Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Василь Хомченко (1919-1992) — відомий білоруський письменник, автор багатьох талановитих книжок переважно для юнацтва. Репресований 1937 року, він завжди прагнув правди, істини, і перо його слугувало цій меті. Твори В. Хомченка перекладалися мовами інших народів, друкувалися й українською. З початку 1970-х років минулого століття він очолював редакцію прози видавництва «Мастацкая література» (Мінськ), де неодноразово виходили й книжки українських авторів.
Письменник В. Хомченко був за фахом юристом, закінчив Військово-юридичну академію, служив на відповідних посадах у Збройних Силах, мав доступ до архівів, спілкувався з багатьма людьми, котрі були учасниками й свідками історичних подій «жовтневої» доби.
Пропоноване оповідання присвячене воїнам-афганцям.

Василь ХОМЧЕНКО
МАШТАК
ОПОВІДАННЯ

Маштаком його назвала маленька дівчинка. Маштак означав маленький кінь, конячка. А до того дня він ніякого імені не мав, був просто віслюком. Увесь свій вік він возив на витривалій спині все, що на нього звалювали, і, насамперед, самого господаря і його дітей. Його, як і всіх віслюків, били, штурхали під живіт ногами — це коли він упирався, тому що на віслюків часом нападає така незрозуміла для людей упертість. Йде слухняно, покірно, і раптом — зупиниться і — ні з місця, хоч ти вбий його, стоїть — і все. У таких випадках добрий, терплячий господар дозволяє ослу трохи постояти, начеб йдучи назустріч його примхам. Діти по-своєму змушують йти упертюха-віслюка: дають йому жмут трави або шматочок хліба, і осел тягнеться за принадою, щоб вхопити її зубами, ступає крок уперед. Ну, а коли віслюк зрушив з місця, то вже піде далі.
Так от, настав час і цей самий віслюк Маштак зістарівся. Усе частіше почав стомлюватися в дорозі, падати на землю під тягарем поклажі. Господар, зважаючи на старість, жалів віслюка, не дуже його завантажував, сам більше не сідав верхи на нього. А якось надумав замінити його, старого, на молодого. І потрібну суму грошей зібрав для цієї мети.
— Татку, — спитав маленький син, — а що ти зробиш зі старим віслюком, коли купиш молодого?
— Те, що роблять зі старими віслюками: здеру шкуру.
— Не треба, — з жалем сказав синок. — Адже він стільки літ нас возив.
— Возив, доки був молодий. А тепер навіщо він?
Маштак чув цю розмову батька з сином, але оскільки він був віслюком і людської мови не розумів, все ж відчув, що мовилося про його долю. Він стояв біля хліва, жував залишками зубів траву, яку приніс йому хлопчик, і думав про те, що він вже слабий, старий, що в нього стерті зуби, болять ноги й спина, і йому стало гірко й сумно. Він витягнув шию, задер голову і закричав по-своєму, по-ослячому:
— У-аа! У-аа! У-аа!
Люди, звичайно, не здогадались, про що він кричав, а віслюки у сусідніх дворах зрозуміли — скаржився на свою долю. Авжеж, нічого не вдієш, співчували вони йому: усі ми будемо такими ж старими, терпи.
Було спекотно. Немилосердно смажило сонце, посилаючи на землю своє пекуче проміння, і земля, яка вже забула, коли востаннє її напували дощі, знемагала від спраги, тріскалася, жадала вологи, піддавалася вітру, який видирав з неї пил, гнав і здіймав угору хмаровищем. Маштак, випущений на пашу, скуб пожухлу траву, скуб її посохлу і не наїдався. Хотілося пити. Язик пошерх, а довкіл поблизу — жодної крапелини води. Та й шукати її не підеш — Маштак був на прив’язі.
Віслюки — тварини терплячі, можуть переносити голод, спрагу, можуть довго йти з поклажею, але ж і їм вривається терпець. Не стерпів і Маштак: заревів, просив пити.
Віслячий крик почули люди. Маштак помітив трьох чоловіків і господаря упізнав відразу, двоє ж йому були зовсім незнайомі, їх раніше в кишлаку він не зустрічав. Господар ніс у відерці воду, і Маштак, вчувши її, ринувся назустріч, але не відпустила вірьовка.
— Чого смикаєшся, дурню? Вірьовку порвеш! — пробурчав господар і поставив під морду відерце з водою.
Незнайомець, що був старіший, м’яко поплескав Маштака по спині.
— Зовсім старий, сивий. Своє віджив. Чи порожній хурджум хоч втримає?
— Чому порожній? — образився господар. — Він і тебе втримає.
— Втримає? От і добре. Тоді, значить, куплю, — мовив незнайомець.
