Версiя для друку Обговорити в форумi

Олександр Гордійович Щепак — людина добре знана на Черкащині і зокрема в Городищенському та Чорнобаївському районах. За своє життя, маючи вищу інженерну та гуманітарно-партійну освіту, пройшов досить непростий та тернистий життєвий шлях. У різні роки на Черкащині він обіймав досить престижні господарські посади. У роки горбачовської перебудови перейшов на партійну роботу, займаючи не останні місця у районній партійній ієрархії. У Чорнобаївському районі, де у селі Ново-українка збереглася одна з гілок чигиринських Вольвачів, нащадків генерального обозного Запорозького війська Богдана Хмельницького Івана Вольвача (Волевача), Олександр Щепак пройшов усі сходинки партійного функціонера. Наприкінці 80-х років його направили на самостійну керівну роботу, обравши першим передостаннім секретарем Городищенського райкому партії. Секретарював він кілька років. Переломною подією у його житті та докорінною зміною ідеологічних засад стала поїздка до Західної Німеччини у складі освітянської міністерської делегації. Тоді вже багатолітня сталінська завіса, яка існувала в Союзі навіть для районної та обласної ланок партійного та радянського апарату, стала потроху відкриватись.
Завдяки впливовому землякові родом з городищенської Хлистунівки, який обіймав солідну посаду у союзному міністерстві закордонних справ, Олександра Щепака включили до складу міністерської делегації. Цей черкащанин, навіть перебуваючи на високих посадах у Москві, ніколи не поривав зв’язків зі своєю малою батьківщиною та Україною. Тож і не випадково, що у перші роки Незалежності його призначили першим українським послом у Німеччині. Тісна співпраця посла з земляками тривала й далі. Члени делегації, відвідуючи різні федеральні землі, урядові та муніципальні організації, мали змогу всебічно вивчати не лише функціонування цих установ, але й знайомитися з життям простих «переможених німців».
Разючий контраст у рівні життя та соціальних здобутках «переможених німців» з жебракуючими переможцями, між західноєвропейською демократією та радянською тоталітарною дійсністю для мислячих членів делегації став справжнім ідеологічним потрясінням. Все побачене у Західній Німеччині відрізнялось від офіційної компартійної пропаганди про «загниваючий капіталізм та убогих німців».
Від природи наділений глибоким аналітичним розумом, Олександр Щепак після цієї доленосної поїздки за кордон став дошукуватися причин побачених контрастів. Він зрозумів, що радянська система та «керівна й спрямовуюча сила суспільства — компартія» потребують невідкладного реформування. Ґрунтовні знання з історії західноєвропейської соціал-демократії та вивчення праць перших засновників російської соціал-демократії переконали допитливого аналітика у хибності ленінсько-сталінської моделі соціалізму в нашій країні.
Своє бачення шляхів реформування авторитарної радянської системи та тоталітарної компартії відважний перший секретар Городищенського райкому виклав у листі до ЦК КПУ. Для більшої переконливості він залучився підтримкою більшості членів бюро райкому. Як делегат останнього ХХVІІІ з’їзду КПУ Олександр Щепак сміливо поширив свої пропозиції серед делегатів. Проте партійний зухвалець та бунтівний секретар наразився на гостру обструкцію з боку партійного керівництва та зіткнувся з несприйняттям своєї реформаторської концепції більшістю делегатів з’їзду.
Після ХХVІІІ з’їзду КПУ мислячим людям у партійних лавах стало зрозуміло, що компартія як політична сила в нашій країні остаточно деградувала і не підлягає ніякому реформуванню. Саме після цього останнього з’їзду наприкінці 80-х років в Україні і розпочався процес масової здачі партійних квитків. Березневі вибори 1989 року до Верховної Ради України переконливо засвідчили, що партійне членство кандидата у більшості трудових колективів викликало громадську відразу.
Майже за рік до розвалу Союзу та заколоту кремлівських ортодоксів Олександр Щепак за власним бажанням написав заяву і відмовився від посади першого секретаря. Добровільне зречення від престижної партійної посади навіть у добу горбачовської вольниці було безпрецедентною подією.
Як досвідчений інженер-будівельник Олександр Гордійович створив успішне власне підприємство і налагодив тісну співпрацю зі своїми новими друзями з Німеччини. Завдяки йому ці зв’язки Городищини з Німеччиною тривають й донині. Після проголошення Незалежності України Олександр Гордійович підтримав цей акт і розпочав тісно співпрацювати з демократичними силами.
В історію Городищини та Черкащини він увійшов ще й тим, що наприкінці 90-х років разом з моїм кращим товаришем та активним соратником у справі відродження величної спадщини Симиренків, начальником районного управління культури Миколою Ковальчуком ініціював і здійснив знесення помпезного кількаметрового бронзового пам’ятника Леніну. Вже у незалежній Україні упродовж майже десяти років цей металевий бовван маячив на центральній площі міста перед будинком районної держадміністрації (колишнім райкомом партії).
Після цього відчайдушно-героїчного вчинку мої близькі друзі стали найзатятішими ворогами місцевих та черкаських кадебістсько-партійних ортодоксів. Вони й донині не полишають намірів відновити пам’ятник своєму ідолу та погрожують поховати зухвальців під його п’єдесталом. Проте у часи кучмівської фінансової скрути, коли роками пенсіонерам не давали пенсію, жоден з цих комуністичних ортодоксів не відмовився від грошей, вторгованих за зданий на металобрухт багатотонний пам’ятник «вождю світового пролетаріату».
Олександр Щепак, зазнавши цькування як з боку своїх колишніх партійців, так і новітніх галасливих демократів, та перенісши складну хірургічну операцію, не втратив силу духу. За підтримки всіх глав райдержадміністрацій він продовжував працювати на культурній ниві. За його участі відбувалося відродження та реконструкція родинної Свято-Троїцької церкви та родинного цвинтаря Симиренків навколо неї. На власному автомобілі і без будь-якого адміністративного примусу він щороку супроводжує кримчан та мелітопольців по Симиренківських та Шевченківських місцях. Він доклав чимало зусиль також до відродження створеного ще у сімдесяті роки музею славетного земляка Семена Гулака-Артемовського. Взяв активну участь у підготовці та проведенні 200-літнього ювілею геніального оперного співака та композитора у березні цього року. Цілком закономірно, що саме йому в ювілейний рік Семена Гулака-Артемовського районна адміністрація запропонувала очолити відроджений музей великого земляка. Нині музей перебуває у зразковому стані. Дослідження музейних науковців поглиблюються, а фонди постійно збагачуються. Нещодавно співробітники музею відшукали нові архівні свідчення тісного зв’язку родини Гулаків-Артемовських з родинами Симиренків та Тараса Шевченка.
Сам Олександр Гордійович досліджує витоки музичного генія Семена Гулака-Артемовського та історію створення його першої української опери «Запорожець за Дунаєм». У своїй статті, написаній до 150-літнього ювілею перлини українського оперного мистецтва, дослідник, крім добре відомих історичних фактів, висловлює немало своїх оригінальних суджень, оцінок та думок. Сподіваємося, що цей, з наукового боку вельми добротний матеріал, буде цінним не лише для широкого читацького загалу «Кримської світлиці», але й для фахових музикознавців.

Петро ВОЛЬВАЧ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Українці мої..."