Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримські враження

Галина Гордасевич була внучкою і донькою репресованих священиків, малолітнім в’язнем сталінських концтаборів, учасницею дисидентського руху 60-70-х років минулого століття, письменницею, автором багатьох збірок поезії, прози, публіцистики, лауреатом премії ім. Олександра Білецького в галузі літературної критики, першим лауреатом премії ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики, громадським і політичним діячем, однією з організаторів в Україні Товариства української мови та РУХу.
Кілька років тому пішла за межу вічності. Жила у Львові, але усім серцем вболівала і за наш український Крим. Завжди цікавилася життям кримських українців, станом рідної нам української мови, культури, літератури. Підтримувала тісні творчі зв’язки з єдиною на півострові україномовною газетою «Кримська світлиця». Часто надсилала до редакції свої статті, вірші. І газета радо їх друкувала.
Сьогодні ми хочемо запропонувати читачам коротенькі спогади письменниці Галини Гордасевич про своє знайомство з Кримом, про ті незабутні враження, які залишив їй наш квітучий сонячний півострів, що так нагадував письменниці форму серця.
Різним поетам Крим уявлявся по-різному: одному — виноградним різьбленим листочком, іншому — медалькою на грудях землі, а одному поету, який чимало написав віршів про події громадянської війни у Криму в 20-х роках минулого століття, Крим уявлявся кобурою від маузера при боці вояка…
А от жінці-поетесі, яка мала добре і щире серце, Крим асоціювався із формою серця… Як кажуть, кому що ближче…
Отже, пропонуємо кримські враження покійної письменниці, львів’янки Галини Гордасевич з архіву «Кримської світлиці».

