Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! До вас звертається львів’янин Євстахій Миколайович Тарасюк, пенсіонер, ваш щирий пошановувач. Вже два роки я передплачую «Кримську світлицю», яка для мене стала єдиним джерелом заспокоєння (відносного, звісно ж). Так мене всі ЗМІ дістали, що не хочеться ні бачити їх, ні читати. Правда, є винятки. В їхньому числі і ваша газета. Вона мене задовольняє тим, що від неї «пахне» українським духом, вона близька моєму серцю. Я вже багатьох своїх знайомих переконав, що вашу газету слід передплатити, вона цього заслуговує. Це безперечний ваш успіх. Я радий за вас і бажаю вам вистояти в наших таких несприятливих умовах. Дякую вам!
А тепер невеличке прохання. Мені в руки потрапила газета «Нова доба», що видається у м. Бучач Тернопільської області. В ній є замітка про одну жіночку, яка у своїй квартирі організувала музей старожитностей. Думаю, що ця замітка про Таїсію Косарчин у багатьох людей викличе щире захоплення її вчинком і буде слугувати джерелом справжнього натхнення і патріотизму. Якщо можете, то передрукуйте цю статтю в своїй газеті, хай люди знають про цю українку.

З повагою, ваш Євстахій ТАРАСЮК, м. Львів

СВІТЛИЦЮ СТАРОЖИТНОСТЕЙ ОБЛАШТУВАЛА ВДОМА ЖИТЕЛЬКА НАГІРЯНКИ ТАЇСІЯ КОСАРЧИН

Вслухуючись у витончену українську вимову бучачанки п. Таїсії Косарчин, милуючись шляхетністю звучання кожного слова, нізащо не подумаєш, що жінка — уродженка Горлівки на Донеччині, де здебільшого чути якщо не російську, то суржик. І врапт — таке філігранне багатство! Ще й захоплення доволі незвичне для «східнячки» — автентична українська вишивка, кераміка, уся старовина.
— Ще замолоду була залюблена в гуцульську глину, кераміку і загалом у старовинні речі. Із чоловіком (він, до речі, професор математики) вчителювали, тож і дітей привчали шанувати своє, рідне, — розповідає п. Таїсія.
— Мабуть, українську мову викладали?
— А ось і ні. Читала електротехніку і фізику у Львівському будівельному технікумі. Там навчалася і вийшла заміж.
— А у Бучачі як опинилися?
— Приїхала доглядати старенького свекра, він помер на 96-му році життя. А тепер чоловікові треба допомагати, йому важко ходити.
— Тим не менше, вас обох ми застали за садженням картоплі...
— Та якось мусимо давати собі раду. Діти у Львові, тож на їхню допомогу особливо не розраховуємо.
— У вас чудова світлиця старожитностей. Де брали експонати для міні-музею?
— Все життя потрохи збирала. Невістка моя — професійний художник, син — аматор, тож і вони доклалися. Найбільше у моїй світлиці гуцульської глини, є речі, яким понад сотню років. Зберігаю багато писанок, які писали мої діти, внуки, — це сімейна справа. Також є роботи невістки Оленки, дуже мені подобаються її дизайн та український стиль. Чимало цікавих речей познаходила на горищі свекрової хати. Дорожу рушником, вишитим червоною гладдю моєю прабабцею. Маю оригінальну дерев’яну макітру з суцільного дерева, яку мені привезли зі Львова. Он у кутку стоїть старезна дерев’яна скриня, яку випадково побачила в одному дворі, де вона валялася як непотріб. Кажу до господарів: «Продайте», а вони: «Та забирайте, ми вам ще й доплатимо...». Я її чотири місяці відчищала лезом. Бамбетель застелений старовинним килимом із Возилова. Сусіди знають про моє захоплення, тож дещо і вони поприносили. Окреме місце відвела вишиванкам. Правда, найкращі позабирали внучки, маю їх три. Є у мене сорочки з Франківщини, серед них моя улюблена, яку інколи вдягаю на свята, їй уже, мабуть, понад 100 років. Зберігаю свою студентську найпершу сорочку. Плекаю рушник моєї бабуні з Харківщини — вони звідти втекли від голоду на Донбас. Вишиванки я не «консервую» — інколи сама ношу, інколи даю для аматорів-театралів. Хай служать людям, бо в шафі кому воно потрібне?
— Діти підтримують вас у вашому захопленні?
— Більше того, вони й самі щось щоразу привозять. Кажуть: «Це добре, мамо, що ти маєш де відпочити душею». Син з невісткою на Великодні свята відкривають у Львові школу писанкарства під гаслом «Відроди українське — напиши свою писанку». А потім у Шевченківському гаю розпродають ці роботи, дають майстер-клас.
— А чиїх рук он та велика, у людський зріст, мотанка, ще й підперта бандурою?
— На бандурі грала колись моя внучка. А мотанку я сама робила, вдягнула її в сорочку, плахту.
— Самі вишиваєте?
— Тільки хрестиком, низинку так і не опанувала.
— Бачу, у вас книг багато. Кого любите перечитувати?
— Дуже люблю Франка. Навіть ніколи раніше не думала, що він такий глибокий та чуттєвий поет. Багато його творів знаю напам’ять, чоловік теж, ми навіть змагаємося, хто більше вивчить. Робила в нашому міському Народному домі Франкові вечори. Не все так вдавалося, як задумала, і, щоб мене розрадити, чоловік каже: «Я вивчу для тебе «Мойсея». І вивчив, і читав зі сцени! Дуже ціную подаровану мені книгу Ірини Сеник «Біла айстра любові», де, крім поезій, уміщені ще й українські орнаменти, схеми вишивок.
— А українську вимову відшліфували у Львові?
— Вважала себе двомовною: удома ми говорили українською, а навчалася в російськомовній школі. Але була дуже вимоглива і справедлива вчителька української, я в неї ніколи не мала «п’ятірки». А при вступі у Львові отримала найвищий бал за твір! Я одразу ж повідомила про це своїй вчительці Надії Миронівні.
— Писанки вмієте писати?
— Умію, але вже мені це важко дається: руки тремтять, рівну лінію не проведу.
— Кого чекаєте на Великдень?
— Діти приїдуть, внуки. Як і всі молоді, вони дуже зайняті, на все їм бракує часу. Та для того й є свята, щоби зібратися разом, за святково накритим столом, погомоніти. Життя ж минає...

Оксана ЧОРНІЙ
газета «Нова доба»,
№ 18, 3 травня 2013 р.
м. Бучач
Тернопільської області

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Душі криниця"