Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Кажуть, сучасні люди байдужі до всього. Не думаю. Просто більшість втомлена нескінченними скандалами на владному олімпі й тихо виживає, спрямовуючи сили на виховання дітей — майбутнього країни. Але якою виявиться Україна через 5-10 років? Буде й надалі животіти, немов тоненька ковдра, скраяна з різнокольорових клаптиків-областей, котрі ось-ось розповзуться на окремі частини, чи постане гарним блакитно-золотавим полотнищем, зітканим на міцній патріотичній основі? Про це можна лише гадати. Але значно конструктивніше мовчки працювати на позитивний результат — творчо, наполегливо, день за днем, не сподіваючись на винагороду.
Сергій Лащенко зі Львова за фахом — лісівник, і мав би вирощувати нові ліси на місцях вирубок. Проте важкий шлях становлення незалежної України підштовхнув його до думки, що спочатку треба виростити єдиний український народ, який після століть свавілля жорстоких загарбників виглядає таким же сплюндрованим, як лісові вирубки у рідних Карпатах. Заступ лісівника був замінений на перо журналіста, і розпочався нелегкий труд у когорті інших подвижників з благородною метою об’єднання нації.

Чи залишились українці на Півдні та Сході? Чи їх усіх винищила «червона мітла» радянської доби? Про те, як шукав однодумців, Сергій Лащенко розповів у своїй цікавій книзі «Наш Південний Схід» (Львів, 2012). Погортаємо її сторінки.
Першим українцем у Криму виявив себе поет Орест Корсовецький, вчитель, вінничанин за походженням, якого доля закинула на південний півострів. Корсовецький співчував депортованим кримським татарам так само, як і українцям, виселеним до Сибіру. Із листування з Орестом Корсовецьким стало зрозуміло: українці на півдні є, треба лише їх знайти й активізувати. Найліпший спосіб об’єднатися — через пресу. Тому вихід у 1992 році україномовної газети «Кримська світлиця» став знаковою подією для патріотів Криму. Але було дуже важко сіяти українське слово в умовах постійного тиску з боку російського флоту, розташованого в Севастополі.
Проте «Кримська світлиця» швидко набуває популярності, й Сергій Лащенко згодом стає її власним кореспондентом у Львові та продовжує пошуки. Активне українське життя західної столиці дарує багато творчих знахідок. Галина Коваль з Одеси приїхала до Львова на Різдво і виявилася дуже патріотичною студенткою, яка не боїться сперечатись із деякими викладачами Одеського університету стосовно їхніх шовіністичних поглядів на історію України. Згодом Галина стала однією із засновниць «Молодої Просвіти» у місті. Були й інші цікаві відкриття. Скажімо, одеський історик, професор Вадим Хмарський на запитання: «Чи не краще сконцентрувати українізаційні зусилля на теренах Центральної України замість сіяти в «кам’яній пустелі» Сходу та Півдня?» – відповів негативно. Він вважає, що повинен здійснюватись принцип соборності України. Оскільки сам народився в Донецьку, став істориком в Одесі, то усвідомлює, що «наявність патріотизму на Сході не треба ані заперечувати, ані применшувати. Треба впроваджувати українську мову поступово на ґрунті загальнолюдських цінностей. До того можуть додатись взаємні візити східняків та західняків».
До українства можна йти багатьма шляхами. Так колишній мер Одеси пан Гурвіц просто забезпечив у місті значну перевагу україномовних шкіл, тому юні одесити державну мову знають. Аліна Пляченко – голова одеської Ліги українських жінок у 90-х роках випустила в ефір понад 70 радіопередач на теми українства і каже, що сама прийшла до України, пізнавши її пекельну історію. Історик Олександр Музиченко, вінничанин за походженням, та бібліотекарка Наталя Білинська, молдованка за національністю, однаково щиро люблять українську мову і активно впроваджують її в культурне життя Одеси.
Безумовно, Сергій Лащенко не міг оминути Донецька. Його екскурсоводом була відома українська діячка Марія Олійник, яка багато років є заступником обласного відділу ВУТ «Просвіта». Враження львівського кореспондента складались за принципом: «холод-спека» — залежно від того, де саме в Донецьку побував. Вразив нахабний тон комуніста Ільїна, який заперечував Голодомор на сесії обласної ради. Вразила прихильність деяких донеччан до творів очорнителя усього вкраїнського Олеся Бузини. Але є й позитив: багато років героїчно бореться за українську мову обласна газета «Донеччина» на чолі з редактором Ігорем Зоцем. Та ж Марія Олійник разом із батьками та школярами захищають у суді україномовні школи міста, їм допомагають патріотичні вчителі, і як підсумок — 60% абітурієнтів при вступі на факультет журналістики вже пишуть твори українською мовою! Подружжя науковців Вадим і Тетяна Олефіренки не лише викладають українську в Донецьку, але випускають і надсилають власні книги до Кубані, Росії, Казахстану, Середньої Азії, де існує багато українських поселень. І небайдужий українець з Хабаровська Олександр Лозиков у відповідь на їхні зусилля почав друкувати журнал «Далекосхідна хвиля»!
