Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Щороку 8 лютого у світі відзначається День юного антифашиста, затверджений у 1964 році черговою Асамблеєю ООН. Напередодні цієї дати пропонуємо увазі читачів оповідання кримського письменника Івана Мельникова «Особливе завдання» про юного героя Павлика Ларишкіна, який у роки воєнного лихоліття нарівні з дорослими став на боротьбу з фашизмом.

Чорний шлейф диму виривався з труб пароплава «Грузія» і траурною стрічкою тягнувся в той бік, де за горизонтом зникла Одеса. Туди ж дивився худорлявий хлопчик років тринадцяти, що стояв біля борту. Погляд його темно-карих очей був сумний. Там, за горизонтом, він залишив своє безтурботне і веселе дитинство, свою улюблену Молдаванку, спустілий дім на вулиці Майстровій, 18. Там, у рідній Одесі, фашистська бомба вбила його батька, армійського розвідника Сергія Ларишкіна...
При згадці про батька сльози підступали до горла, боляче стискалося серце. Хлопчик міцно вчепився руками за борт, зціпив зуби, щоб не заплакати, але сльози, мов горох, котилися по щоках. Він витер їх долонями і почав дивитися в інший бік, туди, куди квапиться пароплав. Попереду вже виднілися сизуваті Кримські гори. Цікаво, як там у Криму, що чекає на них з мамою? Коли їй, медсестрі госпіталю, який евакуювали в Крим, дозволили взяти з собою сина, вона примчала додому, підганяла його: «Швидше, Павлику, швидше! Як добре, що ми обоє їдемо туди! Там немає бомб». Невже фашисти не кидають на Крим бомб? А от в порту моряки говорили, що Севастополь теж бомблять... Ех, треба було все ж таки залишитися в Одесі і хоч раз піти в розвідку з дядьком Жорою, другом батька. Коли дядько Жора виписувався з госпіталю, то обіцяв прийти в четвер за Павликом і вони підуть у розвідку. А сьогодні саме четвер, і він уже далеко від Одеси... Але не міг же він залишити маму, вона й так не знаходить собі місця: з дня загибелі батька ні разу не посміхнулася, ходить така печальна, задумлива...
 Тривожні корабельні гудки обірвали думки хлопчика, і відразу ж над палубою «Грузії» чорною тінню ковзнули два фашистських літаки, огидно засвистіли бомби. Позаду пароплава здійнялися важкі водяні стовпи, підняті вибухами. Павлик притиснувся до борту, міцно вчепившись руками в леєр. А фашистські літаки знову закружляли над пароплавом. «Грузія» уміло маневрувала: то стрімко неслась вперед, то, здригнувшись усім своїм корпусом, зупинялась. Бомби вибухали навколо неї все густіше й густіше. Розгойдане ними море підкидало пароплав, нахиляло його так, ніби хотіло, щоб з палуби все скотилося в прірву, і хлопчик теж. Та «Грузія» вперто пручалася, вирівнювалася, поки новий вибух не змушував знову хилитися, то на один бік, то на другий. Вони були вже майже під Севастополем, коли бомба все ж догнала пароплав. Він судорожно затіпався і почав повільно валитися на бік. Тільки Павлик цього вже не бачив: гаряча червона пелена заслала йому очі, він намагався підняти руку і змахнути її з обличчя, але ніяк не міг поворушити пальцями — все оніміло, було чужим і неслухняним. Потім відчув ніжний дотик маминих рук, і відразу стало легко і зовсім не боляче. Намистинки гарячих маминих сліз скочувалися по його щоках. Павлик хотів сказати мамі, щоб не плакала, але ні язик, ні губи також не слухалися його...
 Так і не довелося йому побачити Крим. Разом з іншими пораненими бійцями його переправили в Сочі. Рани затягнулися швидко, і він знову повернувся до впертої думки піти на фронт. Він тікав кілька разів. Його ловили то в Ростові, то в Туапсе, то в станиці Білоріченська, і кожного разу, вичитавши: «Малий ще!», — повертали в Сочі. І знову були мамині сльози і жалість до неї, гостра щемлива жалість і нелегкі дитячі роздуми. Ну чому, чому дорослі не розуміють, що він також має право мститися фашистам за смерть батька, за розорену рідну Одесу, за поранених і вбитих на «Грузії». І зовсім він не маленький, незабаром мине чотирнадцять, хіба це мало? З першого дня війни він серед військових і знає усі види стрілецької зброї, вивчив по фотографіях літаки, танки, гармати і навіть знаки розрізнення гітлерівців. Він може ходити в розвідку. Тільки б дозволили... Як же домогтися свого?
