Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

«Не имей сто рублей, а имей сто друзей» — говорить давнє російське прислів’я. Втім, не виключаю, що воно сучасне, можливо, радянських часів. В його мудрості вкотре переконався, коли родина Мухіних знову запросила мене відвідати Білорусь. Колись вони організували чудову екскурсію в Березинський біосферний заповідник. І тоді в «Кримській світлиці» з’явилася стаття «До ведмедів на Березину» — це було, нагадаю, в 2008 році. А тепер сябри вирішили ознайомити мене ще з однією перлиною Білорусі — озером Нароч. Інколи його називають білоруським морем, підійшла б і назва «білоруський Байкал». Адже вода в озері (я в цьому переконався на власні очі) надзвичайно прозора. Але на цю прозорість я звернув увагу вже потім, а поки дуже цікавою була сама дорога до Нарочі. Поки їхав — мимоволі порівнював, зіставляв нашу північну сусідку з Україною. Якщо говорити про чистоту узбіч, про якість асфальтового покриття доріг, про багатство природи, то синьооока наша посестра в усьому виграє... Воно й зрозуміло — густота населення суттєво менша, ніж в Україні, особливо на північ від Мінська. Природа збереглася краще. «У країнах з авторитарними режимами завжди менше смітять та краще прибирають», — так пояснювали мені білоруський феномен освічені мінчани. Мабуть, вони мають рацію, але так чи інакше чистота — не найгірша ознака діяльності влади, як би її не характеризували.

І ТУТ Є ШМАТОЧОК КРИМУ

Сашко Мухін, мій традиційний гід по Білорусі, видно, добре знає ці місця. Бо відразу повіз до дендросаду імені Сергія Гомзи. Це недалеко від озера, тому туристи часто заїжджають сюди. Я звернув увагу, що напис при вході виконано білоруською мовою: «Дендрасад імя Сяргея Анатольевіча Гомзы». Це трохи здивувало, бо в білоруській провінції, окрім назв населених пунктів, мало що подається мовою корінного народу. Можливо, тут білоруської трохи більше, бо до 1939 року ці місця були у складі Польщі. Русифікація нарочанської округи тривала на два десятиліття менше. Може, тому цю милозвучну слов’янську мову можна почути як від старих нарочан, так і від людей середнього віку. Ні, білоруська мова не домінує, не тіснить російську — просто займає свою невеличку нішу і сяк-так зберігається навіть в умовах фатальної для Білорусі офіційної «двомовності».
Але повернемося до дендросаду. Виявляється, Сяргей Гомза був місцевим ентузіастом, який прагнув створити біля Нарочі чудовий парк, але, на жаль, відносно молодим пішов з життя. Я чомусь відразу згадав творця Музею західноукраїнської культури в Севастополі Михайла Кузменюка, який також нещодавно пішов з життя. Той теж не вичерпав свій ресурс часу, але принаймні довів власне дітище-музей до пуття. А дендросад Сяргея Гомзи ще зовсім молодий, можна тільки сподіватися, що років через тридцять він виглядатиме солідніше. Задум хороший: тут вам і Європа, і Північна Америка, і Сибір, і Далекий Схід, і Середня Азія, і Кавказ, і (пишаймося, кримчани!) наш Крим. Тобто породи дерев і кущів підібрані таким чином, щоб територія нагадувала той чи інший материк або регіон. Так білорус Сяргей Гомза символічно зблизив білоруське море Нароч і наше Чорне море. І залишив по собі добру пам’ять...

ЗА НАРОЧ ВОЮВАЛИ НІМЕЧЧИНА З РОСІЄЮ

Нароч має чималеньку площу — 7962 га, максимальна глибина озера 25 метрів. Олександр розповів, що під час Першої світової війни тут відбувалися запеклі бої поміж німцями і росіянами. По озерній поверхні пересувався навіть невеликий корабель, чи, точніше, броньований катер, який міг вогнем гармати й кулеметів підтримувати «своїх». Як його перетягнули на Нароч — Сашко не пам’ятає, але про сам факт існування військово-морського чи, точніше, озерного «флоту» — у складі однієї лише бойової одиниці — чув неодноразово. Зрозумівши, що події Першої світової війни мене неабияк зацікавили, Олександр повіз мене до спеціального стенду, який розповів про ті далекі події: «В 1916 году в этих местах проходила линия фронта. Военные действия разворачивались с целью ослабить атаку немецких войск на Верден. Главный удар наносила Вторая армия. Прорвав три линии германских войск, русские заставили противника перебросить с французского фронта 4 дивизии. Самые активные кровопролитные бои велись в районе деревень Занарочь, Стаховцы, Мокрица, Железники. По этому участку фронта шел ураганный удар артиллерии двух воюющих сторон. Немецкими войсками во время операции впервые была применена газовая атака...». Цей стенд знаходиться трохи південніше села Занароч, на узвишші, де раніше були позиції російських військ. Потім ми проїхали в ліс, де колись було поховано понад 700 вояків російської армії. Звернули увагу: на галявині — православний хрест, а на соснах скрізь закріплені георгіївські стрічки. І тут я знову мав нагоду дослідити певні грані білоруського менталітету. Сашко сказав, що росіяни активно використовують минуле цього краю для героїзації власної історії. Правда, нерідко забувають сказати, що події відбувалися на землі братнього білоруського народу. Ніби такого й не існує в природі, ніби білоруси не брали участь у боях, не гинули... У цій місцевості, до речі, білоруси були католиками, а не православними. Проте мене приємно порадувала толерантна реакція Олександра на велику кількість георгіївських стрічок. Це у Львові такого самоуправства російського «десанту» не потерпіли б. А Сашко сказав, що зривати георгіївські мітки не слід, просто всю територію військового цвинтаря по периметру варто позначити білоруськими біло-червоно-білими стрічками. Адже це білоруська земля, тож білоруська символіка мусить домінувати.