Однак існують донеччани зовсім іншого ґатунку. Доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури Донецького національного університету Олександр Корабльов має унікальний хист. Пише анекдоти. Про українців. Надсилає їх до відомого в Росії журналу «Дружба народов», де їх радо друкують. Філолог навіть робить гучний висновок: «Типичные украинцы живут известно где – в анекдотах!». І яким же виявляється українець у пана Корабльова? Ви вже здогадались? Хитрим, тупим, жадібним і обов’язково з кулеметом — якщо не під пахвою, то перед хатою. Так важко сприймають деякі радянські науковці перехід України із стану підлеглої колонії у вільну державу. Не можуть їхні пресовані сталінським чоботом мізки змиритись із вивільненням українського народу з імперського рабства. Прагнуть знов до ярма. А патріотів, які, пройшовши через Сибір, табори ГУЛАГу, вибороли свободу Україні, зневажають та висміюють.
На анекдоти донеччанина дошкульно і влучно відповів доктор фізико-математичних наук Роман Пляцко зі Львова. А Сергій Лащенко щиро обурюється: «Професора вивчила Україна, вона ж йому платить зарплату! У нього ж студентів чимало... А ми, наївні, чекаємо, що ДонНУ скоро випустить патріотів України. Хай би спробував Корабльов критикувати російський характер, живучи в Росії. Вмить би позбувся кафедри. А у нас можна. Ми ж – найдемократичніші!». І підсумовує: «На українофобів демократія поширюватись не повинна. Навіть якщо йдеться про Донбас».
Отакий він — розмаїтий та небайдужий до українства Донбас — мала Батьківщина славетних українців В. Сосюри, В. Стуса, І. Дзюби, О. Тихого, М. Руденка. Тому автор збірки робить цілком влучний висновок: «Донбас знищує українських патріотів, але він їх і продукує».
Нарешті пан Лащенко звертається до свого улюбленого Криму. Євген Стахів – керівник підпілля ОУН на Сході та Півдні України за часів війни. Ветеран свідчить, що тоді кримчани, навіть українці, були зовсім не готові сприймати ідею самостійності України, адже Крим входив до Російської Федерації і ментальність людей була російською. Але старого підпільника обурює інше: «Чому тепер, коли півострів належить Україні, кримська влада нічого не робить для підтримки патріотичного українства? Багато місцевих українців не лише проросійські, але й підтримують комуністів. Невже справжніми патріотами України є лише кримські татари?». Отакі претензії має пан Стахів до української влади. Та хіба ця влада є українською?..
До Володимира Чермошенцева з Бахчисарая у Сергія Лащенка особливий сентимент. Ще б пак: росіянин, а захищав Україну в лавах УПА, і після проголошення незалежності активно виступав за надання воякам УПА державного статусу. Як можна проминути таку людину? Про Чермошенцева вже написав книгу «І бурею битва гриміла» народний депутат Микола Поровський, але чи можна вимірювати героїчне життя однією книгою? Ні, кількість народжених у 20-30-х роках ХХ століття катастрофічно меншає, їхні свідчення про реальні події радянської доби – нині на вагу золота. Дозволю собі дещо процитувати з інтерв’ю Сергія Лащенка з Володимиром Чермошенцевим, бо ті спогади такі значущі, що зовсім не потребують коментарів:
«Народився Володя у Саратовській області, в Поволжі. Пам’ятає, як під час голоду в 1933 році «більшовики відбирали сухарі, виливали їжу з казанка. Батько намагався тому противиться, так його вбили й хату спалили. Не було куди діватись, то я з другом пішки вирушив до України. До людей не підходили – боялись, їсти доводилось мишей, ящірок. Але в Україні голод виявився значно жахливішим! Скрізь валялись об’їдені трупи... Якось зайшли в хату, а там лежала мертва жінка з відрізаною груддю і ножем у руці. По ній повзало худюще дитя, ще живе. Певно, мати хотіла нагодувати дитину своєю груддю, але стекла кров’ю й вмерла...». Волосся дибки стає від жаху, коли читаєш таке, а деякі відгодовані комуністи-депутати стверджують, що штучного голоду в Україні не було...
