Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

Прикро, що про найближчих, найрідніших для Тараса людей неймовірно мало збереглося споминів, розповідей сучасників, а особливо – світлин чи мальованих портретів. Через слово, розглядаючи портрет, ми мали б щасливу нагоду дізнатися більше про родовід Шевченків, зазирнути у вічі й знайти спільні та відмінні риси на обличчі, руках, постаті… На жаль… Але як ті крихти, розсипані у творах, листуваннях та згадках відомих Тарасових товаришів, збираємо в єдине матеріали про такі дорогі нам постаті братів і сестер, іще й іще раз вчитуємося в їхні коротко мовлені слова одне про одного, й уявляємо їх — натруджених, сучасників того часу – бідних, але об’єднаних однією родиною під прізвищем Шевченко.
Як відомо, в сім’ї Григорія Шевченка та Катерини Якимівни Бойко було шестеро дітей. Старша за брата на вісім років Катерина, яка побачила світ 20 листопада 1804 року в селі Кирилівка, була Тарасу не тільки «незабвенной сестрой», а й «терпеливой, нежной нянькой», як називає поет її в повісті «Княгиня», дівчинка доглядала менших братів і сестер, порядкувала в хаті та городі. Саме Катерина водила малого Тараса до Мотронинського монастиря «на прощу», ставила з братиком свічку за «здравіє» рідних і близьких і довго молилася.
Шевченкознавець Павло Зайцев (1886-1965) розповідає, що до світлих моментів у сирітському житті Тараса саме й належать подорожі, коли він із сестрою Катрею ходив «на прощу» аж до Холодного Яру, де на цвинтарі біля монастиря були поховані жертви подій із часів Коліївщини. Грамотний хлопець умів прочитувати написи на кам’яних плитах над могилами «коліїв», догоджаючи старшим прочанам, серед яких були й такі, що ще добре пам’ятали небіжчиків. Старі люди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. Оповідання ті, річ зрозуміла, залишали глибокий слід у душі вразливого хлопця як яскраве доповнення до того, що чув він про ці події від діда (див. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К., 1955. – С. 19).
З цього приводу збереглися й цікаві згадки сучасника і знайомого Шевченка – Олександра Лазаревського (1834-1902), надруковані в журналах «Основа» за березень 1862 року. Звідси довідуємося, як малий ще Шевченко любив слухати розповіді свого діда Івана, живого свідка селянського повстання на Правобережній Україні 1768 року — Коліївщини: «Рассказы деда и отца, бесспорно, имели большое влияние на развитие творческого дара нашего поэта и не могли не отразиться впоследствии на его произведениях... Кроме рассказов деда, в создании «Гайдамак» имело участие, как можно думать, и путешествие маленького Шевченка в Мотронинский монастырь.
В Мотронинский монастырь Шевченко ходил с сестрами... Монастырь замечателен тем, что в цвинтаре его положено коліїв (підкреслено О. Лазаревським), как гласят о том каменные плиты, находящиеся на некоторых из могил. Маленький Шевченко, в это время уже грамотный, прочитывал могильные надписи, удовлетворяя тем любопытство как свое собственное, так и других богомольцев, меж последними немало нашлось хорошо помнивших покойников Мотронинского цвинтаря, и они тут же дополняли лаконические надписи своими воспоминаниями о «коліях». Эти рассказы Шевченко слушал с таким вниманием, что память о них сохранилась у поэта до позднего времени» (Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 24).
Ясно одне, що під впливом вражень від розповідей очевидців селянського повстання, від баченого на тому місці, звідки спалахнула Коліївщина (вона саме тут почалася, в Холодному Яру), був написаний один з найвидатніших творів поета – «Гайдамаки».
Вдруге в Мотронинському монастирі Тарас Шевченко побував улітку 1845 року й довго ходив його територією, вглядаючись довкола та згадуючи дитинство, старшу сестру, й тінь печалі лягала на його похмуре обличчя. Про ці відвідини свідчать вже не чиїсь згадки, а матеріали, залишені самим поетом. Шевченко змалював церкву Мотронинського монастиря акварельними фарбами й на малюнку зліва внизу зробив напис «Мотрин монастир».
Вийшовши в дев’ятнадцять років заміж за Антона Григоровича Красицького (1794-1848), Катерина поїхала за чоловіком у сусіднє село Зелена Діброва (до речі, молодята познайомилися на панщині, бо разом кріпакували на землях пана Енгельгардта). Як пише у споминах педагог і священик, Шевченків земляк Петро Лебединцев (1819-1896), Катерина йому розповідала, що Тарас «…не раз прибігав до неї в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою» (Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 37).
