Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

(Закінчення. Поч. у № 6)

Попри окремі біографічні неточності, упорядник цієї збірки Олекси Влизька дає вельми повну і головне — об’єктивну оцінку творчості поета, а також справедливу характеристику політичного тиску сталінізму на культуру і українську літературу зокрема.
У своїй вступній статті він пише: «Від того часу твори Влизька передруковувались поза межами совєтської держави». Розквіт творчості цього поета припадає саме в розпал літературної дискусії, започаткованої Миколою Хвильовим: «Яким шляхом розвиватися українській літературі — за штучно витвореною методою соцреалізму чи вільно, як на Заході. Налякана комуністична партія... взялась сама визначати напрямні лінії українській літературі руками таких «українців», як поляк Косіор («хвильовизм» — це певна сукупність рис, це організований ворог», — писав він), жид Лейба Каганович або ж безобличні малороси Затонські, — не кажучи вже про самого Сталіна, який завжди стояв за всіма партійними резолюціями...»
«Від оцих ідеологічних натисків та політичних залякувань українська поезія потрапила в стан творчої кризи».
Не є незаперечним те, що Гординський наполягає на песимізмі й занепадництві музи В. Сосюри і Г. Косяченка, вульгарництві поезії В. Поліщука, відході у суміжне мистецтво — літературну критику М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари. І робить висновок: «На цьому тлі голос Влизька прозвучав живо і свіжо та відразу викликав широкий відгук».
Далі в статті говориться: «Поезію Влизька позначила власна яскрава метафора, гострота епітету, емоційне напруження слова і зовсім нетрафаретна лексика — все те, чого так бракувало тодішній поезії...»
Автор слушно зазначає, що «Олекса Влизько, як і інші поети «Нової Генерації» (М. Семенко, Г. Шкурупій), а також група М. Хвильового і неокласика М. Зерова, виступали проти поверхового просвітянства, ратували за нову ширшу культуру. Як відомо, він часто тут передавав куті меду, іноді зверхньо ставлячись до минулої класики. Одначе добре, що це не стало його твердим і остаточним переконанням».
Добре простежує дослідник еволюцію його поетичного письма — від усталеної, дещо застиглої у канонічних формах, класики через футуристичні захоплення і данину емоційно-стильової деструкції до свого, виваженого, суто влизьківського: «Справді — у порівнянні з класичною поезією — Влизькова приносить багато дечого нового, зрушує її, так сказати б, з п’єдесталу, та веде назад у щоденне життя, — на фабрики, в порти, вулиці міст». С. Гординський говорить про абсурдність будь-якої ідеологізації як в житті взагалі, так і в літературі зокрема: «З якою «геніальністю» і бухгалтерською точністю не обчислили б усе Маркси-Лєніни-Сталіни, все їх «вчення» ставало безпорадне», — і далі, підкреслюючи органічну потребу людського творення без теоретично-прогнозувальних прикрас, апелює до М. Хвильового, котрий стверджував, що люди «були покликані від природи до кипучої діяльності — не тієї, що комсомолить у пустопорожнє».
А що ж до справжньої ідеї (в розумінні людського ідеалу, а не тупоумної самомети) в постаті Олекси Влизька автор зробив чи не найточніше визначення: «Влизько — блискучий поет молодої генерації, ...тієї, що серед штормів своєї епохи не злякався прийняти свій час і крикнути:
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні!»
Чи не правда, аж занадто сміливо звати таким світ, коли довкола звучать бадьористі фанфари споруджуваного привиду — соціалізму, над яким владно нависли крила «сизокрилого орла» з компартійними інструкціями і неприхованою цвіллю — темінню ГУЛАГів? Тому доречно буде акцентувати, що особа Олекси Влизька цікавила Гординського віддавна і він одразу ж відгукнувся на злочинницьке вбивство молодого митця (та й сам був ще досить молодим — 28 років) — буквально через два тижні після сподіяного — віршем, котрий подаємо, як передрук з часопису української діаспори в Англії «Визвольний Шлях» (Лондон, 1993 р., ч. 7).

