Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ЛЕТЮЧІ КАТРЕНИ
* * *
Стеля і стеля
а де ж висота?
Що за поет як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста
Нащо їм чорне вино лукавства?
* * *
Ми атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу ні небес
Так і живем від стресу і до стресу
Абетку смерті маємо — АЕС
* * *
Куди йдемо?
Який лишаєм слід?
Хто пам’ять стер
 як дощик акварельку?
Все менше рук що вміють сіять хліб
Все більше рук
 що тягнуть все у пельку
* * *
Буває час орлів
а нині різне птаство
З державної руки
 сипнули їм пшона
Не треба правду говорить цвітасто
Вона сьогодні проста і страшна
* * *
Віки минули і віки грядуть
Чи людством бути люди
 ще спроможні?
Демографічні вулики гудуть
а стільники розтоптані й порожні
* * *
Хто в нашу долю тільки
 не втручався
В яких тенетах тільки не б’ємось
Духовний Чорнобиль
 давно вже почався
а ми іще тільки його боїмось
* * *
Дозиметром не виміряєш дози
тотального спустошення душі
Історія лягає під бульдозери
Сучасний світ штампує фетиші
* * *
Спасибі предки
 за духовний спадок
Трагічна доля ваших Фермопіл
де хлопчаки стріляють із рогаток
в очниці прадідівських черепів
* * *
Всілякі «ізми» і всілякі «нео»
усі держави з поглядом Горгон
Мені б курінь на острові Борнео
але мабуть і там вже полігон
* * *
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія — це блискавка ума
котра освітить всі глибини смислу
* * *
Ура!
Дозволено бути сміливими
Ох же ж і поговоримо
ох же й покричимо
Між іншим вовка вже підсмалили
Уроків історії не вчимо
* * *
Негідно бути речником юрби
раби рабів ще гірше ніж раби
Грядущий хам вже навіть не гряде
уже він сам в грядуще нас веде
* * *
Ви думали — поет
 ні за холодну воду
сидить собі поет пописує «стишка»
Поети — це біографи народу
а в нього біографія тяжка
* * *
Як страшно оре історичний плуг!
Які скарби були-були і зникли!
В глухі часи загострюється слух
В епоху гласності
 усі до всього звикли
* * *
Душа — єдина на землі держава
де є свобода чиста як озон
Кордон душі проходить
 над світами
а там нема демаркаційних зон
* * *
Хвалити Бога
ми живі й не кволі
Ми перли плуга на страшному полі
Каміння корчували і корчі
Тепер би полю добрі сіячі
* * *
Струїли все
пора на карантин і вам ліси
й тобі соснова кроно
А може й зараз твориться бурштин
але про це ще людям невідомо

* * *
За чорно-синьою горою,
 на схилку радісного дня,
малює хмари пурпурові
 якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі —
 кривенькі кігтики в крові —
Пасуться коні нетипові
 у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману,
 а далі схил і небосхил —
усе кургани та й кургани
 ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку,
 у тебе вітер в голові,
малюєш обрій споконвіку
 такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні,
 а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні
 та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано,
 що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом,
 чекають вершників своїх...
* * *
Було нам важко, і було нам зле.
І західно, і східно.
Було безвихідно. Але
нам не було негідно.

І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни?
Не відступитися. І не
покласти лжу на струни.
* * *
Пам’яті Леоніда Коваленка
Обдарував присутністю, побув
тут, серед нас, поусміхався людям.
І жоден шпиль не мавши
 за Парнас,
сміявся сміхом лагідним і мудрим.

Зробив останній у житті привал.
Його душа прокинеться в легенді.
Як він сміявся, як він жартував! —
життя проживши з кулею в легені.

Ось він іде — ніколи і ніде! —
Лікує слово сміхом від пристріту.
Сьогодні день —
 такий осінній день —
і Льоня усміхнувся з того світу.

ПЛЕМ’Я ТОДА

Біда, коли є цитруси і кава.
Коли в землі є золото, — біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть...

О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже вся земля —
 копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і в центах,
і плем’я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все.
 Здається, вже кінець.
...Що він співає,
 що він там шепоче,
цей передсмертно посивілий жрець?
Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон, —
хто зна од чого, очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон...

СТРАШНІ САПАТЕАДО ТИХ ГАЇВ

Боже мій! Задумалась планета —
білий світ убив свого поета.
Чорний світ убив свого поета...

Він стояв, безсмертно помираючи,
бачив своє сонце помаранчеве.

Хтось кошлатий наказав їм: «Плі!»
Потім ще топтався по землі.

Щоб ні сліду, на віки віків.