 Якось у госпіталі, де працювала мати Павлика, поклали на лікування ще молодого, але вже зовсім сивого старшого лейтенанта Івана Петровича Ванєєва. Про його солдатську долю ходили легенди. Кілька місяців тому з невеликою групою бійців командир роти старший лейтенант Ванєєв утримував переправу через Дніпро. Билися до останнього патрона, а коли наказ виконали і можна було відійти, — потрапили в оточення. Пішли на прорив врукопашну... Вісьмох наших бійців, поранених і украй знесилених, гітлерівці взяли у полон. Серед них був і Ванєєв. Їх не стали обшукувати, допитувати — і так все було зрозумілим: більшовики! Поранених поставили біля краю протитанкового рову, дали по них кілька залпів. А глибокої ночі Ванєєв опритомнів, вибрався з-під мертвих солдатів і, переборюючи гострий біль у грудях, поповз у напрямку освітлених вікон хати, що стояла на околиці невеличкого українського села.
 На світанку господар хати знайшов біля свого порога майже знекровленого чоловіка. Виходжували Ванєєва усім селом, поставили на ноги і направили до своїх. Направили не самого, а дали в провідники бродячого жерстяника. Підручним цього жерстяника пройшов Ванєєв не одне прифронтове село. Лінію фронту перейшов сам.
 — Що, певно, не солодко під німцями, коли ти до нас прийшов, дідусю? — співчутливо запитали його, тридцятип’ятирічного, солдати в передніх окопах лінії оборони.
 — Не солодко, — коротко відповів старший лейтенант і попросив відвести його в штаб.
 Ванєєв приніс важливі відомості про ворожі війська і передав усе це нашому командуванню. Його направили доліковуватися у госпіталь. Чи треба говорити, що Павлик не відходив від Івана Петровича. З усіх сил намагався сподобатися йому, бо відчував, що саме він може допомогти здійснитися його мрії. Хлопчик не відразу розповів про неї Ванєєву. Вони вже стали справжніми друзями, коли Павлик вирішив звіритися перед ним таїною, про котру досі нікому не говорив. Іван Петрович уважно вислухав його, ні разу не перебив, навіть співчутливо кивав головою, але відповів так:
 — Чудово розумію тебе, Павлушо. Але й ти зрозумій не тільки мене, а й тих дорослих, на яких ти затаїв образу... Було б тобі хоча б шістнадцять, розмова у нас була б іншою. А ти... ну глянь на себе — хлопчисько і край... Був би на вигляд старший...
 Павлик стояв похнюплений: хіба він винуватий, що пізно народився. Та раптом погляд його повеселішав і він хитро посміхнувся:
 — Значить, хоча б шістнадцять, так, Іване Петровичу? Значить, хоча б на вигляд бути старшим. А що коли до вашого виписування буде і шістнадцять, і старший?
Ванєєв усміхнувся наївному запитанню Павлика, нічого не відповів, лише уважно глянув на хлопчика.
 На базарі Павлик купив собі добротні черевики на саморобній грубій гумовій підошві, промаслену фуфайку, старенького кашкета залізничника з високою кокардою і брезентові, в багатьох місцях пропалені штани. Все це він купив за кілька днів. І усі ці дні не заходив до Івана Петровича, тільки частіше, ніж звичайно, розпитував матір про його здоров’я. А через два тижні, якось вранці, до палати Ванєєва зайшов молодий водопровідник і грубуватим басовитим голосом запитав:
 — Завгосп послав кран підчинити, не заперечуватимете, якщо я тут трохи насмічу?
Ванєєв уважно глянув на хлопця — невже Павлик? Ну звісно ж, Павлик! Ну й артист! Справді, хто скаже, що йому немає шістнадцяти?!
 — Ось що, артисте, — стримуючи посмішку, сказав Іван Петрович, — скидай свій маскарад і питимемо чай. Ти мене переконав — десь на півтора року виглядаєш старшим. А ось що скажуть інші, хоча б Семен Петрович, як гадаєш? Чи впевнений, що у нього знайдеться і для тебе «легенда»?
 Заступника начальника розвідувального управління Північно-Кавказького фронту Семена Петровича Соколова Павлик двічі бачив у госпіталі. Він навідував Ванєєва і про щось з ним довго говорив. Часто звучало слово «легенда». І ось знову це слово.
 — А «легенда» — це що, секрет? — відважився запитати хлопчик.
 — Коли як, буває й секрет, — ухильно відповів Ванєєв.
 На цьому їхня розмова й закінчилася.
 І знову Павлик цілими днями пропадав у госпіталі. У нього було багато різних обов’язків: доглядав важкопоранених, бігав у магазин за цигарками і мінеральною водою, писав під диктовку листи. Та чим би він не займався, не випускав з уваги палату Ванєєва. Павлик чекав полковника Соколова, він був упевнений, що Іван Петрович обов’язково заговорить з ним і про цю «легенду». Павлик не міг пояснити, звідки у нього така впевненість, якесь внутрішнє загострене чуття підказувало йому, що така розмова відбудеться.