ВІРШ ПРО ВЛИЗЬКА

Не в очі, а в голову
ззаду відстукали кулі,
В коридорах вже крок
 конвоїрів замовк...
Знаю, солодко вам,
 прокураторе Ульріх,
Затягатись тепер
 моссельпромським димком:
На затятих устах —
 немаскована злоба,
Транспарант самовпевнення —
 ваше чоло,
Та дарма над частиною
 шостою гльоба
Гордовито підводите лоб!
Ви — законів державних
 слуга і захисник,
І черкнути пером не здригнула рука.
Та написане — де? —
 що Історія звисне
Вже незмінна на вістрі
 триграннім штика?
У підвалах в’язниць,
 і катівень, і каторг,
В усевгонській тайзі,
 в чорних покладах руд,
В темних штольнях сердець
 заховавши відплату,
Вже нові царегубці ростуть.
Чи ж не чуєте ще:
 хід напружених кроків,
Чи ж не бачите вже:
 блиск народжених сяйв?
Недаремно поетів
 під муром цегляним епохи
Вже вітають букетами сальв!
Грудень, 1934 р.

Як бачимо, політична спрямованість вірша досить прозора й пророча і, що характерно, особливо як на той час: як контрастує вона з трубадурською писаниною того ж П. Тичини «Партія веде»!
Підступне вбивство пізніше потрясло Андрія Малишка, який 1956 року пише вірша «Олексі Влизькові», де ставить себе на його місце, бо знищувались ідеали, що повинні були давати невичерпну наснагу на творення, а не варварство:
Олексо, друже! Кажуть, що не я,
А ти тоді убитий був невинно,
Чому ж мені здається, що й тепер
Розстріляним ходжу по Україні,
І кулю ту прокляту вік ношу,
І вийняти із серця вже не можу.
У своїй книзі «Націоналізм у літературі на східних українських землях», виданій вдруге в 1947 р. під позначкою «На чужині» (очевидно, автор тоді, перебуваючи в таборах інтернованих у Німеччині, боявся всюдисущої руки НКВД і не називав видавництва), С. Николишин серед інших авторів згадує і Олексу Влизька, зазначаючи, що це «найталановитіший із лібровців, тож був засуджений військовим судом у грудні 1934 року до розстрілу й забитий». Не менш промовистою є і характеристика тут у політичному аспекті особи О. Влизька П. Постишевим, про якого цей говорить, як про «одного із найзапекліших контрреволюціонерів-націоналістів».
Як мовиться, тут все видно й неозброєним оком: під терміном «націоналізм» тоді мали на увазі все «інакомисляче», відмінне від постулатно-радянського, а оцінка поета московським «оком государевим» П. Постишевим тільки підтверджує думку С. Гординського про Олексу Влизька, як про найпершого сміливця серед тогочасної творчої інтелігенції. Отже, як бачимо, репресивна машина тоталітарного режиму була запущена в хід, спочатку ідеологічними нападками, а потім відвертим нищенням квіту української інтелігенції під облудними демагогічними гаслами і активним використанням різномастих фабрикацій у боротьбі з уявними внутрішніми «ворогами народу».
Олекса любив море, присвятив йому кілька балад. Мабуть, саме це спонукало С. Гординського вважати, ніби Олекса Влизько народився в Одесі.
Наші літературознавчі візії про непересічного «метеорного» поета тієї буремної епохи були б далеко не повними, коли б ми обмежилися лише вищесказаним. Бо ж найменша нова йота — з минулого і теперішнього — то нова грань до характеристики Олекси Влизька як поета і людини. З цього боку заслуговує на увагу одна книга — «Будні совєтського журналіста» Анатолія Галана (1901-1987 рр.), видана 1956 року в Буенос-Айресі (Аргентина) у видавництві «Перемога». Це псевдонім А. Калиновського, українського поета і журналіста, котрий у 20-30 роках видав кілька книг в Україні, потім емігрував до Аргентини, а згодом — до США. На сторінках розділу «Початок жаху» цієї книги А. Галан показує нам поета як суспільну особистість, зокрема його ставлення до колективізації, а відтак — до штучного голодомору в Україні 1932-1933 рр.
«В їдальні Будинку літератури стали годувати з дня в день пшоняною кашею. Каша набридла, як гірка редька. Одного разу, коли я сидів над своєю тарілкою й думав: їсти чи покинути, хтось ударив мене по плечу. Озирнувся — Влизько. Непокірний чуб лізе на лоба, зуби блищать, як цукор.
— Чому зажурився? — запитав по-своєму, монотонно.
Сів коло мене, сказав:
— Я був під Афганістаном. 
— Чого?
— Оглядав гірські простори. Гарно там!
— І?..
