Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 01.03.2013
УСЕ ЦЕ — ЯК ПЕРША ЛЮБОВ

Поез╕я

По-р╕зному зустр╕чають юв╕ле╖. Здеб╕льшого роблять так, як велить звичай у день свого високол╕ття, ╖дуть на батьк╕вську землю — у р╕дне м╕сто, село, селище або хут╕р. Туди, де закопана пуповина, де топтав першу стежину на свят╕й ╕ гр╕шн╕й земл╕, з яко╖ й почина╓ться для кожного з нас Укра╖на. А може, н╕хто й не придумував цей звичай ╕ усе значно прост╕ше. Цього вимага╓ людське «Я», себто ╓ство. То лише р╕чки, моря безсил╕ повернутися до сво╖х виток╕в, до тих боязких джерелець, ручайк╕в. Людина може.
В╕кторов╕ Романовичу Калиниченку, з яким разом студ╕ювали ф╕лолог╕ю у Льв╕вському держун╕верситет╕ ╕мен╕ ╤. Франка, не треба ╖хати ген-ген, на край св╕ту. В╕н ╕ нин╕ мешка╓ там, де народився у шахтарськ╕й с╕м’╖, у м╕ст╕ Донецьку. Х╕ба можна, скаж╕ть, забути те, що трапилось тут «уперше» в житт╕? Перший день у школ╕-десятир╕чц╕, перш╕ заняття в тод╕ Стал╕нському г╕рничому техн╕кум╕. В╕дтак уперше спустився в шахту «чорне сонце добувать» (висл╕в з його в╕рша). Згодом — арм╕йська служба, ун╕верситет, учителювання, журнал╕стський ╕ редакторський хл╕б у газетах ╕ видавництв╕. Тут, у п’ятдесятих роках, уперше почав в╕ршувати. Розум╕ю, що перел╕чив далеко не вс╕ от╕ В╕кторов╕ «уперше», але ╕ те, що згадав, симптоматично: це шлях людини чесно╖, натхненно╖, працелюбно╖. Це шлях пошук╕в, в╕дкритт╕в. У таких ц╕леспрямованих усе це — як перша любов.
Дорога в л╕тературу в мого побратима була, справд╕, довгою ╕ тернистою, ╕ кроки до не╖, л╕тератури, в╕н зробив, як мовилось, в юн╕ дн╕. В ун╕верситет╕, пригаду╓ться, римував рос╕йською. Може, тому, що вчився на рос╕йському в╕дд╕ленн╕ ф╕лфаку, а може, виною — рос╕йськомовний Донбас. ╤ ось мужн╕й, як на т╕ часи, вчинок: з другого курсу В╕тько (так любовно ми його звали) переходить з мови «старшого брата» на р╕дну, материнську ╕ зв╕дтод╕, як в╕н каже, «перебудував св╕й св╕т». Промовист╕ слова! Не зашкодило б, щоб схожих на В╕ктора, «перебудовник╕в», було якнайб╕льше в Укра╖н╕.
Хай ╕ банально звучить: В. Калиниченко — ц╕кавий, самобутн╕й поет. З╕ сво╖ми темами, ╕нтонац╕ями, стил╕стикою творення художн╕х образ╕в. Читаю-перечитую його поез╕╖, з поки що ╓дино╖ зб╕рки «Повернення», ╕ напрошуються слова Миколи Ушакова: «Чем продолжительней молчанье, тем удивительнее речь». Так ╕ в╕н: давненько мовчав ╕ раптом «вибухнув» небуденними в╕ршами-спов╕дями. Х╕ба ж не символ╕чна назва книжки: поет поверта╓ться до себе ╕ до нас, читач╕в?
Доб╕рку нових в╕рш╕в В╕ктора Калиниченка я передаю на суд шанувальник╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕», його улюблено╖ з перших дн╕в виходу газети. Гадаю, в╕рш╕ цього заслуговують.
28 лютого В╕ктору Романовичу Калиниченку виповнилося 75! Многая л╕та, любий друже! Хай здоровиться ╕ пишеться!

