Версiя для друку Обговорити в форумi

Перша книга

Віктор КАЧУЛА. «НЕБО — ВИЩЕ ТАМ, ДЕ МИ!» Вірші. Пісні. (Книга та диск із піснями в авторському виконанні). Сімферополь. Видавництво «ДОЛЯ». 2013 р.

Ім’я Віктора Качули невід’ємне від бренду Всеукраїнської загальнополітичної і літературно-художньої газети «Кримська світлиця». «Хто «Світлицю» не читає, той Качули В. не знає!», — так і хочеться перефразувати крилатий лозунг «Хто «Світлицю» не читає, той комп’ютера не має!» з дитячого мовно-літературного конкурсу, започаткованого головним редактором «Кримської світлиці» Віктором Качулою, який упродовж багатьох років проводить редакція на сторінках газети.
Віктор Качула – людина творчо обдарована і творчо неспокійна. Хіба ж тільки один мовно-літературний дитячий конкурс він запропонував юним читачам єдиної на кримських теренах україномовної газети? А пісенний, під гаслом «У тебе є пісня – до душі стежинка!». Цей конкурс вже не тільки для юних талантів, а й для усіх, хто любить українську пісню, хто її знає і сам співає. А «Кримчаночка» — конкурс духовної краси? А «Караоке у «Світлиці»? А ще ж конкурс «Мені тринадцятий минало...» до 20-річчя виходу в світ першого номера газети — з несподіваним головним призом — велосипедом (і де тільки роздобув — так само, як і ноутбук для мовно-комп’ютерного турніру!)…
Всього й не перелічиш, що доброго й корисного зробив і продовжує робити для газети, для підняття її престижу, а відтак і українського духу серед кримських українців Віктор Качула.
Дванадцять років тому – в 2000 році – В. Качула, колишній випускник найпрестижнішого вищого навчального закладу країни – Київського національного університету імені Тараса Шевченка – мужньо і беззастережно підхопив наше національне духовне знамено «Кримську світлицю» з рук свого попередника-патріота Володимира Миткалика, який надійно тримав газетний курс на духовне відродження українства поміж бурхливих штормів кримського загальнополітичного і суспільного життя дев’яностих років минулого століття, та серце якого згоріло яскравим вогнем від щоденної надлюдської напруги…
Про те, що Віктор Качула — фахівець високого класу, що він — майстер у журналістиці, засвідчує і присвоєне йому звання заслуженого журналіста України, яким він по праву пишається, але якого не використовує всує. Головне для нього в журналістській роботі – аби газета й далі високо тримала творчо-професійну планку, вчасно доходила до читача, аби читач любив і шанував «Світличку», чи не єдину в своєму роді газету не лише в Криму, а й, мабуть, в усій Україні.
Як керівник і натхненник нині вже невеличкого творчого колективу (бо колись же був і великим!), як захисник і оборонець газети від чорних зазіхань і посягань на її духовні чертоги, Віктор Качула робить усе, аби рідне слово в Криму звучало вільно і розкуто.
І не лише його журналістський талант служить для духовного розквіту багатотисячної української громади Криму. Віктор Качула – ще й чудовий поет. І не тільки й не просто поет, а поет-пісняр, творець музики і виконавець власних пісень разом зі своєю співучою дочкою Юлею. Цей талановитий сімейний дует батька і доньки Качул не раз чули наші кримські земляки-українці на різноманітних конкурсах і фестивалях рідної української пісні, не раз бачили у телевізійних передачах «Рідна хата», яку майстерно веде тележурналіст Олександр Польченко.
А нині, шановні читачі, ви маєте змогу вперше душею і серцем доторкнутися до емоційно-наснажених, дуже мелодійних і художньо довершених віршів Віктора Качули.
Зазначу, що на видання цієї поки що першої (сподіваюсь, не останньої!) збірки пісенної поезії головного редактора «Кримської світлиці» сподвигли ми, його друзі і шанувальники поетичного слова. Людина вельми скромна і надзвичайно завантажена проблемами рідної газети, Віктор Качула не переймався виданням окремою книжечкою своїх віршів. І все ж під нашим дружнім натиском автор підготував свою збірку, яку й виносить на оцінку й пошанування читацького загалу. Зазначу, що вірші Віктора Качули — то, певною мірою, продовження його журналістської творчості. Адже і в журналістиці, і в поезії основою є Слово. І в цьому сенсі показовим є програмний вірш збірки, що має назву «Батькова наука». Ліричний герой вірша, в якому легко вгадується сам автор, згадує про своє з діда-прадіда хліборобське коріння, про те, що його і діди, і батьки працювали на землі, вирощували хліб, плекали повнозерне пшеничне чи житнє колосся. І ось, чи не вперше з великого хліборобського роду, ліричному герою судилося долею стати сівачем… рідного слова. Вибачаючись перед батьком за те, що він тепер не зможе засівати рідне поле зерном, ліричний герой запевняє, що лишився замішаним з того ж самого тіста, що й усі ми, земляки-хлібороби, що й батько, але ж його місія нині як журналіста, як поета — засівати повнозерним словом душі людей.

