Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Уріє Едемова — відома кримськотатарська письменниця, прозаїк, перекладач. Член Спілки письменників з 1975 р. Народилася 23 квітня 1938 року в с. Байдари Балаклавського району Криму. Закінчила факультет журналістики Ташкентського державного педагогічного інституту ім. Нізамі. Працювала журналістом у газеті «Ленін байраги» («Ленінський прапор»), редактором і завідувачем відділу кримськотатарської літератури та мистецтва у видавництві ім. Г. Гуляма. Після повернення на батьківщину очолювала редакцію кримськотатарської художньої літератури видавництва «Таврія» (м. Сімферополь). Член редколегії журналу «Йилдиз» («Зірка»).
Авторка багатьох книг прози (назви подано в перекладі): «Червона троянда», «Обручка», «Ти завжди зі мною», «Доля», «Полум’я серця» та інших. Переклала кримськотатарською мовою повісті І. Тургенєва «Накануне» та «Первая любовь».
Вітаючи Уріє Едемову з високоліттям, пропонуємо одне з її оповідань в перекладі українською.

Уріє ЕДЕМОВА
МАТИ ЗАГИБЛОГО СОЛДАТА
НОВЕЛА

Надворі розгулявся буран. Гудуть, аж стогнуть, телеграфні стовпи. А в хаті бабусі Фатьми, що стоїть на околиці села, — тиша. Лиш зрідка долинає шерхіт відірваної вітром бляхи на покрівлі та стукіт у шибку обламаної бурею сухої гілки з дерева.
Бабця Фатьма відкинула з себе ковдру і встала з ліжка. Холодне повітря обволокло її тендітне тіло. Вона зіщулилась і накинула на плечі теплу хустку. Підійшла до вікна і якусь мить дивилася надвір, але там нічого не було видно. Буран, що розгулявся опівночі, перевернув увесь світ шкереберть. За вікном усе було, ніби в густому тумані.
Учора пішов перший сьогоріч сильний сніг. «Мабуть, замело всі дороги», — подумала старенька. Якимсь відстороненим поглядом подивилася на стіну, де цокав годинник, і на її обличчі з’явилося щось схоже на посмішку: «Час настав, — сказала вона собі, — я це й без годинника знаю, звикла уже…».
Фатьма сіла на диван і тремтячими руками почала квапливо одягатися. Можна, звичайно, й не поспішати. Година ще дуже рання. Місце, куди їй треба було йти, не так вже й далеко. Звичайно, у таку негоду старій людині буде нелегко йти, але вона все одно піде. На неї там чекають. Ні, вона чекає…
* * *
Кілька років тому бабусі Фатьмі запропонували переїхати у нове помешкання, бо стіни її старенької хатини почали осипатися. Однак вона відмовилася переїжджати, залишилася жити хоч і в старій, але такій рідній для неї оселі. Сусіди бабусі Фатьми, побачивши, як почала розвалюватися її хата, прийшли на поміч: побілили стіни, перекрили дах. І хата стала, як нова. Раніше бабуся Фатьма уникала зустрічей з головою колгоспу, бо той відразу заводив мову про її відселення до іншого помешкання з цієї халупи. Тепер же вона думала навпаки: «Нехай приходить, тепер моя хата після ремонту не гірша від інших». І, як кажуть, про вовка промовка… Одного ранку зустрілася з головою колгоспу біля своїх воріт:
— Добрий ранок, — привітався голова тихим голосом, так начеб у чомусь відчував свою провину.
— Доброго здоров’я, синку, заходь на чашечку кави, — запросила старенька.
Голова, зиркнувши на свій годинник, зайшов до двору. Наблизившись до хати, поглянув на свіжопобілені стіни, на нову покрівлю. Обернувшись до бабусі Фатьми, запитав:
— А чому вікна і двері не пофарбували?
— Фарба є, вирішили пофарбувати якогось вихідного дня.
Голова усміхнувся, потім про щось замислився. Певно, про щось важливе, бо нахмурив свої чорні брови над світлим поглядом очей.