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни


ОРАНТА ОБЕР╤ГА╢ НАС

Я не в╕рю у те, що планета Земля
У безмежному Космос╕ ╓ сиротою.
Нас «пос╕яли» тут
 подивитись здаля,
Що народиться дал╕ ╕з сум╕ш╕ то╖.

╢вропейська, аз╕йська
 ╕ ще якась кров
Нам╕шала «коктейл╕»
 не зовс╕м чудов╕,
А в╕д того питва так ╕ хочеться знов
На похм╕лля н╕кчемам
 незвично╖ кров╕.

╤ вона все тече по кипляч╕й Земл╕ —
В╕д печерних гарчань
 до «джентльменсько╖ чест╕»...
Може, прах там ╕ душ╕
 в косм╕чн╕й ╕мл╕
Вс╕х народ╕в уже пор╕днились,
 нарешт╕?..

Не одне покол╕ння шука╓ ╕дей
Для об’╓днання людства
 без во╓н ╕ кров╕,
Та у кожного в св╕т╕
 з найкращих людей,
Мов у с╕м’ях, народжуються
 «безголов╕».

Бо ж ╕ чубляться вс╕,
 аби щось «по╕м╓ть»
У найближчих сус╕д╕в:
 чи землю, чи сало.
Мабуть, вчились погано,
 забувши про смерть,
Що р╕вня╓ багатих
 ╕ тих, кому мало...

А земляни повинн╕
 давно зрозум╕ть,
Наплювавши на тих,
 неземних «лаборант╕в»,
Ц╕нувать нам даровану
 Космосом мить
Житт╓дайно╖ сили Земно╖ Оранти.

СИЧ╤ ЖИВУЧ╤

Колись в дитинств╕, в дн╕ в╕йни,
Сич╕ кричали серед ноч╕.
Тод╕ вс╕ знали, що вони
«Новини» принесли пророч╕:
Сус╕д загинув у бою, —
Листи-трикутники казали,
Селяни, як р╕дню свою
Жал╕ли сумом ╕ сльозами.
Отих пташок в м╕стах нема,
Але ╕ вдень, ╕ серед ноч╕
Все не к╕нча╓ться в╕йна,
Стр╕ляючи з екран╕в в оч╕:
То влада бореться з д╕тьми
В╕йни, неначе ╖х бо╖ться.
╥й, бач, не хочеться, щоб ми
Жили по-людськи, як годиться:
Того не в╕дда╓ роками,
Що нав╕ть визнане судами.

* * *
Пам’ят╕ загиблого
шахтаря-пенс╕онера
Геннад╕я Конопльова

М╕й р╕д — з козацького кол╕на,
П╕сля Батурина вц╕л╕в,
Його н╕мкеня Катерина
Закр╕постила на земл╕.

Та козаков╕ звичне д╕ло —
Ростити хл╕б, не в╕шать н╕с,
А як людей ╕ хл╕б згно╖ли,
Тод╕ у шахту д╕д пол╕з.

М╕й батько, брат, дядьки ╕ тьот╕ —
В╕д козак╕в — у вугляр╕...
╥х поважали на робот╕
╤ я роботою гор╕в.

Бувало в шахт╕... все бувало —
Трагед╕╖ траплялись там:
Людей давили ╕ обвали,
╤ вибухав страшний метан.

Та ось насунув час поганий —
Шкурозахисний чинний страх —
По шахтарях п╕шли ногами
Не у забо╖ — на-гора...

╤ серце доп╕ка досада —
Ну як нам бути, як нам жить?
Чи шахтар╕в донецьких влада
В╕д згуби зможе захистить?!


КАМ’ЯНКА
Д. А. Кононенку

Кам’янка, Кам’янка...
 незабутн╓ м╕стечко:
Тясмин-р╕чка ╕ м╕ст,
 ╕ цукровий заводик.
Душу сповнюють спомином
 гн╕зда лелеч╕,
Аромати земл╕, ╕ сад╕в, ╕ городин.