Батьку, я ж із твого тіста!
Скільки б хліба я зібрав!
Нащо ж ти мене до міста
Слово сіяти послав?

А засівати рідне слово випало у не такий уже й благодатний ґрунт:

От і сію в крем’яницю,
А насіння ж — золоте!

І засівання те, хоча і в крем’янистому, посушливому на рідне наше слово кримському краю все ж не пропадає марно, бо «сходить рідне слово в муках в цій далекій стороні…».
А що в муках – то тут ніде правди діти. Доводиться багато віддавати сил і духовних, і фізичних, аби з того посіяного в серцях людей зернятка-слова заколосився б у майбутньому урожай нашої збіднілої нині духовності:

Як не колосом – так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!
Батьку, я ж із твого тіста!
Небо – вище там, де ми!
Бо росте наш хліб, як пісня,
Й підійма цей світ крильми!

Йому, рідному слову, Віктор Качула присвятив своє усе свідоме життя, свою кропітку щоденну працю журналіста і поета:

Ось слова – прості і пишні,
Всякі – кручені й прямі,
Горді й ниці, святі й грішні,
Ось слова – зажинок мій!

Творчий зажинок поета Віктора Качули засвідчує, що література рідного краю поповниться ще однією цікавою книжкою, ще одним цікавим поетом, який уміє живописати словом, знає і вміє використовувати наше рідне українське слово задля загального добра.
Віктор Качула порушує у своїх поезіях вічні теми – Вітчизни, матері, кохання. Він упевнений, що без любові до найріднішої і найсвятішої людини на землі – матері — неможливо зробити щось добре й довговічне у цьому незатишному світі, а головне, зробити й сам цей світ добрішим. З великою синівською любов’ю він звертається до матері:

Мамо, мамо, —
Кличу я на цілий світ,
Мамо, мамо,
Ти пробач мені за лід.
Мамо, мамо,
Ой літа ж, як сніг метуть.
Мамо, мамо,
Ти ж у мене вічно будь!

Хвилюючі, щемливі слова про матір. Та ще більше хвилюють вони разом із музикою до них, яку створив сам Віктор Качула. Вірші ці, що стали піснею, – не можна слухати без хвилювання. Особливо, коли її виконує донька поета Юлія.
Пригадую, як на високому ювілейному святі нашої кримської Майстрині з вишивання українських рушників, Героя України Віри Сергіївни Роїк Юля виконувала цю пісню. 95-річна ювілярка, мати дорослого сина, не могла відірвати погляду від юної красивої співачки. В її очах блищали сльози… От що таке сила слова, емоційна сила впливу його на людину.
Тема стосунків батьків і дітей невід’ємна й у вірші-пісні «Яблуневий рік». Часто-густо ще буває на світі так, що яблучка (діти!), відірвавшись від гілля (родини), закочуються далеко від яблуні, і їх нелегко зібрати до рідного порога. І тоді такі «яблучка» чомусь нагадують нам перекотиполе... Поет же у своєму вірші скликає, збирає ті яблучка, тих відірваних від родинного гілля дітей до рідного дому, до своїх батьків:

До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть,

доки стоятимуть у серця на виду «Яблуня-Матуся біля хати й сивий Батько-Вересень в саду».
Поетично, образно обігрує автор оті свої яблучка. У нього – «лунко над селом процокотіли, наче коні в яблуках, літа», і «…онуки яблучками котяться в село…».
А під вітрами життєвих перемін, під впливом тих соціально-економічних вітрів, котрі намели нам немало усілякого лиха, відоме прислів’я «Яблуко від яблуні недалеко падає» у вірші набуває іншого звучання – «яблука від яблунь почали падати далеко», тому й «жити стало нам нелегко...». Тож поет і закликає усіх нас не відриватися далеко від рідної крони, а бути ближче, на відстані серця...
Цю тему малої Батьківщини, рідного краю, родини порушує поет і у віршах «Додому», «Краю мій вишневий», «Повертайтеся, лелеки».

Я до тебе лечу,
Моя рідна земля,
І не знаю, чому
І сміюсь я, і плачу.
(«Додому»)

Як ти там без мене,
Краю мій вишневий?
Сняться мені, сняться
Зорі вересневі,
Небо без хмарини,
Усмішка дівчини…
Краю журавлиний –
Я до тебе лину!
(«Краю мій вишневий»)

Ліричний герой вірша, якому судилося долею стати ще й солдатом, мріє побувати вдома, побачити, як там «волошками голубіють жита, як з криниці вода в синє небо дзюркоче!». Поетична образність В. Качули допомагає нам помічати, як «…осінь за чубатий ясен чіплялась золотим крилом», або «бідний клен під моїм віконцем б’є руками по змерзлих ребрах». Знаходимо у віршах й рядки, які можна по праву вважати крилатими висловами: «На добро даремно сподіватись тому, хто ступив через добро…»; «Хто хоч раз ступив через людину, той вже більше не людина сам»; «Тільки той радіти вміє, хто душею зеленіє»; «Лиш в того доля є, хто не гадає на життя своє»; «Все, що надто гарне, довго не цвіте...»; «Любов на світі цім живе, поки всміхаються їй зорі»...
Віднайде читач у збірці В. Качули і вірші високого громадянського звучання. Це, зокрема, «Пам’яті В’ячеслава Чорновола», «Другові», «Алексею Миролюбову»…
Тут слід зазначити, що до збірки увійшла й частина віршів Віктора Качули, написаних ним під час служби в армії російською мовою. А служив він два роки солдатом-танкістом у Групі радянських військ у Німеччині. Ці російськомовні вірші, як і вірші, написані рідною українською, – частина його життя, його біографії... Не знали ті «глиняні божки» (вірш «Декому»), які кілька років тому хотіли рейдерським способом захопити нашу «Світлицю», скільки «цементу батькової віри» й «кременю прадідів прегордих, що тримають землю на горбу» в цій біографії замішано! Тому й піймали облизня...
Та окрім громадянського «кременю» у збірці Віктора Качули чимало лірики — щемливої, інтимної, образної, баладної, за рядками якої так і чується пісенна мелодика:

І чому не клен я,
клен зеленочубий?
Як його берізка
срібнокора любить!
Як його голубить
 нічка зореока —
О, мені б любові
 отакої трохи!
(«І чому не клен я...»)

