» починається цитатою з Гете: «Природа не визнає жартів; вона завжди правдива, завжди серйозна, завжди сувора; вона ніколи не помиляється; помилки ж і непорозуміння йдуть від людей». Лише свідома громада здатна протидіяти і протистояти безжалісним руйнівникам, які вирубують ліси, забруднюють і замулюють ріки, безжально експлуатують надра землі. Саме тому твори Михайла Чабанівського не втратили своєї актуальності і наступальності в наш час. Ми знову і знову звертаємося до цих творів-застережень, творів-набатів, аби від почуття «шляхетного жалю» (за Вернадським) перейти до конкретних дій. Справді, чи не кожен автор, причетний до написання книжок на «природоохоронну тематику», запитував себе: «Чи дієве моє слово? Чи здатне моє публіцистичне слово не лише розбурхати почуття жалю, а й спонукати до рішучих дій, коли йдеться про захист природи?». Напевно, найкращу відповідь дав письменник Анатолій Дімаров: «Я переконаний, що коли б Михайло Чабанівський дожив би до наших днів, він би очолив партію зелених». (Власне, Михайло Іванович був одним із засновників республіканського Комітету захисту природи, ініціатором озеленення автодоріг, про що він писав у тодішній республіканській періодиці).

ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ

Надзвичайно зворушливі і теплі спогади про побратима залишив відомий письменник Микола Шудря: «З переважної безлічі статей письменника-патріота і природолюба вирізнялися розповіді про охорону довкілля, на захист земної краси — лісів, річок, птахів — та людського братства. Ще 29 травня 1957 року в газеті «Известия» Михайло Чабанівський висловив свої погляди на долю «голубих сестер людей» — замулених плес річкових потоків. Це був крик душі — «О малых реках». Через десятиліття українське товариство «Знання» випустило його книжечку «Оберігаймо рідну природу», яка філософськи узагальнювала міркування літератора з приводу існування зеленого світу, його крихкості й порятунку. Досі письменник-публіцист запрошував свого читача в «зону одвічної тиші», до «садка вишневого коло хати» та «калиновими гаями», з чарами Дніпра і Дінця, благаючи кожного, кому дорога наша планета: «Залишимо Юрасикам діброви», «Не даруйте синові рушниці», й уклінно переконував «не забувати про долю красуні Геї», «не сполохати соловейка»... Його працею зацікавився сам Леонід Леонов, автор «Нашестя» й «Російського лісу». Депутат Верховної Ради знав деякі московські перевидання українського письменника; чув про відповідальність і виконавську обов’язковість Михайла Івановича як журналіста-публіциста й тому звернувся безпосередньо до нього за допомогою. Треба було заступитися за робітника Охтирського лісгоспу Федора Макєєва. Завдяки наполегливим клопотанням прокуратура змінила вирок народного суду, заарештованого виправдали й визволили з так званого сибірського «спецпоселення». У листі від 26 червня 1963 року Леонід Максимович із радістю відповів на цей крок: «Наші з Вами турботи увінчалися успіхом. Одним лісником в Україні побільшало». Ця історія мала і продовження. Через два роки, у грудні 1965 року, знову надійшло прохання від майстра слова, але вже занотоване його особистим секретарем. Хворий літератор-депутат, занедужавши на грип, навіть побоявся підписати листа. До нього надіслав тривожний сигнал із міста Сум Олександр Церковницький. Той повідомив, що місцеве начальство зухвало задумало знести давню церкву Воскресіння. «Мені пишуть, — розповідає письменник, — що церковця вважається чудовим взірцем українських храмів ХVІІ століття. Макет цієї будівлі зберігається в історичному музеї, а саму церкву, бач, руйнують... Чи не вдарити нам у пресі в усі дзвони з приводу такого сумного явища?». Киянин негайно відгукнувся: «Для мене буде за честь виконати будь-яке Ваше доручення, що спрямоване на благо культури. Хоч уже виходили в газетах подібні статті про варварське ставлення на місцях до пам’яток давнини, проте я зв’язався з автором листа й, зібравши відомості про церкву, беруся за діло...».