Галина ГОРДАСЕВИЧ
ПІВОСТРІВ ФОРМИ СЕРЦЯ

В Криму я була тричі. Один раз у санаторії «Труд» біля Алушти, і якби не те, що я там склала вірш «Кримські враження», то я б охоче витерла з пам’яті всякі спогади про те перебування, настільки воно було невдалим.
Зате два інші... Ох! Ах! Ех!..
Перший раз ми з сином приїхали «дикунами» в Севастополь на два тижні і поселилися в самому центрі міста в знайомої. Цілими днями ми бродили по місту, розглядаючи всі його цікавинки: панораму, акваріум, музей флоту і те де. А ввечері ми або йшли в театр, — саме на гастролях був київський театр ім. Лесі Українки, і ми передивилися весь репертуар, — або гуляти на Приморський бульвар.
Яка це краса — захід сонця на морі! Здавалося б, щодня всього одні і ті ж складники: небо, вода і сонце, проте захід щодня інший. Я сиділа на лавці і милувалася ним, а мій син, якому тоді було всього років тринадцять (от не пригадаю точно: був це 1974 чи 1975 рік?), десь крутився неподалік. І як тільки до самотньої молодої жінки починав приставати небажаний залицяльник, мій син тут же підбігав і суворим тоном говорив:
— Мамо, нам пора додому!
І зальотника як вітром здувало.
Проте коли це зробив такий романтичний капітан, чию засмаглість ще більше підкреслювала білосніжна форма (чи, навпаки, білосніжність форми підкреслювала його смаглявість?), мій син не підійшов.
Зрештою, той капітан сам запитав:
— А хто отой, що все біля вас крутиться? На сина він завеликий, на кавалера занадто зелений.
— Ах, — манірно зітхнула я, — це мій далекий родич. Ми з ним разом відпочиваємо.
— Перший раз бачу жінку, яка їде відпочивати з далеким родичем, — зачудувався капітан.
Зрештою, наш роман тривав дуже недовго, бо коли він на другий день прийшов у «штатському», то відразу розчарував мене. Вся морська романтика була убита тим костюмом наповал. Єдиний спогад, який мені від нього залишився, — це фраза: «Хочеться чогось гостренького: не то оселедця з’їсти, не то революцію зробити».
Оце такі настрої були на чорноморському флоті в середині 70-х років!
Через тиждень ми з сином відчули, що життя «в гостях» не таке вже приємне, але тут на допомогу прийшов щасливий випадок, їхала я тролейбусом і побачила велику вивіску — «Крымбытреклама». А я тоді саме працювала старшим редактором у «Донбытрекламе». Отож я вийшла на півдорозі з тролейбуса і пішла туди познайомитися з колегами, обмінятись досвідом. А закінчилося це тим, що старший редактор «Крымбытрекламы», дізнавшись про мої проблеми, сказала: «Та ось вам ключі від моєї квартири, я все одно живу в батьків».
Ах, які ми були щасливі, опинившись в окремій двокімнатній квартирі з газовою плитою, холодильником і телевізором, а головне — з цілою шафою цікавих книжок. Правда, ця квартира була на досить далекій околиці Севастополя, зате навпроти був ринок, на якому чудові персики продавалися мало не вдвічі дешевше, ніж на центральному, а недалеко був зручний і тихий пляж. Зрештою, місто ми вже обходили, тож тепер зі спокійною совістю лежали або на пляжі, або на своїх ліжках і читали, заїдаючи прочитане персиками.
Поверталися додому відпочилі, щасливі, і для мене Севастополь навіки залишився грінівським Гель-Г’ю, де міцно пахне лавандою і звучить романтичний «Білий танець». Пригадуєте: «Я пригласить хочу на танец вас и только вас»? Його тоді крутили на всіх майданчиках Севастополя, і все одно він мені не набрид.
Приїхавши додому, я написала оповідання, яке так і називалося: «Дорога додому». Його опублікував журнал «Радянська жінка», і воно було назване кращим оповіданням року.
Як жаль, що в найближчому майбутньому мені не світить перспектива знову побувати в Севастополі!
А втретє я була в Криму в будинку творчості письменників у Коктебелі. Правда, було це в квітні, і погода більше розчаровувала, ніж тішила. Бо йдемо вранці снідати — на небі ні хмаринки, море сліпить очі, сонце... Словом, та-а-ака погода! А виходимо з їдальні — все небо в хмарах, довкола туман, а то й дощ накрапає. І так щодня протягом усіх 24 днів. І все ж я про цей свій побут у Криму згадую з ностальгічним зітханням. Найперше тому, що тоді я була — єдиний раз у своєму житті! — з коханим чоловіком. Вийшовши з їдальні і переконавшись, що пляж знову відпадає, я говорила коханому чоловікові: «До обіду можеш бути вільний», — а сама сідала за стіл. Через три роки в мене вийшла книжка «Силуети поетес». Так от, дві найбільші і, як на мене, найкращі статті — про Ліну Костенко і про Ірину Жиленко — я написала саме там.
Потім ми йшли обідати, потім... Та вже знаходили що робити. А після вечері заходили в такий собі чайний будиночок і пили чай з чебрецем або з м’ятою, а потім танці, а потім прогулянка берегом нічного моря...
Кажуть, на коктебельському узбережжі море викидає напівдорогоцінні камінці. Нам вони не трапилися, але одного разу мій товариш приніс і висипав мені на долоню жменю звичайних камінців і уламків черепашок, які були дуже гарні. Вони й досі лежать у коробочці на моєму робочому столі.
Ах, про найсмішніше я мало не забула! Так ось, я всім про нього казала, що він — майор МДБ (а був він звичайний донецький шахтар), зате він про мене говорив, що я працюю в шахтарській лазні. І справді в той час були самі шахтарі, а нас, письменників, було чоловік п’ять, і ніхто на нас не звертав уваги. Ситуація змінилася, коли приїхав дуже тоді популярний з московських телепередач пародист Олександр Іванов. Шахтарі за ним ходили натовпом, і адміністрація просто була змушена влаштувати творчий вечір. Але тому, що Іванов не хотів сам весь вечір викладатися, довелося розшукувати нас — інших членів Спілки. Так моє «інкогніто» було розкрите, але я це досить зручно використала в своєму виступі, а коли я ще на закінчення сказала: «Тут усі говорили, що страшно в присутності Іванова читати вірші, бо він візьме і напише пародію. А я не боюся, бо пишу українською». І аплодували мені, далебі, не менше, ніж Іванову. Жаль тільки, що епіграма на самого Іванова спала мені на думку лише наступного дня.
І знову я поверталася з Криму відпочила, щаслива, задоволена собою і життям. У вагоні взяла постіль і всю ніч міцно спала.
А поїзд мчав на північ, все ближче до Чорнобиля. Бо була то трагічна ніч 26 квітня 1986 року.
Але я ще того не знала.
І ніхто не знав.
І Крим у тому не винен.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Душі криниця"