Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-4)

Хтось іще промовляє. Тіло Василя покривають червоною китайкою. На домовину опускають віко. Невдовзі почуються глухі удари мерзлої черкаської землі об нову й таку сумну для живих Василеву оселю. Під жалібні звуки траурної мелодії серед білого поля з’явиться горбик зі свіжої землі, густо обставлений вінками. Ми ще якісь хвилини тут постоїмо. Скоро метелиця забілить усе в один колір. Віддаляючись і оглядаючись, бачимо, як на могилі Василя Симоненка переможно палахкотять грона червоної калини на холоді білого снігу...
Промине кілька швидкоплинних літ, і влада біля цієї могили поставить своїх сторожів — недремне око, яке стежитиме за кожним, хто прибуватиме зблизька чи здалеку поклонитися пам’яті свого сучасника, однодумця, побратима. Навіть у святкові дні «Поетичного жовтня», коли Черкаси приймали щороку найкращих поетів із республік колишнього Союзу, гостям було не велено з’являтися біля могили великого сина України.
На обрії маячів 1967-й, а з ним наближалася тріумфальна дата — 50 років радянської влади. До цього, як тоді казали, знаменного свята імперія готувалася заздалегідь і у всіх напрямках. Керівні інстанції спустили на видавництва розпорядження — видати бібліотеку творів українських радянських поетів під рубрикою «Поезія». У цій серії спершу вийшли у світ томики на той час живих класиків: М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Потім почали виходити збірки авторів, які за сталінських часів були розстріляні й замучені, — у цьому численному списку право на публікацію творів відводилося лише окремим, серед них — О. Близько, В. Поліщук... Після поетів фронтового призову черга вже дійшла і до молодих.
На видавничій нараді «Молоді» до плану видань вдалося включити і томик поезій Василя Симоненка. Уже тоді творчість поета набирала широкого розголосу — у протилежних судженнях про вірші цього автора у читачів посилювалася цікавість. Його поезія по-справжньому була співзвучна з настроями багатьох читачів, зокрема, молоді, яка на той час уже вдихнула свіжого вітру скороминучої хрущовської відлиги. Зі смертю поета, як не дивно, пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України.
В основі різнобічних поглядів двох систем лежала боротьба протилежностей: якщо націоналістично (читай патріотично) налаштовані люди вбачали у творчості Симоненка піднесення українського духу, то кремлівським ідеологам і їхнім клевретам в Україні, які сповідували інтернаціоналізм (читай науку перевертнів), залишалося єдине — спершу подавати творчість поета дозовано, а згодом і зовсім заборонити, оголосивши її на землі, яка його породила, ворожою.
Тож коли стало на порі братися до конкретної роботи над вибраним Симоненка, мені як редакторові майбутнього видання дехто з видавничих керівників, ніби між іншим, натякнув: мовляв, є така думка (двоєдушна лукава манера через неконкретність посіяти тривожний сумнів чи серед людей, чи в суспільстві взагалі), що коли «пересипати» дві невеликі за обсягом збірки поета («Тиша і грім» та «Земне тяжіння»), то на окремий томик вибраного в цього автора не набереться. Отже... Мабуть, не варто й розпочинати роботу над черговим виданням Симоненка. На моє запитання, чия ж це все-таки думка, прозвучала відповідь:
— Петре Петровичу, давайте не гратися. Ви як редактор маєте бути здогадливим... Я добре усвідомлював, що це лише натяк при непочатій мною роботі. Та навіть за більш-менш сприятливих обставин пропоноване тобою до публікації слово має пройти «крізь стрій» видавничих і позавидавничих перевіряльників і, безперечно, стане перед пильні очі цензора. А останній — людина своєрідна. З ним жарти короткі. Він лише зачитує в тексті підозрюване слово чи словосполучення і спокійно виносить присуд: нізззя (через троє «з»).
Хто не знав, що гра з упертою, брутальною силою — справа небезпечна! І все ж бажання видати нову книгу поезій Василя Симоненка перевершувало всякі побоювання.
