"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2013 > Тема "Душі криниця"
#9 за 01.03.2013
УСЕ ЦЕ — ЯК ПЕРША ЛЮБОВ
Поез╕я
По-р╕зному зустр╕чають юв╕ле╖. Здеб╕льшого роблять так, як велить звичай у день свого високол╕ття, ╖дуть на батьк╕вську землю — у р╕дне м╕сто, село, селище або хут╕р. Туди, де закопана пуповина, де топтав першу стежину на свят╕й ╕ гр╕шн╕й земл╕, з яко╖ й почина╓ться для кожного з нас Укра╖на. А може, н╕хто й не придумував цей звичай ╕ усе значно прост╕ше. Цього вимага╓ людське «Я», себто ╓ство. То лише р╕чки, моря безсил╕ повернутися до сво╖х виток╕в, до тих боязких джерелець, ручайк╕в. Людина може. В╕кторов╕ Романовичу Калиниченку, з яким разом студ╕ювали ф╕лолог╕ю у Льв╕вському держун╕верситет╕ ╕мен╕ ╤. Франка, не треба ╖хати ген-ген, на край св╕ту. В╕н ╕ нин╕ мешка╓ там, де народився у шахтарськ╕й с╕м’╖, у м╕ст╕ Донецьку. Х╕ба можна, скаж╕ть, забути те, що трапилось тут «уперше» в житт╕? Перший день у школ╕-десятир╕чц╕, перш╕ заняття в тод╕ Стал╕нському г╕рничому техн╕кум╕. В╕дтак уперше спустився в шахту «чорне сонце добувать» (висл╕в з його в╕рша). Згодом — арм╕йська служба, ун╕верситет, учителювання, журнал╕стський ╕ редакторський хл╕б у газетах ╕ видавництв╕. Тут, у п’ятдесятих роках, уперше почав в╕ршувати. Розум╕ю, що перел╕чив далеко не вс╕ от╕ В╕кторов╕ «уперше», але ╕ те, що згадав, симптоматично: це шлях людини чесно╖, натхненно╖, працелюбно╖. Це шлях пошук╕в, в╕дкритт╕в. У таких ц╕леспрямованих усе це — як перша любов. Дорога в л╕тературу в мого побратима була, справд╕, довгою ╕ тернистою, ╕ кроки до не╖, л╕тератури, в╕н зробив, як мовилось, в юн╕ дн╕. В ун╕верситет╕, пригаду╓ться, римував рос╕йською. Може, тому, що вчився на рос╕йському в╕дд╕ленн╕ ф╕лфаку, а може, виною — рос╕йськомовний Донбас. ╤ ось мужн╕й, як на т╕ часи, вчинок: з другого курсу В╕тько (так любовно ми його звали) переходить з мови «старшого брата» на р╕дну, материнську ╕ зв╕дтод╕, як в╕н каже, «перебудував св╕й св╕т». Промовист╕ слова! Не зашкодило б, щоб схожих на В╕ктора, «перебудовник╕в», було якнайб╕льше в Укра╖н╕. Хай ╕ банально звучить: В. Калиниченко — ц╕кавий, самобутн╕й поет. З╕ сво╖ми темами, ╕нтонац╕ями, стил╕стикою творення художн╕х образ╕в. Читаю-перечитую його поез╕╖, з поки що ╓дино╖ зб╕рки «Повернення», ╕ напрошуються слова Миколи Ушакова: «Чем продолжительней молчанье, тем удивительнее речь». Так ╕ в╕н: давненько мовчав ╕ раптом «вибухнув» небуденними в╕ршами-спов╕дями. Х╕ба ж не символ╕чна назва книжки: поет поверта╓ться до себе ╕ до нас, читач╕в? Доб╕рку нових в╕рш╕в В╕ктора Калиниченка я передаю на суд шанувальник╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕», його улюблено╖ з перших дн╕в виходу газети. Гадаю, в╕рш╕ цього заслуговують. 28 лютого В╕ктору Романовичу Калиниченку виповнилося 75! Многая л╕та, любий друже! Хай здоровиться ╕ пишеться!
Василь ЛАТАНСЬКИЙ, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни
ОРАНТА ОБЕР╤ГА╢ НАС
Я не в╕рю у те, що планета Земля У безмежному Космос╕ ╓ сиротою. Нас «пос╕яли» тут подивитись здаля, Що народиться дал╕ ╕з сум╕ш╕ то╖.
╢вропейська, аз╕йська ╕ ще якась кров Нам╕шала «коктейл╕» не зовс╕м чудов╕, А в╕д того питва так ╕ хочеться знов На похм╕лля н╕кчемам незвично╖ кров╕.
╤ вона все тече по кипляч╕й Земл╕ — В╕д печерних гарчань до «джентльменсько╖ чест╕»... Може, прах там ╕ душ╕ в косм╕чн╕й ╕мл╕ Вс╕х народ╕в уже пор╕днились, нарешт╕?..
Не одне покол╕ння шука╓ ╕дей Для об’╓днання людства без во╓н ╕ кров╕, Та у кожного в св╕т╕ з найкращих людей, Мов у с╕м’ях, народжуються «безголов╕».
Бо ж ╕ чубляться вс╕, аби щось «по╕м╓ть» У найближчих сус╕д╕в: чи землю, чи сало. Мабуть, вчились погано, забувши про смерть, Що р╕вня╓ багатих ╕ тих, кому мало...
А земляни повинн╕ давно зрозум╕ть, Наплювавши на тих, неземних «лаборант╕в», Ц╕нувать нам даровану Космосом мить Житт╓дайно╖ сили Земно╖ Оранти.
