Версiя для друку Обговорити в форумi

Долі людські...

Володимир КОБЗАР
КОЛИСЬ, У МАЙБУТНЬОМУ
НОВЕЛА
(Продовження. Поч. у № 16)

Однією рукою зриває з її шиї намисто і трикутний шкіряний амулет, оголяє їй шию та груди, намагається цілувати. Еміне на мить визволяє руки і дряпає Замелі обличчя. Він гарчить, крутить головою, але не випускає Еміне. Розсуває їй коліном ноги і задирає спідницю. Еміне скрикує, хвицає ногами.
З гущавини вискакує Тимур. Він у потріпаній німецькій формі без погонів, з трьома фляжками на поясі. Тимур з носака б’є Замелю по ребрах, ривком стягує з Еміне і товче головою об землю, доки той не завмирає. Тимур допомагає Еміне підвестися, збирає намисто та амулет, чіпляє їй на шию. Ковтаючи сльози, Еміне поправляє одежу. Тимур пригортає її і веде на узлісся.
За мить Замеля отямлюється, плазом підбирається до автомата і стріляє навмання їм услід. Удар по голові збиває його з ніг. Він падає і непритомніє. Над Замелею з дрючком у руці стоїть задиханий Рустем.

7
Почувши постріл, старшина і Макаріос схоплюються на ноги, поспіхом збираються. Вони бачать, як Тимур з Еміне виходять з лісу. Тимур тримається рукою за бік. Еміне намагається його підтримувати, але Тимур повільно осідає на землю. Помітивши старшину й Макаріоса, він змушує себе встати.
З лісу вибігає Рустем і допомагає Тимурові. Обидва зникають у лісі. Еміне з розпачем дивиться їм услід. Старшина і Макаріос бігцем наближаються до неї.
— Що сталося? Еміне! – питає Макаріос.
— Він… той солдат… він поганий!
— Ходімо, держися за мене.
Макаріос веде Еміне додому. Навпростець до них поспішає Айше. З лісу, тримаючись рукою за голову, з якої цебенить кров, чвалає Замеля. Старшина крокує йому навперейми.
— Голову мені розбили, — здалеку скаржиться Замеля, сповільнюючи ходу: — Бачиш?
— Хто розбив?
— А я знаю? Наскочили, як чорти.
— А ти?!
— А що я?
— Не прикидайся дурником. Чого дівчина плаче?
— Їм аби плакати. Нічого страшного. Заживе.
— Нічого страшного, кажеш? — старшина навідліг б’є Замелю по обличчю. Той заточується.
— Ти що?.. Боляче.
— До свадьби заживе.
— Своїх б’єш?
— Це ти свій?.. А якщо твою жінку? Або матір?
— Я сирота.
— Як сирота, то можна й хрюкати?
— Я хотів по-хорошому. Хотів уговорити.
— А чого ж не уговорив? Мало тобі інших бабів, які аж пищать?
Вертається Макаріос. Свердлить ненависним поглядом Земелю. Замахується.
— Годі, — перехоплює його руку старшина. — Я вже раз приклався.
— Не кажіть капітану. Це ж штрафбат, — нудить Замеля.
— А їй як тепер? Ти подумав? – озивається Макаріос.
— Що ти так заступаєшся? — огризається Замеля. — Злигався з татарвою?
— Стули пельку.
— Замовкніть обидва, — гримає старшина і каже Замелі: — Дуй у санчастину. Хай там перев’язують твою дурну голову. А ми вже якось удвох з Макаріосом…

