Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні — день слов’янської писемності і культури

Мова про мову

Спочатку, як відомо, було слово. Усне слово, за допомогою якого люди спілкувалися між собою, передавали від покоління до покоління казки, легенди, пісні. І хтозна, чи усе те багатство дійшло б до нас із глибини століть, чи змогли б ми нині насолоджуватися чарами тієї неперебутньої усної народної творчості, якби наші далекі пращури не навчилися все те записувати буквами спочатку на бересті, а згодом і на папері.
В історії є чимало прикладів, коли цілі народи не вміли записувати на папір мовлене ними. Адже пам’ятаємо стародавніх скіфів, котрі населяли наші ж таки південні краї, які вміли виготовляти чудесні прикраси із золота, але, на жаль, вони не залишили нам у спадок жодної писемної пам’ятки. І ми нічого не можемо прочитати про те, як жили, що робили на своїй землі ці люди, які їхні уподобання, яких пісень вони співали, як захищали свою землю. У цього народу не було своєї писемності, не збереглася його мова. А без мови — нема народу, обривається його життєва нить.
І як же ми, нині сущі, завдячуємо батькам нашої слов’янської писемності — двом святим рівноапостольним просвітникам братам Кирилові та Мефодію, котрі в IX столітті створили слов’янську азбуку, за допомогою якої стало можливим писати книги, літописи, а отже, й творити нашу історію і культуру, передавати письмово свої думки, мрії, сподівання. Біля першоджерел української, як і російської, білоруської, болгарської й сербської писемності, що нею користуємося усі ми й зараз, враховуючи три великі алфавітно-орфографічні реформи — Петровську (1708-1710), Академії наук (1735 і 1785) та радянську (1917-1918), — стояли оці два просвітителі — Кирило і Мефодій. Тож і не дивно, що іменами їх було названо Кирило-Мефодіївське товариство, утворене в грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві, серед програмних положень котрого було й проведення широкої просвітницької роботи — заснування шкіл з рідною мовою навчання, видання книжок і посібників для простого народу. Учасники цього товариства, серед яких були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, мріяли про ті часи, коли «відкриється широке поприще для нашої словесності, коли мова збагатиться до такого рівня, що не тільки вітчизняна й світова історія, але й точні науки викладатимуться українською мовою».
Великий наш національний геній Тарас Шевченко підніс українське слово до висот світових, щиро опікувався його майбутнім: «Щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало». Його книга «Кобзар» стала для багатьох букварем — книгою, за якою вчилися і вчаться понині читати, любити свою землю, свій народ. Мова Шевченкових творів — то жива мова нашого народу — джерельно чиста, життєдайна, сонячна. «На весь «Кобзар», як влучно підмітив наш великий сучасник, продовжувач славних Шевченкових традицій Олесь Гончар, — ви не знайдете жодного вульгаризму, брутального слова, жодного рядка, що його ви не могли б прочитати в присутності матері, дітей чи подарувати цей твір своїй цнотливій нареченій».
Краса нашої мови, її милозвучність, писемність, її лексичне багатство гідно поціновані найвидатнішими лінгвістами світу, українська книга, пісня знані і шановані серед багатьох людей землі. І як же прикро, коли самі українці так недбало і байдуже ставляться до своєї мови: замість розширення лексичного діапазону у повсякденному вжитку звужують його до обмежених словесних стереотипів, заяложених штампів, користуються убогим суржиком і жаргонізмами. А щонайгірше — зовсім забувають або зрікаються материнської мови. Так і хочеться гукнути: люди добрі, доля рідної мови залежить від вас самих. Любіть її, бережіть, плекайте. Не будьте безрідними Іванами, шануйтеся в своїй рідній вітчизні, то й вітчизна буде вам завжди рідною матір’ю, а не мачухою.
Нині серед політиків та депутатів різних рівнів точиться чимало розмов, щоб і українська, і російська мови були в Україні державними. Переконаний, що в єдиній українській державі має бути й одна-єдина державна мова — українська. Так само, як і в інших країнах, — в Росії — російська, в Польщі — польська, в Англії — англійська, у Франції — французька і т. д. Часто можна почути: а он Швейцарія має аж три державні мови... Так, кажуть, має. Але ж і вимагається державними законами обов’язково знати усі ті три державні мови...
Коли вже хочеться мати і в Україні дві державні мови, то мають бути й закони про обов’язкове вивчення цих двох державних мов, без знання яких жоден чиновник не мав би права працювати на державній посаді. Так само й учні шкіл та студенти вишів мали б за обов’язок вивчати ці дві мови, обов’язково складати з них екзамени. А стосовно Криму — то тут, мабуть, слід було б мати три державні мови — українську, російську та кримськотатарську. І так само обов’язково їх усі три вивчати і вільно ними володіти, бо який же то буде державний службовець, якщо він не знатиме державної мови?
Одна знайома росіянка каже, що в Криму як і загалом в Україні їй ніхто не забороняє розмовляти її рідною російською мовою. От тільки дитина змушена вивчати державну українську, обурюється вона... Але ж, окрім української, дитина вивчає ще й англійську, німецьку чи французьку... І на те нарікань нема. Чому ж невдоволення тільки українською? Невже дитина не збирається жити й працювати в своїй державі? Невже поїде в Англію, Німеччину, Францію? Дай, Боже. Хтось, може, й поїде, а хтось і ні... То ким же вона буде без знання державної мови в своїй державі? Де готується вчитися, працювати? Таке несерйозне ставлення до вивчення державної української мови побутує серед дітей переважно з російськомовних родин.
А от кримськотатарські діти показують непогані знання з державної української мови, багато з них добре нею володіють, навіть пишуть художні та шкільні твори, серйозно готуються стати повноправними громадянами країни, в якій живуть, з якою пов’язують своє майбутнє. В Криму проживають сотні тисяч українців, а як не парадоксально, мають найменшу кількість своїх україномовних шкіл, періодичних видань, книг... Хіба не час владі вирішувати ці проблеми? Покладаємо на неї свої великі надії і сподівання...
24 травня — свято — День слов’янської писемності і культури. Згадайте імена великих просвітителів — Кирила і Мефодія, які принесли нам світло знань, котре незгасним вогнем пломеніє під високочолим слов’янським небом.

Данило КОНОНЕНКО

Володимир СОСЮРА
ДО БРАТА

На мові нашій дня печать.
Вона — як сяйво серед ночі...
Її не можна забувать,
Вона — душі твоєї очі.
Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе
 любовно...
Коли ж забудеш рідну мову,
Загубиш душу ти свою.
Коли йдучи з труда дороги,
Слова не ті вкладеш в уста,
Немов піджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.
Немов чужого саду віти,
Тієї мови пишний цвіт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слід.
Нічним зів’янеш синьогубцем...
На мові нашій дня печать.
Національним самогубцем
Невже ти, брате,
 хочеш стать!
Яке прекрасне рідне слово!
Воно — не світ, а всі світи...
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?
Невже забудеш слово «мати»,
Ту, що дала тобі життя,
І підеш, наче тінь крилата,
Блукати в тьмі без вороття.
У небуття підеш, в нікуди,
Сліпим до сонячних висот.
Невже народ мій мову губить?!
Не вірю я! Це не народ!
Окремі люди. Їм не знати
Сяйливих творчості висот,
І хай людей таких багато,
Але нас більше! Ми — народ!
Я вірю в тебе, моя мати,
Мій Бог, що дивиться
 з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!
Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світом, Україно,
Сіяти будеш на землі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Урок української"