— Вирішили й цю зиму тут перебути? — промовив він. — Як ти його не ремонтуй, а старе воно все одно лишається старим…
Бабуся Фатьма, яка ще мить тому дивилася на голову лагідним поглядом, раптом змінилася на виду:
— А де ж мені зимувати, синку?
— Якщо ви забули, то я вам нагадаю: у нашому селі, в новій хаті. Дівчата пошили і почепили нові занавіски. І чоловіки не відстали від них: встановили газову плиту. А ви все ніяк не виберетеся з цього «музею», що нагадує минуле нашого села. І мені соромно вже перед людьми…
— Синку, ти ж і сам добре знаєш, чому я звідси нікуди не піду, — бабуся тяжко зітхнула і витерла краєчком хустки очі.
Голова, закусивши губу, втупився поглядом у землю. Він добре знав, чому бабуся Фатьма не залишає цю стару хату і не переїжджає до нової…
* * *
…Фатьма приїхала в це село багато років тому. Тоді вона була ще сорокарічною молодицею, вродливою, бідовою, працьовитою. У перший же день свого приїзду завітала до колгоспної контори:
— Я — лікар, — сказала вона. — Дитячий лікар.
На ті часи в селі не було не те, що лікарні, а й навіть фельдшерського пункту. Ось так вона й розпочала тут свою лікарську діяльність. Зажадала, щоб їй для роботи виділили кімнату — якомога більшу і світлішу. На ті часи це не легко було зробити. Та голова все ж таки пішов їй назустріч.
— Поки що ви можете розміститися в одній з кімнат колгоспного правління, — сказав він. — Двері переставимо, щоб вони відчинялися в інший бік, аби люди, які прийдуть на прийом до лікаря, не заважали нам, а ми — їм. Гадаю, роботу можна починати…
Ось так тьотя Фатьма й почала працювати. Їй, як лікарю, не доводилось подовгу засиджуватися в кабінеті: більше ходила по селу, по хатах, говорила з батьками. Спочатку їй здавалося, що справи в неї йшли не дуже добре. І вона навіть засмутилася. Адже вважала себе досвідченим фахівцем, добре знала свою справу. До того ж три роки перебувала на фронті, багатьом солдатам, як хірург, врятувала життя. Шкода тільки, що виконувати цю благородну роботу їй не довелося до кінця війни: під час проведення однієї з хірургічних операцій у польових умовах, її й саму було поранено і відправлено на лікування до військового шпиталю, де вона перебувала тривалий час. Потім вернулася додому.
Фатьма швидко завоювала пошану серед односільчан, стала добрим порадником для них.
Минали роки, і незабаром її ім’я вже було відоме в усьому районі. В тих селах, куди вона виїжджала на обстеження та лікування дітей, зникло не тільки багато дитячих хвороб, а й дорослих.
Односільчани, які бачили її постійну зайнятість, гадали, що цю жінку нічого більше не турбує і не цікавить, окрім роботи. Можливо, це було й так?
Та з часом люди почали помічати і відчувати, що в цієї благородної жінки є й своїх власних немало турбот і переживань. Односільчани часто бачили тьотю Фатьму на околиці села, на узгірку, де вона подовгу стояла, вдивляючись вдалину, на залізничне полотно. Хоча цей узгірок був не дуже високим, але звідти, як на долоні, було видно далеченько. Неподалік, на полустанку, зупинялися на кілька хвилин пасажирські поїзди. І за ці лічені хвилини пасажири встигали і зійти й сісти до потяга.