8
Зверху крізь невидимий отвір у печеру проникає тьмяне світло. Час від часу зі стелі падають дрібні камінці. У кутку печери – купа зброї, прикрита клаптями парашутної тканини. Тимур лежить на саморобному тапчані, поруч з ним блимає каганець.
— Рана наскрізна. – каже Рустем, зрізаючи ножем одежу з Тимурових грудей. — Це добре.
— Авжеж… Пошукай аптечку.
Рустем обробляє рану, перев’язує Тимура, який терпить біль, зціпивши зуби. Рустем вмощується на краєчку тапчана.
— Тобі треба в лікарню. Без лікаря можеш померти.
— Я й з лікарем можу померти.
— Може, його сюди привезти?
— З Бахчисарая? Чи з Севастополя?.. Сиди і не рипайся.
Зверху знову падає кілька камінців. Один з них влучає в Рустема. Він схоплюється і задирає голову.
— Не завалить?
— Не завалило ж досі, — важко дихаючи, відповідає Тимур.
Рустем походжає по печері.
— Ти ж наче пішов з німцями?
— А тебе ж наче мобілізували в трудову армію?
— Як бачиш – недалеко заїхав.
— А я — недалеко зайшов.
— Я ж казав – не зв’язуйся з ними.
— А з ким тоді зв’язуватися?
— Краще розраховувати на себе.
— Нас мало. Затопчуть, як траву.
— Трава знову виросте.
— І нас знову топтатимуть?.. Як не одні, так другі?
— Ти говориш, як дід Осман.
— А хіба він був не правий?.. Він якраз тут ховався. Я йому сюди їсти носив.
— А то я не знаю.
— Звідки? Ти ж тоді в інституті вчився.
— А канікули?.. До того, у тебе на лобі все було написано…
— Та прямо, на лобі… До речі, далі в печері ще один вихід. Про нього не знає ніхто. Крім мене і діда Османа.
— А Макаріос? Він ще в дитинстві все тут обнишпорив.
— Не з його ногою тепер по печерах лазити. Та й нехай спробує поткнутися. Поглянь там. — Тимур показує на куток печери.
— Звідки стільки? — Рустем розглядає зброю.
— Партизанам скидали. Частину віднесло в гори. Я позбирав. А дещо прихопив з німецьких обозів, – коментує Тимур, поки Рустем перебирає Тимурові запаси. – Трохи обмундирування. У ящиках пістолети і гранати. Бачиш скільки добра?
— Добра чи зла?
— Знову філософствуєш?
— Думаю.
— Так і життя мине. Пора приставати до якогось берега.
— Може, й пора. Але якби знаття, де мій берег.