У повісті «Лебедина сага» автор з художньою майстерністю створює образи людей, що віддано служать рідній землі, бережуть її ліси, річки, птахів. Так само рішуче борються проти браконьєрів, бездушних нищителів природи. Автор з любов’ю пише про молодих сучасників (єгер Казимир), які продовжують традиції своїх старших попередників. Задушевно змальовано «зелений оксамит журавлиного безмежжя» у повісті «Журавлинка». «Не потрібно й напружувати думку, щоб відгадати, про що мовиться, про будівництво Трипільської ГРЕС. Досі Журавлинка жила між небом і землею, поза простором і часом» — зі своєю незайманою природою, мудрим побутом і особливими людьми — журавлинцями. А зі зведенням велета електроіндустрії на вугіллі виросло на місці близького села багатоповерхове місто, назване Українкою; з’явилася дамба, яка роз’єднала Козинку і Дніпро; замість запашного повітря заклубочилися гіркі дими...» — характеризує повість Микола Шудря. До речі, «Журавлинка» з’явилася на світ у 1972 році, за рік до смерті письменника. З любов’ю до рідної землі живе журавлинський довгожитель Сидір Байдашний, який відмовився залишити рідну хату й оселитися у міській квартирі. Таким самим невтомним трудівником рідної землі постає Федір Іванович Барабаш, герой повісті «Заповіт». «Задумав я сто гектарів саду закласти...», — говорить він і залишає заповіт берегти красу землі, щоб не соромно було перед прийдешніми поколіннями. Як бачимо, Михайлу Івановичу вдалося найголовніше — не зрадити себе, знайти свою тему і залишити добрий слід на землі. Невипадково майже всі твори Михайла Чабанівського у мальовничих Плютах (цю місцину письменник обрав ще у 1955 році). Спочатку, до 1964 року, винаймав куток у місцевого селянина, а потім придбав у художника Михайла Дерегуса мазанку на вулиці Жовтневій, 32 (нині — Андрія Малишка). І хоча Михайло Іванович лише вряди-годи відривався від праці, щоб поспілкуватися з письменниками і митцями, він не став «плютівським відлюдником», а залишився у пам’яті людей як палкий захисник зеленого Подніпров’я. «Саме Плюти дали змогу степовику з полтавської Лигівки засвітитися всіма гранями: небуденним талантом, мужнім заступництвом і невдаваним поклонінням перед найбільшим взірцем природи — людиною», — згадував Микола Шудря. Тож не дивно, що «земляки, письменники-побратими, плютівчани, рідні і близькі Михайла Івановича пам’ятають незміряно сяючі добротою очі — очі сина Землі і Неба», — згадує молодша донька письменника Оксана Хорозова-Чабанівська. Щоб уявити творчу майстерню письменника, треба відвідати Літературно-мистецький заповідник у Плютах. Там, у хатині, відкрито меморіальний музей Михайла Чабанівського. В одній її половині міститься експозиція, присвячена творчості Андрія Малишка, в іншій — розташувалася світлиця Михайла Івановича (нею опікується Оксана Хорозова-Чабанівська). У школі рідного села Лигівка письменника невипадково називають «взірцем любові до природи», адже своєю творчістю він підтвердив ці слова. Нині у Лигівській школі діє наукове товариство імені М. Чабанівського за двома напрямками: літературна секція та секція біології, метою яких є пропагування літературної спадщини майстра-прозаїка, формування екологічної свідомості юнацтва.

ЗБЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Сучасники згадують про Михайла Чабанівського не лише, як про прозаїка, але й невтомного публіциста. Адже з-під його пера вийшло безліч статей, нарисів, рецензій, сценаріїв, репортажів. Читачі «Вечірнього Києва» і досі пам’ятають його виступи на шпальтах улюбленої газети. А сам Михайло Іванович захоплювався «вечірніми розмовами» Максима Рильського. «Великий художник вразив мене своїм хистом новеліста, — відгукувався Михайло Чабанівський. — Чого лише не може зробити талановита людина! І хоча автор пише, що його сповідь «без моралі», ми ж знайшли в ній велике й шляхетне повчання... Отак треба писати навіть газетні матеріали, щоб мораль, головна думка не лежали на поверхні». Найкращим пам’ятником для письменника вважав залишені ним книжки, які не припадають пилом, а крізь роки продовжують працювати.
Тому засновники літературної премії імені Михайла Чабанівського започаткували дві номінації — «Проза» й «Публіцистика». У номінації «Проза» цьогорічним лауреатом визнано Надію Матюшенко-Гребенюк (педагог за освітою, член Національної спілки журналістів, автор збірок «Бабусині ластівки», «Жменька сміху», «Краю мій співучий», «Десь сопілка грає», «Сяйво полярної зірки»). У номінації «Публіцистика» відзначено публікації Наталії Осипчук на екологічну тематику («Неначе вихором знесене село...», «Повторення Куренівської трагедії», «Домашній міні-Чорнобиль»).
«Нам не варто чекати милостей від природи, наше завдання — силоміць взяти їх у неї», — під таким «революційним» гаслом плюндрувалася її краса і створювалися «штучні моря». Каскад дамб від гирла Прип’яті до Нової Каховки, наче міна сповільненої дії: ніхто достеменно не знає, як те «новаторство» відгукнеться у майбутньому. І хоча сумніви щодо доцільності створення дніпровського каскаду висловлював ще Олександр Довженко («Навіщо ці божевільно дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних річках? Це затоплення міст і сіл?»), проте натхненники експериментів від своєї ідеї не відмовилися. Тезу про те, що письменники — завжди пророки, хоча і люблять цитувати, проте забувають про неї, коли вона стає «незручною». Плюндрування Дніпра не сприймав і Олесь Гончар: «Вдарить комусь у голову: давай ще одну ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль...».
«Оскільки село Зарубенці розташоване у придніпровській долині, то підлягає виселенню», — ці слова одного дня довелося почути мешканцям стародавнього козацького села на Дніпрі. Пішло під воду і село Гусенці, а от старовинна, «предвічна» Свято-Преображенська церква вціліла. Про події далеких 1960-х років минулого вже століття згадувала Софія Сорокова: «Ми, мешканці Зарубенців, не вірили, що таки доведеться залишити рідне село і податися на незнайоме місце. Полишити ці райські землі і віддати на загибель батьківську хату? А що буде зі старою грушею, на якій збудував гніздо лелека?». Зібравшись на віче, люди вирішили: просити у «вищестоящих інстанцій» переселити село на гори, де колись воно і було. Приїздили навіть профільні фахівці, зробили план, розбивку села. У людей зажевріла надія, що вони залишаться на своїх місцях, та їхнім планам не судилося здійснитися. Хоча і не було війни, довелося переселятися. Чому так сталося? Згадуючи минулі події, Софія Федорівна розмірковує: «Не знайшлося серед наших односельців заповзятого, рішучого, наполегливого, незалежного, непідкупного». І хоча Зарубенці, як і сотні подібних сіл, спіткала сумна доля, Софія Сорокова не припинила боротьбу навіть тоді, коли, здавалося б, усе втрачено. Причина? «Ніколи не можна опускати руки. Ніхто, крім нас, не боронитиме рідну землю. Хочу, аби сучасна молодь не була байдужою, інертною, бездіяльною. Бо людьми без роду-племені легко маніпулювати, їх легко обдурити», — переконана Софія Федорівна, яка й досі не може змиритися з гірким статусом «переселенця». І Софія Сорокова, і колишні зарубенчани чекають на нові прозові і публіцистичні твори. Бо це не просто «природоохоронна» тематика, а насамперед — застереження прийдешнім поколінням. Природа ніколи не помиляється; помилки ж і непорозуміння йдуть від людей.

Ольга БІДНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "На допомогу вчителеві"