Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Лінія Маннергейма… Скільки про це чула, хотіла довідатися більше, глибше, і якось натрапила на книгу Валентина Чемериса «Генерали імперій». Цей художньо-історичний роман так мене захопив, що я його за кілька годин «проковтнула» — і тепер хочу переказати її зміст та рекомендувати усім читачам.
Петро Дорофійович Дорошенко і Карл Густав Еміль Маннергейм. Що спільного між ними, чому відомий український письменник Василь Чемерис об’єднав розповідь про долі цих двох історичних постатей в одну книжку? Один жив у XVII столітті, а другий — більш ніж на два століття пізніше, один був українцем, другий — фіном. Але якщо придивитись уважніше, то спільного в українського гетьмана та національного героя фінів багато. Вони певний час служили Російській імперії, обидва домоглися високих чинів. Але і у Дорошенка, і у Маннергейма було в серці щось, перед чим неспроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до Батьківщини. Саме заради цього і Дорошенко, і Маннергейм кинули виклик імперії, саме цьому вони присвятили своє життя…
З Росією у 1654 році «возз’єднувалася» вільна козацька республіка Богдана Хмельницького, «возз’єднувалася» з іменем Україна, але невдовзі після відомого скороспішного акту в Переяславі вона прокинулась чомусь вже раптом… Малоросією. Хоча жодних катаклізмів ніби і не було, та Україна либонь чи не крізь землю провалилась, уступивши свої терени якійсь Малоросії. Відповідно позникали й українці, теж добровільно віддавши свою батьківщину якимсь малоросам, що невідь-звідки взялися (пізніше вони стануть ще й «хахлами»), та й сам гетьман український на той час уже йменувався «героем древней Малоросии» (пушкінські слова). Така дивна метаморфоза стала одним із перших результатів (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язано з Переяславською радою) того дивного «возз’єднання», коли Росія самовільно, не питаючи, звісно, на те згоди самої України, перейменувала її в Малоросію, а українців — у малоросів.
У 1662 році було створено приказ «Малая Росія», більш відомий як Малоросійський, що й став центральним органом державного управління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу — без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь-звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.
І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, — як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування його батьківщини в якусь Малоросію, а українців — у малоросів. Але всі його протести анічогісінько не дали. На них у Москві звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І — боролися. (Здається, ще й досі борються).
Першим із гетьманів козацької республіки, створеної Б. Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрішного з сином. Перевезено до Москви і після допитів і тортур обох заслано до Тобольська, де їхні сліди й загубилися. Другим у Сибір було відправлено кошового отамана Івана Сірка. Петро Дорошенко був третім. І це не рахуючи козацьких старшин — полковників, сотників, осавулів, яких юрбами гнали до Сибіру.
Отже, Петро Дорошенко — козак з діда-прадіда. Всі старшинські уряди перейшов від малого до великого, і славу серед товаришів рано здобув кмітливістю і хоробрістю. Знав з перших рук Запоріжжя з Хортицею і Великим Лугом («Січ нам — мати, а Великий Луг — батько»), і річки, і море, і загалом свою Україну по обидва береги Дніпра, вмів тримати в руках шаблю і самопал, норовистого коня в узді, в козацькі поводирі рано вибився завдяки власному розумові та вченості.
А втім, спершу навчався в Києво-Могилянській академії, добре знав всесвітню історію, риторику, літературу, Святе Письмо, польську і латинську мови, володів ораторським мистецтвом, мав непоганий літературний смак і стиль.
Дипломат, дипломатичну школу пройшов у великого Богдана. Був знайомий з керівниками московської політики щодо України, знав ханів і султанів, відповідно знав турків і татар. Мав особисті заслуги перед Військом Запорозьким. Неодноразово вів переговори з послами Польщі, Москви, Туреччини, Криму, очолював дипломатичні місії і передові загони у полі. І в той же час був неперевершеним воїном, керівником козацтва і всієї козацької держави. Міщани, козаки, простий люд дуже любили й поважали гетьмана.
Його дідом був соратник славетного Петра Сагайдачного гетьман Михайло Дорошенко, який доклав і своєї невсипущої праці у створення новосотенного устрою Козацької України, котрого так шанували козаки (це про нього співали і співають в Україні «Ой на горі та женці жнуть, а попід горою, яром-долиною козаки йдуть…» та про те, що «Дорошенко веде своє військо хорошенько»). Батько Дорофій був відомим козацьким полковником, рідні брати Григорій та Андрій теж були полковниками. Одне слово, — династія захисників і творців нової козацької України.
У 22 роки Петро Дорошенко — козак гетьманської сотні, куди відбирали кращих з кращих. Дипломат у 26 років. До останніх днів свого життя залишатиметься патріотом Вітчизни, «упевненим у правоті боротьби українців проти національно-релігійного гноблення, за козацькі вольності». 1655 рік — Петро Дорошенко — наказний полковник, 1657 — з волі гетьмана Хмельницького — прилуцький полковник (на цій посаді перебував шість років). Уже тоді стояв на позиціях щодо необхідності створення української незалежної держави «від Путивля до Самбора».