9
Старшина і Макаріос бредуть угору звивистою лісовою стежкою. Ліс рідшає. Вони виходять на галявину, оточену деревами і скелями. Старшина оглядається на всі боки, кашляє. Макаріос цитькає на нього, показує на дерево між великими валунами під скелею. Старшина знімає з плеча автомат, крадеться слідом за Макаріосом. Той відхиляє гілки — за найбільшим валуном чорніє отвір печери. Звідти лунає невиразне бубоніння.
Десь позаду в лісі гавкає Юлбарс. Старшина клацає затвором, і Макаріос з досадою оглядається на нього.
У печері западає тиша.
Почувши гавкіт, Тимур насторожено піднімає голову, прикладає палець до вуст, і прислухається. У суцільній тиші – тільки шерхіт камінців, які час від часу сипляться зі стелі.
— Наче Юлбарс? – шепоче Рустем.
— Виглянь. Тільки обережно.
Рустем підступає до виходу. Тимур проводжає його напруженим поглядом. Рустем виглядає з печери і відсахується. На мигах показує Тимурові, що біля печери двоє і навшпиньках вертається.
— Макаріос. І ще один солдат.
— Уб’ю! — Тимур схоплюється, забувши про рану й одразу валиться від сильного болю на здоровий бік.
— Це інший.
— Всі вони… однакові… — видихує Тимур.
— Всі люди різні.
Тимур витягає з кишені пістолет і подає Рустему.
— Візьми.
— Я не стрілятиму в людей.
— Не зарікайся. Вмієш користуватися?
— Я був на фронті.
— Скільки ти там був?.. Місяць, два.
— Три.
— Бери, не бійся, фронтовик.
Рустем неохоче бере пістолет, крутить його в руках, ховає в кишеню.
— Подай пару гранат, — каже Тимур.
— Навіщо?
— З ними мені спокійніше.
Рустем подає гранати. Тимур кладе їх коло себе.
Відійшовши від печери на безпечну відстань, старшина ставить автомат на запобіжник. Юлбарс, який досі крутився на краю галявини, гарчить. Старшина топає на нього ногою, щоб відігнати. Юлбарс зникає в лісі.
— Давай перепочинемо. Бо я геть захекався у ваших горах. Як ви тут ходите? — старшина сідає, не випускаючи автомата з рук.
— Нам їх не викурити, — зітхає Макаріос.
— Стиць-гриць… Якого ж тоді біса ми сюди дерлися, ноги били?
— А що нам капітан наказав?
— Може, все-таки побалакаєш з ними?
— Тимур, як порох. Йому нічого втрачати.
— А другий?.. Навіщо йому було драпати?
— Сам дивуюся. Якась віжка під хвіст попала.
— Спробуй. Щоб не наробили нових дурниць.
— Спиток – не збиток.
Макаріос вертається до печери.
У печері Тимур і Рустем, тамуючи подих, прислухаються до приглушених голосів старшини і Макаріоса. У Тимурових руках – дві гранати. Рустем мимоволі мацає в кишені пістолет, який здається йому важким і холодним.
Макаріос мнеться біля входу в печеру:
— Хлопці! Чуєте? Це я, Макаріос. Не бійтеся.
— Кого, тебе? – озивається Тимур. – Хочеш лимонів покуштувати?
— Тимуре, не дурій. Давай поговоримо.
— Про що? Наші шляхи давно розійшлися.
— Вони можуть знову зійтися.
— У пеклі!
— Подумай про людей. Про матір. Про Еміне.
— Замовкни! Не нагадуй!
— Ви знаєте, що станеться у найближчі дні? – встряє Рустем.
Макаріос озирається на старшину, який уважно прислухається до розмови.
— Нас, греків, не зачеплять.
— Ви впевнені?
— А за що – нас?
— А нас – за що? А кримських німців у сорок першому?
— Радянській владі видніше.
— А вам? Ви самі нічого не бачите?
— Що мені — плакати? Я свої сльози ще дитиною в наймах виплакав.
— Тепер хай інші начуваються?
— Хіба щось зміниш, Рустеме? Ти ж грамотна людина, все розумієш. Треба скоритися долі.
— Скоритися? Ні! – озивається Тимур. — Не здумай совати сюди носа! Ти мене знаєш.
— Тобі мало крові?
— Я нікого не ґвалтував – як твої товариші.
— Твої камради не кращі.
— Що, вони виганяли нас з рідної землі? Ґвалтували наших жінок?
— А що, не гнали у рейх? Не розстрілювали? — Тимур підводиться з тапчана. Дрібними кроками човгає до виходу.
— Ти куди? – питає Рустем.
— Нікуди… А ти давай до другого виходу.
— Навіщо?
— Там можна вибратися.
— А ти?
— Я наздожену… Є запальничка?
Рустем киває, бере свою заплічну торбу і неохоче відступає углиб печери.
— Почекай! — Рустем вертається. Тимур рвучко обнімає його. — А тепер іди, брате. Іди, кажу!
Оглядаючись, Рустем зникає у глибині печери. Тимур витягає з кишені пом’яте фото Еміне. Розгладжує його, розглядає:
— Прощай, кохана.
Тулить фото до чола, до губ, і спалює на каганці. Задуває каганець і наче тоне у пітьмі.
На галявині перед печерою Макаріос вслухається, як Тимур щось бурмоче, наче говорить сам з собою.
— Чого мовчите? Тимуре!
— Все сказано. Пора. Кисмет.
— Що? Я не розчув.
— Зараз почуєш.
У печері лунає вибух, з отвору вилітає каміння; тягне димком. Макаріос присідає, прикриваючи голову руками. Старшина наставляє на печеру автомат. На краю галявини захлинається гавкотом Юлбарс.
— Рустеме! Тимуре! – гукає Макаріос.
Тиша. Вони обережно підступають до печери. Вхід до неї повністю завалений камінням.
— Побалакали називається… — старшина вмощується на камені, дістає кисет з махоркою і клапоть газети, на якому мелькає портрет Сталіна; старшина плює на портрет і цідить крізь зуби: — Тарган вусатий…
— І що я тепер скажу Айше? — Макаріос сідає неподалік. — А дочці?
— А при чому твоя дочка?
— При тому, що Рустем мій зять. А я через пару місяців стану дідом.
— Оце так. Танцювала риба з раком… — старшина кидає газетний клапоть додолу, плює і люто затоптує каблуком.

