Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Читачі «Кримської світлиці» знають Василя Дергача як незрадливого її автора упродовж багатьох років. Тут він не раз виступав зі своїми поезіями, а в семи числах поспіль за вересень-листопад уже минулого року публікувались досить розлогі уривки з його кіносценарію «Вирок історії» (за трилогією «Кара історії»).
Талант В. Дергача багатогранний. За півстоліття його творчий доробок налічує дванадцять поетичних збірок, двотомник віршів і драматичних поем «Святе і грішне», книжку оповідань «З перебитим крилом», п’ятитомний роман-сагу «Тепло і холод», трилогію прозових романів «Кара історії», краєзнавчий нарис «Ватутіне». Що й казати, рясний ужинок до 85-річчя, яке зовсім недавно і зовсім недоречно до ветерана-письменника завітало в гості, заставши його за робочим столом.
Нова книжка В. Дергача «Душею в слові озовусь» (поезії різних літ), що торік побачила світ в одному з видавництв Черкас, громадянська у кращому значенні цього слова, тобто поезія і риторика, декларативність і лірична сповідальність, медитації і громадянський пафос не суперечать одне одному і одне одного не приглушують, вживаючи науковий термін, не вступають майже ніде в стильовий конфлікт. Цю єдність особистого й суспільного відкриваємо вже в першому, сказати б, програмному вірші «Слово діда», де почуття любові до простої людини-трударя виражено в лірично-сповідальній, глибоко інтимній формі:
Мій дід красивим лозунгам
 не вірив,
Бо знав, що не відвернуть
 од біди.
Хоч жив лише на хлібі та воді,
Та вірив тільки
 власній праці щиро.
……………………..
Нема старого,
 я додам за нього.
І це не вірші, — чуєш, —
 серця стогін
В мені клекоче вибухом глухим.
Хто знищував трудяг,
 топтав під ноги,
На жаль, і нині,
 в час життя нового,
Не думає відмолювать гріхи.
Мені (та й, певне, не тільки мені) подобається цей прийом своєрідної «інтимізації» громадянських почуттів, де ліричність впереміж з публіцистичністю творять авторський світ. По суті, уся книжка — це книжка про Україну, книжка зворушлива й щира, пронизлива й щемка в конкретних, реалістичних деталях. От, скажімо, невелика за обсягом поема «Прапор мого тата». Автор оповідає про репресованого в 1938 році рідного батька і невдовзі розстріляного як «ворога народу». Ось чому його душа болить, завжди протестує проти неправди і несправедливості! Пам’ять батька, пам’ять загиблих борців за Україну відлунюється і в інших, не менш пристрасних і патріотичних поемах: «У зашморзі ночі» (про Василя Стуса), «Прапороносець Руху» (пам’яті В’ячеслава Чорновола). Слушно зауважує Володимир Коломієць, передмовець до рецензованої збірки, шевченківський лауреат: «В. Дергач — справді непересічний майстер ліричної і драматичної поеми».
Не тільки для поем, але й для більшості кращих віршів, уміщених у збірці, характерна надзвичайно чітка, як на мене, націленість на певні суспільні події, яка наближає нас, читачів, до якихось значних буттєвих істин, до глибшого розуміння людини і її місця у світі. Приміром, веде поет нехитру начебто оповідь про ярма й хомути в однойменній поезії, взявши епіграфом Шевченкове: «І хилитесь, як і хилились, і знову шкуру дерете…», — і несподівано раптом закінчується вірш підсумком-«вибухом»:
То що ж змінилось
 в нашій хаті
При самостійному гурті?
Ті ж депутати, ті ж палати
Такі ж гладесенькі дебати…
……………………..
Яка ж різниця віз тягти
Чи у ярмі, чи в хомуті?
Уважний читач може навіть викласти чи не всі факти з біографії поета, йдучи за його віршами. Є тут спогади про голодне дитинство на Донеччині, звідки родом («Я син села, його шаную зроду…»); про нелегкий шахтарський труд («Невишита сорочка»); про те, як у квітні далекого 1938 року заарештували батька, коли «хмара кремлівська, мов чорний вінок, всю радість дитячу ураз потьмянила» («Квітень 1938 року»); є до болю щемкі строфи, як «і в сучасні дні знову їдуть наші українці десь шукати долю в чужині» («Гіркий триптих»). Здається, попри значну історичну дистанцію ситуація людського існування майже не змінилась, бо поетів прадід теж колись шукав безталанну долю в Канаді (там же). Справді, нічого нового під сонцем не відбулося, від києворуських та козацьких часів до нашої доби бал правлять жорсткі і жорстокі закони виживання («Надію залишаю», «Недоторканим»).
В. Дергач часто-густо згущує барви, переважно чорні, породжені парадоксами нашого знедуховленого буття. Одначе палітра його лірики, зокрема пейзажної та інтимної, може вигравати різними відтінками і кольорами, як-от у вірші «Частина природи»:
Як люстро, став.
 Лебідки, мов графині.
Вода, як скло,
 за греблею стіка.
А от і юний дощик
 в майці синій
Гайнув наглядачем по огірках.
Шпачків на вітах
 співи ніжнотонні
Відлунює дзвіниця неба нам...
Радіє серце
 цій святій гармонії,
З молитвою прийма
 природний храм...
А втім поет найчастіше урізноманітнює тематично жанр громадянської лірики, звертаючись, як вже було мовлено, до осмислення історії від давніх до наших часів. Такі вірші йому найкраще вдаються. Заглиблюючись в аналогії, як тут не згадати кредо Павла Грабовського, класика: «Я не співець чудовної природи…».
Майже два десятиліття тому В. Дергач писав у вірші «Поранена душа»:
Моя любове,
Щедра земле,
За мрії наші дерзновенні
Благослови своїх синів.
А всіх мерзотників, нікчемів
За справи підлі і мерзенні
Навік, як мати, прокляни!
І далі:
В тривозі я,
Моя любове,
Болить поранена душа…
Чи й варто казати про те, як це важливо для поета — боліти тривогами рідної землі?

