Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

(Закінчення. Поч. у № 5)

Щороку 8 лютого у світі відзначається День юного антифашиста, затверджений у 1964 році черговою Асамблеєю ООН. Пропонуємо увазі читачів оповідання кримського письменника Івана Мельникова «Особливе завдання» про юного героя Павлика Ларишкіна, який у роки воєнного лихоліття нарівні з дорослими став на боротьбу з фашизмом.

У передмісті Феодосії, поруч з нафтобазою було звалище старих нафтових баків, прозвані розвідниками «консервними банками». Наші літаки намагалися розбомбити нафтобазу, але щоразу їм не вдавалося це зробити — старанно замасковані зенітні батареї зустрічали бомбардувальників щільним вогнем. Розвідники одержали завдання: «Пропаяти димарі сусіда», тобто розвідати місцезнаходження зеніток. Де ж ці кляті «димарі»? Може, в Сариголі? І ось в Сариголі біля порога солдатського кафе з’явився невисокий веселий чистильник взуття. Захворів, мовляв, дядько Микола, і помічник майстра змушений заробляти собі і йому на хліб іншим способом.
Кілька днів Павлик чистив німецькі чоботи, але про зенітки так нічого й не дізнався. А тим часом, серцем відчував — саме зенітникам він і чистить чоботи. Та де ж самі гармати?
Якось Павлик глянсував халяви вже знайомого поліцая, частого відвідувача солдатського кафе. В цей час пролунав сигнал повітряної тривоги. Поліцай кинувся в канаву. З боку моря до феодосійського безлюдного пляжу швидко наближалися наші винищувачі. Відразу забухкали німецькі зенітки. У небі аж загуло від густого свинцевого струменя. Звідки ж б’ють кляті «димарі»? Павлик, ніби зі страху, виліз на платан, але і з дерева нічого не міг роздивитися. Десь тут були ці бісові зенітки, зовсім поруч — сивий дим кружляв над нафтобазою, а жодної гармати не видно.
Не досягнувши берега, літаки, зробивши розворот, лягали на зворотний курс.
Пролунав сигналу відбою, і Павлик швидко зліз з дерева. До нього понуро плентався поліцай, одяг його був у болоті. Павлик метнувся назустріч:
— Дозвольте ваш мундир почистити. Проклятущі літаки, як ви через них забруднилися, ну нічого — почистимо... — І ніби ненароком кивнув у бік старих нафтових баків:
— А здорово зенітки замаскувалися.
— Еге ж, ловко придумали німці: в порожні баки гармати поставили, — поліцай ураз замовк і підозріло глянув на хлопчика.
Павлик мало не розцілував поліцая, але ніяк не виказав своєї радості, повівся так, ніби вже давно знав про хитрощі гітлерівців і нічого нового поліцай йому не сказав.
За годину в ефір полетіли сигнали: «Димарі» заховані в «консервні банки» Сариголя. Коли вночі радянські штурмовики перетворили на купу металобрухту старі нафтові баки, розвідники були вже за двадцять кілометрів від Феодосії.
А невдовзі Павлику довелося знову виконувати особливе завдання самотужки. Партизанська розвідка повідомила, що в селі Найман* фашисти розвантажили велику партію зелених ящиків з літерою «F» і цифрою «73» під нею. З’ясувати, що за ящики, не вдалося. Один з поліцаїв, який перейшов на бік партизан, розповів, що гітлерівці подейкують про якусь нову секретну зброю.
«А чи не в цих ящиках і є та секретна зброя, якою фашисти наміряються знищити десантників, що утримують керченський плацдарм?» — розмірковував Ванєєв і почав розробляти план проникнення у війська спеціального призначення. І знову все зводилося в його думах до того, що це складне завдання доведеться Павлику виконувати самому, знову він змушений поставити дорогого йому хлопчика сам на сам зі смертельною небезпекою.
...Тримаючи в одній руці авоську з пляшкою молока та вареними яйцями, а в другій — довгу мотузку, до якої була прив’язана чорна, з великими рогами коза, Павлик, мов справжній сільський пастушок, сміливо гнав свою худобину на зелену галявинку поряд зі складом. Вартовий щось двічі гукнув, хлопчик тільки руками розвів: нічого, мовляв, не розумію. Потім сів навпроти вартового і почав викладати свій сніданок, по кілька разів розглядаючи кожне яйце проти сонця.
