Версiя для друку Обговорити в форумi

У великій українській політиці останньої чверті століття ще не було такої неоднозначної та неординарної партії, як «Свобода». Пройшовши за якісь 10 років шлях від загумінкової галицької політичної тусовки до сили всеукраїнських масштабів, потенційно спроможної нарощувати і нарощувати далі свої м’язи, ця партія одночасно демонструє просто-таки унікальну здатність перечіпатися на рівному місці і не відрізняти стратегічно важливих речей від дріб’язку та відвертих дурниць. І головне: заявляючи про себе як про послідовно націоналістичну силу, яка обстоює інтереси України та українців, «Свобода» часто-густо пропонує суто радянські методи захисту цих інтересів і не піднімається до розуміння феномена нації.
За цих обставин правляча верхівка нинішньої Української держави успішно дискредитує ВО «Свобода» та опозицію загалом в очах західних політиків і громадянського суспільства. Дискредитує, використовуючи напрацьовану ще за часів Леніна й Сталіна методику (були б неміряні гроші та комунікатори інтелігентного вигляду!) перетворення певного числа громадян країн Заходу (переважно з лівими та ліворадикальними поглядами) на «корисних ідіотів» і використання їх у цій якості. Цим діям активно допомагає частина місцевих керівників «свободівців» та їхніх народних депутатів, роблячи все можливе для того, щоби полегшити поширення міфів про «жахливий антисемітизм» та «неонацистські настанови» цієї партії. Якщо ж додати сюди традиційну для путінського правління активну зацікавленість відомої «контори» у всіх українських справах та її звичку просякати своєю агентурою націоналістичні організації, то картина буде майже завершеною. «Майже» тому, що дехто з керівництва ВО «Свобода», схоже, свідомо хоче перетворити партію на парвеню української політики, на силу, що спирається на люмпенів (а їх в Україні вистачає і вистачатиме), заграє з ними і висловлює їхні інтереси.
Але як би там не було, які б кампанії дискредитації не розгорталися проти «Свободи» і які б помилки не робила сама ця партія, уявити український опозиційний табір і весь політикум без неї неможливо.

НАЦІОНАЛІЗМ, СВОБОДА НАЦІЙ І ВО «СВОБОДА»

А тим часом певне число європейських політиків та інтелектуалів прагне саме цього: України без «Свободи». Мовляв, ця політична сила – страшне жахіття, неонацисти, ксенофоби, погромники тощо. Що цікаво: ці діячі не вбачають жодної загрози в комуністах із їхньою відверто ксенофобською та антизахідною пропагандою (яка знаходить вдячну аудиторію) чи у поки що нечисленних «новітніх ліворадикалах» із їхнім відверто неосталіністським ототожненням капіталізму і фашизму. Головна загроза для України в їхньому трактуванні – це ВО «Свобода»… І немає значення, що обвинувачі не можуть указати жодного факту погрому або заклику до «етнічної чистки»; вони переконані у своїй правоті, бо, мовляв, «свободівці» – це «жахливі націоналісти».
Що ж, європейський ліволіберальний та лівий дискурс (змикаючись у цьому зі сталіністами) традиційно ототожнює радикальний націоналізм із нацизмом. Але ж нацизм за своєю суттю – це націонал-соціалізм, тоталітарний соціалізм. Націоналістичними були всі партії Веймарської Німеччини, крім лібералів, але включно з комуністами, що було спричинено несправедливою Версальською системою. А от нацисти вирізнялися серед них тим, що були не націоналістами, а расистами. Вони ставили на перший план не інтереси Німеччини та її народу, а вели мову про германські та арійські народи, прагнули об’єднати всю «арійську расу» та знищити «нижчі раси»… Тож шукати новітніх нацистів слід серед тих, хто говорить про «споконвічну слов’янську єдність» та «русскій мір». «Свобода» у таких речах не помічена – в Україні існують інші, маргінальні, політичні угруповання, які ведуть мову про «білу расу», «єдине слов’янство» та «українських аріїв-оріїв».
Та «Свободу» не просто критикують; йдеться про те, щоби викинути її геть з лав опозиції, ізолювати її і політично знищити. Так, від Віталія Кличка як імовірного опозиційного кандидата на посаду президента поважні німецькі політики вимагають публічно розірвати відносини з ВО «Свобода». Але ж цим самим за чинних українських реалій автоматично забезпечуються розкол опозиції навпіл, пасивність значної частини виборців, різке зростання «противсіхства» та перемога команди Віктора Януковича, ба більше – тривале перебування при владі родини Януковичів або вибух громадянської війни.
І взагалі: дивовижним чином антиколоніальну риторику речників «Свободи» (з усіма її ґанджами) у Європі плутають із ксенофобською. А тим часом ще жодна постколоніальна держава не спиралася на ноги, якщо в ній не діяли потужні націоналістичні партії та рухи. Класичний приклад – Індія. Індійський національний конгрес, Джавахарлал Неру й Індіра Ганді, поєднання сильної центральної влади з самоврядуванням штатів, нелегка боротьба з сепаратизмом і проведення успішної модернізації країни, яка сьогодні стрімко входить у число світових потуг.
Не менш класичний приклад – Ізраїль. Усі політичні партії, ліві і праві, на час заснування цієї держави були виразно націоналістичними. Результат – хоча практично всі монархії арабського світу оголосили Ізраїлю війну на знищення, ця держава зуміла ствердити себе, побудувати у пустельних місцинах передову економіку й зірвати радянські плани «десіонізації Близького Сходу». І риторика лідерів тих партій аж ніяк не відповідала вимогам «граничної толерантності» та «максимальної політкоректності»…
Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи. Але ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, як це сталося з Сомалі. Адже націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики, а для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для мешканців території, звільненої від влади метрополії. Он, до речі, у Білорусі політичний націоналізм успішно розгромлений владою і загнаний у підпілля. Невже в ЄС прагнуть підігнати й Україну під білоруський копил?

РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА І ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

У подоланні радянської й пострадянської соціальної міфології та ствердженні нормальної європейської нації головну роль відіграє саме націоналізм. Інша річ, що він може бути різний: ліберальний, радикальний, демократичний, автократичний тощо. Націоналізм у формі націонал-демократії був основою діяльності «класичного» Народного руху та більшості активістів Майдану. У подальшому в силу об’єктивних і суб’єктивних чинників роль націонал-демократів та націонал-лібералів упала до мінімуму, натомість на перший план вийшов достатньо радикальний націоналізм, уособлений «Свободою».
Утім, націоналізм цей був і залишається досі значною мірою недоконаним.
Перша й головна проблема його – вульгарний етноцентризм, поєднаний із суто радянсько-номенклатурним підходом до національного життя. До цього додається гіперболізація етнокультури та «філологічне» бачення дійсності.
За прикладами не треба далеко ходити. Скажімо, про що може сказати і на що спрямована ініціатива фракції ВО «Свобода» стосовно оприлюднення даних про «національність» депутатів? Я не випадково поставив термін «національність» у лапки, бо йдеться про релікт радянського часу, адже у європейському розумінні «nationality» – це передусім громадянство, належність до громадян тієї чи іншої держави, а правильно буде ставити питання про «ethnicity» – тобто про етнічне походження, етнічну належність. Але як визначити це походження? Міряти депутатові носа та робити аналіз ДНК? Адже в анкетах зафіксоване тільки його самовизначення. Ба більше: хіба від цього чинника залежить порядність і політична орієнтація політика? Он у фракції КПУ з анкетними даними все в порядку, і що з того?
Не менший ідіотизм – ідея запровадження графи «національність» до паспортів та встановлення квот для етнічних українців у владних структурах. Мовляв, українців за даними перепису 2001 року в країні близько 80%, стільки ж їх має бути і «нагорі». По-перше, оці 80% – прямий наслідок громадянського вибору; люди свідомо назвали себе українцями, хоча це не давало їм жодних переваг. Звісно, цей вибір чималою мірою залежав від походження, але й і від укоріненості в українське буття – також (не випадково соціологи ще в 1990-х довели, що за чинником укоріненості певна кількість етнічних росіян – громадян України – ближча до «щирих українців», ніж до українців «невкорінених»). По-друге, як тільки певна етнічна належність почне приносити дивіденди, число «анкетних українців» серед непорядної публіки негайно зросте – з відповідними наслідками. По-третє, як визначити, хто має право писати у паспорті «українець», а хто ні? Речники «Свободи» пропонують: у кого бодай один із батьків мав належний запис у документах.
Але ж як бути з реальним національним життям? Тільки два красномовних історичних приклади. Осавул Фрідріх Кенігсеп був одним із організаторів оборони Батурина у 1708 році. Там і загинув. А полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. То хто з тих двох справжній українець? А геніальний теоретик космонавтики Юрій Кондратюк (Шаргей), котрий в усіх анкетах сталінської доби писав: «українець, рідна мова – українська» (а це реально загрожувало тоді інтелігенту арештом за «націоналізм»), був сином баронеси Людмили фон Шліппенбах та хрещеного в католицтво єврея Гната Шаргея. То що, викинемо посмертно вченого, якого навіть російська Вікіпедія вже визнала українським, із числа українців? Охочі підібрати знайдуться…
І взагалі: «свободівська» ідея «захисту прав українців» пасує радше партії, яка бореться за права недержавного етносу в інонаціональній державі. Що ж стосується націєтворчої спільноти постколоніальної держави, то має йтися про подолання колоніальної спадщини та побудову ефективної сучасної національної держави, про стратегію наступальну.
А тепер про «філологічний чинник» у діяльності партії. Зацикленість її речників на вживанні слова «жид» дало прогнозовані негативні результати: власне, ледь не всі звинувачення «Свободи» і її лідерів в антисемітизмі побудовані на цьому факті. І посилання на словник Тараса Шевченка тут «не грає»: у цьому словнику, уявіть собі, відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має жодних негативних конотацій. І навпаки: у словнику Лесі України присутнє слово «гебрей». То що, вона не знала українську мову чи не була питомою націоналісткою?
Але є й інша, куди важливіша річ. За умов, коли серед опитаних соціологами українців 40% називають своєю рідною мовою російську, націоналістам слід змінювати «філологічну» тактику; досить уже розмов про «мову окупанта», справа куди серйозніша, і стратегія має полягати в тому, щоб у перспективі число україномовних українців наблизити до числа власне українців.
Одне слово, до справжніх націоналістів «свободівцям», як сказав поет, ще «і рости, і діяти». І передусім від них самих наразі залежить, чи вдасться комусь розколоти українську опозицію і чи здобуде ця опозиція впевнену перемогу.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
www.radiosvoboda.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Ми єсть народ?"