Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово - зброя!

ІЗ ЦИКЛУ НОВЕЛ «ЛЕТИМ. ДИВЛЮСЯ, АЖ СВІТАЄ...»

Губернатор одного південного міста Іван Іванович Болванов крізь вітрове скло службового «Мерседеса» запримітив натовп на майдані перед вікнами своєї адміністрації. Це ж якраз навпроти вікон його кабінету на другому поверсі. Спочатку подумав: «Варто б підійти до людей?». Та тут же відкинув такий намір: «Закидають масою прохань та нарікань – не оберешся. Зіпсують настрій на весь день».
– Ти єзжай не до парадного під’їзду, а в двір, – наказав водієві. Вирішив дістатися до робочого місця з «чорного» ходу.
В кабінеті звично розтягнув занавіски. Цікаво, чому там, під біл-бордом, народ тирлується? Іван Іванович начепив окуляри, придивився і занімів… На квадратному блакитному щиті напис великими жовтими літерами: «Якби ви знали паничі, як люди плачуть живучи!». А там же ще вчора красувався його портрет з теплими привітаннями мешканців міста. Як-не-як незабаром свято Перемоги. Поряд зі своєю буйною сивою чуприною червоними літерами список усіх його надбань: маєтку, дачі біля моря, трьох іномарок і навіть квартира сина в Лондоні. І прямо під його грудьми з двома державними орденами за особливі заслуги золотисто вилискували у вранішньому промінні сонця букви: «І на оновленій землі врага не буде, супостата!». І підпис: «Тарас Шевченко».
– Яке кощунство! Яка зухвалість! Що за чортівня?! Куда міліція смотріт? – гнівався вголос Іван Іванович, витер раптово спітніле чоло і кинувся до телефону, набрав номер чергового міліціонера:
– Це Болванов! – гаркнув у трубку. – Та не болван, а Болванов, голова міськадміністрації, дурню! Нємєдлєнно мене зв’яжи з начальником! Як немає? Виїхав на чрєзвичайноє проісшествіє? Яке може бути ЧП, коли на площі, під моїми вікнами таке неподобство! Несанкціонований мітинг! Работать мєшаєт! Знайди мені начальника! Бистро! Я жду його в своєму кабінеті!
Люто хряснув трубкою об апарат (той аж загарчав – вдача господаря!) і бовкнув зозла:
– От йолоп! І дєржат же таких у міліції!
Тут же знову схопив трубку і нетерпляче натиснув на кнопки.
– Прокуратура? Це Болванов! Чому перепитуєте? Ніяк не звикнете до моєй фаміліі? Де прокурор? І він на ЧП? Та вони з начальником міліції змовилися чи що? Нємєдлєнно до мене на ковьор! Щоб за п’ять хвилин він був тут як штик! Я йому про все популярно розкажу і покажу!
Його аж тіпало. Витяг з бокової кишені піджака хустинку, впав знеможено у високе шкіряне крісло і почав нервово витирати піт з обличчя та шиї. Очі метали блискавки. А губи сичали:
– Казли! Настоящіє казли!
Кому це адресувалося, хтозна. Чи людям під біл-бордом. Чи правоохоронцям.
Оті кілька хвилин до приходу «силовиків» видалися йому вічністю. Нервово забарабанив пальцями по столу. Погляд упав на дорогий швейцарський годинник на зап’ясті. Блиск золота та діамантів заспокоював. Він навіть із вдячністю подумав про місцевого олігарха, який подарував такий шикарний годинник на день народження. Та в цей час у двері постукали. На порозі постали начальник міськуправління міліції полковник Пеньков, схожий на велета, з великою голеною головою та прокурор міста Сіряк, худенький, згорблений чоловічок, з коротким чубчиком, зализаним вліво.
– Ви відєлі? – накинувся на них Іван Іванович.
– Що? – здивувалися обидва.
– Ні чорта ви не знаєте! І куда смотрітє?! У вас перед носом народ беспрєдєльничає, а ви і в вус не дуєте! Он полюбуйтесь на оте бєзобразіє! – і він ще ширше розсмикнув занавіски.
Пеньков і Сіряк з хвилину напружено роздивлялися біл-борд. Їхні обличчя суворішали, кам’яніли.
– Вам всьо ясно? То не просто слова! Це прізив до перевороту! Дійте! Нємєдлєнно! Закон на вашому боці! – наказав глава міськдержадміністрації. – Про вжиті мєри мені доложить лічно!
Пеньков і Сіряк ледь не побігли до виходу. Ще за мить вони вже були на майдані.
– Разойтісь! – громовим голосом загорланив Пеньков. – Що, нє слишитє? Була команда разойтісь!
Він почав напирати широкими грудьми на крайніх глядачів. За його спиною Сіряк швидко лепетав дзвінким голосом:
– Згідно новому Кримінально-процесуальному кодексу ви можете бути притягнені до адміністративної відповідальності за статтею…
Люди, які до цього спокійно роздивлялися біл-борд та посміювалися між собою, раптом наїжачилися, згуртувалися, готові чинити спротив. Хтось із натовпу вигукнув:
– Дожилися! Вже не можна й на політагітацію глянути!
– Хто там? Побалакай мені! Так ще й на п’ятнадцять суток загримиш! – огризнувся Пеньков.
– За що? За правду? – почувся голос з іншого краю гурту.
– Це – не правда, а подрив авторитета городской власти! – гаркнув Пеньков.
– Таке карається згідно зі статтею.., – почав було прокурор, та його перебив невдоволений натовп.
Передня жіночка, пригортаючи до себе хлопчину, якого, схоже, вела до дитсадка, щосили задзеленчала:
– З усього видно, закони ви добре знаєте! Тільки поясніть нам, обділеним та обікраденим, що копійки рахують, звідки у Болванова взявся чотириповерховий будинок? А маєток біля моря? А іномарки? Все це він придбав за зарплату?
– Це не ваше дєло! Разберемся! Разойдітєсь по добру, по здорову! – крутився на всі боки Пеньков, з грізним виглядом роззираючись, наче боявся, що на нього нападуть.
На майдані збиралося все більше містян. Натовп гудів, мов розтривожений вулик.
– Нехай Болванов вийде та прозвітує, як він своє добро нажив! – запропонував хтось.
Люди його підтримали і заскандували, повернувшись обличчями до вікон міськадміністрації:
– Болванов, виходь!
Він, зачувши ті крики, лякливо відійшов подалі від вікна. Його колотила зненависть, а руки тремтіли, як у пропасниці. Він то падав у крісло, то знову підскакував, мов ошпарений. Набрав номер «102» і випалив:
– «Беркут» – на майдан! Тут заколот!
А натовп не вгавав:
– Болванов, виходь!
За лічені хвилини на площу викотились два автобуси. Із них повискакували беркутівці у повному спорядженні. Навіть Пеньков був здивований їхній появі. Він такого наказу не віддавав. Люди ще тісніше згуртувалися. До них почали приєднуватися перехожі. Протистояння наростало. Люди взялися за руки. Пеньков відкритою долонею спинив беркутівців та, відчувши за собою силу, ще твердіше забасив:
– Расходісь! Кому гаварю?! А отого Тараса Шевченка, що закликає до нєповіновєнія, – показав товстим вказівним пальцем на біл-борд, – ми знайдемо, і от наказанія він не відвертиться! Це справа моєї честі! Ми його за наклеп на порядних людей…
І тут натовп вибухнув реготом. Люди сміялися, аж за животи хапалися. Пеньков ніяк не міг второпати, чим це викликано. Він тільки розгублено озирався. Навіть беркутівці відверталися, ховаючи посмішки.
Хтось з натовпу, давлячись сміхом, завважив:
– Так ще немає закону про наклеп!
– Сьогодні немає, то завтра буде! Ми зліпимо такий закон, що тому Шевченку мало не покажеться! – авторитетно пообіцяв Пеньков.
Та його обіцянки потонули у веселому реготі людей.
З гурту вийшла бабуся в білій хустині. Вона підійшла до Пенькова, чемно зазирнула йому у вічі і тихо мовила:
– Таки поезія Тараса Шевченка і досі вельми актуальна. Он скільки людей зібрала. А вам, молодий чоловіче, я ладна хоч зараз дати уроки української літератури. Безкоштовно.
Пеньков зрозумів свою необачність і, втягнувши голову в плечі поміж полковничих погонів, гордо відступив до беркутівців. А старенька – де й голос узявся! – задекламувала, показуючи рукою на вікна голови міськадміністрації:
А той щедрий та розкішний
Все храми будує,
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Після її слів натовп ревнув:
– Болванова у відставку!
Здавалося, той заклик лунав на все місто.
Згодом у місцевій пресі з’явилася замітка про те, що Болванов Іван Іванович написав заяву на ім’я президента про складення повноважень голови міськдержадміністрації. Та поки що указу немає. Мабуть нелегко знайти такого співробітника, який би відповідав усім вимогам глави держави. Надійні кадри на вулиці не валяються.
Втім, містяни задоволені: Тарас Шевченко переміг.
Та чи надовго? Болванових ще багато в Україні. І пенькових теж. Не кажучи вже про сіряків…

Віктор СТУС
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "З потоку життя"