Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я — ворони —
Місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.
Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.
…Можна зрозуміти це почуття відповідальності за своє Слово, цей властивий великим поетам болісний сумнів у його почутості, цю тривогу за долю свого Слова, бо вона невіддільна від долі народу, долі Вітчизни. Згадується трагічне Шевченкове: «Неначе не було мене». Та не зовсім так. Був Шевченко і є. Хоч скільки тих, що «оглухли, не чують». Або користуються ідеологічними спецзатичками для вух, чужого й вітчизняного виробництва. І її, Ліни Костенко, слово відлунює для здатних чути. А глухих завжди вистачало й вистачатиме. Це наче й не підстава для «розпачу». Тут вистачить «трішки вина», щоб заспокоїтися і повернутися до робочого настрою. Але є інший, страшніший розпач: «Знову пішла Україна по колу», «ще раз у ніколи». Ось тут і «хочеться чуда». А його не сталося. Може, ще станеться? Але скільки ж можна випробовувати терпіння історії?»

Іван ДЗЮБА
(З книги про творчість Ліни Костенко «Є поети для епох»)

Ліна КОСТЕНКО
«ЩО В НАС БУЛО? ЛЮБОВ І ЛІТО...»
* * *
Нехай підождуть
 невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм…
так-то…
А час — це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так…
і в цьому вся трагічність.
Час — не хвилини,
час — віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання —
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить,
уривочок, фрагмент.
Остання нота
ще бринить в повітрі, —
дивися: Час, великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
* * *
Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду
 вже не до плоду.
А десь в Березівці чи в Чучинці
Чучикає баба майбутнє народу.
Воно лежить у рожевій льолі,
Йому на поріг прибита підкова.
Над ним схилилось
обличчя Долі, —
Її усмішка така загадкова!
Слова підлітають
над гривою казки,
І серце підказує правду уму.
Не східні царі, ні волхви,
 ні підпаски —
Жоржини прийшли
 поклонитись йому.
І верби прийшли.
 І прийшло незабутнє.
І люди, й не люди, добро і зло.
Але майбутнє тому і майбутнє,
Що має бути, що б не було!
Морями пшениці,
у пахощах м’яти,
Де літо стоїть,
 як мальований глек, —
Пливуть і пливуть
 колискові фрегати,
Летять космонавти
 на крилах лелек…
* * *
Старої казки пісня лебедина,
Нема — нема, а раптом запече.
Ішла людина,
 просто йшла людина,
Закинувши шарманку за плече.
Гули мости, двигтіли автостради,
Машини мчали наче навмання.
І явори просили Христа ради
Хоч жменьку тиші у долоні дня.
І так щодня, щовечора, щоранку,
Так щодуші? — мигтить у всі кінці.
А він ішов, насвистував.
 Шарманку
Підтягував щораз на ремінці.
Стара гравюра, вицвіла картинка,
Зворушливий чудний анахронізм.
Колись вона ще звалась
 «катеринка», —
З якої казки він її приніс?
Крути шарманку,
 пожалій нас трохи.
У нас ще є і зорі он, і клен.
Великі вуха нашої епохи
Нехай хоч мить
 побудуть без антен!
В його волоссі заблудився вітер.
Фонтаном бив асфальт,
 як риба-кит.
То, може, був звичайний
 реквізитор
І йшов на склад здавати реквізит.
А всі були вже трішечки поети,
І розпливались посмішки до вух,
І вечір сипав золоті монети
В його потертий сірий капелюх…
* * *
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
До ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
Не похиляючи траву —
Дюймовочка в листочку
 капустяному, —
Я у життя із вічності пливу.
* * *
Малина, м’ята, дим і димарі.
Лункої тиші гойдалки сорочі.
І вишняки — чим вище на горі,
Тим вишеньки дрібніші і солодші.
Якби мені вернутися туди!
Там яблуні старі і розсохаті.
Сади мої, сади мої, сади!..
Як важко буть Антеєм на асфальті!
* * *
У запічку гномик плямкає.
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся іде із саду.
Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.
А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,
На самому дні ночей.
Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге!
* * *
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку
 і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
І ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
От просто так —
 пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик
 сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