Німець, глитнувши слину, озирнувся навсібіч і пальцем поманив хлопчика до себе.
— Яйки, яйки, ам, ам. Один ам, ам, — промимрив він.
— Чого? — зневажливо перепитав Павлик. — Ага, ам, ам. Ну, будь ласка, жери на здоров’я. Мені на них бридко дивитися.
— Я, я, гут, — вартовий квапливо обдер шкаралупу і засунув у рот цілісіньке яйце. Так само швидко він розправився і з двома іншими, а потім простягнув руку до пляшки з молоком.
— Жери, жери, будь ласка, я ситий, — примовляв Павлик, хоч у самого смоктало під ложечкою.
Попоївши, німець понишпорив по кишенях і сердито буркнув:
— Доннер веттер, найн сигарет.
— А, хочеш курити? — здогадався хлопчик. — Поглянь за козою, а я миттю в магазин...
Так Павлик, назвавшись Гришею, зав’язав дружбу з пикатим рудим Францем Гунтером. Кілька днів поспіль, за годину до початку зміни Гунтера, Павлик приходив на галявинку зі своєю чорною кудлатою козою і очікував свого «приятеля». Перед іншими солдатами гітлерівець не виявляв дружньої прихильності до хлопчика, та коли залишався з ним сам на сам, спорожнював торбу «пастушка» і посилав його в село по цигарки чи самогон.
Якось Франц покликав хлопчика на склад і наказав підмести підлогу. Павлик старанно запрацював віником і здійняв таку куряву, що Гунтер розічхався і сказав:
— Ті швідко, швідко. Одна Гріша. Ферштейн? Їх мало шпацірен...
— Гут, гут! Валяй, гуляй!
Павлик залишився сам. Серце мало не вискочить з грудей: ось тут поруч ці зелені ящики. Що робити? Хлопчик навшпиньках підкрався до дверей, обережно визирнув. Гунтер стоїть метри за три від складу, палить. Ураз народився план: відкрити ящик, запам’ятати маркування. Глянув навсібіч і побачив на пожежному щиті сокирку. Павлик схопив її, підійшов до ящиків і, підваживши довгі металеві штабки, що оперізували їх, одну за одною розірвав. Тихо, дуже тихо підняв кришку ящика... Снаряди! На кожній сигароподібній болванці — яскраво-жовта смуга: «Хімічні?!». У Павлика перехопило подих. У цих снарядах не вибухівка... Вони поначинені бойовими отруйними речовинами. Хлопчик швидко закрив ящик і благополучно вийшов зі складу.
...На горищі однієї з явочних квартир села Спасівка старший лейтенант Ванєєв вистукував ключем крапки-тире. У розвідцентрі Краснодара з них складали стовпчики цифр. А коли шифрувальник поклав на стіл кодограму «дядька Миколи», полковник Соколов не втримався від похвали:
— Ну й молодець «Володя»! — і почав вдруге читати повідомлення про те, що у Крим прибули частини 73-ї хімічної дивізії, і гітлерівці готуються завдати удару по наших десантниках на керченському плацдармі бойовими отруйними речовинами.
Повідомлення негайно передали у Москву і з огляду на виняткову важливість доповіли Верховному командуванню. Про хімічну війну, яку готували фашисти, дізналися усі.
Коли таємне стало явним, гітлерівці не посміли застосувати зброю масового знищення і швидко вивели війська 73-ї хімічної дивізії з Криму. Вивезли й усі снаряди. Тільки після розгрому Німеччини стало відомо, що в снарядах була нова бойова хімічна речовина нервово-паралітичної дії — табун, одна крапля якої вбиває людину.
Гіммлер особисто наказав поліцай-комісару Старокримської таємної польової поліції Отто Каушу і його помічнику Кляммту знайти винного у витоку надсекретної інформації. Таємні агенти ГФП-312 збилися з ніг, однак не було за що зачепитися. Нарешті, через Франца Гунтера їм удалося з’ясувати, що поблизу складу якийсь час з’являвся пастушок Гриша, хлопець років чотирнадцяти з чорною козою. Про свою дружбу з пастушком Гунтер не обмовився й словом. З агентами ГФП Гунтер обійшов усе село, заглядаючи у кожний сарай, але чорної кошлатої кози ніде не було і ніхто не знав про пастушка Гришу.
