Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

В середині травня у Львові проходили білорусько-шведські літературні дні. Чому не в Мінську, не в Гродно? Та це ж зрозуміло: там би «бацька» не дозволив! А в толерантному Львові і сябрам, і шведським друзям завжди раді. Так ось, у літературних днях взяли участь Світлана Алексієвич (Мінськ), Оксана Забужко (Київ), Єнні Врангборг (Стокгольм), Даніель Густавсон (Стокгольм), Стефан Еріксон (Стокгольм), музиканти Даніель Вікслунд (він зі шведської Лапландії) та Зьміцер Вайцюшкевіч (Білорусь). А ще були досить відомі білоруські літератори: Борис Петрович, Уладзімір Арлов і Андрій Хаданович. Не гарантую, що перерахував усіх... З українського боку з промовою виступив львів’янин, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Мирослав Маринович. На жаль, я не зміг встигнути скрізь. Проте не міг оминути цікаву лекцію Наталки Бабиної: «Берестейщина — край переплетених коренів: Білорусь та Україна в історії та людських долях». Ця зустріч відбувалася в театрі Леся Курбаса, і серед присутніх переважали берестейці. Причому, як вихідці з української етнічної території, так і з білоруської. Трохи нижче вам стане зрозуміло, чому я підкреслюю цю обставину. А поки що — послухайте цікаву розповідь доньки Берестейського краю письменниці Наталки Бабиної:
— Років до восьми я не переймалася тим, хто я і звідки. Лише в школі почала цікавитись історією свого краю, свого роду, своєї країни. Молодому поколінню неважко уявити, якими були уроки історії в радянській школі. На той час ми вже жили у Бресті, а тут, як ви знаєте, є відома фортеця. Про оборону брестської фортеці ми знали практично все: про командирів, рядових захисників, про всі головні події — знали з точністю до години! З часом я почала ставити собі запитання: ну, добре, цю фортецю обороняли радянські солдати. А що у цей час робили мої дід і баба? Що робили мої земляки, яка їхня роль була у цій війні? Відповіді на це запитання я не знаходила... І ось у такому «підвішеному» стані, стані відчування певної своєї іншості і водночас нерозуміння, в чому ця іншість полягає, я продовжувала жити, існувати років до 14-ти. І в цей час відбувається важлива подія: мій молодший брат Андрій (тепер він є редактором опозиційної білоруськомовної газети «Наша ніва»), який дуже захоплювався шахами, вирушає на чергові змагання до Львова, де також виграє. І там йому як приз дарують «Кобзар» Тараса Шевченка. Так ця священна для більшості українців книга опинилася у нашій родині. Цей день я пам’ятаю дуже добре... Пізня осінь. Я ходжу по хаті, вся робота вже пороблена... Відкриваю «Кобзар»... А треба сказати, що в ті часи майже не було прямих зв’язків між Україною, Білоруссю і Польщею, ми жили ніби в якомусь закутку. І якщо кордон із Польщею не зауважити було неможливо, адже він «дублювався» колючим дротом, то українсько-білоруський кордон зовні був зовсім непомітним, але він також реально існував! Ми не отримували жодної культурологічної інформації з України. І ось я розгортаю «Кобзар» і переконуюся, що ці довершені, геніальні рядки написані... тією ж мовою, якою говоримо ми, поліщуки! Значить, ми розмовляємо українською!

ІДЕЯ БІЛОРУСЬКОГО ДОМУ

— Цей поштовх, який я тоді отримала, надав мені прискорення на все життя. І саме завдяки тому, що усвідомила себе українкою, саме тому — як це не парадоксально — я і стала білоруською письменницею. Саме цей поштовх привів мене до усвідомлення важливості ідеї Білоруського Дому. Держава таки повинна бути національною! А специфічне облаштування Радянського Союзу, яке було націлене на стирання національних ознак, — це повний абсурд. Бо національні корені вкрай необхідні для того, щоб людина була повноцінною.
З того часу Шевченко для мене — більше, ніж просто геніальний поет. Це щось справді святе... І коли у мене народився син, то як я могла його назвати? Звичайно, я назвала його Тарасом! І якби не український поет Тарас Шевченко, я не віддала б своїх дітей у білоруську школу — вони вчилися б у російській. Бо до зустрічі з «Кобзарем» я була ідеальним продуктом для русифікації. А завдяки Тарасові я відношу себе до білоруської культури. І ще одне. Як фізик за освітою, я маю великий пієтет до формул. Це зручно: один раз винайшов і потім усе життя користуєшся. Тому й винайшла для себе таку базову формулу: етнічно я є українкою, але політично — білорускою. Коли б я не мала першої частини цієї формули, то ніколи б не стала білоруською письменницею. І взагалі не відчувала б себе білорускою... Привабливість білоруської ідеї поки що недостатня для того, щоб притягнути до себе людей, які не мають білоруського сентименту. У центрі, в «серцевинній» частині Білорусі люди все ж таки тягнуться до білоруської мови. Коли я говорю до них білоруською, то вони, як правило, і відповідають мені цією ж мовою. А в тих регіонах, де живуть люди українського походження, — як ось на Берестейщині, — щоб достукатися до їхнього розуму і серця, треба звертатися... до їхнього національного сентименту. На Тараса Шевченка на Берестейщині відгукнуться! А ось на Янку Купалу відгукнуться на Мінщині, Гродненщині, Віленщині, а в Бресті — ні... Я говорю з такою емоційною напругою, бо тема національних коренів для мене дуже важлива...