ГІРКІ ЧЕРЕШНІ

Де шлях летючими штрихами
За обрій віддалі несе —
Гіркі черешні над шляхами —
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
За цю солодку гіркоту,
За те, що люди вже дорослі,
Гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
При самій трасі — нічиї.
За слово радісне — «черешні»,
Де є і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
На ваше листя молоде,
Загримирований під чорта
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду —
Крізь вас побачити поля,
За неодчахнуту свободу,
За необчухране гілля!
* * *
Пекучий день…
 лісів солодка млява…
Смага стежок… сонливиці левад…
Іде гроза дзвінка і кучерява
Садам замлілі руки цілувать.
Краплини перші вдарили
 об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
Вітри з розгону поламали скрипку,
Гуде у сосен буйна голова.
Тремтіння віт, і жах, і насолода,
Шаленство злив у білому вогні!
Ну от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.
* * *
Не говори печальними очима
Те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
Чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
* * *
І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
А що, як любиш не мене?
Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
А море, мамо, теж не минає.
А море, мамо, аморе, амо,
Аморе, амо! А ти єдин.
Я обламаю хвилинам пальці,
Щоб не сплітались в печаль годин.
Розпались хмари на міліграми,
І всох колодязь каламаря.
Куди забігти? Аморе, амо…
На карті місяця теж моря.
Чманіє сад од квітучої рясності.
Іду, збиваю росу хвощів…
Море Кризисів.
Море Ясності.
Море Дощів.
* * *
Недумано, негадано
Забігла в глухомань,
Де сосни пахнуть ладаном
В кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
Аж холодно джмелю.
А я тебе, а я тебе,
А я тебе люблю!
Ловлю твоє проміння
Крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
До стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
І вже без вороття, —
Я п’яна, п’яна, п’яна
На все своє життя!
* * *
Ранесенько, акації ще спали,
Росою ще не сплакались кущі,
Ми йшли удвох, і вишні осипали
Рожевий цвіт на трави і хвощі.
Стояла тиша. Плесо придніпрове
Торкала чайка, вигнуте крило.
А сонце, сонце, сонце —
 пурпурове! —
Такого ще ніколи не було.
А ми ішли. Нас вишні осипали.
Ще довго буде пам’ять там ходить.
Ранесенько, акації ще спали…
Мовчали ми, щоб їх не розбудить.
* * *
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку.
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
* * *
І день, і ніч, і мить, і вічність,
І тиша, і дев’ятий вал —
Твоїх очей магічна ніжність
І губ розплавлений метал.
В ніч високосного притулку —
Коли йде обертом земля —
Ти до плеча мене притулиш
Безсмертним рухом скрипаля.
* * *
Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське
 з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
Той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік,
 але справа не в тому —
Тільки б не танув, як тінь на льоду,
Той силует у вікні золотому!
Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші — додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
Той силует у вікні золотому!
* * *
Нектар дощу в бетонному
 флаконі —
Це гарне місто у цвітінні лип.
Лишає хмара цвіт на підвіконні,
І ніч несе медовий смолоскип.
І крізь бетон бунтує річка Либідь.
Святкує літо мить свою п’янку.
Ласкавий липень,
 липи, липи, липи! —
Планети бджіл
 в туманностях пилку.
* * *
Послухаю цей дощ.
 Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води,
 веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить,
 ще тільки мить і мить,
І раптом озирнусь,
 а це вже роки й роки.
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
В туманностях душі
 чи, може, Андромеди —
Я в мантіях дощу,
 прозора, як скляна,
Приходжу до живих
 і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв
 колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є
 моя найвища сутність.
* * *
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.
Це — сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
Над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
І хтось чужий кричить мені: ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь мить,
 крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
Над берегами вічної ріки…
* * *
Час поле тихою сапою.
На світі бойня і гризня.
А я іду до водопою,
Веду крилатого коня.
Ріки немає. Русло всохло.
Дно каламутне і брудне.
І кінь здригається. І охло
Іще раз в душу ремигне.
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
Воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
Не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
На сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жиронди,
Минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди —
Вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
І сонце завтрашнього дня,
Вечірню в попелі жаринку,
Шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
В невідворотності зникань,
Як рафаелівська Мадонна
У вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
Людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
* * *
Юдоль плачу, земля моя, планета,
Блакитна зірка в часу на плаву,
Мій білий світ, міцні твої тенета, —
Страждаю, мучусь, гину, а живу!
Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
Благословляю біль твоїх тенет.
Цю грудочку тепла — у Всесвіті —
 людину!
І Всесвіт цей — акваріум планет.
* * *
Я кину все. Я вірю в кілометри —
Обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богинею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
Моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно,
 так віддано,
Так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою
 і віддаллю, —
Ні спогаду з собою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
Де грім тримає зливу в рукаві,
Де тільки версти, дерев’яні зебри,
Пасуться в запорошеній траві, —
Хай буде степ, хай буде ліс і гори,
Хай вибухне земна твоя пралють,
Коли лихі на око семафори
Мені дорогу смутком переллють!
І ЗНОВУ ПРОЛОГ
Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє,
проміняла його на біду.
Голубими дощами
сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем
сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні
одне перед одним.
Ця любов була схожа
на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю.
Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим
чуттям передщасть.
А тепер… Що тепер?
Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі
я пам’ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко,
нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
* * *
У чистім полі, в полі на роздоллі,
Де колосочки проти сонця
 жмуряться,
Вернигора, Вернивода
 й Вернидуб —
Три велетні — зібралися
та й журяться.
— Ми велетні, ми велетні,
 ми велетні.
Ми телепні, ми телепні,
 ми телепні!
І сила ж є, і серце не мізерне,
І сто віків ні вмерти, ні заснути, —
Все вернем, вернем,
 вернем, вернем!
А вже пора було й перевернути.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 10.05.2013 > Тема "Душі криниця"