10
Саїд Ісмаілов приходить з роботи як завжди пізно, з букетом конвалій. Дружина Ада зустрічає його з докірливим виразом обличчя.
— Саїде, дорогий. Я тебе зачекалася.
— Вибач. — Вручає Аді букет.
— Дякую. – Вона цілує чоловіка. — З якої нагоди?
— Останні травневі конвалії. Відцвітають. На згадку про цей день.
Ісмаілов перевдягається у кримськотатарський одяг, який він завжди носить вдома.
— А чим він особливий? — Ада ставить конвалії у вазу і починає накривати на стіл.
— Тим, що є. І такого дня більше ніколи не буде.
— А я цілісінький день була одна. Збожеволіти можна. Невже ти забув, що у мене сьогодні вихідний?
— Ти могла бути вдома не одна.
— Саїде, ми ж про це вже говорили.
— Авжеж.
— І ти казав, що все розумієш. Я ж не проти. Але не зараз. Я молода, я актриса. Мені потрібна сцена, глядачі.
— А я тобі потрібен?
— Що ти таке кажеш?
— Скажи, Адо. Ти б подалася за мною аж у Сибір? Як декабристка?
— Я ж поїхала за тобою у Крим.
— Ну, ти порівняла.
— Для мене поїхати з Москви у Крим чи в Сибір – однаково… Ти сьогодні якийсь дивний. Щось трапилося?
— Та…
— Скажи. І тобі полегшає.
— Я не маю права про це говорити.
— Навіть зі мною?
— Є партійна дисципліна.
— Здається, я здогадуюся. Та й у театрі про це шепочуться.
— У акторів довгі язики.
— Я ще в Москві про це чула. Кажуть, що в Криму хочуть створити єврейську область. Чи цілу республіку.
— Дурниці! Такі спроби вже були. Євреї не звикли займатися сільським господарством. Вийшов пшик.
— Якщо створити умови…
— Якщо створити умови, то можна обійтися власними силами! У Криму є кому працювати на землі. І не тільки на землі.
— Ти говориш як… як…
— Не як!.. А зовсім навпаки. Я за ленінську національну політику.
— Саїде, ми ж не на партійних зборах.
— Я кажу цілком щиро.
— Я знаю. Я тобі вірю.
— Тоді облишмо цю тему. Мені це справді болить.
— Добре, я тобі не перечитиму.
— Я втомився. Я так ніколи не втомлювався.
— Тоді не рви собі серце. Зараз повечеряємо. Відпочинеш, заспокоїшся.
Ісмаілов обнімає Аду. Йому на очі навертаються сльози, і він непомітно, щоб не розтривожити дружину, змахує їх порухом руки.

11
У Рустемовій руці спалахує запальничка. Вогник освітлює його запорошене обличчя, стіни печери. Рустем обмацує голову, обтрушується, і на мить завмирає від побаченого — на тому місці, де був Тимур, — купа великого каміння. Печера завалена ним під самий верх. Виходу тут більше немає.
У повній тиші десь неподалік монотонно цокають об камінь краплі води. Рустем простягає вперед руку із запальничкою і рушає на той звук. Краплі води рясно точаться зі стелі, під ногами хлюпає вода, яка далі перетворюється в невеличкий струмок. Невдовзі печера розгалужується, і струмок на розвилці розтікається у трьох напрямках. Недовго вагаючись, Рустем вибирає найбільший потічок. За кілька кроків потічок зникає, пірнаючи у вузьке провалля. Далі – тупик, у якому біліють кістки і скалять зуби людські черепи.
Рустем повертається до розвилки й обирає друге відгалуження. Печера нижчає і невдовзі доводиться йти нахильці, а потім і зовсім ставати навколішки. Світлішає. Під подихом свіжого повітря тріпоче вогник запальнички. Попереду у стіні видніються обриси отвору. Рустем гасить запальничку і обережно підповзає до краю печери. Його чекає розчарування: струмок падає униз на кілька десятків метрів як водоспад; обабіч – неприступні скелі.
Вище над печерою раптом гавкає собака. Рустем упізнає цей голос.
— Юлбарсе, я тут! Чуєш? Юлбарсе!
У відповідь — тиша. Рустем знову повертається до розвилки. Запальничка кліпає і гасне. Рустем чиркає нею раз у раз, сипляться іскри, але вогню немає. У нього підкошуються ноги; він сповзає по стіні додолу: «Невже Тимур щось наплутав? Де ж той клятий вихід?».
У темряві дзюркотить струмок. Час від часу крапає вода. Десь далеко знову чути Юлбарса. Рустем схоплюється і гарячково обмацує стіни.
— Юлбарсику, де ти? Не мовчи!
Собачий гавкіт у відповідь лунає зовсім близько.

12
Айше і Еміне сидять на лавочці під будинком. Айше перебирає чотки. Еміне виплакала всі сльози, принишкла в її обіймах і затисла в кулаці трикутний шкіряний амулет.
— Краще померти, — зітхає Еміне.
— Навіть не згадуй про смерть. Не смій навіть думати. Заспокойся.
— Кому я тепер потрібна?
— Ти потрібна всім нам. Ти моя найкраща, ти моя найдорожча, ти моя квіточка.
— Тимур мене розлюбить, таку.
— Якщо любить – не розлюбить. Треба змиритися і жити.
— Чому? Чому?!.
— Це кисмет, дитино.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"