Версiя для друку Обговорити в форумi

Це була звичайна робоча поїздка Михайла Кузменюка на Буковину. Ще напередодні Нового року він сказав мені, що їздить на малу батьківщину приблизно раз на два місяці. Отже, найближча поїздка планувалася на середину січня. От я і включив її у свій робочий план. Зі Львова до Чернівців ніби ж недалеко! Як потім з’ясувалося, це було вірне рішення. І перш за все тому, що ця поїздка у рідні місця виявилася... останньою в житті севастопольця Кузменюка. Смерть нерідко забирає, краде у нас хороших людей підло, без попередження. Ось і цього разу... Як мені про це тепер писати? Наголошувати, що втрата болісна? Це й так зрозуміло. Для краєзнавців Буковини Михайло Ілліч був символом затятості, «просунутості» і вірності справі. Навіть символом діяльної зрілості, бо більшості його колег-однодумців уже давно перевалило за 80... А для мене? Один лише крах планів викликав у мене справжній шок. А у нас стільки всього було заплановано на буковинських теренах — на весну, на літо! А на кримських скільки!
...Та повернемося у той далекий січень. «Журналістське підсилення» моєю скромною особою було, мабуть, не зайвим для пана Кузменюка. А вже щодо мене самого, то й говорити нічого. Завдяки севастопольцю і його умінню розповідати, я постійно робив для себе все нові й нові відкриття. По-перше, відкрив для себе таке цікаве явище, як Чернівецька маланка. По-друге, багато дізнався про зйомки відомого фільму-концерту «Червона рута» (1971). А головне, без Михайла Кузменюка я б не потрапив у Старий Вовчинець і не побачив би унікальний музей, створений ще у 1957 році скромним сільським учителем Іваном Топалом. А так до наших послуг було авто Кузменюка, яке він на зворотному шляху планував завантажити старовинними речами, тобто новими експонатами для севастопольського музею. Не вперше здійснював Михайло Ілліч подібний спецрейс «Буковина — Крим»; це просто я був уперше свідком  звичайної робочої поїздки севастопольського подвижника. Погода того дня була надзвичайно гарною — коли виглядало сонечко — іскрився сніг, а пухнастий іній на деревах уздовж автотраси постійно нагадував про пік зими. Щоправда, просуваючись у напрямку румунського кордону, ми час від часу в’їжджали в зону густого туману. Це також додавало поїздці неповторного місцевого колориту.

ЦЕНТР СТАРООБРЯДЦІВ СВІТУ

…Трішки в стороні від нашого маршруту залишалося відоме старовірське село Біла Криниця. Нагадаю, що російські старообрядці (відомі під назвою липовани) прибули на Буковину у 1760-1780 роках. Тоді їхні поселення з’явилися в трьох повітах. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, прихильно ставилася до старообрядців. Цісарським патентом Йосиф II звільнив липован від податків на 20 років і гарантував свободу віровизнання. За невелику плату переселенці одержали землю, були звільнені від панщини, а також на 50 років від військової служби. На базі чоловічого білокриницького монастиря було створено у 1844 році єпархію, а з 1846 року ієрархію на чолі з митрополитом (Білокриницьку митрополію), яка висвячувала священиків і єпископів для старообрядців усього світу. Історією цього села я цікавився давно. Дізнавшись про це, Михайло Кузменюк сказав, що на зворотному шляху, можливо, заїдемо на півгодинки в Білу Криницю. А поки що нам треба поспішати, адже нас цікавить село Старий Вовчинець, воно знаходиться майже на українсько-румунському кордоні, і опинитися там бажано якомога раніше.
Тільки прибувши, я зрозумів — чому саме. Адже музей був надзвичайно великим за розмірами, щоб усе подивитися, треба чимало часу. А ще ж треба поспілкуватися з самим Іваном Касіяновичем, — останній точно приберіг щось цікаве для Криму!

