Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

26 травня — 9 років, як пішов за вічну межу (2004 р.) Микола Вінграновський, — український поет, кінорежисер, актор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Мабуть, ніхто з наших «шістдесятників» не входив у літературу так стрімко і так тріумфально, як Микола Вінграновський. Уже перші його публікації викликали захват і здивування, особливо серед молоді. Іван Драч розділив читачів своєї поезії на прихильників і байдужих, а то й таких, що взагалі заперечували його творчість. У Миколи Вінграновського останніх майже не було. Серед мого покоління його одразу ж визнали Метром, Поетом з великої літери.
Його вплив на поезію 60-70-х років був колосальним. Він заворожив як своїх ровесників, так і молодші покоління. Я вже не кажу про незліченних епігонів. Сам же поет одним із своїх вчителів найчастіше називає Олександра Довженка. І не лише тому, що був безпосередньо його учнем як режисер та актор, знав як людину. Бути учнем у такої особистості, як Олександр Петрович, і велике щастя, і велика відповідальність. Для цього необхідно мати неабиякий талант і близьку духовну спорідненість з учителем. Вінграновського з Довженком поєднувало і поєднує глибоке відчуття високого ідеалу і краси, яку Стендаль називав обіцянкою щастя.
Читаючи поезію Вінграновського, мимоволі замислюєшся над природою слова, над його ірраціональною дієвістю, його магією. Він уміє поєднувати напругу урочистого співу з довірливою гнучкою інтонацією побутової мови. Але і там, де у віршах присутній побут, де йдеться про щось буденне, помітні відсвіти чогось святкового, що неминуче наближається.
Його думка народжується перед очима, як марево над степом, рухається і переливається, так і не втілившись в остаточну форму, і залишається у віршованих рядках більшою за саму себе. Кращі твори громадянської тематики у Вінграновського позбавлені барабанної риторики і заданості. Вони сприймаються як внутрішнє одкровення. Загальні емоції доби підсилені особистісним переживанням.
У Вінграновського немає образів одновимірних, однопланових, принаймні їх обмаль. Якщо говорити словами самого поета, в нього за кожним образом, кожним символом чути «невидиме туманне кіння», що «тупотить з-під лошака». «Я» поета пристрасне, патетичне, в інтимній ліриці сповнене благородства і лицарства. Це виявляється не лише у його звертанні до жінки на Ви, а й у глибоких і чистих почуттях поета, в його переконанні, що до коханої він іде із віків, що його до неї «ніс Роден і Мікеланджело, Рембрандт, Моне і Гойя...». Поезію такої моральної чистоти неможливо уявити собі без великих моральних запитів самої душі автора. Таке ставлення до жінки, духовна спрага ідеальної любові зустрічаються у віршах багатьох наших поетів, але ні в кого вони не виражені так переконливо яскраво.
В інтимній ліриці Вінграновського, як і в усій його творчості, досить виразна внутрішня послідовність, яку не варто йому порушувати, розривати, перемішуючи ранні й пізні твори в підсумкових виданнях, бо це призводить до значних втрат у загальному сприйманні творчого шляху поета. Збірка «Київ» і навіть «Цю жінку я люблю» — цьому підтвердження.

Леонід ТАЛАЛАЙ

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
«ЦЮ ЖІНКУ Я ЛЮБЛЮ…»
* * *
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке — любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я — ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь...
Коли ж — здрастуйте,
 добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я...
1986
* * *
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені
 розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім’ям на тебе я молюсь...
...Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося.
 Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння — більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.
1975
* * *
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь.
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс.
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.
1965
* * *
Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?..
Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились
 одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю,
Її обличчя — то обличчя муки...
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій,
 ти — південь мій і вечір.
Ти — ніч моя...
Хоч все на світі — втеча!
1965
* * *
Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.
Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.
Одне я хочу: старій швидше,
Зів’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.
Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.
Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не... — господи!.. — не — не було!..
Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.
1975
* * *
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж —
 чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум —
 чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі...
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом’яно-руда.
Тринадцять руж —
 тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим,
 жовте сірим душиться,
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці...
Цей білий образ —
 чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці...
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах...
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла...
1963
* * *
Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі
 в дзьоби журавлів.
На крило небокраю
сіла хмара в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте...
Вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку
 дитинства свого,
Бо у ваших долонях
голос мій достига урожаєм,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте...
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене
 хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона...
Із крила небокраю
впала хмари червона хустина,
І виглядує вірш мій,
наче хлопчик рудий, із-за тину...
Бузинова сопілка у золоті сну...
1955
* * *
Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш —
Уваги, ревнощів, жалю?
В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.
І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста...
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.
Ти вся — із щастя! І з тобою
Ще не вітається печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль.
Я дві пори в тобі люблю...
Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю.
Ця вже пора повільноплинна,
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» та «ні»...
Де почалося все тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов’ю
Печалі, болі і роки.
Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість від схололих плес
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес…
1976
* * *
Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось,
 причинилось,
Заплакало і — никма утекло
Чорняве полум’я
 з печальними очима.
До телефону — він його не бачив.
Хоч телефон — сюди-туди: нема!
А ніч, а дощ, а град
 по ринвах скаче,
І груша з грушами
 прибилась до вікна.
Прицокало, прибилось,
 прилюбилось...
Узяв у голову, чи, може, так —
приснилось!
Чорняве полум’я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач — то плаче телефон,
Просунувши у ніч
 свою холодну шию.
1965
* * *
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.
Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я проклят!
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час...
Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.
1965