 І все ж він пропустив прихід полковника. Якось, звільнившись, підійшов до палати, відчинив двері і завмер. Полковник Соколов сидів біля ліжка Ванєєва спиною до дверей, затуляючи її і від Івана Петровича, тож хлопчика не помітили, продовжували розмовляти, а Павлик ловив кожне слово.
 — Ні, ні, — рішуче сказав полковник, — ваша легенда добре продумана, але хлопчик сюди не підійде. А потім... Про матір його ви подумали?
 — Про все подумав, Семене Петровичу. Прикидав і так, і сяк. Це найкращий варіант. Старий і хлопчик. Таке поєднання не викликатиме серйозних підозр у нишпорок з ГФП, а їх там, як вам відомо, достатньо. Що ж до Євгенії Павлівни, то вона відпустить Павлика. Звісно, їй дуже важко дати на це згоду, але... Не легше було, коли він багато разів утікав. І ще втече. Його зараз стримує надія, признаюсь, я натякнув йому, а то б Павлика тут уже не було, і хто зна, що могло б статися з ним...
 — Але ж чотирнадцять усього, — не здавався Соколов. — Дитину — на війну. Ми — дорослі...
— Іноді виникає й така необхідність. Жорстока необхідність війни.
 — Ви впевнені, що в даній ситуації немає іншого виходу?
 — Іншого?.. Це — кращий. Павлик піде зі мною, і я постараюся зробити все для його безпеки. Ви кажете, всього чотирнадцять. Правильно, але душею він набагато старший: стільки пережив. Впевнений — справимося.
 — Старий і хлопчик... — повільно, роздумуючи, повторив Соколов. — Ви ж не старик...
 — Треба буде — стану, — мовив Ванєєв. — Це не так вже й складно. Складніше буде навчити Павлика нашому ремеслу.
 — Я готовий вчитися! — Павлик переступив поріг палати з радісною усмішкою на обличчі...
 Ось і здійснилася його мрія. І у нього вже п’ять місяців військової служби. Все йде так, як замислено. Тепер він знає, що буде помічником Ванєєва при виконанні особливого завдання. А щоб виконати його успішно, в станиці Васюринська проходять щоденні тренування. Павлик уже вміє стріляти з пістолета, автомата, карабіна, кидати гранату, двічі стрибав з парашутом. А сьогодні він здійснив стрибок у повному бойовому спорядженні. Залік приймав сам Семен Петрович і оголосив йому подяку за відмінну роботу. Схоже, що термін його навчання закінчується.
 Треба б до мами поїхати, попрощатися. З тих пір, як полковник Соколов привіз їх з Ванєєвим сюди, він не бачив мами. За цей час Павлик став не лише вмілим стрільцем, а й жерстяником, лудильником, може полагодити будь-яку каструлю. От здивувалася б мама, якби він навів цілковитий порядок у її небагатому кухонному хазяйстві. Треба відпроситися. Треба побачити маму. Вона молодець — відпустила його, а як їй було важко це зробити, він-то знає.
 У двері тихо постукали. Спочатку з’явилася велика з сивиною борода, а потім увійшов Ванєєв. На ньому були стоптані черевики, брезентові штани, старенька, залатана на ліктях фуфайка і бувала в бувальцях заяча шапка.
 Ванєєв кинув до ніг Павлика мішок, сказав:
 — Тут твій одяг. У нашому розпорядженні тридцять хвилин. Решту поясню у літаку.
 ...«Лі-2» стрімко набрав висоту і взяв курс на Крим. Павлик був готовий до виконання особливого завдання, добре знав легенду, за якою він тепер не Павлик, а Володя, і все ж не думати про стрибок у темну ніч, у невідоме, на окуповану ворогом землю, він не міг. Від однієї цієї думки завмирало серце, і хлопчик запитально глянув на дядька Ваню. «Стривай, зовсім забув: тепер він уже не дядько Ваня, а «дядько Микола», — згадав Павлик.
 Та ось і сигнал: «Приготуватися до стрибка!». Відчинилися двері, і Павлик першим ступив у темряву. Холодний струмінь повітря ударив в обличчя, і відразу ж ляснув над головою купол парашута. Ніби птах, легко й плавно він почав парити над землею, орієнтуючись на білий купол парашута Івана Петровича, який обігнав його в затяжному стрибку. На третьому парашуті скинули спорядження розвідників.
 ...Зігнувшись під вагою свого заплічного вантажу, Павлик і Ванєєв плелись обочиною пожвавленої асфальтованої магістралі Сімферополь-Керч.