НАРОЧАНСЬКИЙ БУНТ У 1936 РОЦІ

Білорусам з незалежністю в останні століття не таланило. Зрештою, як і нам, українцям. Нарочанська округа у міжвоєнний час належала Польщі. Польські чиновники і урядовці не були б самі собою, якби не спробували обібрати беззахисних білорусів. Навесні 1935 року сюди приїхала поліція і заборонила рибалкам наближатися до озера. А з чого жити? Піщані ґрунти навколо Нарочі — це вам не кіровоградські чорноземи... Та й важко було зрозуміти місцевому люду — кому ж тут ще рибалити, як не їм? Вони від дідів-прадідів отримали це озеро у спадщину! Багато рибалок могли б підтвердити право на риболовлю документами. Тикали витягнуті із скринь папери поліцаям, але ті лише відмахувалися. Мовляв, наказано не пускати! Виявляється, 25 березня набув чинності новий рибацький закон. Іронія долі — саме цього дня у 1918 році була проголошена білоруська незалежність. Ну, польських «державників» ця дата, звісно, не хвилювала. Демократії в Польщі було якщо і більше, ніж у більшовицькій Росії, то не набагато. Уряд вирішив націоналізувати озеро Нароч — один із білоруських символів, до речі. Майже такий, як Біловезька Пуща...
П’ять тисяч людей відчули подих голодної смерті. Адже до моменту «з’ясування юридичного статусу» Нароч здали в оренду державній фірмі — Дирекції державних лісів. Найманим робітникам не дозволяється взяти додому ані рибки! Після трудового дня їх обшукують, у кого знайдуть хоч одну — виганяють з роботи. Але навіть таких «щасливчиків» серед місцевих — лише 150 чоловік. А що робити іншим? І спокійні білоруси не витримують. Хтось нагадує маловживане в цих краях слово «страйк». Хтось із найвідважніших закликає діяти радикально: «Якщо уряд не дозволяє ловити рибу нам, то ми не дозволимо ловити уряду!». Солідарно повстали рибальські селища: Наноси, Чаравкі, Пасинки, Купа, Мікольци. Мовчки витягують з води сіті Дирекції, виносять на берег і акуратно розвішують. Нічого не нищиться (білоруський менталітет!), ніхто не кидається у бійку. Праця найманих рибалок Дирекції зірвана. Тоді лісничий наймає ловити рибу селян з далеких сіл. Але повсталі рибалки женуть «штрейкбрехерів» з Нарочі. Без бійки, лише гострими словами, рішуче і наполегливо. Найвідважніші місцеві рибалки знову починають ловити рибу, за що 28 чоловік потрапляють під арешт. Потім поліція заарештовує місцевих активістів Міхася Роліча і Міхася Субача. Тоді 400 рибалок приїхали вимагати їхнього визволення. Цього разу дивом вдалося уникнути сутички з поліцією. Спокій і наполегливість білоруських рибалок пішли на користь справі, влада відступила. Спочатку хотіли підписати договір від імені Дирекції державних лісів, але місцеві селяни не погодилися: «Дирекція — не власник Нарочі, тому підписувати не будемо!». Була лише усна домовленість, яка стосувалася певного виду риб. Про окунів, щук згадки не було, їх селяни ловили в необмеженій кількості і продавали кому хотіли. А навесні 1936 року Дирекція повністю відмовилася від оренди озера. Нарочанські рибалки святкували свою перемогу! Цікаво, що після війни цю перемогу хотіли собі приписати комуністи. Компартія Західної Білорусі оголосила себе натхненником бунту. Мовляв, це вони масово друкували і поширювали листівки, саме вони вели в лісі конспіративні переговори з селянами. Однак об’єктивні білоруські історики вважають, що такого не було. Адже польській владі вигідно було б списати бунт на «руку Москви», тоді можна було б жорстоко розправитися із страйкуючими. Політична поліція не пропустила б можливості виявити радянських агітаторів. Однак нічого подібного не сталося. Нарочанський бунт був самостійним протестом рибалок — і в цьому його унікальність.

У НОВИХ РЕАЛІЯХ

Цей білоруський досвід скоро може згодитися українцям. Адже наші нувориші діють ще нахабніше, ніж діяла польська окупаційна влада. Там хоч була видимість законності, а у нас... У селян-наддніпрянців відбирають прохід до Славутича, у простих кримчан і одеситів — крадуть морське узбережжя, забудовують лісопаркову зону Києва, Харкова, Львова палацами і котеджами. Тому досвід позитивного вирішення подібних проблем варто вивчати і пропагувати в масах. До речі, бачив я одну з резиденцій Лукашенка біля озера. Треба сказати, що вона досить скромна — може, тому, що далеко не найголовніша? Проте, провівши тиждень в Білорусі, я переконався, що уявлення багатьох українців про мудрого, скромного, стриманого і справедливого «бацьку» далекі від істини. Чистота вулиць і парків, кращі, ніж в Україні, дороги не зможуть компенсувати заподіяну шкоду білоруській культурі та мові. Такого нищення білоруської душі не було й за «совєтів», кажуть, що навіть колишній гітлерівський намісник, керівник окупаційної адміністрації Вільгельм Кубе якось організовував білоруське життя (хай і підконтрольне владі), а не систематично згортав його. Тому зрозуміло, що нині Білорусь переживає важкі часи. Білоруський досвід для нас є дуже цінним. Наша ж допомога білорусам у цих умовах була б просто неоціненною!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "З потоку життя"