Разом із тим рідний брат Петра, історик і журналіст Феофан Лебединцев (1828-1888), залишив нам інший спомин про Тараса Шевченка, про те, що поет «…взагалі не любив згадувати своє сирітське принижене життя». Нечасто згадував він і про свою старшу сестру Катерину, на противагу Ярині, яку величав «печатно великомученицею». Феофан пише: «Її, тобто старшу сестру Тараса, звали у нас «Катрею гугнявою», бо вона від природи чи від хвороби якоїсь гугнявила. Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Кирилівки в Зелену, тобто од вітчима до старшої сестри і назад. «Приблудою його, матушечко, звали, їй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові... як у свинячому стегні... Еге, отаке було, а далі вистербало... Ніхто й не сподівався з нього чоловіка» (Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 42).
У Зеленій Діброві рід Красицьких, що розпочав відлік од Антoна i Катерини, пустив у поселенні глибоке корiння. Молоді побралися 29 сiчня 1823 року, хата Антона знаходилася в центрi села, поряд з будівлею священика Петра Лебединцева. За двад-цять сім років подружнього життя Красицькі народили дванадцятеро дітей, серед них: Олену, Федору (1827 – р.с.н.), прiзвище по чоловiку Бондар), Феодосiя, Соломiю, Степана, Семена (1836 – р.с.н.), Ганну, Марiю (1843 — р.с.н.), Федора, Якима (1842 – р.с.н.), Максима i Тетяну (1848-1848), а самi ж пiшли з життя так рано: Антон Григорович — у п’ятдесят чотири роки, а Катерина Григорівна – в сорок сім.
Як уже нині можна стверджувати, то не тільки розповіді діда Івана про Гайдамаччину, а й «посиденьки» в старшої сестри в козацькому селі Зелена Діброва, розповіді старожилів, які збиралися в старшої сестри. Нагадаємо, що мешканцi Зеленої Дiброви були вільними козаками, наприкiнцi XVIII століття проданi воєводою брацлавським Станіславом Любомирським (1704-1793) генерал-фельдмаршалу Григорію Потьомкiну (1739- 1791), вiд якого село успадкував його племінник Василь Енгельгардт (1758-1789), а потiм перейшло до сестри Потьомкіна – Олександри Браницької (1754-1838).
Поет навідувався до старшої сестри в гості в 1843-му та у вересні 1845 року, коли приїздив до України. Згадував про неї Тарас і в листах до братів Микити та Варфоломія, завжди не забував приписати: «Поцілуй за мене... Катерину» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 6. – К., 2003. – С. 11, 14, 193, 197, 199, 201, 301, 344, 486, 495).
А був випадок, коли Тарас звернувся за допомогою до старшої сестри в, скажімо так, делікатній справі — щоб підшукала наречену, й підказав – служницю, яку бачив у Варфоломія. Довгополенко Харитина Василівна (1841 — р.с.н.), кріпачка князя Лопухіна з с. Саморідні Канівського повіту, справді господарювала у Тарасового свояка в Корсуні, де з нею й познайомився поет. Спочатку він не звернув на дівчину-кріпачку особливої уваги, але після повернення до Санкт-Петербурга, надумав «підбити клинці», а то й одружитися. Тарас почав дедалі настійніше просити Варфоломія Григоровича висватати за нього Хариту. За спогадами Варфоломія, «в час приїзду Тараса до нас, в 1859 році, Харита була якраз на порі. Не можна сказати, щоб вона була красива, але щось у неї було дуже симпатичне: тихий характер, ніжне і добре серце, чиста душа і молоді літа були красою Харити» (Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 33). Хоча Харита відразу ж навідріз відмовилася йти заміж «за такого старого та лисого», до того ж зовсім незнайомого й чужого їй чоловіка, Варфоломій Шевченко не наважився прямо написати Шевченкові, «що він зістарівся задля 18-літньої дівчини... що його молодість, пора женитися з молодою — вже минули, навіки минули!» (Там само).
Відчувши марність своїх сподівань одружитися з Харитиною Довгополенко, Тарас Шевченко таки не полишав надій знайти собі дружину в Україні й просив допомогти в цьому Катерину. В листі до брата Варфоломія, Тарас пише: «проси сестру Катерину …чи не накинуть оком у Кирилівці яку огрядну та чепурну дівчину, хоч і вдовицю» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 6. – К., 2003.  – С. 497). Але з того «сватання» нічого не вийшло…
Старшу сестру Тарас не забував навіть на засланні, засвідчував поблажливе до неї ставлення і в творчості. Ось початок повісті «Княгиня»: «Село! О! Сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моем старом сердце при этом милом слове. Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблуками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки!» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 3. – К.,  2003. – С. 152).
Востаннє, коли Тарас повернувся із заслання, то не застав сестри живою — померла від холери. Незабаром пішли в далекі світи її чоловік та донька. Тарас Григорович дав гроші сину Катерини Степану, аби той купив собі будинок – у селі й досі є вулиця Кушнірівська, де племінник поета придбав ту хату на поетові кошти. Переказують у Зеленій Діброві й дотепер, як у той свій приїзд Шевченко прийшов до племінниці Федори, та не застав — удома були тільки її діти. Тож поет залишив на столі під образами 25 карбованців і записку. Тарасові родичі не вміли читати, пішли до попа, щоб переказав написане. «О, знов бунтівник об’явився», — здивувався священнослужитель і заспішив із запискою до урядника...