Сапатеадо, танець каблуків!

Сапатеадо, чоловічий танець —
танцює вбивця,
 він також іспанець.

О Боже, Боже, чи здригнувся світ?
Сапатеадо кованих чобіт!

Шепотіли зливи і оливи:
— Люди, люди, де ж тоді були ви?

Та невже ж у сутичці ідей
вбивць на світі більше, ніж людей?!

Чорний кондор сонце затулив,
чорну спрагу кров’ю утолив...

ГІЛОЧКА ПЕЧАЛІ НА МОГИЛУ БОРИСА ПАСТЕРНАКА

Паркан тут щільний, наче почерк,
коли паперу вже в обріз.
Стоїть казковий теремочок
у білих привидах беріз.

А тиша! — Нестеров, Саврасов.
Ні трас, ні диму, ні машин.
Перелилася на терасу
молочна піна черемшин.

Милуюсь обрисами хмарок.
Плекаю свій маленький сад.
Живу. Звірію від помарок,
як і півсотні літ назад.

В печалі обріїв пастельних,
прорвавши славі сто тенет, —
я не відлюдник, не пустельник,
я просто-напросто поет.

В землі копаюсь — діло чисте.
Я ж не самотній тут, як вовк.
У мене гарне товариство —
Шекспір, і Лермонтов, і Блок.

Ота в печі моїй жарина,
і пам’ять — досвіду вдова.
Давно повісилась Марина,
але мені вона жива.

Це вже навіки. Це той вимір —
поверх бар’єрів і епох.
Приходить зрідка Володимир.
А що, посидимо удвох.

Що, громовержцю? Що, Юпітере?
Насперечалися ущерть.
Тепер у нас вже є арбітри —
моє життя і твоя смерть.

Мій розпач давній, затужавів.
Ну, я за вами, що було б?
Мій спір із часом, із державою
не вирішить і куля в лоб.

Хай краще вб’ють мене
 опричники.
Ліси... ліси... ліси... ліси...
Лише далеких електричок
передвечірні голоси.

Лужечок з травами нежатими.
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз...

ПЕРШ НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ...

Петро не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
...Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро-апостол змерз.

А тут раби і слуги архірейські
такий вогонь великий розвели!
Петро подумав:
— Я лише погріюсь,
бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих
 і бундючних
і руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав:
— Ти також його учень?
Була сльота. Сказав апостол:
— Ні.

Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав:
— Ти був між його учнями?
Горів вогонь. Петро промовив:
— Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав:
— Я ж бачив тебе з тими!
І втретє він тоді відрікся: — Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз...
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.

ДАВИДОВІ ПСАЛМИ

ПСАЛОМ 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, —
Душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть:
 навіжений,
то не біда, — він все одно
 блаженний.

І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить
 на півметра, —
душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим
 гаманцем, —
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться —
дорога ницих в землю западеться!

ПСАЛОМ 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу,
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і одболи, —
вони ж моїми друзями були!

ПСАЛОМ 22

Боже мій, Боже мій, Боже!
Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику
від снів мого порятунку!

Боже мій, я ж Тебе кличу!
Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже,
мені ж повертаєш луною?

Боже, хіба ж Ти пустка?
Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали —
і Ти до них відгукнувся.

Ти ж їх визволив, Боже!
Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже,
хоробрі були і пісенні.

Не віддаляйся від мене,
дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська,
немає у мене пророків.

Бики мене оточили,
вже їхня злоба як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене,
як леви, криваві пащі.

Я ж, як вода, розлитий,
душу мою загидили.
Серце, як віск, розм’якло,
з нього виліплять ідолів.

М’язи мої розв’язались,
вмерло моє терпіння,
язик моєї розпуки
спалив моє піднебіння.

Бо пси мене оточили,
бики узяли на роги,
обліг злоязикий натовп,
протяв мені руки й ноги.

Вже ділять мою одежу,
уже й жеребкують шати.
Чому ж Ти не хочеш, Боже,
на поміч мені поспішати?!

Врятуй мою душу, Боже,
благаю Тебе, нездвиженого,
душу мою, одиначку,
із лап собаки скаженого!

Я тихо молився, Боже,
тепер я кричу вже криком —
прикрий мою душу, Боже,
щитом малим і великим!

Не дай мені, Боже, впасти
на цьому барвінку хрещатому,
на всі свої покоління
імення Твоє кричатиму!

Чи я завинив чим, Боже,
чи я для того й родився?
Голос мій одинокий
об вуха Твої розбився.

Увесь я уже розлитий,
мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику
від снів мого порятунку!..
1990 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 05.07.2013 > Тема "Душі криниця"