На вигляд незнайомці були такі ж, як і господар, селяни. І зодягнуті так само: білі шаровари, білі довгі сорочки, на голові у старшого — чалма. Тільки Маштак нутром своїм відчув, що не селяни вони. Старими, сльозливими очима віслюк розгледів усе ж їхні руки: не грубі, з мозолями, сонцем запечені, якими бувають селянські, а тонкі, з довгими пальцями. Такі не тримали ні ручки сохи, ні мотики, ні серпа. Таким рукам тільки гроші лічити. І коли один з цих людей поплескав Маштака по шиї своєю майже невагомою м’якою рукою, не поплескування не сподобалося віслюку, а сам чоловік. І він загрозливо тупнув заднім копитом й вишкірив зуби.
— Ох ти, — відступив незнайомець, — він ще й вкусити може.
Молодший мовчав, Маштак ще не чув, який у нього голос, і не знав, чи може він взагалі розмовляти. Чоловік той стояв, опустивши руки, похмурий, байдужий до всього.
— Я вже сторгувався на молодого віслюка, — сказав господар. — Тільки грошей у мене трохи не вистачає.
— Ми дамо тобі за нього... Скільки афгані ти просиш?
Господар назвав суму і показав на пальцях. Старший згодився відразу, дістав з кишені гаманець, відрахував кілька хрустких папірців і подав господареві. Господар — ніби роздумував: брати чи не брати, — постояв якусь мить нерухомо, подивився з жалем на Маштака і лише тоді гроші взяв.
Маштак усе зрозумів — його купили ці незнайомі люди, і вони тепер будуть господарями. Помітив він, що господареві його шкода, і сам теж пожалів господаря, рикнув йому на прощання двічі.
Нові господарі вели Маштака спочатку стежиною, потім путівцем. З путівця зійшли на широку і шумну трасу, по якій мчали машини, пихкаючи смердючими газами. Тут новий господар, що був старіший за віком, кудись зник, лишився той, що був молодший, неговіркий. Маштаку не подобались ні господар, ні шумна смердюча дорога. Він раптом спинився, зноровився, показуючи усім своїм виглядом, що йти по такій дорозі він не хоче. Але новий господар не став його чекати, не став і умовляти. Він так боляче штрикнув чимось гострим Маштака під бік, що той аж підстрибнув і слухняно поплентався далі. Зрозумів Маштак, що новий господар — чоловік дуже жорстокий.
Раніше Маштак ніколи не був у місті, знав дорогу лише від свого кишлака в сусідні й назад. Тому місто його наполохало своїм велелюддям, шумом, таким же, як і на шосе, бензиновим смородом. Тут він побачив і віслюків з поклажами на спинах, і коней, запряжених у візки, та найбільше було колясок з вантажем. Полохливість швидко минула, і Маштак не лякався велелюддя і шуму.
Невдовзі господар завів Маштака в тихий завулок, і от вони — у глухому дворику. Накинувши повід віслюкові на шию, він зайшов до будинку. Маштаку сподобалось це тихе місце, він став чекати, що його тут зараз нагодують і напоять. В дорозі він стомився, спотів, тому приліг і навіть задрімав.
Одначе лежати довго йому не довелося. Вийшов господар з хурджумом — це такі зв’язані дві сумки, — штурхонув Маштака ногою під бік, щоб той вставав. Маштак, боячись, що господар знову боляче штрикне, підхопився, став сумирно. Господар поклав йому важкий хурджум на спину, зав’язав вірьовкою під живіт і вивів з двору.
У хурджумі лежало щось важке й незвичайне. Незвичайне тому, що воно, як живе, подавало якийсь голос чи звук. Щоправда, тихий, начеб стрекотіння цикади: цок-цок-цок... Маштаку це не сподобалося, йому стало страшно. А чому страшно, він не міг зрозуміти. Напевне тому, що такого вантажу на собі він за все своє осляче життя не носив. До того ж звуки в сумці він чув не тільки вухами, а й відчував усім тілом. Бр-р-р...
«Цок-цок-цок» — без кінця стрекотіло на боках. Маштак спробував вихнути боком, аби цокання припинилося, але воно продовжувалось. З багаторічного досвіду він знав, що вантажі знімають зі спини в кінці шляху, і тому йшов покірно й навіть інколи прискорював ходу, аби шлях хутчіш скінчився й нарешті зняли б зі спини цей неприємний вантаж, тоді б і скінчилося й неприємне цокання.
На щастя, йти довго не довелося, мандрівці спинилися біля висотного будинку. Коли б Маштак умів читати, то з вивіски дізнався б, що це школа, і в ній в цей час йшли заняття. Господар прив’язав Маштака за стовпець біля самісінької шкільної стіни й, скрадливо озираючись, пішов назад. І по цих скрадливих озираннях Маштак зрозумів, що той більше сюди не збирається повертатись. Але ж чому тоді було не зняти поклажу? Чому не взяти з собою те, що так нестерпно цокає? А цокати воно продовжувало набридливо, неприємно, страшно.
Пролунав дзвінок на перерву і на шкільне подвір’я вибігли діти. Вони помітили віслюка і тоді кілька дівчаток підійшли до Маштака. Одна, певне, найдобріша, сунула йому галету. Маштак з’їв її, подивився з вдячністю і проханням дати ще. Підбігла до нього й зовсім маленька школярка, шмигонула прямісінько під животом Маштака, засміялась. Дівчатка плескали його по шиї, гладили, куйовдили гриву, а маленька пустунка ще й за хвіст смикнула. А потім, погамувавши цікавість, діти відійшли від Маштака, стали гратися.