П’ЯТДЕСЯТ П’ЯТЬ РОКІВ ПОДВИЖНИК ЗБИРАВ ЕКСПОНАТИ…

Коли Іван Касіянович розпочав свою екскурсію, нам було ще тепло. Але потім ставало все холодніше і холодніше, бо опалення в музеї – фактично ніякого. Та й сам музей – це не що інше, як приміщення колишньої школи, яка тепер, після побудови нового ліцею, стала непотрібною для навчання. Зате старе приміщення виявилося просто незамінним для такого унікального музею, на організацію якого пішло понад 55 років. Самі розумієте — таких музеїв в Україні або дуже мало, або… нема зовсім. І якби не кримський подвижник Михайло Кузменюк, я про таке диво міг би й не знати! А так я не лише насолоджувався оглядом експонатів, але й постійно аналізував, думав… Скажімо, про те, що концепція музею значною мірою залежить саме від його творця. І це при тому, що нікуди не дінешся від кісток мамонта, від давніх кам’яних сокир та пристосувань для здобуття вогню. Данину цьому періоду Іван Топало віддає щиро. А ось радянського періоду інший творець музею міг би й уникнути. Думаю, на території Галичини ймовірність такого «безрадянського» варіанту була б значно більшою, ніж на Буковині. Проте Іван Касіянович був сином Буковини, отримав радянське виховання, тому мав власну концепцію музею, а не галицьку періоду незалежності. Щоправда, і тут в ньому обізвався українець. Скажімо, вхід до «радянського» залу прикрашає маловідомий вислів Карла Маркса:
«У незалежній державі недержавною мовою має право говорити гість, полонений або окупант». Заради об’єктивності Іван Топало дає інформацію по кожному з історичних періодів. Скажімо, під час перебування Старого Вовчинця у складі Молдови (1359-1774) тут була збудована одна церква і одна дзвіниця. Досить плідним був австро-угорський період (1774-1918). З цей час у селі було збудовано дві школи, одну церкву, одну дзвіницю та одну бібліотеку. Мовою викладання, до речі, була українська! Румунський період (1918-1940) був малопродуктивним і, на щастя, дуже коротким. Нічого не будувалося, ось тільки українську мову заборонили, ввівши замість неї румунську. В радянський період (1940-1991) таки дещо будувалося. В селі з’явився один клуб, один медпункт, одна школа і одна бібліотека. Мовою викладання була українська. Період незалежної України (1991-2013) міг бути і більш продуктивним. Але таки з’явився один ліцей замість старої школи, а також нова дзвіниця. Ну, й на українську мову ще поки ніхто руки не здіймав. Це ж Буковина, а не якийсь там Донбас чи Одеса... Потім Іван Касіянович розповідав цікаву історію про те, як місцеві українці спробували назватися румунами, аби не йти у бій «За Родину, за Сталина!», бо ж посилали їх на ворожі кулемети точнісінько так, як і на Чернігівщині, Черкащині, Вінниччині... Геніальна «стратегія» маршала Жукова передбачала максимальне скорочення чисельності українців на щойно визволених від гітлерівців територіях. І люди про це знали. Ось буковинці вирішили «відкосити» від проривів і штурмів висоток, тим паче, що їм усі двадцять років румунської окупації втовкмачували, що вони — румуни. Але радянська влада була дуже пильною. Усіх «халявщиків» направила в табори ГУЛАГу. Далеко не всі повернулися додому... Цій трагічній історії присвячена ціла музейна кімната і великий стенд.
Незадовго до своєї буковинської поїздки (якщо не помиляюся, в листопаді 2012 року) я відвідав музей писанки в Коломиї. Враження були чудовими! Але й тут, у Старому Вовчинці, було чим помилуватися... Про історію своєї великої колекції Іван Касіянович розповідає так:
— Років 25 тому разом із вихованцями поїхав на екскурсію до Коломиї, відвідав відділ писанкарства місцевого краєзнавчого музею. Милуючись рукотворним дивом, загорівся ідеєю зібрати таку ж колекцію для шкільного музею. Тим паче, знав — у селі живуть справжні майстрині-писанкарки — Веронія Вакарюк, Ганна Каменюк, Фрозія Червінська. По приїзді зібрав по сусідах перший десяток розписаних узорами яєць, другий… Односельчани, довідавшись про моє захоплення, почали самі пропонувати свої «скарби». І це триває донині… Зараз у музейній експозиції – понад три тисячі писанок. Їхня кількість щороку зростає. Після Великодня мені навперебій пропонують свої знахідки школярі із Кам’янки, Багринівки, Нового Вовчинця, Черепківки, Слобідки, інших сіл, які навчаються в ліцеї. Передають розписані дива писанкарки з Купки, Корчівців... Вже розмальовують писанки для музею дочка покійної Веронії Вакарюк — Марія Оленюк, а ще її приятелька Світлана Вакарюк… Кожен новий витвір мистецтва додається до експозиції. За писанками можна вивчати нашу історію. Писали писанки обов’язково на сирих яйцях, щоб зберегти животворну силу. Ними обмінюються, обдаровують, виявляючи свою прихильність. Українській писанці не властива реалістична чи натуралістична передача навколишнього світу, розпис її умовний. Найдавнішим мотивом в орнаментах вважається сонячний знак — крапка, коло, хрест, павучок, зірки, (три-, чотири-, шести- та восьмипроменеві). А ромб в орнаменті вважається символом родючості. Триверт, тризуб… Ці знаки в давні часи мали містичне та міфологічне значення, вважалися символами руху Сонця, плодючості, вічного продовження життя.