СТАНСИ
1
Люблю я думать. Я люблю
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням,
Нести в твій дім і сподіванням
Поїти серце в забутті.
2
Степліло літечко... степліли
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене... Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько
Я крикнув, повен сил і дій:
— Мій світе, світку, світотенько,
Мій світонько, світище мій!..
3
І — почалось! В криваву греблю —
Політик чорних, сліз і ран —
Ввулканився в вулканну Землю
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води
Пливи, скривавлена любов!
4
Любов — не зло. Любов, якби
Від себе утекти можливо.
Таємних дум, бажань, журби
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками
Жінок похилених, як в сні...
5
Нам вічно треба небом жить,
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить
Міщанство в реактивнім леті
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні
І на економічнім небі
Всеїжоїжучий живіт!
6
То був мій перший день колись…
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях
Очима почуття дививсь...
Люби мене. Я вже розклав
Тобі дари в житейських мервах,
Твій дім, і ти, й твій Берислав,
Гойдайтесь ще на моїх нервах...
7
То був мій другий день буття...
Гангрена серця почалася...
Замовкла раптом, зайнялася
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий... Боже мій!
Щасливий вік той, у якому
Живе твій подих долі й мрій,
Краси і грації... Німому,
Ти робиш честь мені...
1960
* * *
Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.
В первонароджену хвилину
 чистоти
З тобою обмінялись ми серцями —
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.
1959
* * *
Дружиною мені приснились ви,
Ми з вами ідемо,
 побравшися за руки,
Ми з вами вдвох,
 любове моя вічна,
Ми з вами ідемо дорогою старою,
Дорогою старою, по дорозі,
І болі не болять мені, і тихо
У щасті і добрі
 щасливий наш народ
На нас незлобно дивиться і каже,
Що болі не болять йому, він каже,
Що з нами вдвох в добрі йдемо,
 він каже,
При хлібі, при одежі і при світлі
Він вільний. Вільний!
Вільний і щасливий,
Бо все на світі вільне і щасливе!..
Дружиною мені приснились ви.
1964
* * *
Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,
І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь, небесна тінь!
Під небом зустрічі й розлуки
Карпатських вин таємні руки
Нам загойдали далечінь.
І час гойдається, і гори,
І день, і ніч, і щастя, й горе —
Чи не гойдаємось і ми?
В зіницях просторінь безмежна,
Як світ у птиці під крилом,
І — качка дика, обережна —
Нога гуцулки під столом...
1956
* * *
Над гаєм хмара руку простягає,
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись їй у небі понад гаєм.
А з переяру, з того переяр’я
Ліщина дивиться горіхами
 на хмару.
І карі очі, і голівку кару
Звело дівча на ту над гаєм хмару.
Той переярок, те дівча, і хмара,
І дощ отой на виспражену землю,
І ту проламану любов’ю
 в серці греблю
Ти не доніс... Ганьба тобі і кара
За все, що ти любив, але ніколи
Не признававсь собі...
 лиш сито спав вночі!
Кому брехав? Кому служив —
 почім?
Для чого жив, убогий ти і голий?!
Ти — нуль. Пшоно ти.
 Згаром-перегаром
Розвійсь, і звійсь,
 і тінь свою склени!..
Зведи ж, дівча,
 голівоньку й ти, хмаро,
Мені над гаєм руку простягни!
1965

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"