Ми, редактори різних відділів, сиділи в тринадцятій кімнаті, що вікнами виходила на бульвар Шевченка. Мій стіл стояв першим ліворуч від дверей. Ще кілька днів тому за цим столом сидів Іван Дзюба, та після звільнення (легко кажучи) його з видавництва начальство веліло мені зайняти його робоче місце. Якось у ледь прочинених дверях я помітив Дмитра Чередниченка — редактора відділу піонерської літератури, який по-змовницьки, жестом поманив мене. У коридорі поруч нього стояв кремезний юнак. Дмитро мовив: «Знайомся. Це — Микола Рачук, молодий поет із Черкас. Послухай, що він тобі скаже». Той відразу видав інформацію: у мами Василя Симоненка є архів, у якому зберігаються неопубліковані вірші поета. І їх там чимало...
Я в душі порадів: сама доля підкидає мені цього юнака, аби здійснити намічену справу!
У день похорону Василя мене знайомили з його мамою Ганною Федорівною Щербань. Та їй тоді хіба до мене було? Чи вона зможе довірити архів свого сина малознайомій людині? Микола Рачук запевнив, що Ганна Федорівна йому повністю довіряє і коли він відрекомендує мене, вона дозволить ознайомитися з творчою спадщиною свого сина.
На роздуми й вагання часу не було. Тут, у видавничому коридорі, ми втрьох вирішили: мені з Миколою їхати в Черкаси. Негайно. Про оформлення відрядження не могло бути й мови, їхати інкогніто. Але як відлучитися з роботи?
Зайшовши до кабінету завідувача кадрів, я з удаваною тривогою в голосі сказав:
— Маріє Павлівно, мені конче потрібно на день-другий поїхати до матері.
До якої саме — не уточнював. Багатьом було відомо, що я часто їжджу до своєї мами в село. Мою «бабу Настю» знали і в очі, і заочно.
— Что-то случілось?
— Там рукописи. А вони конче потрібні.
— Харашо. Єзжай.
На світанні наступного дня ми з Миколою Рачуком мчали на крилатій ракеті дніпровою водою в бік Черкас.
Це відбувалося вже після того, як у газеті «Радянська Україна» (5 квітня 1965 р.) була опублікована стаття «Еверест підлості», від змісту якої повіяло холодом недобрих передчуттів. У ній ішлося про щоденникові записи Василя Симоненка, які потрапили в зарубіжжя і там (також у радіопередачах) з відповідним коментарем використовувалися як антирадянська пропаганда.
Неперевершені майстри політичних спекуляцій не проминули можливості використати смерть поета для власних інтриг — мовляв, коли б вони мали у своїх руках усю спадщину Симоненка, то, певно, дозволили б випускати на люди лише ті твори, в яких стовідсоткова хвала радянській дійсності. А так, дивіться, — совєтський поет допустився ідеологічних помилок, а буржуазні націоналісти тепер злочинствують, публікуючи політично недовершені щоденникові записи. Отже, оскільки творчість Симоненка у своїй суті шкідлива, на неї потрібно накласти заборону. А щоб дошкульніше було — використали присутність матері поета і водили її рукою: «Мій син був комуніст, і тому я звертаюся до Центрального Комітету Комуністичної партії України з тим, що мене дуже турбує. Я краще, ніж будь-хто, знаю свого сина. Ріс він без батька, закінчив сільську школу з золотою медаллю, навчався в Київському університеті, і все, що він мав, дала йому Радянська влада. Я бачила й чула, як його вірші з виданих книжок читають і односельці, і молодь шкіл, студенти інститутів, і я, зазнавши великої втрати, втрати єдиного сина, жила єдиною втіхою, що сина мого шанують і що наша Радянська влада не забула його сім’ї.
Але раптом мені кажуть сусіди, що вірші й щоденники мого сина передають закордонні радіостанції. Я була дуже здивована, як вони туди попали. На похорон і після похорону приїжджали з Києва його товариші Іван Світличний, Анатолій Перепадя та інші — всіх я не знаю — були зі Львова і з Києва, і вони попросили в мене синові рукописи. Я думала, що віддаю їх у чесні руки, що синові товариші передадуть їх у Спілку письменників, а виявилось не те. Вони їх привласнили, пустили по руках, і це мене дуже образило. Я розумію, що мій син де в чому міг помилятись, але ж він писав щоденник для себе, а не для того, щоб його читали й тлумачили, як кому заманеться.
Я це осуджую і прошу взяти до уваги мою щиросердечну заяву.
Ганна Щербань».