ТЕРИТОРІЯ «НАЦІОНАЛЬНОЇ ПУСТКИ»

У цей час я звернув увагу на Володимира Леонюка, який сидів у залі. Аскетичне, шляхетне обличчя колишнього політв’язня було дещо напруженим. Він з такою надією і любов’ю дивився на Наталку, ніби очікував саме від неї допомоги, порятунку... Так, він виконав свою місію, зробив усе можливе і неможливе, щоб зберегти у серцях поліщуків бодай іскру любові до України. Імперія перемогла, вона успішно доасимільовує майже мільйон етнічних українців, відрізаних від своєї материзни у 1939 році... Але ж він боровся! Він і тепер не зрікся своїх переконань, то невже ніхто не підхопить прапор боротьби із його слабіючих рук? Чи ми тут, у Львові, чи хтось на його рідній Берестейщині... Саме це промовляв його погляд. Наталка Бабина, ніби відчуваючи енергетичні імпульси, які йшли від колишнього політв’язня, емоційно продовжувала:
— Приєднання Берестейщини до Білорусі відбулося в 1939 році за вольовим рішенням Сталіна. Диктатор, безумовно, ставив перед собою завдання — ослабити міць України. Щоб дорога Москва — Берлін проходила не по Україні, а по білоруській території. І це йому вдалося! Але парадоксальним чином те, що Берестейщину, регіон з населенням майже 1 мільйон чоловік, приєднали до Білорусі, останню не зміцнило, а лише ослабило. Бо усі ці люди опинилися в становищі... чи, точніше, на території національної пустки. До 1939 року у нас на Берестейщині були дуже популярними такі організації, як «Просвіта», «Сільроб», а на виборах перемагали українські партії. Лозунг: «Минеться лихо, минеться горе, як шістнадцятка поборе!» — у 1922 році під ним до польського Сейму йшов блок національних меншин. Це гасло досі згадує моя бабуся, якій тепер 97 років... Але після 1939 року це все було відтято... І це дезорієнтувало поліщуків і підготувало ґрунт для великої русифікації. Часом я думаю: як було б, якби Берестейщина залишилася в складі України, а Білорусь не втратила Вільно? Думаю, що тоді було б набагато більше пасіонарних, патріотичних людей, готових боротися за білоруську ідею. Але маємо те, що маємо... Добре, коли ми розбираємося в проблемах минулого, але треба дивитися в майбутнє. І та формула, що берестейці пам’ятають про своє українське коріння, але є «політичними» білорусами і щиро вболівають за долю своєї батьківщини Білорусі, є не такою вже й поганою...

ПОЛІЩУКИ — ЦЕ ЯК КОЗАКИ НА КУБАНІ...

