Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Під час «круглого столу» в Коломиї, присвяченого народовладдю і міжнаціональній толерантності, я звернув увагу на емоційний виступ представника єврейської громади міста Льва Штейнберга. Та й просвітяни задовго до цієї зустрічі говорили про нього багато доброго. Зокрема, високо оцінили його вірші на захист української мови, які неодноразово друкувалися в місцевій пресі. Тоді ж мені вдалося взяти у Льва Олексійовича коротеньке інтерв’ю. Почав я з банального запитання: звідки він родом і чому таке тепле ставлення до української мови?
— Народився я в 1935 році у Велико-Михайлівці Одеської області. Навчався в українській школі, тому українська є близькою і рідною мені з дитинства. Більшість мешканців райцентру тоді розмовляли українською, точніше — «суржиком»...
— Свого часу я цікавився єврейськими поселеннями Криму. Їх, виявляється, не так уже й багато – тепер туристи найчастіше відвідують два села в Сакському районі – Ромашкіно (колись воно називалось Ікорія) і Добрушине, створені євреями-переселенцями на початку ХХ століття. Дотепер там збереглося багато типових єврейських будинків, у яких тоді жили переселенці. Цікавим об’єктом для туристів і дослідників є синагога в Євпаторії Егія-Капай, побудована в 1912 році. А в Одеській області до війни було багато єврейських сіл?
— У самій Одесі до війни євреїв було багато. А от у сільській місцевості проживали лише окремі єврейські родини, як правило, в українському оточенні. Тут, у Галичині, євреїв було набагато більше, особливо в містечках. В Одесі у мене жив двоюрідний брат, але він виїхав в Ізраїль. Ще була тітка, але вона померла... До речі, майже не залишилося сліду і від німецьких поселень. А були, пам’ятаю, села з такими назвами, як Кассель, що в перекладі означає «Казан», або Мангейм, що перекладається як «Мій дім». Але зараз у тих селах німців практично немає. Багато що змінилося у повоєнний час, після депортації мало хто повернувся у рідні місця...
— А як ви тепер оцінюєте стосунки між українцями та місцевими росіянами? Між українцями і поляками, які проживають в Коломиї?
— Я вважаю, що і росіяни, і поляки добре вписалися в місцеве середовище, їх уже важко відрізнити від українців. Хіба що за віросповіданням можна ідентифікувати – адже тут діють і римо-католицький костел, і православна церква Московського патріархату.
— Така благополучна ситуація лише в Галичині. Але ж за деякими даними в Україні майже 50% наших громадян не розмовляють українською. Отже, до того ідеального стану суспільства ще дуже далеко...
— Треба вчити державну мову! І якимись важелями спонукати людей до вивчення української, щоб вона запанувала по всій Україні. Якщо ми йдемо в Європу, то треба брати приклад з європейських держав. У більшості унітарних держав державна мова лише одна, і представники нетитульної нації також вважають, що єдина мова — це норма життя. Жодних сумнівів і жодних протестів.
— Зате у нас і румуни Буковини, і угорці Закарпаття, як правило, не знають української. Володіють своєю і в кращому випадку російською... Може, для румунів і угорців українська є недостатньо авторитетною? Адже колись саме українські автохтони цих регіонів вимушені були вчити (і таки вчили!) мови тих держав, до складу яких входили Буковина і Закарпаття.
— Може, й це трохи спрацьовує. Але найімовірніше, що збереглися настанови радянського періоду, коли вважалося, що саме російська є ідеальною мовою міжнаціонального спілкування.
— Як це можна змінити?
— Школа повинна працювати! Школа і дитячий садок. Змалку діти повинні йти в садочки, де українська превалює, а потім повинні навчатися в школах, де українська мова також є основною. Тоді все буде добре! Не розумію, чому за двадцять років ми не прийшли до цього...
— Поки що в деяких регіонах нашої держави українською не розмовляють не лише представники нацменшин, але й самі українці. Крим – яскравий приклад. В автономії кожен четвертий мешканець – українець. Але досі не утвердилася звичка розмовляти українською на роботі чи на вулицях...
— Крим – регіон особливий. Адже й кримські татари розмовляють переважно російською мовою. Щоправда, їхні лідери державну опанували непогано. І це позитивний момент. Зрештою, на те вона й автономія, щоб там була своя специфіка. Але якби Крим залишався областю у складі України, то суперечностей було б менше. І менше було б претензій на якусь винятковість. Як у тому ж Севастополі, який для декого є, перш за все, «містом російської слави», і лише потім містом у складі Української держави.
— Чи можна все лишати так, як є, чи тут треба щось змінювати?
— Чим менше загострювати ситуацію, тим краще. Треба не тиснути на Севастополь, а шукати загальнодержавні важелі, які б змінили ситуацію на краще. Примушувати людину розмовляти не тією мовою, до якої вона звикла з дитинства, – це неправильний шлях. Зараз частина українців дотримується думки, що українську треба відстоювати жорстко і рішуче. Скажімо, у розмові з російськомовними громадянами не переходити на російську, навіть якщо і знаєш її. Я вважаю, що на знак поваги до співрозмовника можна перейти і на російську. Особливо, якщо це старша людина. Але точнісінько таким же повинно бути ставлення і російськомовних громадян до українців.
— Боюся, що в наших реаліях будуть масові «перекоси» не на користь української мови...
— На побутовому рівні від таких поступок українці нічого не втратять. За умови, що на державному рівні українську будуть захищати і підтримувати. У своїх віршах я підкреслюю, що народ без мови – не народ. Мова – це стрижень і народу, і державності. І тому повторюю: саме державні важелі повинні спонукати людей переходити на єдину державну мову – українську. Це єдино вірний шлях! Але сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка руйнує результати багатолітніх зусиль українських патріотів. Та й до ухвалення цього закону помітно було, що ситуація в чомусь навіть погіршилася, коли порівнювати з радянським періодом. Адже тоді великими накладами виходили українські часописи «Дніпро», «Всесвіт», «Вітчизна», «Дзвін», «Перець» тощо. Тепер же читацьку аудиторію «вкрав» телевізор. Та й на самому телеекрані української чомусь не густо. Тому треба кардинально змінювати мовну політику, наполегливо йти до держави, де запанує українська мова. Яка потреба в угорській, болгарській чи в польській школах, коли людина не збирається переїздити до Угорщини, Болгарії чи Польщі? Звичайно, повинні бути польські, румунські, угорські, болгарські, єврейські недільні школи. Цього цілком достатньо. Натомість, і на Закарпатті, і на Буковині, і на Одещині, і в Криму треба серйозно братися за вивчення української. Це значно полегшить інтеграцію нацменшин в українське суспільство.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема "Урок української"