Той, хто компонував цю заяву, після її публікації міг звітувати перед своїм начальством: «Ми зреагували на націоналістичні публікації, дали належну відсіч». Але... Але тоді вже на любові до Симоненкового слова, а тим більше на його популяризації влада перевіряла хто чим дише. Вечори пам’яті поета заборонялися. Дмитро Онкович, нині відомий поет, будучи студентом Київського університету, задумав організувати й провести вечір Симоненка з нагоди річниці по його смерті. Затія студента закінчилася розбором його особистої справи на засіданні парткому університету і зовсім випадково він не одержав партійного стягнення із занесенням в особову справу і не був відрахований з вишу. І все-таки... Все-таки відбувся грандіозний вечір пам’яті Василя Симоненка у Спілці письменників, на якому головував Дмитро Павличко. Різкий, дошкульний, вогнистий виступ Івана Дзюби, спрямований проти пристосуванців і ортодоксів у літературі, збурив переповнену до краю залу Будинку літераторів. Разом із тим критик дав глибоку оцінку творчості Симоненка як поета-патріота й визначив його почесне місце в українській літературі.
Молодь зачитувалася віршами поета, а сміливців за прилюдне їх виконання влада суворо карала аж до позбавлення прописки в столиці, а відтак і виселенням із Києва. Одначе вечори, присвячені Симоненкові, проводилися й поза межами Києва. Нас кількох, а саме І. Дзюбу, Г. Тименка, М. Шекеру та автора цих слів, запросила провести вечір пам’яті поета Раїса Мельниченко (в заміжжі Стороженко), на той час молода вчителька української мови та літератури в селі Бобрик на Броварщині. Захід пройшов досить успішно і без можливих сумних наслідків — навздогін за нами доносів не було.
Молоді поети, що голосно заявили про себе, по суті однодумці Симоненка, присвятили йому свої вірші — вони читалися на сторінках видань і зі сцени.
Всі ми прийдемо
 на той світ до тебе,
Тільки Україна хай не йде! — писав І. Драч. А М. Вінграновський:
Наш Василь стартував
 на немислиму в світі орбіту
Ім’я якій Наші горе і сльози,
І тиха клятва моя.
 На солонім плечі України.
Прекрасний вірш-посвяту «Пам’яті Василя Симоненка» написала колишня однокурсниця Василя — Тамара Коломієць, спрямувавши гостроту поетичної думки на тих личин, які ще вчора писали доноси на поета, а сьогодні клялися в дружбі.
Ще не вбравшись в пір’я,
 жовтороті,
У орлині рвалися світи...
Краплю невигойної скорботи
Залишив у мене в серці ти.
Не тому, що розійшлись дороги,
Запетлявши в гамірній юрбі.
Хай вже ті, що підставляли ноги,
Нині в друзі мостяться тобі.
Хваляться, що успіхам раділи,
Чарку за поезію пили.
А мені болить — не догляділи.
А мені болить — не вберегли.
Посивіла до світанку ненька,
Нагло так ударила зима...
Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,
Тим, що є, і тим, яких нема!..
Борис Олійник видрукував у журналі «Дніпро» поему «Дорога» з присвятою Василеві Симоненкові.
А що ж так допікало в «Щоденнику» чиновникам від літератури і високопоставленим верховодам? Відповідь на це можна було тоді прочитати на аркушах, що поширювалися самвидавівським чином:
«Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим». Як же, мовляв, це так — людина народилася на радянській землі, виховувалася в найгуманнішій у світі державі, і коли всі щасливі ідуть семимильними кроками до світлого майбутнього, поет знаходить у собі вади, які аж ніяк несумісні з мораллю будівника комунізму. «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини». «До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини». Знову ж: поет-реаліст навіть не натякає, а відверто стверджує, що в партії, яка є розумом, честю і совістю епохи, жирують патентовані, відгодовані бездари. А це вже щодо творчості: «Якщо поет не приносить нових думок та емоцій — він формаліст. Як би не рекламував свою мниму належність до реалістів. Холуйським реалізм не може бути. Є реалізм, якому служив Шевченко, і є реалізм, що користується послугами Дмитерка. Різні речі! Не дмитерки спадкоємці літератури. Вони живуть з неї, а не для неї». Це вже занадто! Та хто він такий, той Симоненко, щоб робити присуд такому?! Із відстані часу можна лише подивуватися пророцтву «молодого витязя української поезії». До речі, якщо не рукою самого Дмитерка як головного редактора журналу «Вітчизна», то все ж під його пильним наглядом з текстами Василя Симоненка відбувалися дивні метаморфози.