— Прогнали, бо не мав службового відрядження. Тепер шиють мені шпигунство... Потрібне воно мені!
Ех, Влизько, одчайдушна голова!.. Він обернувся й покликав якусь жінку.
— Знайомтесь, моя дружина.
Он як! 22-річний Олекса вже встиг одружитися. Жіночка, очевидно, екстравагантна, бо, як мені опісля сказали, покинула першого чоловіка й зійшлася з глухим поетом».
Це була Фатіна Красицька, рідна донька відомого українського художника Фотія Красицького, автора портретів Михайла Грушевського й Олекси Влизька — він був внучатим племінником Тараса Шевченка.
Трохи екскурсу. Після загибелі поета Тіна виїхала до Алма-Ати, вийшла заміж. Пізніше, вже в похилому віці повернулася до Києва. Брат поета Олександр зумів налагодити з нею листовний контакт. Ось лист Красицької до нього від 2 жовтня 1982 р.: «Якщо приїдете, звичайно, я все те знаю і що потрібно для Вашої книги про Олексу, розкажу Вам». І тут же застереження: «Спілкуватись, листуючись, я не можу, це для мене дуже тяжко». Воно й ясно: це був період панування брежнєвсько-андроповсько-сусловської епохи.
До речі, як сім’я «ворога народу», родина Влизьків жорстоко переслідувалась. Батька штовхнули під поїзд, і він став калікою, матір запроторили до психушки, самого Олександра Федоровича вішали беріївці, та вчасно зняли добрі люди із зашморгу.
Справді, комуністичний рай в натурі, «где так вольно дышит человек».
Та повернімося до книги А. Галана, поринаючи в час колективізації:
«Під час обіду Влизько гарячково писав мені:
— Були на селах? Бачили, що робиться?.. Кращих господарів знищили, а решту загнали в кошару й їсти не дають. Читали Панчову «Маму, що мусить умерти»? Зануда він, хоч і добрий письменник. Морду б йому набити тією новелою. ...Хай вони йдуть під три чорти з таким соціалізмом! Паскудство.
Списані клаптики Олекса старанно дер, ще й припалював цигаркою в попільничці. Він повернувся до Києва «писати історичну поему, а про сучасність хай пишуть інші...»
Юна, чиста, світла душа! Він теж належав до тих, кого не можна було купити «за панство велике, за лакомство нещасне».
Незабаром у Харкові з’явилися голодні селяни».
Тепер нам ясно, звідки зродилися такі викривально-гнівні слова Олекси Влизька в уже цитованому нами уривку з «Балади про короткозоре Ельдорадо». Очевидно, гарячкуватість поета, його наївна відвертість повною мірою спричинились до арешту. Адже НКВС не дрімало, а стукачів в усі епохи вистачало.
Перечитуючи поезію Олекси Влизька, особливо з його збірки «Серце і вогонь», куди увійшли деякі симптоматичні твори, що не втрапили та й не могли за своєю ідейною спрямованістю потрапити на шпальти радянських видань, ще раз переконуєшся, який це був свіжий і могутній талант. Так, спорадично і в нього були деякі не вельми значущі окремі твори, але, звичайно, не вони творили погоду. Справді, як людина ще дуже молода, і він помилявся, частково в оцінці штучно створеного процесу СВУ чи, приміром, праць Д. Донцова. Але він ішов чесним шляхом і ніколи не був підспівувачем. Тим часом, довірливість його не знала меж, отже, можливо, вона і згубила його. Деякі дані останнього часу дають підстави стверджувати це. Так, у приватному листі до автора цих рядків, сам — жертва недавніх репресій, поет з Харкова Василь Боровий повідомив про останні дні життя С. Влизька: «Про Олексу Влизька не раз розповідав мені Василь Мисик, власне, про тюрму, де вони перебували разом. Влизько радив усе підписувати: так буде нам ліпше. «Як зараз, — казав Мисик, — чую, Влизько бубонить: «Давайте підпишемо». Мисик вважав, що саме відмовою підписуватись під протоколами він уцілів». Ось, напевне, чому цей процес називається то справою 33-х, то 28-ми. Не всіх арештованих тоді розстріляли; котрі вчинили так, як В. Мисик, уціліли.
Та й чи можна вірити катам?
Як би там не було, але подвійна трагедія особистого і творчого життя талановитого поета (хвороба, вбивство — підле і злочинне) не є його поразкою. Його твори і життя — справжній подвиг.
І чи кожному він під силу?

Федір СТЕПАНОВ,
член НСПУ, лауреат премії
ім. О. Гончара
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 15.02.2013 > Тема "Українці мої..."