Версiя для друку Обговорити в форумi

Мужність

ТАНЯ

Часто на телеекрані можна спостерігати успішних красунь, які мріють бути слабкими, під опікою представників сильної статі, звичайно ж, до безтями закоханих у цих панянок і таке інше. Дивимося на них, і нам здається, що життя вщент переповнене ось такими вродливими кралями, і ми не належимо до них й не належали ніколи лише за якоюсь злою іронією долі. Образливо!
Та якби ми уважніше подивилися навкруги (бо на телеекрані здебільшого присутній лише один бік життя), то побачили б — для деяких жінок заповітна мрія — бути сильними, бо це — просто запорука їхнього виживання, і вони не тішать себе мріями про шляхетних лицарів, а, як дерево на схилі прірви, проростають усім корінням, кожною жилкою і кожною думкою в цей кам’янистий грунт. І ніякі бурі-урагани не можуть відірвати їх від завойованої вершини. Таким жінкам не заздрить ніхто, але вони часто стають тим самим прикладом, що дозволяє нам переборювати іноді просто-таки нездоланні труднощі, бо навчають стійкості і мужності. Долі таких жінок не завжди піддаються нашому осмисленню, нібито вони — інопланетянки, і не завжди знаходяться слова, аби донести їхні скупі розповіді про себе у належній формі до тих, чиє життя проходить за звичайним графіком, не у стресовому режимі.
Не в’яжеться у мене розмова і з Тетяною Михайлівною Якибчук. Довгі паузи. Зосереджений погляд кудись у себе, і уривчасті фрази, які важко стулити і тим більше — «вишити» з них ясний і зрозумілий візерунок її життя. Нарешті здаюся і не намагаюся вже дізнатися більше, ніж мені дозволяють.
Де народилася і де провела своє дитинство і юність Таня — достеменно невідомо («Не хочу про це згадувати»). Відомо лише, що вона побувала в одному із Будинків малюка, куди передали немовля із пологового будинку, де залишила його мати, підписавши документи про відмову від рідної кровинки, а потім — в цілій низці інтернатних закладів.
Звичайно, маму можна зрозуміти — дівчинка народилася з дитячим церебральним паралічем (ДЦП), інвалідом І групи. І хвороба ця невиліковна, а щоб дитина одержала шанс на нормальне життя, треба докласти до цього максимум зусиль, помножених на терпіння та різноманітні материнські жертви. І до цього бувають готовими не всі батьки.
Та ось сам від себе не відмовишся, і Тетяна почала боротися за життя самостійно, без сторонньої допомоги, без підтримки і любові рідних людей та досвіду у цій сфері. І своїм позитивним результатам завдячує тільки Богові, вважаючи, що, попри всі випробування, він дав-таки їй шанс на нормальне, за її мірками, життя, поклавши на неї і відповідні завдання: робити добро, допомагати іншим.
— Життя людини — неначе той листок, що зривається з дерева й летить за вітром. І не треба забувати, що у той час, як хтось має гроші і добробут, інші люди голодають десь в лікарнях. Взагалі ж народ наш дуже добрий, і одразу забуваються образи і несправедливість, коли почуєш тепле слово, яке підтримає в тяжку хвилину, — нарешті заговорила Тетяна.
А випробувань їй дійсно дісталося стільки, що і на десятьох вистачило б. Вона не знає, що таке бути здоровою, як це — рухатися без милиць. Але ж це не все! До вже звичних страждань додалися інші — енцефаміліт (запалення спинного мозку), а у 2007 році у жінки діагнозували пухлину головного мозку, і це знов-таки складна операція, фізичні страждання і страх: аби вижити і зберегти всі функції організму і аби ця пухлина виявилася доброякісною. Чула також і про спаєчну хворобу, яка дуже дошкуляла Тані, але про неї я вже не розпитую, як і про ті ще «безліч операцій», яких вона зазнала у своєму житті.
Та й розмова у цей бік рухається якось неохоче, бо переді мною сидить молода, рум’яна, міцної статури жінка, яка, здається, так і випромінює здоров’я і нерозтрачені сили. І ця жінка — спортсменка, параолімпійська чемпіонка, то при чому тут операції, хвороби, як усе це поєднати?! І як взагалі безпомічне, хворе, покинуте напризволяще найріднішою людиною немовля може перетворитися на чемпіонку світу, найкращу серед тих, для чийого розвитку були створені всі умови і сім’єю, і владою на тлі високого технологічного рівня країн — лідерів світового прогресу, країн, куди втікають наші юні шахісти, футболісти, танцівники, бо там є максимальні можливості для розквіту спортивних талантів?
Для мене це нонсенс, і обмежитися словами «дуже сильна людина», як кажуть про Таню її товариші по спорту, все одно, що нічого не сказати. А секрет її успіху я змушена шукати саме в словах тих, на кого Тетяна постійно посилається, коли ми торкаємось питань спорту, нібито вони знають про неї більше, ніж вона сама.
Ось що каже, зокрема, заслужений тренер України Марина Володимирівна Воєводська, яка займається сімома видами спорту, і про яку Тетяна згадує ледь не через слово, починаючи тим, що тренер «повірила в неї».