Насамкінець зазначимо, що із великої кількості дітей у родині Красицьких долею судилося вижити лише чотирьом з них. Яка ж їхня доля? Один з синів, Максим Антонович, уже після звільнення з кріпацтва, шукаючи кращої долі, мандрував з родиною від економії до економії і добився північної Херсонщини (нині — Кіровоградщина). Життя багатодітної сім’ї було нужденне; окрім того, сам факт, що Максим Красицький — Шевченків племінник, ускладнював життя, завдавав часто-густо неабияких прикрощів. У селі Довгалівці поблизу станції Шарівка Максим Антонович став до роботи в поміщиці Жабоклицької — це було влітку. А взимку, довідавшись, що Максим Красицький — Шевченків родич, Жабоклицька вигнала Тарасового родича серед зими з роботи і з житла разом з шістьма дітьми. З Довгалівки Красицькі (Максимові було вже за шістдесят) перебралися в село Мошорине (теперішній Знам’янський район), придбали стареньку хату і звікували там свій вік 1910 року.
Праправнучка Тараса Шевченка по лiнiї його старшої сестри Катерини — Тамара Красицька, вихованка Київського унiверситету імені Т. Шевченка, географ за фахом, уже 35 рокiв мешкає у Севастополi, де працювала начальником мiського управлiння охорони довкiлля. Коли у 1991 роцi було створено родинну громаду «Шевченковi нащадки», його очолила двоюрiдна сестра Тамари — Людмила Олександрiвна Красицька, 1942 року народження, освiта вища, проживає в Києвi, нині — президент Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Вiд Федори, Степана, Якима та Максима  й пiшли у свiт нащадки Тараса Шевченка: Дмитро Филимонович Красицький (1901-1989; правнук Катерини) став письменником, Фотiй Степанович Красицький (1873-1944; внук Катерини) — художником i педагогом. Iнтернет-довiдник «Особовi фонди державного архiву Кiровоградської областi» так повідомляє про Катеринових нащадків: «Красицька Катерина Максимiвна (26.08.1873 — 22.03.1974) — онука Тараса Шевченка, Красицька Антонiна Веремiївна — правнука Т. Шевченка». А газета «Флот України» засвідчує: «Троюрідна праправнучка поета Тамара Красицька розповіла на сторінці видання: «Ми приходимо до пам’ятника Кобзарю за велiнням свого серця. По всьому світу, куди закинула доля українцiв, 9 березня вiддають данину любові Тарасу Шевченкові».
Є край села Зелена Діброва, в кінці дороги, що біжить до Кирилівки, визначна пам’ятка природи — дуб, якому близько 200 років. За переказами, Тарас Шевченко, коли малим бігав до старшої сестри, перепочивав під розлогим деревом, яке захищало його в негоду та спекотного дня. За легендою, що передається в селі від покоління до покоління, виріс він на місці могили закоханих. Переповідають, що місцевий кріпак Іван полюбив таку ж із бідної родини дівчину Оксану, але не судилося молодятам бути разом — забрав пан красуню в покої. Хлопець не змирився з втратою коханої — викрав дівчину й сховав у родичів. А коли повертався додому, в лісі його наздогнали панські охоронці й жорстоко вбили, закатувавши нагаями. Поховали Івана на місці страти, Оксана дізналася про біду, знайшла могилу судженого і… виросла на його похованні молоденьким дубцем, який згодом став могутнім деревом. Чи не на спомин про отой дуб Тарас Шевченко й намалював із уяви аж у Санкт-Петербурзі крислате дерево?
У центрі Зеленої Діброви відкрито пам’ятний знак на місці, де стояла хата Катерини Красицької, збереглася й могила старшої сестри Тараса Шевченка. 18 серпня 2006 року на похованні відкрито пам’ятник, його автором став черкаський скульптор Владислав Демйон. Унікальний надгробок має свій символ  — зображення: миловидна молода жінка розплітає косу, немов перед сном — на завершення життя, але ж волосся можна й переплести по-новому — як символ його продовження у дітях і внуках-правнуках. Внизу — кетяги червоної калини — до любові. А збоку гілка — древо життя…

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, публіцист, лауреат Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» 2012 року

Список використаних джерел:
Шевченківський словник. — Т. 2. — К., 1977. — С. 358; Шевченко Т. ПЗТ: у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 495; Жур П. Труди і дні Кобзаря. — К., 2003. — С. 24; Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008. — С. 545; Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. – К., 2010. – С. 983.

Н. Нікіфорова. «Тарасова сестра»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема ""Білі плями" історії"