— Це справа рук партизан, — зробив висновок обер-лейтенант Кляммт, вислухавши мізерні повідомлення агентів. — Так, справа рук партизан! — впевнено повторив він і сердито глянув на переляканого Гунтера. — Як же це ти, солдат Вермахту, не міг розпізнати партизанського розвідника?! Чи розумієш ти, телепню, що такі партизанські «пастушки» крізь землю все бачать..
Франца Гунтера списали в штрафну роту і відправили на передову, в окопи поблизу Керчі. Та Кляммт на цьому не зупинився, він продовжував шукати поплічників партизан серед жителів Старого Криму.
— Перевіряти усіх, десятки разів перетрусити усі документи і речі приїжджих, — напучував Кляммт своїх помічників. — Будинки, де вони зупиняються на нічліг, перевернути догори дном. Шукати, шукати і ще раз шукати! І як співається в російській пісні: «Кто ищє — своє найдет!» — це він вигукував по-російськи, спотворивши текст пісні.
Агенти таємної поліції хапали кожного, хто попадався під руку, і будь він тричі не партизан, однаково жорстоко катували й розстрілювали як партизана.
...Не знали Ванєєв і Павлик, що їхнє повідомлення із Спасівки в розвідцентр Краснодара буде останнім. Не знали вони і про те, що співробітники таємної поліції вже занесли їх у списки поплічників партизан. Вони йшли своїм черговим маршрутом і не підозрювали, що з кожним кроком наближаються до смертельної небезпеки.
— Дядю Ваню, хочете, сьогодні рагу приготую, — запропонував Павлик, — у нас від партизанської кізки грудинка залишилася: чудове рагу буде, по-справжньому новорічне.
— Червоноармієць Ларишкін! — з удаваною суворістю відповів Ванєєв. — По-перше, я не дядя Ваня, а «дядько Микола», а по-друге, у нас закінчилось пальне, і твоя рацпропозиція варити рагу паяльною лампою неприйнятна.
— Якщо мені не можна називати вас «дядею Ванею», коли ніхто нас не чує, степ навколо, то чому ви назвали мене «червоноармійцем Ларишкіним»?
— Ну й шибеник, спіймав мене на слові. Вважай, нічия. А щодо рагу — я не проти, якщо роздобудемо пальне. Ти справді майстерно його готуєш, мабуть, після війни шеф-кухарем будеш.
— Ні. Буду з вами, військовим. Ось проженемо фашистів, повернусь до Одеси, відсвяткую Перемогу і піду у військово-морське училище. Знаєте, коли ми йшли з Одеси у Крим, то Утьосов співав: «Ты моряк, Мишка, а это значит, что не страшны тебе ни горе, ни беда». Мені здавалося, що це він про мене, про мою Одесу і мою Молдаванку. Ось таким і хочеться стати, щоб ніяка біда не страшна була, щоб ніколи не було війни. Щоб усі ставилися до тебе з повагою, і люди любили одне одного. Розуміли, що людина створена для добра, для мирного і гарного життя...
— Ну й філософія у тебе, — посміхнувся Ванєєв. — З одного боку, ти хочеш бути військовим і не пустити ворога у свою країну, а з іншого — жодної тобі класової боротьби, жодних конфліктів: і буржуй, і робітник, і фашист недобитий — сідайте за один стіл і сьорбайте борщ з однієї миски. Це, брате, утопія, фантазія, скажу я тобі. І не буде на землі щастя без боротьби за свої ідеали. Ось який у нас зараз ідеал, яке найголовніше завдання стоїть перед радянською людиною? — запитав Ванєєв і сам же відповів: — Кожен, так, кожен повинен робити все, що від нього залежить, на що спроможний, щоб якнайшвидше визволити Батьківщину від окупантів. Настане мир, і ми відбудуємо все, що зруйноване війною, та одночасно ми будемо зміцнювати могутність своєї держави, щоб бути завжди готовими дати відсіч будь-якому ворогові, будь-якому агресору.
