Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите...

Про цю жінку ми вже неодноразово писали на шпальтах нашої газети як про майстриню-вишивальницю, ученицю Героя України Віри Роїк, друкували її вірші, сповнені любові до рідної української землі. На цей раз розповімо про книгу спогадів «Джерельна вода», яка нещодавно побачила світ завдяки видавництву Всеукраїнського інформаційно-культурного центру. Ця людина – це Євдокія Іванівна Шеко, велика шанувальниця нашої газети з самого початку її створення.
«Я – піщинка в історії мого народу. Але коли піску багато і його зцементувати, то він стане міцною основою будь-якої споруди. Так і народ, якщо його об’єднати навколо доленосних цілей, то він – непереможний!!! Історія нашої родини в XIX-XXI століттях, як і крапля води, віддзеркалює історію українського народу», — такими словами розпочинає розповідь про своє життя авторка. Життя – нелегке, бо довелося багато що пережити, побачити на власні очі всі жахіття війни, але водночас дуже цікаве, насичене і радісними моментами, коли героїня опинялася у вирі незвичайних подій, адже свій життєвий шлях присвятила культурі, роботі з молоддю.
Народилася пані Євдокія 14 березня 1930 року у селі Маневичі, що на Волині. З великою любов’ю розповідає вона про рідне Полісся, згадуючи, коли саме і завдяки кому було створене її рідне село, які події відбувалися в рідному краї, починаючи з XVI і до XX століття. Однак на першому плані спогадів все ж таки виступає її велика родина, члени якої брали найактивнішу участь у долі своєї малої батьківщини.
«…Багато разів наш край переходив від одного завойовника до іншого. А люди жили бідно, були безправні, закріпачені. Так, у середині ХІХ століття землями довкола Маневичів і ближніх сіл – Городка, Карасина, Лишнівки – володів поміщик Закашевський. Лютий визискувач не ховав зневаги до простих людей, непосильними поборами доводив їх до кипіння і відчаю. Бідарі відповідали йому не менш лютою ненавистю. Серед них виділявся хистом ватажка-бунтаря Кирило Калько. Це мій прапрадід по маминій лінії. Як одного з натхненників селянських заворушень його заарештували царські карателі і відправили до Луцької в’язниці. Там він і згинув невдовзі від побоїв, лишивши в селі сиротою 16-річну доньку Теклю. Хату їхню спалили. Теклю, мов рідну, взяв до себе 60-річний Кузьма Шишолик, власних дітей вони з дружиною не мали. Незабаром вродлива Текля вийшла заміж за 20-річного Данила Борисюка. Мабуть, він був родом із села Городок, тому що тільки в цьому селі були такі прізвища, і ще відтоді наш рід стали називати городчуками. Згодом у сім’ї Борисюків народився первісток. Нарекли сина Овсієм. Це — мій дід. Працював він усе життя на лісорозробках аж до 1912 року, коли трагічно загинув під час трелювання деревини. Його місце на лісорозробках зайняв середній син Олександр. Старший син Мирон служив на той час у війську, менші 12-річний Сергій та 9-річна Ярина допомагали матері в домашніх справах. У 1900 році через землі нашого села побудували залізницю. Тут же виникло селище і було побудовано станцію, які від назви нашого села отримали найменування Маневичі (нині райцентр). Станція і досі працює і прикрашає селище міського типу. Невдовзі після смерті мого діда почалася Перша світова війна. В 1915 році, коли фронт дістався Маневичів, населення села було евакуйовано до Харківської губернії, села Бондарівка Старобільського повіту. Туди виїхала Варвара Борисюк (моя бабуся) з сином Сергієм і дочкою Яриною (моя мати). Олександра мобілізували до війська. Під час війни на фронті загинув Мирон, а Олександр потрапив у частини червоних бійців. Військові невдачі російських військ на всіх фронтах, загальне незадоволення царизмом створило революційну ситуацію в Росії. У березні 1917 року цар зрікся престолу. В листопаді 1917 року грянула Жовтнева революція, до влади прийшли більшовики…»
«…Моя бабуся Марта (батькова мати) мала 13-ох дітей. Правда, не судилося всім вижити. Після Першої світової війни залишилося лише четверо: дочки Єлизавета і Марина, мій батько Іван та найменший Григорій. Під час війни старша Єлизавета вже була заміжня за Максимом Потоцьким, вони мали сина Івана (її внуки Стефан і Владімір та правнуки Кася, Яцек і Марек живуть в Польщі у Вроцлаві). Чоловік її у війну служив у російській армії. Менша Марина вийшла заміж за Левка Приходька. Та дочкам не довелося довго жити. Першою померла старша, а в 30-х роках померла і менша, залишивши напівсиротами шістьох дітей: синів – Івана, Наума, Лазаря, Клима та дочок – Катю і Лукію. Пізніше за всіх одружився менший Григорій, він узяв собі жінкою найкрасивішу дівчину села Марину. Дядько Григорій загинув у 1941 році на фронті. У нього залишилася дочка Тетяна, котра тепер живе на місці, де колись жили і ми.
 У нашій сім’ї першою народилась у 1926 році сестра Ганна, яка невдовзі померла. А через чотири роки, в 1930-му, на світ з’явилась я – Євдокія. А слідом за мною, в 1932 році, народилась Ніна, яка теж померла маленькою. 13 квітня 1936 року Бог дав мені ще одну сестричку Олену. Цікава вийшла історія з її іменем. Спочатку, приблизно півроку, ми її називали Марійкою. Та коли хрещені батьки її похрестили в церкві, то сказали, що назвали її Оляною. Після того ми стали звати її Оля. Потім з мого легкого слова ми назвали її Уля – Уляна, так і записали. І лише в 1996 році вона відшукала церковні документи, де виявилось, що в неї ім’я Хелена, по-нашому Олена. 29 липня 1946 року – день народження нашого брата Володимира, який нам рідний тільки по матері, оскільки народився від вітчима Миткалика Сильвестра Васильовича. Але брат нам був, мабуть, найріднішим, бо найменший, до того ж хворів у дитинстві і рано залишився без батьків…»
В юні роки Євдокії та її сім’ї довелося пережити всі лиха війни. Про ці події розповідається у розділі «Велика Вітчизняна війна». Батька, Івана Денисовича Смійчика, на той час голову Маневицької сільради, якого було залишено у селі для організації партизанських загонів, фашисти розстріляли ще 1941 року. А саму Дусю, її мати, Ірину Овсіївну, та маленьку сестричку Оленку німці приходили розстрілювати двічі, але, на щастя, родина встигла сховатися. Після того, як спалили їхню хату вони тривалий час переховувалися в лісі у партизанів. І 13-річна Євдокія разом зі своїм двоюрідним братом Володимиром Борисюком намагалася допомогти своїм односельцям-партизанам у боротьбі проти загарбників: вони були зв’язковими – доповідали про те, що робиться у селі.
У розділі «Буремна повоєнна юність» пані Євдокія згадує про те, як одразу після закінчення війни разом з молоддю активно включилася до ремонтування доріг, хат, наведення ладу у рідному та навколишніх селах.
Після закінчення 1959 року Івано-Франківського державного педагогічного університету, Євдокія Іванівна всю свою трудову діяльність присвятила культурі: працювала спочатку в Івано-Франківську, а потім у Криму. Про всі перипетії свого трудового шляху авторка докладно розповідає у розділах: «Галицькі перетинки» та «Кримські перепади».
У книзі також подані вірші, написані про найрідніше, – про край, звідки родом наша героїня, і ті мальовничі місця, яким вона віддала частину свого життя.
Знаково, що книга з такою чистою, прозорою назвою «Джерельна вода» вийшла саме на початку весни та ще й до дня народження пані Євдокії, з чим ми щиро її вітаємо і бажаємо здоров’я, довголіття і нових звершень!