…Лікарка ще в сорок другому одну за одною отримала «чорну» звістку про загибель на фронті свого чоловіка і старшого сина. А під кінець війни надійшов лист з частини, в якій воював її молодший син. З листа вона дізналася, що син героїчно бився з ворогом і під час одного жорстокого бою пропав безвісти. Звідтоді Фатьма чекає свого меншого сина, не забуваючи приходити на цей пристанційний узгірок і зустрічати потяги… А раптом приїде?.. Раніше вона це робила у вільні від роботи години, а як вийшла на пенсію, майже щоденно. Це згодом увійшло у звичку…
Перед тим, як одержати чорну звістку про сина, вона бачила його уві сні. І дуже чітко бачила, ніби наяву. Навіть розмовляла з ним. Чомусь свого чоловіка і старшого сина так не бачила. «Тому, що вони загинули, — міркувала вона. — А між мертвими і живими не буває зв’язку. Вони обидва на тому світі. А молодший син Джеват живий і тому він сниться…».
Ось як вона бачила його уві сні: йшов жорстокий бій і на землі, і в небі. Все було у вогні. Літаки з червоними зірками на крилах не на життя, а на смерть билися з літаками, в яких на крилах була чорна свастика. Все навкруги заволоклось синювато-чорним димом. Ллється кров… І несподівано крізь чорну димову завісу проривається ще один літак з червоною зіркою на крилі. Він у лічені хвилини розправляється з чорними стерв’ятниками. І знову все довкола стає світлим. І Фатьма бачить, що в літаку сидить її син Джеват і, махаючи їй рукою, гукає: «Я вернусь, мамо!» — і починає знижуватись до землі. Фатьма теж щось гукає йому, але не може розібрати тих слів… І — прокидається від свого крику. Потім довго не могла заснути: в голову лізли усілякі думки. Почала розгадувати, до чого цей сон. І вирішила, що він, мабуть, на краще.
Почала пригадувати сни, які їй снилися раніше. І згадався такий: поле, де щойно відгримів бій. Але там не видно жодного — ні живого, ні мертвого солдата. Земля обгоріла, чорна… То тут, то там ще куриться невеликий димок. І вітерець розносить його навсібіч. І по цьому безлюдному побоїщу в довгій чорній сукні блукає одна-однісінька Фатьма. Вона когось шукає, а кого — й сама до пуття не знає. І раптом до неї долинає чийсь стогін. Вона кидається в той бік, біжить, біжить, а стогін все ближче й ближче. І ось вона помічає серед невигорілого острівця трави пораненого бійця. Він припідняв руку і попросив пити. Фатьма підступила ближче і… упізнала свого сина. Вона напоїла його водою, перев’язала поранену ногу і помогла підвестися з землі. Притримуючи рукою пораненого сина, повела його додому. Десь на півдорозі син несподівано зупинився і сказав:
— Нога у мене вже не болить, — і, розвернувшись, попрошкував назад.
Фатьма стояла і дивилася йому вслід, аж поки він не зник з-перед її очей. Вона, немов скам’яніла, стояла й не могла зрушити з місця: в неї не було сил повернути сина додому.
Того самого ранку, коли їй приснився цей сон, вона отримала від сина листа, в якому він писав, що був поранений і тепер лежить в шпиталі.
І його справді було поранено в ногу. Отже, мати не помилилася. Вона й нині продовжує бачити такі сни. І вони всі, майже, як діти-близнята, схожі одне на одного. Старенька Фатьма і уві сні на цьому пагорбі виглядає з війни свого сина.
…Потяг наближається і, ніби сповіщаючи добру звістку, все гуде й гуде… Потім зупиняється. Фатьма не бачить, чи зійшли з поїзда військові люди, чи ні. Очі її заслали сльози і вона нічого не бачить. Силкується щось розгледіти і начеб розрізняє якісь силуети, але поїзда вже нема. Він поїхав далі. А то бувало й так: здається, начеб з поїзда виходить, кульгаючи, з палицею в руці, молодий військовий. Зійшовши з поїзда, він одразу ж упізнав свою матір і почав мовчки наближатися до неї. Йде, йде, але ніяк не може піднятися до неї на узгірок… І Фатьма також хоче спуститися вниз до нього, але ніяк не може… Стоїть, як укопана, на одному місці. Вдивляється в його обличчя: він такий же молодий, стрункий. За плечима — речовий мішок. На рівному, білому, як молоко, чолі, чуб завихрився. Зазвичай, так буває у дітей, зокрема в хлопчиків, десь на самісінькій маківці. А в Джевета є й на лобі. Над такими дітьми в дитинстві жартували, мовляв, двічі будеш одружений.