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України

Василь ДЕРГАЧ
«БОЛИТЬ ПОРАНЕНА ДУША…»

СЛОВО ДІДА

Мій дід красивим лозунгам
 не вірив,
Бо знав, що не відвернуть од біди.
Хоч жив лише на хлібі та воді,
Та вірив тільки власній праці щиро.
Про зверхників питання
 ставив руба.
Усі вони, — онукам говорив, —
Не тільки затискають трударів,
А й знищують без суду працелюбів.
Нема старого, я додам за нього.
І це не вірші, — чуєш, —
 серця стогін
В мені клекоче вибухом глухим.
Хто знищував трудяг,
 топтав під ноги,
На жаль, і нині, в час життя нового,
Не думає відмолювать гріхи.
Як бачимо, все діється те ж саме
Лише перефарбованої драми —
Грабують іще більше ті ж верхи.

ЩЕМЛИВІ СПОМИНИ

В часи війни холодним і голодним
Палити хліб наказували нам.
Хоча з наказом ми були й незгодні,
Та знищували житечко господнє,
Щоб не дісталось нашим ворогам.
А по війні в садки напало зло:
Сокири стук і нині стогне лунко.
Все знищено. А треба ж десь було
Узяти кошти. Виручай село, —
Й податки з яблунь
 стали порятунком.
Такі воєнні й повоєнні теми.
Від споминів одних — у серці щем.
То страм, то БАМ,
 то відсіч дяді Сему,
І гнулись ми під гнітом
 тих проблем.
А владники знаходили причини,
Звертали все на труднощі гіркі
І закликали підставляти спини,
Та не свої, а все чогось людські.
Страшний був час.
 Знегоди, горе, втрати...
А нас все звали
І кудись вели.
Неначе знаєм вже і винуватих,
А одного вже й називаєм катом
За злочини його на цій землі.
Неначе кривда нас уже й навчила,
І можемо всіх кривдників судить.
Чого ж наш досвід, право і труди
Не спинять антилюдську
 злісну силу,
Що нас веде до нової біди?
Написано для комуністів, які знову
прагнуть повернення України в СРСР

А ЩО ЗАЛИШИМ ДЛЯ ДУШІ?

«Я розумом своїм — за ринок,
Та серцем не люблю багатих».
Б. Чичибабін, «Независимость», 13.03.1993 р.

Колись рабами ми були для влади,
Хоч звала вона нас «Товариші».
А після всесоюзного розладу
Всі на солодкі кинулись принади —
Зробилися рабами баришів.
Приватизуєм землю, небо, гори,
Вже дивимось на груші на вербі.
Якщо спитають:
 «Може, купиш горе?» —
Я відповім: «Достатньо і журби!»
І далі підсвідоме, сумовите
Чекання сумнівається моє:
Коли ще так було у білім світі —
Сама себе держава роздає.
Мені закинуть:
— «Що з тобою, брате?
Учись. Тепер ми вільні торгаші...»
Я бачу. Ладні й горем торгувати,
Аби навар свій для кишені мати.
А що залишим, братці, для душі?

