Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Літо для нашої сім’ї — це була, звичайно ж, Алушта. Квиток 60 копійок, а інтервали в русі тролейбусів хвилин 5, не більше. Йдемо Набережною в бік «Рабочего Уголка», море — поряд, спускаємося, де зручніше, і розташовуємося на кам’яних глибах: ноги — у воді, плечі в долонях у сонця, й за багато метрів — нікого, бо це ж не пляж. Навіть фотографія збереглася, де сиджу я, дванадцятирічна, на камені, і, здається, я знову вдихаю п’янкий кисень, ті хвилини хотілося розтягнути безмежно, на цілі віки.
А вечорами на Набережній стільки люду: і молоді, і вже літні, засмаглі, з блискучими від морської солі обличчями, внутрішньо зосереджені на надважливому процесі — відпочинку. Де вони тепер, адже були значно старші за мене, підлітка?
Того чи іншого вечора прогулювався тут і Павло Кирилович Завада, який приїхав до Криму, де воював, з Чернігівщини, щойно я народилася, він — заслужена людина, ветеран Великої Вітчизняної війни, одружений на своїй фронтовій подрузі. Влаштувався працювати в санаторії «Рабочий уголок» кіномеханіком, там і пропрацював майже 50 років. У санаторії трудилася і його дочка на різних роботах. Одержали, як і багато інших працівників закладів відпочинку, відомче житло. До умов тоді люди були не дуже вибагливими. Головне — поряд робота і дві хвилини ходу до моря. Сім’я розросталася. З’явилися у Павла Кириловича внуки і правнуки.
З його допомогою відпочиваючі переглядали тепер зовсім інші, значно сучасніші фільми, іншим ставало і життя навколо, яке перетворилося на виживання. Добре, що онука ветерана Галина працювала в санаторській їдальні кухарем, була надія, що не голодатимуть, бо відпочивали тепер люди заможні, не дуже охочі до казенних харчів. Поміж тим у Галини та її сестри Валентини, які жили під спільним дахом, підростали діти Андрій, Володимир і Богдан, народжені в перші роки незалежності, які стали для купонно-бандитського періоду нашої історії демографічною прірвою. Та жінки все ж таки сподівалися, що протримаються, оскільки матимуть роботу, бо море — за будь-яких часів море, а «Рабочий Уголок», хоч і перетворився на «Морской уголок», оскільки робітники втратили свій колишній статус та можливості, але, як і раніше, вабив клієнтів. Втім, тепер вже дещо на інших засадах. Південнобережжя стало ласим шматком для товстосумів. А відомчий будиночок, де проживала родина ветерана і було прописано на постійній основі семеро мешканців, став об’єктом зазіхань директора «Морского уголка» Ю. В. Удеревського, який мав на використання цієї площі свої плани. Його не хвилював моральний бік питання: ні те, що ветеран війни Павло Завада був також ветераном праці цього санаторію, ні те, що пропрацювала тут довгі роки його дочка, а внучка Галина працює й понині, ні те, що в сім’ї — троє дітей, які на той час ще не ходили до школи.
Родині було запропоновано звільнити приміщення, яке вже півстоліття перебувало в їхньому користуванні, потім — перекрили воду і заборонили користуватися балонним газом для кухонних потреб. Окрім світла, цим і обмежувалися зручності, які мали Завади — Лаптєви. Та куди було подітися? Родина тримала облогу ще два роки, поки не сталося найгірше. У 2002 році 7 листопада в будинку спалахнула пожежа. Сталося це увечері, під покровом сутінків, втім, уся сім’я була вдома і полум’я загасили власними зусиллями, не підозрюючи, що це — не випадковість. Тому на ранок усі розійшлися у своїх справах, а будівля загорілася знову, вже з іншого боку, ймовірно, там було зручніше здійснити підпал при денному світлі. А в тому, що це таки підпал, цього разу просто не було сумнівів. Пожежна машина, яку викликали дідусь та сусіди, забарилася хвилин на 40 — чого було цілком достатньо, аби полум’я наробило непоправної шкоди.
Жити в руїнах матерям з дітьми було неможливо — погорільців тимчасово прихистили знайомі. А Павло Кирилович разом із зятем, теж Павлом, будівельником за фахом, зустріли зиму в клопотах з відбудови їхньої домівки, хоча 80-річному ветеранові було б значно корисніше жити своїм стабільним розміреним життям у колі рідних людей. І він, на той час, завдяки морю й цілющому повітрю, ще міцний чоловік, заслаб. І за чотири місяці ветерана не стало. Не міг змиритися ветеран з цією «новою правдою», бо воював він зовсім за іншу. Лише на три роки пережив його і зять, залишивши на поталу долі жінок та їхніх малолітніх дітей. Тож пожежа зруйнувала не лише сімейне вогнище, а все, що можна було зруйнувати, перетворивши життя молодшого покоління на суцільний стрес.