Далі йшли мовчки. Павлик роздумував над словами Ванєєва. Справді правильно — щастя без боротьби не приходить. І тут вони теж для того, щоб вести неймовірно важку боротьбу з фашистськими хижаками... Ось виженемо їх, а якийсь інший фашист ринеться сюди на танках і літаках, заграбає наші землі, пануватиме тут, будуватиме розкішні палаци. Буде жиріти, багатіти за рахунок тих, кому споконвіку належить ця земля. Відбиратиме останній шматок хліба, он як у мене Франц Гунтер... Ні, має рацію Ванєєв — поки що не вийде загальної любові між людьми. Мабуть, ще дуже довго треба буде оберігати свою країну від різних зайд.
— А що, тепер завжди будуть війни? — уповільнивши ходу, розгублено запитав Павлик.
— Не знаю, синку. Не знаю. Одне очевидно — злу ще довго ходити по землі серед людей, поки будуть багаті і бідні, пани і слуги, усі ті, хто хоче розкошувати за рахунок чужої праці.
Так йшли курними кримськими дорогами двоє — старик і хлопчик, розмірковуючи про улаштування світу після війни. Йшли, щоб десь запаяти ще одну діряву каструлю і почути чергове «дякую» від радянської людини. Йшли, щоб досвідченим оком розвідника вирвати в окупантів наступну військову таємницю і допомогти Червоній Армії якнайшвидше вигнати окупантів з рідної землі.
Ще два десятки метрів, і вони у Старому Криму, тут їх знають люди, тут вони декілька разів перевірялися окупаційними властями. Хоча завжди, проходячи мимо таємної поліції, Павлик відчував холод на спині — здавалося, що хтось йде слідом і читає його думки. Та даремно він тривожився, сьогодні, здається, все спокійно. Ось зараз вони минуть кущі вічнозеленої туї...
— Хальт! — пролунав голосний окрик за спиною Павлика, як тільки він ступив на тротуар. Троє автоматників у великих рогатих касках поверх верблюжих капюшонів оточили майстрів, риються в їхніх торбах, прискіпливо розглядають документи. Один з них навіщось понюхав у каструльці козячу грудинку і відразу ж переклав її у свій котелок.
— Коммен комендатур! — наказав фельдфебель. Це був той самий, що колись випив молоко з глечика Павлика.
— Пане офіцере, — мовив хлопчик. — Ви ж перевіряли нас в Ізюмівці, пили моє молоко, пам’ятаєте?
— Я, я, — байдуже кивнув фельдфебель і штовхнув Павлика цівкою автомата. — Коммен комендатур!
...Їх допитували по черзі: спочатку дорослого й сильного, потім малого й слабкого. А вже потім — очні ставки. Обер-лейтенант Кляммт, показуючи на Павлика, кричав в обличчя Ванєєва:
— Він усе розповів про тебе, дядьку Миколо. Ти є партизанський розвідник. Ну, зізнавайся, зізнавайся!
Але він не був партизанським розвідником, не був дядьком Миколою, і це означало, що хлопчик стійко переносив катування і нічого не сказав катам.
— Ви брешете, — скипів Павлик, – я вам нічого не сказав.
— Мовчати, щеня! — слідчий Густав Більд ударив Павлика спеціальним гумовим прутом, і хлопчик упав на підлогу. Кляммт уважно вдивлявся в обличчя Ванєєва, у нього був свій розрахунок: можливо, страждання хлопчика розв’яжуть язик цьому здорованю. Та Ванєєв мовчав і тільки напружувався та зціплював зуби, прикушуючи щоку до крові. Потім страшний удар звалив його на підлогу і він упав поруч з Павликом...
Після двотижневих катувань Кляммт дав розвідникам перепочинок і вирішив ще раз перевірити все, що пов’язано з хімскладом.
— Густаве, — звернувся він до старшого слідчого ГФП Більда, — коли затримали підозрюваних, у них вилучили м’ясо?
— Так точно, герр обер-лейтенант.
— Якої тварини?
— Фельдфебель говорив, чи то баранина, чи то козлятина.
— Козлятина?! Телепні! Впевнений, це той самий зниклий пастушок. Негайно розшукати Франца Гюнтера!
— Неможливо, пане обер-лейтенанте. Гунтер загинув під Керчю під час чергової атаки росіян.