 «Лагодимо-паяємо відра, каструлі!» — вигукував Павлик, як тільки вони заходили в село. «Бродячі майстри» сідали під чиїмись ворітьми і розпалювали лампу. Хлопчик, розжаривши паяльник, передавав його «дідусеві», який вправно й уміло чаклував над відрами, каструлями та іншим начинням. Люди платили, чим могли: харчами, окупаційними марками.
 Навряд чи хто помічав, що під час роботи очі хлопчика стежили за дорогою, по якій мчали німецькі машини з військовими вантажами.
 Усе це було додано дивізії, яку вермахт перекинув з Франції на допомогу затиснутій в Криму 17-й армії генерал-полковника Ервіна Єннеке.
 Скільки і яких військових вантажів переправлялося в напрямку Керчі — інформація цінна, дуже цінна. Та головне, де ці машини скупчувалися? Можливо, біля переправи на Тамань?
 — Ех, ударили б по них на переправі наші «соколи», — зітхає дядько Ваня.
 — Знати б, де та переправа! — відповідає йому Павлик. — Давайте я махну он з тим фріцем, що у моторі порпається, та й передам усе через керченську явку. Адже кузов порожній, німець і не помітить.
 Ванєєв супиться, зважує — не хочеться відпускати хлопця самого. Та тільки це єдиний вихід.
 — Гляди, будь обережний. Я зачекаю тут. А коли... попадешся, кажи, що, мовляв, маму шукаєш...
 ...Біля самої переправи Павлик мало не потрапив до рук патрулів, які обдивлялися машину. Стрибнув з машини у глибокий рів, пірнув у руїни якоїсь будівлі і підбіг до місцевих хлопчаків:
 — Давайте наввипередки до моря! — запропонував так, ніби давно їх знав.
 — До моря то й до моря, — зметикував один з них, і гайнули усі разом до протоки...
 А невдовзі наші льотчики обрушили на ворога бомбовий удар точнісінько в центр скупчення бойової техніки, дані про яку повідомив Павлик.
 Кілька місяців ходили по тилах ворога Павлик і Ванєєв. Різними каналами летіли в розвідцентр «Краснодар» точні відомості про пересування та дислокацію військ окупантів, і завдяки цим даним завжди точними і несподіваними були нальоти радянської авіації. Ось щойно прибув у Карасубазар штаб дивізії з технікою та живою силою. Розташувались на нічліг спокійно — глибокий тил. А вночі... Бомби лягли точно в ціль, і штаб перестав існувати. А на залізничну станцію Сім Колодязів бомбовий удар обрушився тієї миті, коли фашистський ешелон з поповненням просувався на єдину вільну колію.
 — Лагодимо-паяємо відра, каструлі! — лунав дзвінкий хлоп’ячий голос на вулицях Ізюмівки, невеликого села, що простяглося вздовж Феодосійського шосе. Каструлі, відра, чайники продірявилися за два роки війни, і «бродячі майстри» — бажані люди в селищі. Ось жінка бере з рук Павлика каструлю — вона, мов новенька, жодної дірочки.
 — Дай Боже, тобі здоров’я, синку, — і жінка подає глечик молока.
 У двір заходять німці. Ванєєв зовнішньо спокійний, але по тому, як довго шипить каніфоль на вістрі паяльника, Павлик розуміє: хвилюється «дядько Микола».
 — Вас іст дас? — запитує фельдфебель, тицяючи пальцем мідний чайник, що висить за спиною Ванєєва.
 — Володю, покажи їм наші документи, — говорить Ванєєв, не відриваючись від роботи.
 — Айн момент, герр офіцер! — улесливо вигукує Павлик і, тицьнувши йому в руки глечик з молоком, починає порпатися в кишенях. — Тут ось перепустка, ферштейн? Паспорти, дозвіл коменданта. Ми єсть майстри, лагодимо-паяємо. І все за дозволом, ферштейн? Тож анітрохи не сваволимо.
 — Гут, гут, — киває фельдфебель, віддаючи перевірені документи. Потім бере горщик, який перед тим, як узяти в Павлика папери, поставив на лаву, і починає пити молоко, задоволено прицмокуючи. — Зер гут. Карашо, — ще раз повторює він, віддаючи хлопчику порожній глечик.
 Провівши поглядом гітлерівців, Павлик сердито сплюнув:
— У-у-у, гади, останнє відбирають...
 — Нехай, — побрязкуючи паяльником, мовив Ванєєв. — Ми собі ще заробимо, з голоду не помремо. Та й цих без «подарунків» на залишимо. Ось пропаяємо їхні «димарі» — подарунок буде хоч куди.
 Павлик знав, про що йдеться.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема ""Білі плями" історії"