Ясен, ясен, а вона
Не приходила? Не грілась
Під зорею? Не молилась?
Не казала, що сумна?
(«Здрастуй, ясен»)

Я душею Вересень, а ти?
В очі заглядаю — не вгадаю.
Русу Осінь вже давно шукаю.
Може, я тебе хотів знайти?
(«Я душею Вересень»)

Багато гарних, цікавих, несподіваних віршів-пісень у цій збірці. Несподіваних ще й тому, що понад два десятки з них можна не лише прочитати, а й почути в пісенному авторському виконанні Віктора та Юлії Качул із вкладеного до книжки аудіодиска. Тож слухайте і читайте, відкривайте для себе поета-композитора-редактора Віктора Качулу. І нехай ця збірка буде заспівом до нових чудових віршів, до пісень, до виваженого поетичного слова.
Хай щастить Вам, Вікторе, на творчому шляху від глибокої журналістики до високої Поезії!

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Віктор КАЧУЛА

БАТЬКОВА НАУКА

Каже батько: кинь той клопіт!
Заробляєш лиш синці...
Їдь до мене на роботу,
Будем сіять пшениці!
Буде толк тут і з поетів!
Та до чого ті слова?
Сам писав в своїй газеті:
«Хліб — усьому голова».
В мене серце навпіл рветься,
Половинка — у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Скільки б хліба я зібрав!
Нащо ж ти мене до міста
Слово сіяти послав?
От і сію в крем’яницю...
А насіння ж — золоте!
Тільки щось моя пшениця
Так, як в батька, не росте.
В нього небо підпирає
Колос визрілий, тугий.
Я вже й піснею питаю:
«Батьку, чом мій хліб такий?»
Сходить рідне слово в муках
В цій далекій стороні.
Може, батькова наука
Призабулася мені?
Може, й справді — кидать треба,
Та й туди — де вдячний труд?
Тільки ж небо, батьку, небо
Хто триматиме отут?
Ти ж мене від свого поля
В світ оцей благословив,
Щоби небо я, як долю,
За тобою підхопив.
Як не колосом — так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!
В мене серце навпіл рветься,
Половинка — у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Небо — вище там, де ми!
Бо росте наш хліб — як пісня,
Й підійма цей світ крильми!

2006 р. Сімферополь

ДЕКОМУ...

Чи то я вже в Господа повірив?
От — якась молитва на губах:
Боже, подивись, які ми сірі,
І подумай — нащо гнув горба?
Гнув та сходив божими потами,
А до чого? Маєш що єси?
Мабуть, Боже, на свого Адама
Ти не тої глини замісив.
Чи води не тої наносили
На заміс архангели святі?
Бо ж дивись — півсвіту заплодили
Все не ті!
Не ті! Не ті!
Не ті!
Десь взялись фаянсові зануди,
Десь вродились глиняні божки,
Наступили світові на груди —
От чого у світу дух важкий!
Сірий зад вельветою прикрили,
Ні ума, ні гордості, ні діл.
Та невже і мене замісили
На отій застояній воді?!
Та невже і я — по вуха сірий?
Та хіба ж фаянсовий? Хіба?!
Чи цементу батькової віри
В мій заміс Господь не підсипав?
А кременю прадідів прегордих,
Що тримають землю на горбу?
Ні, Всевишній, виліпив ти добре,
Тільки ж глину... випалить забув!
От і киснем, сірі, на настилах.
От же кожен й труситься, як пес,
Щоб, бува, дощем не підмочило,
Чи на сонці щоб не репнуть десь.
А Господь як є, то таки дужий,
Ти ж дивися, що за штуку втяв:
Слухай, як видзвонюють ті душі —
Ті, що обпалилися життям!

1983 р. Київ, журфак

Шановні читачі! На перший день весни — 1 березня 2013 року заплановане проведення «ПІСЕННОЇ» ПРЕЗЕНТАЦІЇ КНИГИ «НЕБО — ВИЩЕ ТАМ, ДЕ МИ!» у 8-му Гарнізонному будинку офіцерів (м. Сімферополь, вул. Пушкіна, 8, початок о 16 год.). Запрошуємо всіх на цей творчий захід і просимо у «світличан» — активістів кримської української громади — організаційного сприяння в його підготовці! Конт. тел.: (067) 650-14-22, (050) 957-84-40.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема "Урок української"