В цей час ще одна дівчинка йшла по вулиці мимо школи. Вона не вчилася в цій школі, бо була ще зовсім малою. Зупинившися біля віслюка, дівчинка погладила тварину по голові й мовила:
— Здоров був, Маштак! Ти — маленька конячка. Зрозумів?
Віслюк мотнув головою, згодився з цим іменем, прийняв мого. Приймемо й ми його і теж будемо називати віслюка Маштаком, як і називали досі.
Жаль, що тварини не можуть розмовляти, а то Маштак попросив би дівчинку зняти з його спини ношу, аби не чути цього жахливого цокання. Замість слів він зміг лише трусонути поклажею на спині, демонструючи нетерпіння.
І тут дівчинка почула цокання, — вона випадково притулилася вухом до мішків на спині віслюка.
— Цок-цок-цок, — повторила вона. — У твоєму хурджумі що? Годинник?
Маштак сам не знав, що в сумці, знав лише, що йому важко й набридло тримати поклажу на спині й слухати неприємне цокання. І ще усім своїм єством і душею, яка, як стверджують, є і в тварині, відчував, що його все більше й більше охоплює страх, начеб це цокання наближує щось страшне, можливо, й смерть. Цок-цок-цок — це, здавалось, відлічувались секунди його життя, і от-от, можливо, трапиться те, що наближує цокання.
— Мене звати Нурія, — сказала дівчинка. — А ти — Маштак. Так? — Їй сподобалася ця рима, і вона підстрибувала й повторяла: — Маштак — так! Маштак — так!
«Не скачи, — просив Маштак дівчинку очима. — Ти добра, але мені за тебе і за тих дівчаток, що на шкільному подвір’ї, чомусь страшно. Йди звідси мерщій».
Цокання не припинялося, а начеб посилювалось. Відомо, коли дослухаєшся до неприємних звуків, то вони здаються ще чуткішими, просто-таки б’ють по вухах. А Нурія не відчувала цього й не розуміла прохання Маштака і тому не йшла від нього, а, навпаки, забавлялася з ним. І він, аби прогнати від себе дівчинку, взяв та злегка й вкусив її за плече.
— Недобрий Маштак, — образилася вона. — Не буду більше з тобою гратися.
І вона відійшла. А коли відійшла, то помітила радянського лейтенанта, який ішов мимо школи, мимо шкільного подвір’я, повнісінького дітей. Нурія привіталася з лейтенантом і, сама не знаючи чому, сказала, що в Маштака в сумках щось цокає.
— Там так: цок-цок-цок. Певне, великий годинник. Ось такий, — і вона розвела руками.
Лейтенант, нагнувшись до дівчинки, з усмішкою вислухав її щебетання, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить. І раптом в одну мить випростався, озирнувся довкіл, сказав Нурії, щоб мерщій бігла додому, а сам кинувся до віслюка. Припавши вухом до поклажі, почув цокання, що долинало зсередини, спробував розв’язати сумки, але вони були дуже міцно зав’язані. Лейтенант все зрозумів і тої ж миті гукнув дітям, які, забачивши радянського офіцера, почали підходити до нього.
— А ну геть усі звідси! Усі! Там міна! Мі-на! Буде — бух! — I махав, махав руками. — Бух! Бах!
Наполохані діти кинулися до школи. Лейтенант зрозумів, що вибухового заряду, який лежав у сумках, вистачить, щоб школа розлетілася вщент. Він не знав лише, скільки лишилося цокати годинниковому механізмові. Можливо, хвилину, а можливо, й усього кілька секунд. Та й ножа не було, аби розрізати сумки. Тоді лейтенант ухопив Маштака за повід і потягнув його якомога далі від школи вглиб пустельного двору.
Маштак не опирався. Вперше в житті він був незвичайно слухняним: намагався бігти щосили, і лише боявся, аби старі ноги не спіткнулися, аби не підвели.
— Давай, ослику, давай, хутчіше! — підохочував його лейтенант. Ось уже й пустельний двір, за двором ярок і більш нічого. Лейтенант спинився, кинув повід на землю і хотів було тут на пустирі знов розв’язати сумки. Але Маштак не захотів стояти, а підвладний якомусь своєму внутрішньому голосу, побіг далі один.
Пробіг небагато. На спині його в останній раз цокнуло, і тут гримнув вибух з такою силою, що у вікнах школи, які виходили на пустир, вилетіли усі шибки.
Лейтенант, якого вибуховою хвилею відкинуло кроків на десять, лише встиг помітити, як Маштак підлетів високо вгору і вже там розсипався на червоні шматки.
«Ах, молодець, ослик, спасибі, що так біг, старався, мчав», — встиг лише похвалити Маштака лейтенант і знепритомнів.

Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"