А одразу після неї Ю. В. Удеревський спробував через суд визнати сім’ю такою, що втратила право на житлову площу. Оскільки це не вдалося, він направив до управління ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», до якої належав санаторій, повідомлення про те, що споруда згоріла повністю, і одержав дозвіл на її списання. Чи не дивно? Разом з людьми. Тож через рік, день в день після пожежі бригада будівельників зрівняла із землею те, що було відвойовано у вогню та відновлено силами чоловіків.
З того часу і розпочалося активне листування Павла Лаптєва та його доньок з різними інстанціями, бо, алуштинці вже не в першому коліні, вони залишилися «бомжами». А пан Удеревський, який створив на той час ТОВ «Ласковый берег», одержав бажану земельну ділянку, котра ще зберігала енергетику колишніх мешканців, в оренду і спорудив там віллу, бо це ж щодня жива копійка! І навряд чи господаря гризло сумління — не він перший і не він останній.
Втім, назвати це листування ефективним було важко. Алуштинський суд, що відбувся у 2006 році, зобов’язав адміністрацію санаторію забезпечити викинутих на вулицю людей житлом. Та апеляційний суд повернув справу на дорозслідування. І знову — суд у новому складі, який теж підтримує інтереси потерпілих, і знову — апеляція, на яку подає адміністрація санаторію, і ця апеляція ставить у справі крапку, відмовивши погорільцям.
І невідомо, що було б з родиною тепер, — адже минуло вже 10 років, якби у передвиборний період 2006-го не зверталися вони до партійних штабів зі своїм горем у надії, що хтось-таки їх почує. Особливо розраховували на Партію регіонів, а допомогла цілком несподівано «Наша Україна». Саме звідти надійшов депутатський запит у Раду міністрів Криму. Сталося це в травні, а в червні вже почали працювати комісії, вивчаючи їхнє питання. Внаслідок чого адміністрацією санаторію і було надано сім’ї тимчасове житло — в прибудові до складу. Житло теж відомче, без опалення, з однією кімнатою на усіх і кухнею. Та жодної ночі вже не спалося там спокійно, бо люди знали: днем раніше чи пізніше ця земля теж комусь знадобиться, і чули вже, що знайшовся на неї покупець.
Тож сестри продовжують свої клопотання, почуваючись як на пороховій бочці та спостерігаючи, як міська рада на чолі з головою Станіславом Васильовичем Колотом збиткується ще над однією родиною, прописаною за їхньою колишньою адресою: вул. Набережна, 24.
Це родина Бережних, до якої належать Наталя Володимирівна, її чоловік, Наталина мати-пенсіонерка та двоє дітей. Одержав відомче житло ще дідусь Наталі, Леонід Антонович, котрий, як і Павло Кирилович Завада, приїхав до Алушти у 1953 році і особисто брав участь у будівництві санаторію. Мати все життя пропрацювала в санаторії на пошті, а батько — водієм. Але особливої шани вони не заслужили.
В один непрекрасний день 2012 року, коли вдома була лише мати, на подвір’ї з’явилися завзяті молодики, які відгородили огорожею із дроту господарські споруди разом із туалетом та сараєм, де зберігалися дрова. Це були представники охоронної агенції «Шелест», які в такий спосіб ліквідовували «самобуд». І дійсно, чи могла родина жити всі 60 років навіть без туалету? Прориваючись до найнеобхіднішого, чоловік пані Наталі проробив прохід в огорожі, за що проти нього було порушено карну справу.
Після пікетування міськвиконкому та кількох звернень до його голови сім’ї Бережних пообіцяли інше житло та запропонували три його варіанти. Це були кімната в гуртожитку, напівпідвальне приміщення та «шпаківня» під самим дірявим дахом.
То кому ж так гостро знадобилася ота сотка землі, якою користувалася родина? А сусідці Олені Григорівні Гіндес, вілла якої буквально звисає над будинком Бережних. З міськвиконкомом у неї вже укладено договір про купівлю (чомусь за півціни) 12 соток землі, до яких було вирішено включити і подвір’я сусідів. Уся ця територія має використовуватися «для розміщення і обслуговування об’єктів нерухомості (гостьового котеджу сімейного типу)», отже, задля грошових, бізнесових інтересів. Сама ж пані Гіндес мешкає в Сімферополі, по вул. Польовій, і Бережні навіть мають підозру, що в цій оборудці із землею напряму зацікавлене ТОВ «Кримська юридична група акціонерів», яке стало правонаступником колишнього керівника «Морского уголка».
З екранів телевізорів ми часто чуємо про те, яких тортур зазнають в Україні суб’єкти підприємницької діяльності, зокрема і ті, які ділять і переділюють поміж собою золоті південнобережні землі. Кажуть, їх надто часто перевіряють, а цього робити не можна, аби не заважати їм в чесний чи нечесний спосіб все інтенсивніше збагачуватися. І значно менше хвилюють адвокатів малого та середнього бізнесу долі людей, які лягають в підмурок чужого благополуччя. Й не надто активно реагують на кілограми їхніх скарг чиновники, які за це одержують зарплату, та й не дуже поспішають з «виснажливими» перевірками.
Тож іще один приклад з алуштинського життя. Днями чи не на усіх загальноукраїнських телевізійних каналах пройшла інформація про конфлікт між місцевими правоохоронцями і підприємцем Миколою Мацуном. Душа розривалася, коли стражі порядку волокли волоком непритомного підприємця як затриманого і не поспішали викликати йому «Швидку допомогу». Обурена побаченим і почутим, спробувала перевірити деякі деталі на місцевому рівні, загалом навіть не сумніваючись у бездушності та свавіллі кримської міліції. Та слова очевидців, як і дані інформаційної агенції «Новий Регіон», пролили світло на цю подію дещо з іншого ракурсу.
«П’ятдесятивосьмирічний пенсіонер» виявився людиною суттєво молодшою, а його діяльність — перевезення людей на електромобілі по Набережній — жодним чином не узаконеною. Отримуючи 10 гривень з людини, в бюджет міста не сплачував він ні копійки, незважаючи на численні попередження. Окрім того, рухаючись в натовпі перехожих, створював небезпечну для них ситуацію. А перш ніж демонструвати психологічний шок на рівні запаморочення, він так «поспілкувався» з міліціонером, що тому довелося звертатися в лікарню, аби зафіксувати тілесні ушкодження. І хуліганські дії за підприємцем помічені вже не вперше — у серпні 2012 року проти нього було порушено карну справу з цього приводу. Щодо поганого самопочуття, то сектор зв’язку з громадськістю кримського главку МВС стверджує, що його демонстрація відбувалася за режисурою представника об’єднаної організації працедавців АРК, а коли, попри відмови «потерпілого», приїхала «Швидка», вона не зафіксувала нічого, окрім «душевних переживань».
Простому ж трудівникові привернути до себе співчутливу увагу ЗМІ значно важче: для цього бажано потрапити в масову ДТП, випасти з вікна багатоповерхівки або ж, як мінімум, продати власну дитину, аби мали змогу вижити інші діти та самі батьки.
У часи моїх алуштинських подорожей дітей не продавали і кожен сімферополець за бажання міг зустрітися з морем, навіть той, хто купив квиток за три знайдені пляшки від ситра. Та і що робити там сьогодні простим смертним, на чужому святі життя? Кажуть, навіть до моря не добратися, бо розкроїли і розділили узбережжя, як іменинний пиріг.
А тим, кого не взяли «в долю», там живеться несолодко, і немає кому їх захистити. Діди ж передають онукам у спадок не квартири і нажиті духовні скарби, а виснажливу тяганину по судових інстанціях, аби ті, в свою чергу, передали її своїм дітям...

Тамара СОЛОВЕЙ

ТИМ ЧАСОМ...

Незаконне отримання ділянок на кримському узбережжі найчастіше відбувається на підставі висновків контролюючих органів та судових рішень. Як повідомили УНІАН у прес-службі Генеральної прокуратури України, про це заявив генпрокурор Віктор Пшонка на нараді з колективом прокуратури Криму та Севастополя щодо питань додержання законності при використанні та забудові земель водного фонду.
За його словами, проблема несанкціонованої забудови морського узбережжя не є новою для прокурорів у Криму. «Ви постійно проводите перевірки, і вам відомі схеми, через які найчастіше відбувається незаконне відчуження земель уздовж морів та їх використання не за призначенням. Тому у вас немає часу на роздуми, і я очікую реальних результатів та приведення у первісний стан спотворених незаконною забудовою територій», – сказав В. Пшонка, звертаючись до підлеглих.
«Було порушено п’ять кримінальних справ. Зокрема, за фактом незаконного зведення хмарочосу в 100-метровій зоні моря, на ділянці у Приморському парку; за фактом незаконного введення в експлуатацію за підробленими документами самовільно збудованих 14 елінгів у Сімферопольському районі, також двох готелів у Сакському районі. Однак 5 справ на весь Крим – цього недостатньо. Ви повинні жорсткіше реагувати на свавілля контролюючих органів та органів місцевої влади. Без уваги прокуратури не повинен залишитися жоден шматок берега уздовж всього узбережжя Чорного моря, де є порушення закону»... «Ваша робота у цьому напрямку повинна бути, по-перше, послідовною, а по-друге, ще й наочною. Люди мають бачити реальний результат вашої правозахисної роботи і відновлення справедливості...», — сказав В. Пшонка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "З потоку життя"