— Та-ак. Ниточка обірвалась, — Кляммт важко опустився у крісло. — Що ж відповів цей Володя на запитання про м’ясо? — пробіг очима протокол Кляммт. — Ага, ось: «одержав за ремонт каструлі». Чи справді вони не зв’язані з партизанами, чи так чітко опрацювали свою «легенду», що не вирвати жодного кільця з кованого ланцюга лжепоказань. А вирвати треба. Треба вирвати зізнання, дідько їх візьми! — закричав Кляммт на слідчого Лампа, який увійшов до кімнати. — Візьміться як слід за хлопчиська, він повинен розкритися!..
З показань військового злочинця Лампа, якого судили в Криму: «Били спочатку руками по обличчю, потім гумовим кабелем по спині і взагалі куди попало. Коли падав на підлогу — продовжували бити чобітьми. Допитували і катували кілька днів. Але вони не назвали свого прізвища, не вказали зв’язки і не повідомили про виконання завдання. Після катувань їх відвезли у в’язницю...».
Їх відвезли у в’язницю, в камеру приречених і кинули на холодну цементну підлогу майже нерухомих.

Ванєєв, пересилюючи біль у зламаній руці, підповз до Павлика. Хлопчик розплющив очі.
— Дякую, синку, — зраненими, зчорнілими від запеченої крові губами прошепотів Іван Петрович. — Від усієї нашої великої Батьківщини дякую тобі за витримку! Сто смертей я готовий був прийняти, тільки б не бачити, як кати знущались з тебе.
— Я ж солдат, дядю Ваню, — так само тихо, ледь ворушачи губами, відповів Павлик. — Прикро, не встиг приготувати новорічне рагу. І ще дуже хотілося б подивитися, як наші ялинку прикрасять. Найбільше любив свято Нового року...
І, відвернувшись від Ванєєва, витягнувши з кишені цвях, Павлик почав щось черкати на стіні камери. Коли зійшов місяць і його світло упало на стіну, Ванєєв прочитав: «Завтра нас розстріляють. Прощайте, товариші! Я нічого їм не сказав. Мамо, не сумуй. Я анітрохи не боюсь. Володя».
...29 грудня 1943 року старший слідчий ГФП-312 Густав Більд списав цей напис у протокол і проти імен розвідників — «дядько Микола, Володя» — чітко вивів: «Розстріляні».
* * *
За виявлені героїзм і мужність під час виконання особливого завдання юний армійський розвідник Павлик Ларишкін був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. Зараз орден зберігається у краєзнавчому музеї міста Одеси. У 21-й середній школі Одеси, якій присвоєно ім’я Павлика Ларишкіна, створений музей юного розвідника, де зібрані усі реліквії, пов’язані з життям Павлика і його бойових друзів. Прилегла до школи вулиця також названа іменем юного армійського розвідника.
У день 25-річчя Перемоги радянського народу над німецьким фашизмом у порт Мурманськ прибув корабель, на борту якого виблискував міддю напис: «Павлик Ларишкін». 8 лютого, у Міжнародний день юного героя-антифашиста, на яких би широтах не плавали моряки-ларишкінці, вони прикрашають свій корабель різнокольоровими прапорцями і проводять особливе свято — день пам’яті Павлика Ларишкіна. А потім, за давньою морською традицією поминання героя, опускають на воду символічну гірлянду слави на честь юного солдата Перемоги, іменем якого названий корабель.

Володимир МАМАЄВ
Присвячується Павлику Ларишкіну

 А МОЖЕ, Й НЕ БУЛО ВІЙНИ?

А може, й не було війни?
А як була — не всім згадати...
Мені ще й досі сняться сни,
Війною вбиті юнь-солдати.
Розвідники... Нема давно.
А я живу, мов поруч з ними,
Бо на війну ходжу в кіно,
Щоб пострічати їх живими.
Ходжу, щоб знов переболіть
Нестерпним болем, хоч у вірші,
Аби душею не зміліть,
Не розгубити найсвятіше.
Щоб не забути імена
Й себе — хлопча зелене.
Нехай же знову старшина
Суворо гримає на мене.
А може, й не було війни?
А як була — не всім згадати...
Мені ще й досі сняться сни,
Війною вбиті юнь-солдати.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема ""Білі плями" історії"