Спекулятивні дійства партійних політиканів навколо імені поета набирали характеру кількаповерхових викрутасів. Книжку поезій Симоненка «Земне тяжіння», певна річ, що посмертно, висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Шевченка. Висунули, щоб не дати премії. Фактом висунення можновладці демонстрували свою начебто любов до творчості поета, боротьбу за його чесне ім’я, і тут же... Микола Сом згадує: «...я надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки. Але ж тоді (іще до обговорення кандидатур) Андрій Самійлович Малишко сказав мені: «Не радій, Миколко, Шевченківської премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета-орденоносця і орденопросця Миколи Бажана». Відомо, що ця премія видавалася за рознарядкою «високої хати» і з мовчазної згоди Спілки письменників.
Та навіщо далеко ходити? Дехто і з видавничих працівників «Молоді», наче між іншим, довірливо переконував, що поезія Симоненка — явище тимчасове, адже все українське як суто національне відмирає за об’єктивними законами. Поезія російськомовних Є. Євтушенка, А. Вознесенського, уміло запущена всесоюзною пропагандистською братією, багатьом забивала мізки. Виявляється, Симоненко мав свою думку, перечитуючи гамірливі творіння столичних бардів. У листі до телерадіожурналіста і поета Валерія Кравця він писав: «Решта сторінки лишається чистою, мабуть, для того, щоб я використав її для емоцій, які викликали в мене останні вірші твого кумира Євтушенка, надруковані, здається, в «Октябре». Я утвердився в своїй точці зору і вважаю, що оний класик цілує музу не туди, куди треба. Але, звичайно, моя думка для тебе не повинна мати якогось значення. Люби його собі на здоров’я, тільки не кривляйся у віршах, як він. Хоча — і це твоя особиста справа» (16.09.59).
Хочеш того чи не хочеш, а доводилося зважати на обставини часу і на те різноголосся суджень, яке буквально гуділо навколо імені поета і його творчості. У дорозі до Черкас я не плекав особливої надії на успіх, та все ж мав переконатися в наявності досі невідомих творів у архіві такої цікавої особистості, як Василь Симоненко. Стояла золота осінь, і елегійні Черкаси на високому дніпровому березі милували око барвистими кольорами. У цьому місті, назва якого мені завжди нагадувала Василя Симоненка, Василя вже не було... Там жила його мама, яка породила поета і зараз була продовженням сина, який силою свого таланту обезсмертив і себе, і її, увіходив у міжзоряний простір українського духовного неба...
Перш ніж навідатись за адресою до Ганни Федорівни, ми з Миколою Рачуком зайшли до готелю «Черкаси» — мені потрібно було мати пристанище для ночівлі. Ледве вблагали адміністратора — вона все-таки змилувалась і поселила мене на третьому поверсі у просторій кімнаті-гуртожитку ліжок на п’ятнадцять.
Наближаючись до будинку під номером 345 на вулиці Шевченка, я чомусь уголос подумав: «Василеві — справді українському поетові — судилося долею і жити на землі Шевченка, і мешкати на вулиці його імені. Саме так!».
На дзвінок двері відчинила сама Ганна Федорівна. Запросила до кімнати. Я не зволікав і тут же повідомив мету свого приїзду. Без тіні сумніву на лиці вона мовила: «Ну то й добре. Покажу вам усі папери, всі записи Васі. Я й сама вже думала, чи до Спілки письменників звернутися, аби роздивилися архів мого сина та направили куди треба». Тут мушу сказати, що лише після смерті Симоненка, коли його неопубліковані твори, як уже говорилося, потрапили за кордон, у подібних випадках спілчанські функціонери діяли згідно зі спущеною «зверху» інструкцією: в день смерті письменника на його квартиру прибувала комісія зі Спілки, весь архів опечатувався і відправлявся за призначенням. Там компетентні люди, як жартома їх називали «літературознавцями в погонах», ознайомлювалися з паперами, сумнівні записи вилучали і лише тоді дозволялося архів автора читати іншим.

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Київ
(Закінчення буде)

Василь Симоненко – кореспондент Черкаської обласної газети (1963 р.). Фото Анатолія Пономаренка. З особистого архіву Петра Яровенка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема "Українці мої..."