Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Ім’я відомого поета-лірика, члена Національної спілки письменників України Володимира Капустіна добре відоме у військових частинах і з’єднаннях Збройних Сил України. Свого часу він працював кореспондентом газети «Народна армія», на її шпальтах виступав з яскравими публіцистичними матеріалами з проблем військово-патріотичного, культурного виховання військовослужбовців.

Працюючи в центральному друкованому органі Міністерства оборони, Володимир Семенович був ініціатором створення і керівником літературно-мистецької студії «Срібні сурми» при газеті «Народна армія». З тієї студії отримали путівки на літературний Парнас чимало читачів військового видання. Кращі їхні твори друкувалися на шпальтах газети. А редагував їх і гранував поетичне слово авторів-початківців саме Володимир Капустін, показуючи приклад майстерного володіння пером.
Нещодавно в столичному видавництві «Аверс» вийшла друком нова поетична збірка Володимира Капустіна «Я — лірик твій і твій — сурмач!». Сама назва вже багато говорить про літературне кредо і філософський погляд на життя, прожиті роки ним і його Вітчизною, події і сторінки нашої історії, свідком яких він був. Тому невипадково у добірці віршів є нотки трагізму і ліризму, туги за втратами на життєвому шляху і палкої любові до батьків, рідного краю, пісенної України.
Володимир Капустін належить до того покоління, дитячі роки якого опалила вогнем Велика Вітчизняна війна. Народився він у Полтаві в сім’ї військовослужбовця. Тому цілком справедливо вважає себе сурмачем армії і водночас її ліриком. Чимало своїх віршів автор присвятив саме цій темі.
Нова збірка має два розділи. Сам автор, ніби звертаючись до матері-Батьківщини, зізнається перед нею: «Я — твій сурмач!». Ось що з цього приводу сказав Володимир Семенович поетичними рядками: «Зростав я в «Армії народній», де в шані мужність, а не плач. Народе мій, тому сьогодні я — лірик твій і твій — сурмач!».
Важкі випробування випали на долю Володимира Капустіна. У небі війни загинув його батько — льотчик, командир авіаційної ескадрильї. Мати — військовий лікар — рятувала життя радянським воїнам. Тому кращі вірші він присвятив батькам. У вірші «Батько» є такі рядки: «Батька кликало небо, вище хмар він літав. У бою, наче лебідь, невідомо, де впав». А потім прийшла «похоронка», і малий Володя вперше відчув біль втрати. Вона й тепер сповнює серце журбою і надихає на поетичні рядки: «Та здається, що в небі, як зоря зацвіта, — батько мій — сивий лебідь — вічно в ньому літа».
Світлій пам’яті матері Галини, капітана медичної служби, Володимир Капустін присвятив вірш, в якому оспівав зцілення воїнів не лише за допомогою медикаментів: «Мама голос дзвінкий, гарний мала. Щоб солдати не були сумні, їм зворушливо, ніжно співала українські народні пісні».
У роки війни важкі випробування випали не лише на долю батьків Володимира Капустіна, а й на його хлоп’ячі плечі. Бачив, як ворожі літаки поливали свинцевим вогнем колони відступаючих радянських воїнів і біженців. Зберегла дитяча пам’ять згадку про випадок, коли по дорозі до Моздока він захворів, мучили хлопчика голод, втома, спрага. І тоді останні краплі із баклаги випити йому дав чеченець. Спогад про той епізод з життя вилився в поетичні рядки:
Стоїть в сльозах і каже мама:
Шаміле, не забудем вас...
Він пересохлими вустами:
— Все дітям віддає Кавказ.
А потім була Перемога. Пам’ять про неї закарбувалася на все життя, як в Умані всі раділи — дорослі і малі діти, вшановували творців Перемоги.
«Лише безногі, безрукі мовчали... У мами текла сльоза по щоці. В чорній хустці, в скорботній печалі стояла з похоронкою в руці».
Коли читаєш поетичні рядки Володимира Капустіна, присвячені Великій Вітчизняній війні, відчуваєш його синівську любов не лише до батьків, а й до представників всього покоління, які врятували людство від гітлерівського фашизму, його поетичне слово сповнене щирості й вдячності, гордості за переможців, правдивості й ліризму. Оця природна чутливість, спостережливість, уміння аналізувати факти і спостереження, пропускати їх через серце створюють враження, що ніби сам поет долав важкі вогненні шляхи Великої Вітчизняної війни, був на ній сурмачем.
У новій збірці Володимир Капустін з великою любов’ю і натхненним поетичним словом створює історію сьогодення Збройних Сил України. Вже назви віршів «Пілот», «У поході зігріва», «Аеродроми», «Співа піхота», «Побратимам» та інші говорять про широту сучасної військової тематики, глибоке знання автором життя військовослужбовців, їхнього духовного світу. Тільки у людини, яка так поважає військову службу, людей у погонах, могли народитися поетичні рядки: «Вірші мої, ви, як солдати, спішіть на лінію вогню».
Другий розділ поетичної збірки містить вірші, які розкривають його назву «Я — лірик твій». Вони присвячені красі людських високих почуттів, природі, сповнені любові до життя, рідного краю, української мови. Ліричний герой автора збірки — це наш сучасник, який щиро вірить у те, що наш народ здолає всі негаразди сьогодення і вийде на широкий ясний шлях життя у процвітаючій Україні. Наведу рядки з вірша «Сучаснику»:
То йди супротив бурі, вітру...
Шевченка гнів й любов візьми!
Не просто дихаєм повітрям, —
Майбутнім дихаємо ми.
Особливо сповнені ліризму, мелодійності поетичні рядки, присвячені коханню. Знаю багато прикладів того, як військовослужбовці, прочитавши на шпальтах газети «Народна армія» ліричні вірші Володимира Капустіна, переписували їх до своїх альбомів, надсилали коханим. Вони ніби зігрівали їхні серця, адже любов — це щастя, промінь сонця, що не обминає нікого. От і ліричний герой просить долю не обминути його любов’ю: «Хай сходить сонце світанкове, промінням обніма лани, — мене ти, сонячна любове, не обмини — не обмани!».
Ось таким постає перед читачем автор нової поетичної збірки Володимир Капустін: військовий сурмач і щирий, ніжний, мелодійний лірик. Тому невипадково його твори друкувалися не лише в Україні, а й у Великобританії, Білорусії, Італії, США. Я пропоную увазі читачів кілька творів поета, які засвідчують образ їхнього автора як витонченого лірика, який оспівує нелегкі армійські будні.