Машзавод понад берегом
 тихий, красивий.
У цеху там я шабрив
 верстатн╕ станини.
До музично╖ школи
 приходив щасливий —
Награвав на баян╕ ╕ на п╕ан╕но.

До редакц╕╖ з трепетом також
 заходив,
Бо пописував в╕ршики вже
 потихеньку.
Т╕льки й зараз ╕ боляче,
 г╕рко, ╕ шкода:
Доля нас не звела з молодим
 Кононенком...

Пот╕м в арм╕╖ слухав я
 майже три роки:
«Кроком руш», а з мелод╕й —
 «Прощання слов’янки».
Дал╕ в буднях забулись
музичн╕ уроки
Молодо╖ учительки-кам’янчанки.

Але Кам’янка в╕чна,
 народжу╓ знову
Н╕жний спомин тих м╕ст
 ╕ до старост╕ нин╕.
Той же Тясмин пливе
 у глибини Дн╕пров╕ —
Живить серце мен╕
╕ мо╖й Укра╖н╕.


«КРИМСЬК╤Й СВ╤ТЛИЦ╤»

В душ╕ сльоза л╕ку╓ б╕ль,
А не п╕дроблен╕ п╕гулки,
Году╓ нав╕ть хл╕б-кук╕ль,
Хоча смачн╕ш╕ б╕л╕ булки.

Л╕ку╓ серце не брехня
Зомбованого депутата,
А т╕льки друз╕ ╕ р╕дня,
╤ р╕дна мова — наша мати.

╤ ще над╕я, що наш край,
Не зовс╕м в╕льний ╕ щасливий,
Хоча в майбутньому нехай
Дасть покол╕нням нашим сили.

Тому тримаймось на земл╕,
Читаючи сво╖х поет╕в,
Бо р╕дна мова, наче хл╕б,
╤ кращ╕ л╕ки — у газет╕.


В ДУС╤ КОЛОМИЙОК

Гуцуленьки, бойки, лемки —
╢дина в нас мова,
Укра╖на наша ненька
Р╕дна ╕ чудова.

Файна мова — наче мати —
Незнищенна в час╕,
Бо луна╓ в Закарпатт╕,
Нав╕ть ╕ в Донбас╕.

╤ ти гуцул, ╕ я гуцул,
Вже ╕ не гуцули,
Не могли того проспати,
Бо весел╕ були,

╤ чому б не веселиться —
Вся кра╖на чула,
Як в Криму свою «Св╕тлицю»
Захищав Качула.

МО╢ МИНУЛЕ МАЙБУТТЯ

У Петровському район╕
Вже ╓ «жилплощадка»,
А тод╕ батьки й знайом╕
Ще не мали гадки:

Там в степу концтаб╕р буде,
Як в╕йна нагряне,
╤ загине ст╕льки люду
(Мабуть, не востанн╓)...

В пово╓нн╕ дн╕ на круч╕ —
Пам’ятаю тр╕шки —
Де-не-де дроти колюч╕
Й дерев’ян╕ вишки.

Хлопчакам казали нен╕:
«Обережно д╕ти,
В бу╓раках полонен╕
Во╖ни зарит╕...»

Дн╕ б╕жать, життя мина╓,
Сходять покол╕ння.
Вже батьк╕в мо╖х нема╓,
А я бачу нин╕:

На широкому узвишш╕,
На старих могилах,
Спорудили кладовище,
Бо старе закрили.

Тут ровесник╕в чимало
Ув╕рвали втому.
╤ мене би поховали
З ними в м╕сц╕ тому.

Поховали б мене, мил╕,
Й не ходили часто,
Не топтали б на могил╕
Зеленого рясту,

╤ не ставили б у глину
З камен╕в споруду...
Посад╕ть одну калину —
Пам’ятником буде!

В╕ктор КАЛИНИЧЕНКО
м. Донецьк

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11486

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков