Версiя для друку Обговорити в форумi

Право

19 листопада 2012 р. набув чинності прийнятий 13 квітня того ж року, в Страсну п’ятницю, новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі — КПК, Закон). Отже, 26 лютого виповнилося СТО днів, як цей Закон діє та визначає новий порядок у такій важливій для суспільства сфері, як досудове кримінальне провадження та судочинство. На відміну від політиків, для яких сто днів є певним рубежем їхньої потенційної спроможності, безпосередньо для Закону — такий строк не є знаковим. Адже фактично перші два місяці (шістдесят днів) його чинності були досудовим провадженням у кримінальних справах і направленням їх до суду для розгляду. Разом з тим, саме ці сто днів є показовими в частині того, чи є новий КПК, а точніше — нові правила кримінального провадження, більш сучасними, демократичними і, головне, — наскільки ефективно КПК забезпечує розв’язання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК), де найбільш важливими є захист особи, охорона прав і свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, тобто ЛЮДЕЙ.
Перший негативний прояв нового Закону інакше як скандальним не назвати. Дія нового КПК почалася, як сказав би класик, з мертвих душ, а саме: з моргів перестали видавати трупи для захоронення, вимагаючи у родичів відповідного письмового дозволу на це прокурора. Знущання над людьми, у яких особисте горе, бачила по телебаченню та співчувала вся країна. А тому звернемося до змісту норм нового Закону. Дійсно, в ч. 3 ст. 238 КПК «Огляд трупа» визначено, що після огляду труп підлягає обов’язковому направленню (тут і далі виділено мною — Р. С.) для проведення судово-медичної експертизи для встановлення причин смерті. Більше того, у ч. 4 цієї ж статті 238 визначено, що труп підлягає видачі лише з письмового дозволу прокурора і тільки після проведення судово-медичної експертизи (тобто розтину — Р. С.) та встановлення причин смерті. Новий Закон припускає певний, невизначений строк та залежність людей, у яких горе, як від судових медиків, так і від прокурора. Що означає і до чого призводить така залежність і дозвільна система у нашій країні — загальновідомо. Але ж причини смерті бувають різні, як і вік людей, які йдуть з життя. А як бути тим людям, у яких за релігійними канонами та національною традицією поховання має відбутися в день смерті небіжчика? На жаль, жодних уточнень, винятків чи застережень новий КПК не містить. Хоча усім добре відомо: Україна — багатонаціональна і різноконфесійна. Схоже, що тільки той, хто готував і приймав Закон, якраз цього і не знає. Гасити пожежу, тобто роз’яснювати статтю 238 КПК усій країні змушена була Генпрокуратура, прес-служба якої 27 листопада і надала свій коментар. І, як часто у нас це буває, новий Закон «виправили» новою Інструкцією, зміст котрої запозичили з тої, що діяла ще до 19 листопада 2012 р., яку підписали Генеральний прокурор, міністр внутрішніх справ, міністр охорони здоров’я. Правда, дозвіл на видачу у випадках проведення розтину надали тільки керівнику процесуального провадження — прокурору (раніше таке право мав і слідчий — Р. С.) та гарантували, що це буде відбуватися максимально швидко, від однієї до трьох діб. І все ж, не годиться Закон правити наказом чи інструкцією.
Є певні складнощі з початком, а точніше — не початком, досудового розслідування. Стадія порушення кримінальної справи з її перевіркою та можливістю відмови у порушенні справи як така тепер відсутня. Новий Закон (ч. 1 ст. 214 КПК) визначає, що слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі — Реєстр) та розпочати розслідування. І далі: досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру, Положення про який затверджується Генеральною прокуратурою за погодженням з МВС, СБУ, органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства (ч. 2 ст. 214 КПК). Вказане Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затверджене наказом Генерального прокурора № 69 від 17 серпня 2012 р., визначає: загальні положення, реєстраторів і користувачів Реєстру, а також порядок, строки внесення відомостей до Реєстру та надання відомостей. Положення визначає порядок формування та ведення Реєстру, облік кримінальних правопорушень і навіть містить тлумачення і визначення деяких правових дефініцій, наприклад, що вважати «попередженням кримінального правопорушення», що таке «громадські місця» та що належить до «міжрегіональних, транснаціональних, корумпованих зв’язків організованих груп та злочинних організацій, сформованих на етнічній основі» тощо. Крім того, Реєстр регламентує облік кримінальних проваджень, окремі особливості внесення відомостей до Реєстру щодо руху кримінальних проваджень; облік наслідків їх досудового розслідування, результатів відшкодування матеріальних збитків та вилучення предметів злочинної діяльності; облік осіб, які вчинили кримінальне правопорушення та які підозрюються у їх вчиненні; облік кримінальних правопорушень минулих років. Передбачає Реєстр і редагування відомостей, доступ до них і захист, а також звітність, контроль, відповідальність. Реєстр не є таємним або таким, що має обмежений режим доступу. Разом з тим, це внутрішній документ, певною мірою відомчий нормативно-правовий акт процедурного характеру, який містить важливі, на нашу думку, положення, що мають непересічне значення для кримінального провадження — розкриття (чи нерозкриття) злочинів, розслідування (чи нерозслідування) справи, які зачіпають інтереси багатьох учасників і сторін кримінального провадження. Але ж наказ — це не Закон і чи можуть положення Реєстру стати предметом доказування та оскарження? Дуже скоро відповідь на це запитання ми, скоріше за все, почуємо від адвокатів-захисників у кримінальному провадженні, адже тепер тільки вони за новим Законом мають монопольне право захищати підозрюваного та обвинуваченого, що аж ніяк не узгоджується з конституційною нормою (ч. 2 ст. 59) про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
Певну загрозу конституційним правам і свободам людини містить і така новела нового Закону, як негласні слідчі (розшукові) дії (глава 21 КПК), які, по суті, є оперативно-розшуковими, тобто таємними діями, що їх визначено у Кримінальному процесуальному кодексі, але процедуру їх проведення регламентовано відомчими таємними наказами. Проблема є, а тому тема потребує окремого всебічного вивчення та дослідження. Лише зазначимо, навіть формальна відповідальність прокурора та слідчого судді не гарантують законність проведення кожного з тих багатьох негласних слідчих (розшукових) дій, що їх передбачає новий Закон і міжвідомчий наказ. Законність проведення цих дій, фіксація перебігу та результатів, а також збереження і використання отриманої інформації будуть залежати не тільки від фаховості, а й від порядності тисяч оперативників, які будуть їх безпосередньо проводити. А порядність, як відомо, не є правовою категорією. Вона (порядність — Р. С.), як і совість, — або є, або ж її немає. І третього тут не дано.
За новим Законом слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора (ч. 4 ст. 40 КПК), який згідно з новим Законом (ч. 2 ст. 36 КПК) є процесуальним керівником досудового розслідування. Невиконання доручень і вказівок прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність. До речі, в таке ж становище щодо обов’язковості виконання доручень і вказівок прокурора та відповідальності за їх невиконання поставлено й керівника органу досудового розслідування (ч. 3 ст. 39 КПК). Що це означає на практиці добре розуміють фахівці кримінально-процесуального права та відчувають слідчі. А тому спробуємо дати відповідь на запитання: «Ким же тепер є слідчий у тому ж таки досудовому розслідуванні?». Чи може йти мова про процесуальну самостійність, а тим більше — процесуальну незалежність слідчого? Коли я про це запитав знайомого слідчого, то отримав таку відповідь: «А оформлювачу вони (процесуальна самостійність і процесуальна незалежність — Р. С.) — не потрібні». Чи не повертаємося ми в часи, коли прокурор, за висловом сталінського прокурора Вишинського, був «хазяїном справи» і коли «іменем народу» вершилися сумнозвісні «обличительные» процеси?
І ще одна новела нового Закону. Чи не найбільш суперечлива і не зовсім логічна з точки зору доказового права та забезпечення такого важливого принципу, як презумпція невинуватості у кримінальному провадженні. Йдеться про використання показань однієї особи, яка особисто нічого не бачила, не чула, але нібито знає про правопорушення з чужих слів (показання третіх осіб), а її показання ґрунтуються лише на поясненні іншої особи (ст. 97 КПК). Здавалося, що ж тут такого? Як це було й раніше, у таких випадках є обов’язковим допит для підтвердження цих похідних, побічних, непрямих доказів саме тією особою, на яку посилається свідок «по слуху». Але новий Закон (ч. 2 ст. 97 КПК) визначає, що суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів. Все, як кажуть, приїхали. Наведена норма перекреслює всі інші норми цього ж Закону (ст.ст. 85-89 КПК) щодо належності та допустимості/недопустимості доказів у кримінальному провадженні. «Має право визнати» — означає не що інше, як можливість вибіркового застосування норми Закону за своїм розумінням і тлумаченням. Такого вільного поводження з формуванням доказів та їх використанням у кримінальних справах не допускав навіть КПК УРСР/України від 28 грудня 1960 року. Більше того, радянський КПК 1960 р. у ч. 3 ст. 68 прямо визначав: «Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані». Відчуваєте відмінність? Правильно. Це, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці. Але ж існує конституційна норма (ч. 3 ст. 22), де визначено: «При прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав». У цьому ж випадку має місце звуження права людини не бути обвинуваченою у вчиненні кримінального правопорушення.
Сумніви щодо можливої «практики застосування» цієї норми були з самого початку (див. «Кримську світлицю» за 30 листопада 2012 р.: «Закон, який має змінити Україну»). Застосування зазначеної норми (тобто ч. 2 ст. 97 КПК) не змусило себе довго чекати. Вже у січні-лютому 2013 р. у справі 16-річної давнини про вбивство гр. Щ. за обвинуваченням Т. у співучасті в замовленні цього вбивства в суді були допитані саме такі «свідки по слуху» М. і З., які дали обвинувальні показання з посиланням на інших осіб, яких давно немає в живих. Справа не в тому, що це «свідки», як вони самі визнали, з кримінальним минулим і що вони мали б свого часу нести кримінальну відповідальність за недонесення про достовірно відоме підготування або вчинення злочину за ст. 187 Кримінального кодексу України (в ред. 1960 року) чи ст. 396 чинного Кримінального кодексу України (приховування тяжкого злочину). Справа навіть не в особі, стосовно якої зараз можуть бути використані такі обвинувальні «докази». Справа в тому, що саме в такий спосіб, на підставі «показань з чужих слів», «здобутих» у ході негласних слідчих (розшукових) дій, може бути висунуто обвинувачення проти будь-кого. Наприклад, проти вас чи ваших близьких. А «доброзичливець», який погодиться «співпрацювати» і дати такі «свідчення», — знайдеться, особливо коли ціна питання буде сформульована так: «показання в обмін на свободу». Адже новий Закон містить ще й таку новелу — «укладення угоди між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим) про визнання винуватості» (ст.ст. 468-470, 472, 473 КПК), де важливою частиною угоди є обов’язок підозрюваного (обвинуваченого) співпрацювати з викриття правопорушення, вчиненого іншою особою за відповідне пом’якшення покарання чи навіть звільнення його від відбування з випробуванням. І тоді не запитуйте, за ким дзвонить дзвін!
Але ж все це вже було в нашій історії. Можливо, і не було б свого часу «ворогів народу», ГУЛАГу, КАРЛАГу, СЛОНу та АЛЖИРу, якби до того не було добровільних «свідчень-звинувачень», а саме — більше п’яти мільйонів доносів, які й стали приводом і підставою до початку розслідування кримінально-політичних справ. А це ще одна темна, маловідома, недосліджена і неперегорнута сторінка нашої історії, про яку так сьогодні не хочуть згадувати або ж не знають юристи від влади.
За Конституцією України (ст. 63) особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. А новим КПК (п. 3 ч. 2 ст. 88) докази на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, якщо їх подає сам підозрюваний, обвинувачений, можуть бути визнані допустимими. А угода з прокурором про визнання підозрюваним чи обвинуваченим винуватості передбачає відповідне пом’якшення покарання чи навіть звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 469, 470, 472, 473 КПК). До того ж з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину є обставинами, які пом’якшують покарання (ст. 66 Кримінального кодексу України). Тобто самообвинувачення — приймається.
Новий КПК — це результат виконання одного із взятих на себе Україною зобов’язань перед Європейським Союзом щодо гуманізації кримінального судочинства. Зазначимо, одного з найскладніших завдань, добровільно взятих наряду з відмовою від смертної кари. А тому не переконливою була заява народного депутата 24 лютого 2013 р. на Першому каналі TV про те, що новий КПК — «досконалий, передовий, відповідає європейським стандартам», а от «люди наші не здатні це зрозуміти». На жаль, дію деяких наших законів, у силу особливостей вітчизняної лексології, людям скоріше доводиться відчути на собі, а вже потім їх зрозуміти. У будь-якому разі, не можуть вважатися правовими як вибіркове, особливе кримінальне провадження щодо окремих категорій осіб (ст.ст. 480-482 КПК), так і вибіркове правосуддя, вибіркове помилування чи будь-яка інша форма вибіркового звільнення від кримінальної відповідальності.
Звичайно, наведені оціночні судження є суб’єктивними. Разом з тим, для утвердження України як правової держави важлива не тільки Буква Закону, а й Дух Закону. Деякі наші закони за часом прийняття та обкладинкою (Буква) — нібито й нові, а от їхній зміст (Дух) — десь з ХХ чи навіть ХIХ століття. Наприклад, попри дію принципу презумпції невинуватості державне обвинувачення, зокрема його окремі представники, дозволяють собі визначати та заявляти про винуватість особи ще до того, як завершився судовий розгляд і чого апріорі не може бути в правовій державі. Інакше є всі підстави стверджувати про вибіркове правосуддя, залежність і керованість незалежного суду.
Закони, як відомо, мають прийматися та існувати не заради самих законів і не «під певну владу чи під певних людей», а насамперед для забезпечення ПРАВОПОРЯДКУ в суспільстві. Юрисдикція, тобто дія Законів має бути рівною для всіх і захищати Закони мають однаковою мірою усіх ЛЮДЕЙ. Адже, як вважав видатний французький юрист і мислитель Шарль Монтеск’є, «несправедливість щодо однієї особи є загрозою для всіх». Сутність і цінність верховенства права полягає у тому, що кожен має рівне право послуговуватися Законом на свій захист, як і відповідати за вчинений злочин згідно з Законом.

Роман САВОНЮК,
доцент,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист АР Крим
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 12.04.2013 > Тема "З потоку життя"