СИЧ╤ ЖИВУЧ╤
Колись в дитинств╕, в дн╕ в╕йни, Сич╕ кричали серед ноч╕. Тод╕ вс╕ знали, що вони «Новини» принесли пророч╕: Сус╕д загинув у бою, — Листи-трикутники казали, Селяни, як р╕дню свою Жал╕ли сумом ╕ сльозами. Отих пташок в м╕стах нема, Але ╕ вдень, ╕ серед ноч╕ Все не к╕нча╓ться в╕йна, Стр╕ляючи з екран╕в в оч╕: То влада бореться з д╕тьми В╕йни, неначе ╖х бо╖ться. ╥й, бач, не хочеться, щоб ми Жили по-людськи, як годиться: Того не в╕дда╓ роками, Що нав╕ть визнане судами.
* * * Пам’ят╕ загиблого шахтаря-пенс╕онера Геннад╕я Конопльова
М╕й р╕д — з козацького кол╕на, П╕сля Батурина вц╕л╕в, Його н╕мкеня Катерина Закр╕постила на земл╕.
Та козаков╕ звичне д╕ло — Ростити хл╕б, не в╕шать н╕с, А як людей ╕ хл╕б згно╖ли, Тод╕ у шахту д╕д пол╕з.
М╕й батько, брат, дядьки ╕ тьот╕ — В╕д козак╕в — у вугляр╕... ╥х поважали на робот╕ ╤ я роботою гор╕в.
Бувало в шахт╕... все бувало — Трагед╕╖ траплялись там: Людей давили ╕ обвали, ╤ вибухав страшний метан.
Та ось насунув час поганий — Шкурозахисний чинний страх — По шахтарях п╕шли ногами Не у забо╖ — на-гора...
╤ серце доп╕ка досада — Ну як нам бути, як нам жить? Чи шахтар╕в донецьких влада В╕д згуби зможе захистить?!
КАМ’ЯНКА Д. А. Кононенку
Кам’янка, Кам’янка... незабутн╓ м╕стечко: Тясмин-р╕чка ╕ м╕ст, ╕ цукровий заводик. Душу сповнюють спомином гн╕зда лелеч╕, Аромати земл╕, ╕ сад╕в, ╕ городин.
Машзавод понад берегом тихий, красивий. У цеху там я шабрив верстатн╕ станини. До музично╖ школи приходив щасливий — Награвав на баян╕ ╕ на п╕ан╕но.
До редакц╕╖ з трепетом також заходив, Бо пописував в╕ршики вже потихеньку. Т╕льки й зараз ╕ боляче, г╕рко, ╕ шкода: Доля нас не звела з молодим Кононенком...
Пот╕м в арм╕╖ слухав я майже три роки: «Кроком руш», а з мелод╕й — «Прощання слов’янки». Дал╕ в буднях забулись музичн╕ уроки Молодо╖ учительки-кам’янчанки.
Але Кам’янка в╕чна, народжу╓ знову Н╕жний спомин тих м╕ст ╕ до старост╕ нин╕. Той же Тясмин пливе у глибини Дн╕пров╕ — Живить серце мен╕ ╕ мо╖й Укра╖н╕.
«КРИМСЬК╤Й СВ╤ТЛИЦ╤»
В душ╕ сльоза л╕ку╓ б╕ль, А не п╕дроблен╕ п╕гулки, Году╓ нав╕ть хл╕б-кук╕ль, Хоча смачн╕ш╕ б╕л╕ булки.
Л╕ку╓ серце не брехня Зомбованого депутата, А т╕льки друз╕ ╕ р╕дня, ╤ р╕дна мова — наша мати.
╤ ще над╕я, що наш край, Не зовс╕м в╕льний ╕ щасливий, Хоча в майбутньому нехай Дасть покол╕нням нашим сили.
Тому тримаймось на земл╕, Читаючи сво╖х поет╕в, Бо р╕дна мова, наче хл╕б, ╤ кращ╕ л╕ки — у газет╕.
В ДУС╤ КОЛОМИЙОК
Гуцуленьки, бойки, лемки — ╢дина в нас мова, Укра╖на наша ненька Р╕дна ╕ чудова.
Файна мова — наче мати — Незнищенна в час╕, Бо луна╓ в Закарпатт╕, Нав╕ть ╕ в Донбас╕.
╤ ти гуцул, ╕ я гуцул, Вже ╕ не гуцули, Не могли того проспати, Бо весел╕ були,
╤ чому б не веселиться — Вся кра╖на чула, Як в Криму свою «Св╕тлицю» Захищав Качула.
МО╢ МИНУЛЕ МАЙБУТТЯ
У Петровському район╕ Вже ╓ «жилплощадка», А тод╕ батьки й знайом╕ Ще не мали гадки:
Там в степу концтаб╕р буде, Як в╕йна нагряне, ╤ загине ст╕льки люду (Мабуть, не востанн╓)...
В пово╓нн╕ дн╕ на круч╕ — Пам’ятаю тр╕шки — Де-не-де дроти колюч╕ Й дерев’ян╕ вишки.
Хлопчакам казали нен╕: «Обережно д╕ти, В бу╓раках полонен╕ Во╖ни зарит╕...»
Дн╕ б╕жать, життя мина╓, Сходять покол╕ння. Вже батьк╕в мо╖х нема╓, А я бачу нин╕:
На широкому узвишш╕, На старих могилах, Спорудили кладовище, Бо старе закрили.
Тут ровесник╕в чимало Ув╕рвали втому. ╤ мене би поховали З ними в м╕сц╕ тому.
Поховали б мене, мил╕, Й не ходили часто, Не топтали б на могил╕ Зеленого рясту,
╤ не ставили б у глину З камен╕в споруду... Посад╕ть одну калину — Пам’ятником буде!
В╕ктор КАЛИНИЧЕНКО м. Донецьк
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11486
|