Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Переглядаю вірші, надіслані до «Джерельця». Переважно це школярські вправи, проба пера, хоч подекуди й натрапляю на одну-дві строфи, на один-два вдалі рядочки, і душа ясніє від цих малесеньких поетичних зблисків-жаринок: десь ще глибоко в дитячій душі нуртується, зароджується справжня поезія, але ще в процесі формування, пошуків справжнього художнього літературного слова.
Поети народжуються по-різному: одному потрібен певний час, щоб знайти свій голос, а для цього потрібна праця і праця. До іншого талант приходить від Бога, і він, поет-початківець, заявляє ним одразу, написавши кілька віршів. Отож читаю, перечитуюсь, вдивляюся, шукаю… Коли ж зблисне ота малесенька іскорка Божого дару…
І несподівано натикаюся на невеличкий рукопис, в якому близько десятка віршів. Його щойно занесла нам до редакції Тетяна Миколаївна Захарова – заслужений вчитель України, одна з організаторів і натхненників всекримського Лесиного творчого конкурсу учнівської та студентської молоді «Змагаймось за нове життя» (Леся Українка), який проводиться цього року вже вдев’яте. Гортаю його, читаю: «Збірка перших віршів» — зазначено на титульній сторінці, і назва — «Загорнутися б у сонце…». Відчуваєте? «Загорнутися б у сонце…». Не в якусь там ковдру, пальтечко чи плащик, а в… сонце?! Мислення неординарне. Щось у цьому є від справжньої поезії. Авторка рукопису – учениця 11-го класу Миколаївської загальноосвітньої школи Сімферопольського району Серафима Буць. А за літературний псевдонім, певно, взяла — Симона Буць. Керівник цього рукописно-поетичного проекту вчителька української мови та літератури Бут Олена Олександрівна написала коротке вступне слово про автора: «Чарівна й несмілива дівчинка надзвичайно тонко відчуває прекрасне. Її блакитні очі такі ж бездонно чисті, як і її душа, сповнена сподівань, пошуку натхнення. Її перші поетичні кроки ще невпевнені, тремтливі й наївні. Але це вже значуща перемога над собою, це вже крок і заявка про себе, про свою індивідуальність. Тож нехай здійсняться всі мрії і бажання юної авторки, а доля подарує добрих людей на життєвому шляху…».
Побажання гарні, теплі, щирі. І справді, почавши читати рукопис, я був приємно вражений гарними, добре зробленими віршами. Перші кроки в поезію, в літературу робить юна авторка, але ж які красиві й справді поетичні знахідки вже є у її віршах.
Ось як вона зачинає свій перший вірш про своє приморське селище Миколаївку:
Я прийду до тебе, як на прощу,
Посміхнуся очима синіми.
Вислухай мене, друже, я прошу,
І руками своїми підтримай.
 Ось так просто, як до свого доброго друга звертається авторка. І у цьому вірші «Миколаївка», і у вірші «Море», хоч вони трохи й багатослівні, зустрічаю художні образи, як-от: «мереживо зірок», «золото хвиль», «тихий шепіт століть», які свідчать про образне мислення авторки.
А дійшовши до інтимної лірики – вже не міг відірватися від чистих, свіжих, освячених внутрішнім сяйвом душі віршів поетеси.
Ще пригадаю, хай зігріє спогад,
Остання зустріч мариться мені.
Ще світить день,
 ще ми з тобою поряд,
Ще тільки передбачення сумні!
Ще сонця зачерпну
 з твого джерельця,
Ще брів твоїх проміння пригублю…»
Як красиво і поетично – «проміння брів пригубити», тобто доторкнутися вустами…
А оте кілька разів повторюване для підсилення думки «ще» робить вірш глибоко ліричним, схожим хіба що трохи на лінокостенківське: «Ще пахне сіно, ще рояться оси, ще у дуплянках солодко медам…». Але ж, я в цьому чомусь переконаний, що це не епігонство, це суто авторське, суто її, Симони Буць…
А ось яка світло-оптимістична кінцівка з пейзажно-ліричної мініатюри про осінь:
Струминка дня зависла
 понад світом,
Достиглі груші падають в траву.
Надворі літо. Ще квітує літо.
І я іще надією живу.
А далі в рукопису йдуть суціль ліричні вірші, справді поетичні відкриття, які хочеться перечитувати, насолоджуючись радістю першовідкриття молодої поетичної зірочки:
Скажи мені хоч кілька теплих слів,
Твоя душа від того ж не змаліє,
Це нам зима розлукою біліє…
Скажи мені хоч кілька теплих слів.
І оте ліричної героїні трохи докірливе своєму обранцю «твоя ж душа од того не змаліє» — трохи печальне і трохи щемке — хвилює душу, робить вірш природним, непідробним і красивим. І знову тут присутнє оте не раз повторюване «ще», котре змушує затриматись, озирнутись, обдумати крок до порозуміння, який хтось із ліричних героїв має першим зробити одне одному назустріч: «Ще маєм час, хвилиночку розмови…», «Ще поряд ми, уста мої німіють…», і оте трепетно-благальне «Скажи мені хоч кілька теплих слів» роблять вірш Симони Буць надзвичайно привабливим, щирим, непідробним.
Як на мене, цей ліричний вірш, що має назву «Скажи мені…», — справжній діамант в оправі цього невеличкого рукопису, до якого, додавши ще з десяток таких теплих щирих поезій, можна зробити першу збірочку. Початок останньої строфи цього вірша «Мені ти мовчки серце зором грів» мені знову нагадало лінокостенківське «Очима ти сказав мені люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен». Але навіть якщо Симона Буць і свідомо тут перегукується з поезією нашої великої поетеси Ліни Костенко, то, гадаю, взяла вона собі за взірець гарного літературного навчителя!
Не переповідатиму всього того доброго, красивого, поетичного, що є у віршах юної одинадцятикласниці (воно таки є, і його чимало!), а хочу, аби читачі самі для себе зробили відкриття справжнього юного таланту і щиро йому пораділи.
Я ж бажаю Симоні-Серафимі Буць не полишати писати такі джерельно-чисті вірші, вдосконалювати талант, відточувати перо, щоб ще не раз порадувати усіх нас своїми поетичними знахідками.
Успіхів тобі, Серафимо, на широкій і багатолюдній українській літературній ниві. Нехай твій поетичний голос звучить свіжо, многоцвітно, оригінально і красиво!

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Симона БУЦЬ

БАТЬКІВЩИНА
Крим стародавній,
 тихий шепіт століть
Тебе лиш прикрашає й чарує.
І куди не поглянь:
 вереснева блакить
Нас красою своєю дивує…

Не схиляй голови,
 не збивайся з путі,
Хай не будуть страшні перешкоди!
Лише знай: ми тебе
 не залишим в біді.
Не піддайся ти бурі й негоді!

В МИКОЛАЇВЦІ ОСІНЬ…
В Миколаївці знову осінь,
І дощ тихо падає з неба.
А морська загадкова просинь
Відносить думками далеко…

МОРЕ
Одна є назва у радісного смутку.
Одна є назва,
 що пробуджує життя.
Повторюю собі у шумній тиші,
«Таврія» — формула мого буття.
З тобою я лечу
 в висоти незбагненні,
Що кликали мене
 з чарівних дивних снів.
Даруєш мені все:
 і сили, і натхнення,
Щоб розповісти, мало слів.
В твоїм обличчі
 справжнє сонце сяє.
Мереживо зірок,
 в якому інший світ.
За майбуття твоє я Господа благаю.
Щоб захистив тебе
 від всіх можливих бід.
Я знаю точно вже, чого шукаю,
Бо впевнена – знайшла,
 і вдячна долі я.
В піснях, які моя душа співає,
Завжди є образ твій, моя земля!

МИКОЛАЇВКА
Я прийду до тебе, як на прощу,
Посміхнуся очима синіми.
Вислухай мене, друже, я прошу,
І руками своїми підтримай.

Я серце в тобі загубила,
Я в золоті хвиль потонула.
В природі я радість відкрила,
І рідному краю дарую.

Я запрошу тебе на каву,
У кав’ярні біля моря.
Тихо час все іде величаво.
Так народжується моя доля.

Тут храм і старі руїни,
Тут промінь сонця й проливні дощі.
Я в тобі навіки залишилась.
Ти справжнє свято у моїй душі.

Тут віє давниною і, напевно,
Хто в моїм містечку
 просто побував –
Зробив це зовсім недаремно.
Він смак Таврії пізнав.

ОСІНЬ
Ще пригадаю, хай зігріє спогад.
Остання зустріч мариться мені.
Ще світить день,
 ще ми з тобою поряд,
Ще тільки передбачення сумні.
Ще сонця зачерпну
 з твого джерельця,
Ще брів твоїх проміння пригублю.
Прощаємось, і де сльоза береться,
Заходиться несказаним «люблю».

Струминка дня зависла
 понад світом,
Достиглі груші падають в траву.
Надворі літо. Ще квітує літо,
І я іще надією живу.

ПРОЩАННЯ
Ця неминучість втраченого слова
Осіннім смутком сіється в душі.
Ще маєм час.
 Хвилиночку розмови,
Спішимо.
За мить розлука.
Даленіє голос.
Моя рука в твоїй,
Мов пташеня.
Прощаємось…
Це небо розкололось
В світанку дня.
* * *
Скажи мені хоч кілька теплих слів,
Твоя ж душа від того не змаліє,
Це нам зима розлукою біліє,
Скажи мені хоч кілька теплих слів.

Прощання час.
 Він так чогось болить.
Як пояснить, що діється зі мною?
Я на край світу ладна за тобою…
Прощання час. Він так мені болить.

Мені ти мовчки серце зором грів,
Ще поряд ми, уста мої німіють…
Скажи мені хоч кілька теплих слів,
Твоя ж душа від того не змаліє.

ДУМКИ БЕЗ ЦЕНЗУРИ
Думки без цензури –
Не звикнути.
У сховище серця проникнули.
Погралися? Годі, залишимось,
Або зовсім на тіні розкришимось.
Почуття у долонях тримаємо,
Дивлячись в небо, ковтаємо,
Втікаємо, знаємо, граємо,
За спогади інших караємо.
Кохаємо?
Кохаємо!
Кохаємо…

ЗАГОРНУТИСЯ Б У СОНЦЕ…
Погрітися.
І лиш попелом сірим вкритися.
В мільйонах дзеркал –
 тільки промені –
Недовершені лінії згорнені.

Сонце ж усім сяє однаково,
Аби ж лишень небо не плакало.
Я чекатиму, щоб зігрітися,
І з сонцем навіки залишитись.

МРІЇ
Розтоптані мрії під зорями,
Сумують над тим, що не втілені,
Забувають про те, що прицілені.
Лише плачуть холодним голосом,
Але діями так не наділені.
Холодні мрії… затіяли?
Запитали б у вітру
Лиш дикого, свідка німого…
І вільного.
Що? Що? Що ви задумали
Навпіл із волею?
Але я відпускаю,
Бо думки загоєні…
Навпіл із волею?
Але я відпускаю,
Бо думки загоєні…

БІЛЬ
У болю зав’язані руки.
Щоб не заважав.
І губишся. Тіні і звуки.
Хто? Щось сказав?
Прикрилися невміло,
 ніби співчуттям.
Інакше, можливо, хотіли?
Втікаєте навпіл з вороттям.
Забрали, і більше не буде,
Таке не повториться.
Та думки твої, як приблуди,
Усюди в гостях…
Насправді ж нікому не треба.
Давай, підем звідси? Прощай…
І чути услід: «Чекай!»
Обернешся, ніби щирість –
Роздягнена чиясь душа,
І нібито знову віриш
У сенс, що не одна…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2013 > Тема "Душі криниця"