Влітку 1659 року разом з гетьманом І. Виговським брав дієву участь у знаменитій Конотопській битві, де російські війська зазнали нищівної поразки і великих втрат. У 1665 році Петро Дорошенко стає гетьманом, так починається його хресний шлях на голгофу України — за її волю і незалежність... Вже через два роки Московія завдала Україні, своїй союзниці і майже сестрі, перший відчутний удар у спину. Це була зрада, нічим не замаскована, коли Москва, припинивши гру у рівноправність та братерство, в односторонньому порядку (хоча після Переяславської угоди не мала ні морального, ні юридичного права це робити ) укладає з Польщею в селі Андрусові, що біля Смоленська, угоду про припинення війни 1654-1667 років і підписує з нею перемир’я.
В ході утаємничених переговорів, поза спиною України, було досягнуто компромісу: Польща повертала Московії Смоленськ і Сіверську землю, схвалювала входження до складу Московії Лівобережної України — свого роду анексія, а як дяку за це Московія віддавала Польщі (не маючи на віддавання жодного права) Правобережну Україну; таким чином дві хижачки розітнули живе тіло України навпіл і по Дніпру возвели штучний кордон... Такою ціною підлості і зради Московія купила собі мир. Унаслідок громадянської війни козацька Україна виявилася розчленованою на два гетьманства зі своїми урядами, вона була надзвичайно спустошена воєнними діями, епідеміями та голодуваннями. У середині 60-х років Правобережна Україна втратила не менше 60-70% свого населення.
У такі смутні часи на чолі Правобережної України стає Дорошенко. Що собою тоді являли дві України? Лівобережна — напівофіційно — Гетьманщина, офіційно, — бо перебувала у складі Російської держави, — мала Росія або Малоросія, до якої входила територія сучасних Чернігівщини, Полтавщини, західних районів Сумської, східних Київської і Черкаської областей.
Правобережна Україна за Андрусівським перемир’ям у 1667 році відійшла до Речі Посполитої і в її складі перебувала до 1793 року, тобто 126 років. Охоплювала територію сучасних Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей. Гетьман Правобережної України П. Дорошенко не полишав спроби об’єднати дві України в одну і зробити її незалежною і самостійною державою — на відміну від лівобережного гетьмана Самойловича, який бачив Україну тільки в складі Росії.
Зрештою, проти протекторату якоїсь держави не був і Дорошенко, але протекторату лише тимчасового. Якщо у самих не вистачає сил об’єднати Україну, то, гадав він, це зробити можливо чи то під протекторатом польського, чи московського царя. А вже об’єднана Україна, був він упевнений, зміцнившись, виборе ширшу автономію — чи від короля, чи від царя. А вже маючи її, зручно ведучи політику між Росією, Польщею і Туреччиною, можна досягти й повної незалежності…
У тій частині Дорошенківського плану, що стосувалася Росії, це була наївність. Хто-хто, а Росія те, що хоч раз брала, вже ніколи не відпускала на волю.
За одинадцять років свого гетьманства Дорошенко зазнав усього — успіхів і невдач. Як би тяжко не було, він ніколи не падав духом і завжди знаходив вихід. Але так було тільки до осені 1676 року, коли його становище почало погіршуватись катастрофічно.
Затиснутий зі своєю ідеєю незалежності між Польщею та Московією з одного боку, і між Кримом та Туреччиною з іншого, він метався, як звір у клітці. Поміч татар, яких гетьман закликав на Україну, вже всіх жахала. Вони нишпорили по містах і селах, грабуючи та захоплюючи в неволю людей. Всі кляли гетьмана. Насувався голод. Ситуація погіршувалася, все вказувало на те, що вже кінець Дорошенку та його ідеї незалежності. Він фактично був в облозі, Чигирин був відрізаний від усієї України. Сили, аби дати відсіч, у Дорошенка не було, а марно кров проливати він не хотів. Був стомлений не так фізично, як духовно, не міг повірити, чому ніхто не підтримує ідею незалежності своєї, своєї ж — не чужої! — України.
У Москві з великою помпою відбулася церемонія передачі цареві привезених з України клейнодів переможеного гетьмана Правобережної України, й одночасно святкувалася вікторія над непокірним Дорошенком. Клейноди відіслав Самойлович у Москву, їх везли по вулицях, зігнали людей, всіляко насміхаючись, булаву і бунчук несли головами донизу. Цар Федір Олексійович був задоволений, що «наконец-то!» — почувався переможцем, який щойно виграв одну з найважливіших битв. Самойлович був і залишався вірним холопом його величності. А Дорошенко був вельми достойним противником. «Який жаль, що Дорошенко більше любить свою Україну, як Московію, — сказав цар. — Ні живим, ні мертвим Дорошенко не повинен повернутися!»
І до волі було, як до неба. До цієї довгожданої миті треба було пережити 314 років, не гетьману Дорошенку, нам...
* * *
А як же боровся за незалежність своєї Вітчизни і чого досяг знаменитий фінський «гетьман» — генерал Маннергейм? Про це за книгою В. Чемериса хочу розповісти в наступних публікаціях.

Марина ВОЛОШИНА
смт. Чорноморське, АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема ""Білі плями" історії"