Потім було обговорення, і я зрозумів, що терміном «берестейці» окреслено досить велику людську спільноту. І вона неоднорідна. Якийсь пан (перед цим він читав свої вірші білоруською мовою) емоційно почав доводити, що рятувати треба саме білоруську мову, а не якісь там поліські діалекти. Він, мабуть, так нічого і не зрозумів з виступу Наталки. Виявилося, що він — не корінний берестеєць, а походить з Гродненщини. Може, вперше почув про берестейську проблему? Потім якісь дівчата (з берестейської групи) закидали Наталку запитаннями, і я зрозумів, що вони хоч і пишаються своїм поліським походженням та відчувають деяку відмінність від справжніх етнічних білорусів, все ж не ототожнюють себе з Україною і українством. Це як тепер на Кубані: є російські патріоти, є козаки, а є ще й купка українців. Так ось, поліщуки — це і є «козаки» Берестейщини. Все ж до українства вони об’єктивно стоять близько в силу близькості мови їхніх дідусів і бабусь до української. Трішки забігаючи наперед, скажу, що Наталка Бабина згодом дала інтерв’ю Радіо «Свобода». Її співрозмовник Міхась Скобла не забув закинути: мовляв, ще не було такого, щоб українці їхали до Білорусі і говорили про білоруський характер Чернігівщини або Дубровицького району Рівненської області. А ось білоруська громадянка Наталя Бабина посміла говорити про... українськість Берестейщини. Ай-ай-ай, як недобре... На цей закид письменниця відповіла, що якби інтелектуали, письменники про це більше говорили, то від цього була б користь і українцям, і білорусам. Я ж пригадав реакцію відомих українців з приводу нерозуміння берестейської проблеми саме патріотичною білоруською елітою. Першим був шокований Роман Іваничук: білоруси самі втратили мову і тому хочуть дорусифікувати ще й україномовні райони Берестейщини? Відомий фізик Максим Стріха пережив такий же культурологічний шок... А дехто й тепер каже: «Білоруси хочуть орден отримати з рук Путіна за русифікацію Берестейщини?». Насправді ж, витоки, причини такої білоруської позиції значно складніші. Це як і нам — не дуже хотілося б втрачати Крим, хоч він в етнічному сенсі не зовсім український, ще й «подарований» Україні Хрущовим. Тож зрозуміймо і білорусів. Що таке Білорусь без Пінська, Кобрина, Бреста, Біловезької пущі? Це вже зовсім не та Білорусь... Але і українців треба зрозуміти: хто ж буде спокійно дивитися на асиміляцію земляків, які зовсім поряд, і яких навіть не депортували з рідних місць? Це ж не якийсь там острівний Карабах, тут навіть і перемички ніякої білоруської немає. Цілком штучний кордон, за яким цілком благополучна у мовному плані Волинь. Білоруси це повинні усвідомити. До того ж нема у світі більш «пробілоруської» нації як українці. Ми — не поляки і не росіяни, і ніколи не трактували білорусів як частину української нації. І про білоруський характер двох-трьох районів північно-західної Чернігівщини українські інтелектуали говорять не так вже й рідко. Але без страху, що місцева білоруська ідентичність якось загрожуватиме українству. Виходить, корінь проблеми в тому, що ми — толерантна нація, а білоруси — авторитарні держиморди? Думаю, самі вони б дуже образилися, якби ми так поставили питання. Справа в тому, що ослаблена нація буде більше боятися втратити контроль над ситуацією. Чисто теоретично можна й там посіяти розбрат. Але це тільки теоретично. Бо той, хто займався берестейською проблемою, знає, що недоасимільовані берестейці, як правило, пробілоруські. І їх, на жаль, залишилося надто мало. Більшість вже готова сприймати русифікацію як неминучість, опорою патріотичного білоруського руху такі люди ніколи не будуть. Бо що їм білоруська, коли вони й свого зреклися? Добре, що Наталя Бабина розуміє це не гірше від нас; прикро, що їй у Білорусі ніхто не надасть трибуни для оприлюднення своєї цілком демократичної позиції. І тому такі поїздки в Україну є дуже корисними для наших народів.

ВОЛОДИМИР ЛЕОНЮК — ФІГУРА ІСТОРИЧНА

Потім ми пішли на каву, і я помітив, з якою повагою дивиться Наталка Бабина на свого земляка-берестейця Володимира Леонюка. До речі, принагідно зауважу, що пан Леонюк читав і передплачував нашу газету аж до відомої «реорганізації» 2010 року. А потім уже не відновлював передплату, бо треба було зосередитись на написанні книг. Одну з них — «Захмарені досвітки» — завершив нещодавно, а другу тільки збирається писати — про берестейського полковника Небабу, який підтримав антипольське повстання Богдана Хмельницького і вів боротьбу за те, щоб Пінщина, Берестейщина залишалися в складі козацької України. Чи напише? Тепер він доглядає прикутого до ліжка колишнього політв’язня, а зовсім нещодавно у нього померла дружина... Ця людина і у мене викликає щире, непідробне захоплення — мужністю, наполегливістю, дивовижною скромністю. Якщо говорити про історію Берестейщини загалом, то Володимир Леонюк — фігура, без сумніву, історична. Принаймні у ХХ берестейське століття він «вписується» закономірно, без жодних сумнівів і застережень. Йому й живому можна було б ставити пам’ятник, як поставили в Коломиї сотенному УПА Мирославу Симчичу. Але ж не поставлять, бо Леонюк ніколи не був на видноті. У нас же так часто буває, що найдостойніших не помічаємо... Тепер естафета переходить в руки таких берестейців, як Наталка Бабина або її брат Андрій. Це ті золоті крупинки, які ще можна назвати українськими, — після сімдесяти років цілеспрямованої асиміляції майже мільйонної спільноти поліщуків. Що вдасться зробити їм упродовж життя? Про це лише Богу відомо... Одне можна сказати: формула Наталки Бабиної: «етнічно я — українка, але політично — білоруска» є найоптимальнішою у сучасних умовах. Бо й нашим святим обов’язком є допомогти вижити білорусам як нації, а не руйнувати і без того крихку білоруську державність.

Сергій ЛАЩЕНКО

P. S. Коли матеріал був уже готовий, я несподівано отримав електронний лист від Наталки Бабиної:
«Мій виступ у Львові приніс доволі несподіваний результат. До мене звернувся голова Білоруської спілки письменників і запевнив, що почув мою пропозицію організувати україномовну секцію для берестейців, які пишуть українською та на місцевих говірках. Він готовий це зробити. Тепер буду цим займатися...»

На фото: Недоасимільовані берестейці. Наталка Бабина з батьками і братом Андрієм

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Урок української"