У деяких варіантах тризуб відомий і як «древо життя» — батько, мати, дитина. Цей символ був надзвичайно популярний у мистецтві Київської Русі. Чи не тому князі Рюриковичі взяли його своїм гербом?.. Вершиною експозиції є спеціальний дерев’яний хрест, заповнений трьома сотнями писанок.
За словами І. К. Топала, подібний витвір він випадково побачив у румунському консульстві в Чернівцях. Всередині цей символ християнства містив один ряд писанок, у Старому Вовчинці виготовили втричі ширший. Отже, він помістив три ряди найкращих експонатів. В Україні, крім Старововчинецького, як уже згадували, є Музей писанки в Коломиї, а також Державний музей українського народного декоративного мистецтва, де зібрано майже 4 тисячі цих дивних витворів. Там прекрасні умови для зберігання. Коломиї пощастило теж, бо там побував Віктор Ющенко, який розпорядився звести окрему споруду для музею.
А ось у Старому Вовчинці колекція писанок зберігається завдяки ентузіазму самовідданої людини, яка жодного заохочення за це не має. Українська писанка – явище культури, в ній сутність національного духу. Тому хочеться низько схилити голову перед людьми, які його бережуть і всіляко підносять. Перед Іваном Касіяновичем Топалом зокрема…
Гортаю зошит, де Іван Топало скрупульозно записує все найцікавше в житті власного дітища. Виявляється, за минулий 2012-й рік зафіксовано... 8 256 відвідувачів! Це не так уже й мало, якщо врахувати віддаленість музею від Чернівців і решти України. В червні, до речі, було найбільше відвідувачів — 1 240, у лютому найменше — 321. Близько тридцяти екскурсій на місяць, тобто практично щодня є організовані відвідувачі. Був приємно здивований тим, що в музеї знайшлося місце для кількох примірників «Слова Севастополя» і «Кримської світлиці». Очевидно, і тут не обійшлося без пана Кузменюка — повпреда Криму на Буковині і Буковини в Криму. Тепер «Світлички» в музеї стане ще більше, бо і я завіз декілька примірників.
Експозиції: населення, вишивка, писанки, екологія, пам’ять про репресованих, старовинні скрині, вози (заносили в розібраному вигляді), одяг, старовинний посуд, кіно-, теле- і радіоапаратура середини минулого століття, доїльна установка «Даугава» з Латвії, якої вже давно нема в аграрних господарствах області…
Запитую про хрест з писанками. Звідки таке оригінальне диво? Іван Касіянович відповідає:
— Там 640 писанок! Ми готувалися до міжнародної виставки з писанкарства і вирішили показати людям щось оригінальне. Показ відбувся в румунському консульстві у Чернівцях два роки тому. Побачили цей хрест чернівчани, львів’яни, іванофранківці, а також багато іноземців: німці, поляки, чехи, словаки, румуни, болгари, громадяни США, Канади та Аргентини...
КРАЄЗНАВЦІ ВІД БОГА, А ВЛАДА — НА ЯКУ ЗАСЛУЖИЛИ…