ЯРМА Й ХОМУТИ

...І хилитесь, як і хилились,
Ізнову шкуру дерете...
Т. Шевченко
«І мертвим, і живим…»

Нічого знов не помінялось,
Немає кривді перепон.
Ті в шкуродерстві не спинялись,
Та од очей зірких ховались, —
Ці ж обдирати так допались,
Що й кражу возвели в закон.
Ми проклинаєм диктатуру
Й батіг її, партократуру,
А винні, скажем щиро, — ми.
Бо скільки років ми мовчали,
За кусень хліба плазували,
Ходили, як воли в ярмі.
А чи тепер не будем винні,
Як у відталій Україні,
У мріях прагнемо рости,
А ділом — підставляєм шиї
Уже не в ярма — в хомути?
Хомут м’якіше тисне шкіру
І нашу приспану довіру
Всю облипає, як чума.
А вже коли захомутають,
Лише тоді ми розпізнаєм:

ХОМУТ — НЕ ЛЕГШЕ ВІД ЯРМА

Тож посторонки чи занози,
А все одно тягнути воза
Лиш нам. Як і колись тягли.
Й служити, як колись служили,
Й хилитись, як колись хилились,
Бо жить інакше не могли.
То що ж змінилось в нашій хаті
При самостійному гурті?
Ті ж депутати, ті ж палати,
Такі ж гладенькі їх дебати…
Лиш наша думка кострубата
Для новотворчої мети:
Яка ж різниця віз тягати
Чи у ярмі чи в хомуті?

НАШ ЧАС

Наш час, як майстер
 мудрий і жорстокий,
Народжує нам наші думи й кроки,
І молиться за наш постійний рух,
Й словами, як митець, карбує дух.
Йому, творцеві, наші сили й страсті.
Твори із них
 для нас же наше щастя.
Через знегоди, і запони, й лиха
Веди нас в благодіяння час і втіхи.
Веди крізь вади, злочини й пороки.
Так змучила підлотна мачмала.
Лише не стій бездіяльним
 пророком,
А вітру дай рішучого, і кроку,
І руку дай тверду,
 навіть жорстоку, —
Лише б жорстокість мудрою була.

ЛАСТІВКА ЖОВТНЕВА

Жовтень. Сиро. Золотаве листя,
Як Покрова на земнім чолі.
Трудова, приморена, імлиста,
Бродить осінь по святій землі.
Ластівок давно покликав вирій,
Їх стрічає нині інший світ.
Ой, як важко їм у далі сірій,
Знаю сам, поїздив скільки літ.
Раптом веселіють мої очі:
Пам’яттю квітучої весни,
Сонечка ласкавого шматочком
Ластівка з’явилась на вікні.
Що це? У життя,
 в похмуру прозу –
Світле сонце? Що за дивина!
В хату, як у душу, через грози,
Здивувавши й серце моє й розум,
Крізь туман, дощі й вітрів погрози
Ластівка — красуня весняна.
І до мене в хату як до друга
Пісню занесла тепла й краси –
Й радість засіяла замість туги
В блискітках осінньої роси.
Це ж вона до мене одним махом
Подолала свій далекий шлях...
Хай не всі, а я — побачив птаху
Як не наяву, то хоч в думках.
Мабуть, так стомилося чекання,
Давнє, ніжне, повне таїни,
Що вже не витримує страждання
І несе мені моє бажання —
Ластівку жовтневої весни.

СОБІ ДО СВОГО ДНЯ

Мої літа — то не кришталь
 барвистий,
Не нанизались в сяюче намисто.
З позначених тяжким
 недолі часом,
Не вийшло з них квітучої окраси.
Розсипались вони, як житні зерна.
Одні засохли у колючих тернах,
Другим під дощик впасти довелося
Й зашелестіти визрілим колоссям.
Хоч деякі горьовані зернини
Так і лежать сухими іще й нині,
Та я таки відновлюю утрату
І мрію урожай з усіх зібрати.
Але чи вдасться, я цього не знаю,
Бо знову, бач, на сушу повертає.
А як хотілось, щоби проросли
Й нащадкам всю снагу передали.

ЗІЗНАННЯ

Ще з юних літ я скільки мріяв
Про доброти людської суть
І вірю — на добро надії
У кожному із нас живуть.
Ми всі долать сміливо будем
Чужинський гніт і власний страх.
Я саме так веду в майбутнє
Щоденний свій трудовий шлях…
Зігрітий доброю снагою,
Свої зусилля поєднав,
І душу віршами я гоїв,
І м’язи в праці гартував.
Щоб слугували для людини
Мої і руки, і сонет, —
В борні за рідну Україну
Не може спочивать поет.

ВІЛЬНИЙ ДУХ

Поету Федору Степанову
Бетону гори. Витвори кутасті.
Набридлий звук.
Шаленства лютий рух.
Усі спішать. Невже у цьому щастя,
Щоб під колеса
 кинуть вільний дух?
Он піраміда зубом гострокутним
Вже догриза космічну височінь.
Усе важке, все штучне.
 І в майбутнє
Мойого неба кида сіру тінь.
Скоріше геть від гострих геометрій!
Скоріш у спокій лісу від напруг!
Із Криворіжжя — в небо.
 На Ай-Петрі.
Чи в протилежні, найглухіші
 нетрі, —
Аби лиш вільним почувався дух.
Не втримуюсь. Готовий до утрати.
Комусь хай буде той кубічний світ.
Прийміть мене заблудного,
Карпати,
Із грому й тверді під зелені шати,
Священної природи квіт і плід.
* * *
Осінній лист на трави спать лягає.
Скида красу осиротілий бір.
Скрипить верба в зажуреному гаї,
І вітер дме, як чорний поговір.
Стуляє сонце стомлені повіки
Під клекіт журавлиного ключа.
І плесо, як ведеться споконвіку,
Натомлених нічліжників стріча.
Дивуюсь. Вже в засмученій діброві
Готуються й дерева стріти сни,
А мої вірші, сповнені любові,
З комп’ютера вихлюпують ізнову
Струмками поетичної весни.
* * *
Дивна іскра в мені тліє,
Розгорається весь час –
І завітні брості-мрії
Розквітають лиш про Вас.
І чого так? Сам не знаю.
Знову просяться вірші,
І все більше зігрівають
Теплим вогником душі.
І ні океан, ні суша,
Ані простір, ані час
Не вгамують мою душу,
Доки не почую Вас.
А поки що... Наче свята,
Жду уявою багато,
Жду і радість, і печаль, —
Буду мрією долати
Всесвіту безмежну даль.

* * *

«Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, ...аніж десять тисяч слів чужою мовою»
Перше послання св. Апостола Павла до коринтян, 14-19

Браття й сестри! Добрі мої люди!
Прямо я звертаюся до вас
Не для злого осуду й огуди, —
Лиш на мене не держіть образ.
Всі ви рідні, щирі українці,
Й вірники всі божі, — а чому
Молитеся мовою чужинців,
Нею й сповідаєтесь Йому?
Пригадайте заповідь Ісуса
Зберігать сім’ї родинний лад.
Рідна мова нас єднати мусить,
А чужа в сім’ї — то це ж розлад.

ЧАСТИНА ПРИРОДИ

Як люстро, став.
 Лебідки, мов графині.
Вода, як скло, за греблею стіка.
А он і юний дощик в майці синій
Гайнув наглядачем по огірках.
Шпачків на вітах співи ніжнотонні
Відлунює дзвіниця неба нам...
Радіє серце цій святій гармонії,
З молитвою прийма
 природний храм.
І раптом думка ріже спокій лезом:
Краса природи — й горе між людей.
Вона — і ми, гірка їй антитеза,
Там повний лад —
 а тут знегоди, стреси.
Куди ж наш розум нас тепер веде?
Та я дивлюсь на вквітчану калину –
І мене кида відчуття страшне.
Адже всі ми —
 природи теж частина,
Отже, ще прийде
 радість до людини.
Й ця думка заспокоює мене.

СІРНИК

Буває доля — мачуха жорстока.
Спрямує нас не в той, що треба бік,
І молодими блудять наші кроки,
А потім десь згорять останні роки,
Як невпопад запалений сірник.
А хочеться мені, щоб довелося
Угледіти такий пахкий сірник,
Який би спалахнув, неначе сонце,
Й спалив гріхи у керівнім хаосі,
Щоб почистішав владний материк.
Захоплений, у запальній напрузі
Аж горю. Хапаю телефон,
Кричу щосили
 своїм кращим друзям.
А звідти... тиша. Їх нема в окрузі, —
За гривнею покликав закордон.
Так загораюсь, мабуть, вже вдесяте.
Але, як сірничок той, гасну вмить.
Й зітхаю, власним докором
розп’ятий –
Якщо я сам не здатен запалати,
То як же мені інших запалить?..

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 15.02.2013 > Тема "Душі криниця"