Ірина МИТКАЛИК

АНОНС! 25 березня о 14 годині у бібліотеці 8-го Гарнізонного будинку офіцерів (вул. Пушкіна, 8) відбудеться презентація книги мемуарів Євдокії Шеко «Джерельна вода», яка вийшла друком у видавництві «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр».
 Це літературно-художнє видання спогадів автора про життя своєї родини в ХIХ-ХХI століттях, що, як крапля води, віддзеркалює історію українського народу. Книга складається з п’яти розділів, кожен з яких висвітлює непростий, але такий цікавий і насичений життєвий шлях, і віршів, сповнених любов’ю до ближнього, українського народу, Батьківщини.
Життя протягом вісімдесяти трьох років – і великий, і малий проміжок часу, за який було насіяно багато квітів неймовірної краси. Євдокія Шеко ще й вишивальниця, гідна учениця Героя України, заслуженого майстра народної творчості України Віри Роїк, учасниця багатьох виставок майстрів декоративно-прикладного мистецтва у Києві, Сімферополі, Каневі, Ялті, Краснодарі. У її доробку понад 30 робіт, за які вона неодноразово нагороджувалась дипломами, подяками від Міністерства культури АРК, Сімферопольської міськради, Гарнізонного будинку офіцерів. Вона — енергійна, сповнена любові і краси жінка:
...Світ стає добрішим,
Люди — красивіші.
Хочеться жити
І вічно любити...
Тож запрошуємо всіх бажаючих на зустріч з авторкою!

Валентина МЕЛЬНИК
(Прес-служба ДО «ВІКЦ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Українці мої..."