Фіксую-записую болі Івана Касіяновича. Може, хтось колись поспівчуває та допоможе?
— Я постійно нагадую і прошу: дайте кошти, щоб зробити огорожу! Бо металева сітка, поставлена п’ять десятиліть тому, дуже поржавіла. Якби була огорожа, я б за свої кошти зробив криницю з журавлем, а також стодолу. І браму на колесах. Та нема, виявляється, коштів на сітку… А 350 тисяч на оформлення фойє в ліцеї знайшлися! А на огорожу треба було набагато менше…
(З розмови з М. Кузменюком в дорозі). Питав я у нього: як апетит зростав? Там все з дрібничок почалося...
— Про нього писала Олександра Приходько, голова літературного об’єднання «Витоки». Вона написала, що він ще хлопчиком збирав різні речі, етикетки з сірникових коробочок. А тут він був директором ліцею і всім розпоряджався (М. Кузменюк). Тільки другий рік, як його направили на пенсію. Тому мав велику територію, якою розпоряджався і це значно полегшувало створення музею.
— Для місцевих жителів часто старі речі не мають великої цінності. У містах їх просто викидають... А в селі за звичкою складають те, що непотрібно, на горище. І тому я люблю бувати на горищах. Ви не уявляєте, як багато цікавого там можна знайти! А тепер вже за деякі речі люди можуть і гроші попросити... Бо життя наше комерціалізується. Проте мені, зазвичай, щастить. Пам’ятаю, тут, на Буковині, їздив до своїх друзів, а коли вже повертався додому, то перед Сторожинцем пригальмував, бо побачив, що жінка вагітна йде... Я вирішив її підвезти (як з’ясувалося, вона саме йшла в лікарню). А по дорозі розпитую: «Як ви живете?» — «Живу з чоловіком, збудували нову хату...» — «А мама де живе?» — «Мама залишилася в старій хаті...» — Ага! Ось тут у мене вже прокидається професійний інтерес... «Старі речі збереглися?» — «Та дещо збереглося...». Я залишив їй свій телефон, мовляв, якщо знайдете якусь стару непотрібну річ, то зателефонуйте мені... Тільки-но з племінником виїжджаємо з Чернівців, аж тут вона телефонує! Ми розвертаємося і їдемо до них. Зібрали вони для мене чимало, а я ще й попросив дозволу полізти на горище. Там була шкатулка, зроблена з поштових листівок, кошик старий, і ще багато-багато цінних для мене речей. Я там зібрав два чи три мішки експонатів для свого севастопольського музею.
— А який відсоток людей, котрим цікаві експонати?
— Цікавість до експонатів з’являється тоді, коли люди вже щось побачать... Багато людей навіть не здогадуються, що собою являє мій музей у Чорноріччі. Вони не очікують, що там може бути стільки експонатів! Скільки різних за своїм призначенням речей! Багато людей переживають шок. Бо спочатку думають, що там буде якихось двадцять-тридцять експонатів... А потім бачать, що їх там сила-силенна! Мені ось зателефонували з Криму, що надійшло вітання від жінки з Шотландії, яка є міжнародним експертом з музеїв. Айріс Макклауд дуже схвально поставилася до нашого музею! Її вразила велика кількість експонатів і їхня автентичність!
— Іван Снігур колись, може, півтора десятка років тому, давав список високому начальству, що в нього є, і що він готовий передати для людей. І не відповіли йому й досі... Говорили і дуже багато обіцяли люди, наближені до влади, але віз і нині там. Не стане Івана Снігура і все розгребуть... А міг би бути унікальний, всеукраїнського масштабу, краєзнавчий музей у Чернівцях! Дякувати Богові, я хоч на дочку можу сподіватися у випадку чого. Бачу, що вона не байдужа до справи мого життя, і мене це радує.

Сергій ЛАЩЕНКО
Чернівці – Старий Вовчинець – Львів
Січень 2013 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "Українці мої..."