Володимир ЧІКАЛІН,
«Народна армія»
м. Київ

Володимир КАПУСТІН
Я — ТВІЙ СУРМАЧ

Зростав я в «Армії народній»,
Де в шані мужність, а не плач.
Народе мій, тому сьогодні
Я — лірик твій і твій — сурмач!

СПІВА ПІХОТА

За відвагу шануєм пілота,
Він орлом в небі синім шуга.
А мені моя рідна піхота,
Як ніхто на землі дорога.

Все дивлюсь, як за ротою рота
Поверта у село від ріки.
Заспівала бадьоро піхота,
Вслід за нею пішли малюки.

Вчаться в ногу вони крокувати,
Та співать, як солдати в строю.
То стоїть, усміхається мати, —
Також любить піхоту мою.

Вийшли сиві діди за ворота...
Підхопили дівчата слова.
Ой, непросто сьогодні піхоті,
А село все із нею співа.

У ВАГОНІ

Одцвіла вогнями вже Одеса,
Темна ніч дивилась у вагон.
Колискову стукали колеса,
Навівали пасажирам сон.

Віяв вітер різко прохолодний,
Стукотів краплинами у скло,
Що здалося: злий і невгамовний
Із вагона забере тепло.

В непривітну ніч оцю зі мною
Їхали в однім купе тоді
Жінка із дитиною малою,
Дівчина й солдати молоді.

Мати стала хлопчика гойдати,
Та чомусь і на руках кричить.
Дівчина сказала: — Хоче спати.
А солдат: — Шинелечку візьміть.

На шинелі добре було спати,
Усміхався крізь блакитний сон.
Ми дивились тепло на солдата,
Наче він зігрів увесь вагон.

В ПОХОДІ ЗІГРІВА

Всіх зачаровує зимою
Засніжених дерев краса,
Як срібний сніг із них парчою
Та ще мережками звиса.

Так чітко у строю солдати
Удень йшли містом зимовим.
А почали вони співати, —
Прохожі вслід дивились їм.

Ішла із ними пісня містом.
Близькі були усім слова.
О, як лунала урочисто
Вона весела, маршова!

Що їм мороз? Що їм пороша?
У пісні — про любов слова.
То пісня ця завжди хороша
Бійців в поході зігріва.

«ЛЮБОВ МОЯ ДО УКРАЇНИ, ЯК І ДО МАТЕРІ — СВЯТА!»

В моїх віршах нема печалі.
Завжди в них сонячно сія
Так світло, як весняні далі,
Любов і доброта моя.

Любов моя до України,
Як і до матері — свята.
До доброї, як я людини, —
Моя відвертість, доброта.

Тому у серці завжди радість:
Чи йдуть дощі, чи пада сніг...
Я років невблаганну старість
В своїх віршах сам переміг!

ПОЕТУ

Лови життя коротку мить.
Будь чесним і правдивим в слові.
Не тліти треба, а горіть
Вогнем ненависті й любові!

ЛЮБОВ СВЯТОСЛАВА

Хоробрий воїн України,
Князь київський наш Святослав,
Ні перед ким він на коліна
В житті ні разу не ставав!

Та якось до Дніпра йшов зранку
По стежці в спалахах роси…
Побачив дівчину-киянку
Та й неповторної краси:

Вуста — мов зацвіла шипшина,
А очі — як смарагди трав...
Він перед нею на коліна, —
Перед її красою став.

ВНОЧІ

Вночі над морем в Коктебелі
Якась загадка, таїна…
Темніють, то світліють скелі.
Під ними хвилі шум луна.

Замріяно і так ритмічно
Луна шум хвилі неспроста:
Напевно, Чорне море ніччю,
Як і поет, вірші склада.

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ ЛЕТЯТЬ

Сумні у небі голубому
За покликом душі й весни,
Лелеченьки летять додому
З країв далеких — з чужини.

На крила втомлені лелечі
Ляга доріг небесних пил,
Тоді сідають десь під вечір,
Щоб відпочить, набратись сил.

Та тільки чорна ніч минає,
Дорога знову нелегка.
А як летять над рідним краєм, —
Утома, сум у них зника.

НАД ЯТРАННЮ

Раптово в небі стало хмарно.
Із далини котився грім.
Мов не летіли — пливли плавно
Лебідки й лебеді у нім.

Пливли між чорних хмар попарно
Вони над Ятранню кудись...
О, як лебідка й лебідь гарно
Крильми торкнулись, обнялись!

Ти, як лебідка над рікою,
Стояла в білому вбранні.
«Люблю», промовлене тобою,
І стало долею мені.

ПОБАЧИВ ДИВО

З’явився дощ — і стих раптово.
На пелюстках квіток, в траві
Засяяли так веселково
Краплини теплі дощові.

Так стало свіжо і мрійливо.
Була блакить така дзвінка!..
Здалося, парк чекав на диво
Так, як земля весни чека.

Не марно він чекав на диво.
Побачив я, як вдалині
Ти, мов лебідка, так красиво
Ішла у білому вбранні.