Фатьма тієї ночі, коли Джеват мав йти на фронт, не спала. Готувала сина в дорогу і примовляла благально:
— Ти не народжений для війни, синку. Ти такий слабенький, хворобливий.
І хоч вона й знала, що такими словами його все одно не вдасться відмовити йти на фронт, але говорила їх, на щось сподіваючись.
Він і справді був слабким здоров’ям, бо народився таким — семимісячним. Таким маленьким, немічним і виріс. Усі болячки не минали його. У три роки він захворів на краснуху. Два дні нічого не брав до рота. На четвертий — знепритомнів. Усі родичі тьоті Фатьми були на ногах. Запрягли бричку і привезли лікаря аж із Ялти. Це був старий і досвідчений ескулап. Він уважно оглянув хлопчика, зробив йому якийсь укол. Дитина невдовзі розплющила очі і попросила води. Лікар глянув крізь окуляри і запитав:
— Хто мати цієї дитини?
Фатьма, яка стояла коло дверей, глянула на нього. Лікар, помітивши її пригнічений погляд, усміхнувся, підійшов до неї і, поклавши руку на плече, промовив:
— Не печалься, сестро, хоч син твій і слабкий здоров’ям, він буде довго жити, буде мужнім джигітом.
Вона цей випадок і ці слова лікаря пам’ятає й понині, так, ніби це все відбувалося вчора. Хоч син і ріс хворобливим, одначе був мужній духом. У школі вирізнявся з-поміж ровесників правдивістю, розсудливістю. Про це щоразу наголошували вчителі на батьківських зборах. З роками мати почала помічати його потяг до військової справи. І в такі хвилини до материнського серця закрадалась тривога.
Одного разу, коли Фатьма поправляла його ліжко, під подушкою знайшла гроші. Вони були акуратно складені і лежали в конверті. Мати нічого не могла втямити. Вирішила спитати в сина. Джеват почервонів як рак. Потім серйозно сказав:
— Мамо, коли я виросту, то буду подорожувати нашою країною. Ці гроші, що ви давали мені для шкільних обідів, я зекономив.
Хіба можна звернути з дороги дитину, яка росла з такими мріями, з такими думками і переконаннями? Син постарався не засмучувати матір, а щиро розповів їй про свої наміри.
— Мамо, ви не зважайте, що я зараз такий слабкий. Піду до війська і вернусь додому ось таким льотчиком, — і показав їй надуті щоки.
Він геть не змінився. Хіба ж зміниться людина у вирі війни? Але, як видно з фотографії, яку син надіслав з фронту, він начеб змужнів, став широкоплечим джигітом. На грудях красувалися ордени і медалі. А зараз нічого цього нема: на ньому якась благенька солдатська гімнастерка… Мати простягає свої руки до сина і промовляє:
— Ходімо, синку, я відведу тебе додому. Мій дім недалечко звідси, на околиці села. Через те, що він стоїть неподалік цього узгірка, я не захотіла переїжджати в інше місце. Я знала, що ти колись вернешся. Наш голова розумний чоловік, він все зрозумів і відмовився від бажання перевезти мене на інший куток села, в новий дім. Він наказав знести нашу стару хату і натомість збудувати нову на дві кімнати… Односільчани її збудували за тиждень. Вони потурбувалися про добробут твоєї матері — матері солдата.
Бабуся Фатьма хотіла обійняти свого сина, але він раптом почав віддалятися і зник у темноті…
* * *
Буран все лютує. Бабуся Фатьма закуталася в свою теплу хустку. Не встигла вона переступити через поріг, як рвучкий вітер почав шарпати на ній хустину, хитати її тендітну постать. Та, незважаючи на негоду, старенька Фатьма пішла супроти вітру. Вона знову поспішала до потяга зустрічати з війни свого сина…

Переклад з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"