— Я ніколи не займалася раніше інваспортом, працювала в сімферопольській дитячій та юнацькій школі олімпійського резерву «Локомотив». Якось директор привів до мене дівчину на милицях і попросив їй допомогти. Таня метала ядро, диск та списи. Спочатку я трохи розгубилася, але потім зрозуміла, що по суті нічого не змінюється: інваліди роблять все те ж саме, тільки сидячи. Буквально за тиждень Таня поїхала на чемпіонат України й виграла у трьох видах спорту. Тоді я вже сама почала її заохочувати рухатись далі. А незабаром інваспорт повноправно увійшов у моє життя. Я навіть побувала разом з Танею на одному з чемпіонатів України і почала працювати у створеній Танею і очолюваній нею Федерації інвалідного спорту Сімферополя, де ми набрали групу з 12 майбутніх спортсменів, яких я треную. Взагалі ж Тетяна — людина дуже сильна, відкрита, душевна, не терпить несправедливості і кидається в бій за кожного ображеного, що нерідко обертається для неї власними проблемами.
А ось що розповідає про Тетяну Сергій Кравченко, начальник Кримської республіканської установи «Регіональний центр з фізичної культури інвалідів «Інваспорт»:
— Це — людина, яка ніколи не скиглить, не скаржиться, вона — справжній боєць, а якщо вже скаже: «болить», то це означає, що болить нестерпно. Вона чесна, порядна, добра, нетерпима до обману. Попри хворобу, Тетяна настільки енергійна, що ця енергія мала вихлюпнутися в той чи інший спосіб, і вона знайшла себе в спорті, хоча сталося це вже в дорослому віці.
— Чим взагалі займається ваша установа?
— Долучаємо дітей-інвалідів до спорту, для них це дуже важливо в плані реабілітації. Хтось із них має порушення опорно-рухового апарату, хтось — зору, хтось — розумові вади. Але ж в цілому організм здатний до фізичного розвитку, так і виховуємо майбутніх параолімпійців.
— З яких видів спорту проводяться змагання?
— З академічної греблі, велоспорту, легкої атлетики, волейболу (сидячи), настільного тенісу, паореліфтингу (підйом штанги лежачи), стрільби з лука та кульової, футболу, плавання, фехтування на візках.
І вже вкотре я запитую у Тетяни, як все починалося.
— Це Валерій Михайлович Сушкевич запропонував мені спробувати, — сказала вона, маючи на увазі народного депутата, який є головою Постійної комісії, що опікується інвалідами. Сам інвалід на візку, він є також головою Параолімпійського комітету та головою Національної асамблеї інвалідів України, а ще — людиною, з іменем якої пов’язано чи не все, що відбулося позитивного в житті інвалідів за останні 10-15 років.
На думку Тетяни, це саме завдяки йому і його команді вона та інші, такі, як вона, сироти-інваліди, випускники шкіл-інтернатів одержали право на пошуки власної долі за межами інтернатних закладів для стареньких та інвалідів, де вони не мали б шансів ні на особистий розвиток, ні на одержання власного житла, ні взагалі на адаптацію до умов проживання у здоровому суспільстві, і жодної надії — на успіх в будь-якій життєвій сфері.
— А випробовувати свої сили я розпочала з того, що вступила навчатися на заочне відділення Харківського інституту соціального прогресу, — продовжила Тетяна. — Одержала фах економіста. Потім два роки навчалася в ТНУ на психолога, а коли потоваришувала зі спортом, вступила до Запорізького національного університету фізичного виховання, де навчаються люди з обмеженими можливостями.
Сьогодні я — заслужений майстер спорту України, параолімпійська чемпіонка 2008 року (тоді я взяла золото в Пекіні з метання диску). А срібло мені дісталося на попередніх параолімпійських іграх — в Афінах, де я штовхала ядро. Починала колись з плавання. Я є почесним громадянином Сімферополя, кавалером орденів «За заслуги» та «Княгині Ольги» ІІІ ступеню і кримської нагороди «За вірність обов’язку перед Кримом».
А ще Тетяна багато теплих слів сказала на адресу президента Української Федерації спорту інвалідів з ураженням опорно-рухового апарату Олени Андріївни Зайцевої, вдячна усім і кожному, хто допоміг їй наситити життя розмаїтими барвами, маючи і зарплату, і право на отримання нової двокімнатної квартири (ось тільки непросто щось підібрати під її життєві потреби), і мету, і перспективи, і друзів та колег по спорту. Вона прагне, щоб такі можливості відкрилися і для інших дітей, хворих на ДЦП, аби ними пишалися їхні батьки, як сьогодні пишаються Танею місто і вся Україна. А ось матуся… за словами Тетяни, їй таки вдалося цю жінку знайти, та зустріч не мала продовження. Сьогодні Тетяниної мами вже немає на світі, а то, можливо, і вона пишалася б дочкою та пошкодувала про колишню зраду.
Своїми вихованцями Тетяна називає сусідських дітей Ваню та Настю. Можливо, закінчивши спортивну кар’єру, вона стане тренером і матір’ю одразу для багатьох дітей, які знають, що таке хвороба і сирітство. Та ще довгі роки Тетяні будувати власну кар’єру, а не лише бути живим прикладом незламної волі, мужності і сили духу, прикладом, яких нам так сьогодні бракує.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 10.05.2013 > Тема "З потоку життя"