А очі горді твої скіфські,
Як уночі в степу вогні,
Були жагучі й мені близькі,
Як мами очі осяйні.

ТІЛЬКИ ТЕБЕ

На зорю світанкову так схожа
Неповторну у ріднім краю.
Із любові до тебе, хороша,
Ще ніжнішим і кращим стаю.

Ти й на диво така тонкостанна, —
Найстрункішій берізці зрідні.
Це для тебе одної, кохана,
Я складаю найкращі пісні.

Це в очах твоїх: я і світання
Голубе, голубе, голубе…
До останнього свого дихання
Я любитиму тільки тебе!

ЗОРЯ ЦВІТЕ

Туман пливе долиною
Від синього ставка
Та тихо за калиною,
Як білий сон зника.

Зоря цвіте шипшиною
В небесній синяві,
Удвох ідем стежиною
По росяній траві.

Хвилина за хвилиною
Пливуть думки мої...
Зорею і шипшиною
Цвітуть уста твої.

ЧУЮ ВЖЕ

Знову небо схоже на фіалку.
Сонце, сонце його осява.
Тане сніг, тане сніг і у парку
Де-не-де вже видніє трава.

А берізка одна у нім блиска.
Все від сонця сміється, сія...
Що здалося мені — не берізка,
То стоїш ти, кохана моя.

Притуливсь до берізки щокою,
Обійняв ще за біле плече…
Чую, чую, як вже під корою
Сік цілющий в берізці тече.

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

* * *
У вас летаргія чи кома?
О, Музо! Чи рейд в засвіти?
Без вас сіробуднів оскома...
Мовчить Херувим самоти...
Лиш Хронос у Лету жбурляє
Піщинки секунд і хвилин.
Мабуть, і зв’язку там немає —
Ви й Слово — один на один.
Десь там, у Країні Всезнання
Про Смерть і таїну Життя,
Ви — перша паломниця рання
До Істини із каяттям.
Покайтеся — не покидайте,
Дорогу зворотню знайдіть,
Щоб разом стежину шукати
До Слова, що сонцем горить.
* * *
Це ще не осінь... Це лише прелюдія.
Музика-дощ лиш напинає струни.
Мінорно задзвенить
 його мелодія —
Зійде на трон царівна-осінь юна.
Вже клени добирають їй корону —
Їх руки-крони повні злитків злота,
Манто розкішне павучки проворні
Гаптують сріблом «бабиного літа».
Іскристо-чисті діаманти — роси...
З них їй майструє місяць пекторалі.
І журавлів прощання стоголосе
Журбою лине у небесній далі.
А неба звід сія ультрамариново,
На душу благодаттю проливається,
Та покотило-сонце із хмаринками
В небесній висі
у піжмурки грається.
Серпанок срібний вранішніх туманів
Весільним шлейфом накрива долини.
Ключем небесним вирій відкривають.
У безвість линуть зграї лебедині.
Вітри сідлають норовисті коні —
Їх сольний вихід після коронації.
Рубіново іскряться стиглі грона,
Горить душа в калиновій стигмації.

Оксана ЗАГРЕЙЧУК
м. Бучач, Тернопільська обл.

* * *
Відсутні у мене заморські «зелені»,
Що в когось в офшорах ростуть,
як трава.
Та віра присутня
 у зродження Нені —
Постане з колін Україна жива!

Я вірю, я вірю в найвище
 знамення,
Постане державність вкраїнська
 з колін.
Й небесно осончені наші знамена
Достойно зустрінуть
 відроджений дзвін.

Я вірю, що схилиться людність
 в молитві,
Мозольно відробить
 гріховність провин.
І гідність в негідності виграє битву,
Утвердить навічно
 державницький чин.

Я вірю у силу міцнющу народу,
Що здатний звільнитись
 з полону наруг.
Я вірю, що здатний він
 вперто і гордо
Нести по світах свою щирість і дух!

Петро КОВАЛЬ
Січеславщина

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"