Та все ж хлопчина дійшов до теплого Криму, навіть мати з сестрами згодом приїхали до нього. Але почалась війна, підлітка Володю схопили фашисти й направили працювати до Німеччини. Втікав не один раз, ловили, били, а він знову втікав. Згодився досвід виживання, отриманий у дитинстві під час пішого переходу з Поволжя на Україну. Врешті вдалося на товарняках благополучно проїхати Польщу та дістатися Волині. Вже там випадково потрапив до УПА. Як не дивно, повстанці росіянину повірили, а один з керівників – Георгій Чуйковський на псевдо «Юрко», навіть взяв сміливця в ординарці й замінив таким чином сироті батька. Чи міг Чермошенцев потрапити до червоних партизан, де переважали етнічні росіяни? Як зараз кажуть — без проблем. «Я дуже легко міг би опинитися серед партизан Медведєва. Два кроки до них було! — згадує пан Володимир. — Але я бачив, що тільки УПА воювала за свій народ, а інші були окупантами цієї землі. І німці, і поляки були зайдами. Ми і «медведівців» не чіпали, поки вони не почали грабувати населення. Зараз вони кажуть, що УПА стріляла їм у спину. А куди ж їм було стріляти – вони ж тікали від нас! До речі, якби перейшов до них, то не певен, що вижив. Дуже недовірливі були. Українці ж довіряли, але всіх нових людей вони перевіряли в бою». Я цілком згодна з Сергієм Лащенком, що про Чермошенцева треба зняти фільм. Цього досі не зроблено, бо українське кіно, на жаль, не належить вітчизняним кінематографістам. Воно давно запродано й цілеспрямовано нищиться заради користі кіноіндустрії Росії. Такі сумні реалії.
І знову про Крим. Чи може маленька сільська школа стати осередком української культури? Так, — відповідає кореспондент зі Львова — особливо, коли в тій школі працюють не лише українські патріоти, але й фахівці високого рівня. Кримське село Грушівка має небагато українців, але директорка школи Галина Мустафаєва (родом вона з Прикарпаття), вчителі Валентина Чернята, Ольга Данилів, активісти Ольга й Геннадій Грицини, бібліотекарка Ольга Аметова вкладають душу в маленьких школярів. Їм вдалось відкрити кілька українських класів у школі, цим вони викликають повагу односельців. Толерантність до української, російської, кримськотатарської мов була б запорукою майбутнього мирного співжиття народів, які проживають на півострові.
У цьому зайвий раз переконався Сергій Лащенко, відвідавши кримськотатарську школу в селі Кольчугине. Катерина Войт викладає там українську, а її донька Богданка вільно володіє кримськотатарською. Кримська татарочка Лілія Джелялова навіть спромоглася отримати почесне 1-е місце на Всеукраїнському мовознавчому конкурсі ім. Петра Яцика. При тому переважною мовою спілкування в Криму є російська. Отже, проблема тримовності в Криму не є надуманою. З нею тісно пов’язана заміна радянської топоніміки на історичну (законопроект Олеся Донія), подальший розвиток національних культур. Як їх вирішити? Автор книги «Наш Південний Схід» впевнений: в усьому має бути поступовість. «Варто розпочати діалог з кримчанами. У нас не повинно бути страху ні перед імперією, ні перед доморощеними радикалами. Там, де існує діалог, радикалам немає чого робити».
Ось таку добру й лагідну книгу отримала велика українська громада від Сергія Лащенка, власного кореспондента «Кримської світлиці». Долю до долі, як перлину до перлини, збирає він у єдине намисто українців проблемних територій, щоби об’єднати в міцну Соборну державу. Відверто кажучи, це влада повинна турбуватись про єдність всіх регіонів країни заради її спокою і процвітання. Але сучасна влада України переймається хіба що проблемою особистого збагачення. Отже, треба дякувати Богу, що знаходяться люди з державницьким мисленням (такі, як галичанин Сергій Лащенко), яких турбують проблеми Одеси і Криму, Донеччини і Луганська. Він наполегливо розшукує скрізь справжніх українців і немов би запрошує: «Гайда до нашого кола! Адже Україна у нас одна — і вона така прекрасна!».

Ірина МОЛЧАНОВА,
член НСЖУ
м. Маріуполь
* * *

Сьогодні у нашого львівського «світличанина» Сергія Івановича Лащенка — день народження! Здоров’я! Натхнення! Сил! Нових книг і яскравих, глибоких публікацій, які допомагають людям з різних куточків Вітчизни краще розуміти одне одного і об’єднувати зусилля у розбудові української України!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 15.02.2013 > Тема "Українці мої..."