Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

НОВЕЛА

Хведю і Гаврику повезло - дядина загадала їм викопати яму. А за це пообіцяла пляшку молока і чверть паляниці. Хлопці спочатку не повірили такій щедрості, але дядина пояснила, що наміняла харчів за свій золотий хрестик.
- Де копати, ви знаєте, - сказала дядина. - Голова дасть коня пополудні. Впораєтесь?
- Аякже!
- Лопати в повітці. Гайда.
За півгодини хлопці були на місці.
Хведь ліг на землю, Гаврик одміряв по ньому довжину і ширину. Спочатку копалося швидко. Але незабаром хлопці потомилися, бо Гаврику було чотирнадцять, а Хведі лишень одинадцять. Вони б і не потомилися, якби кишки не грали марша, - хоча цього ранку вони поснідали зеленим борщем із кропиви, присмаченим, до того ж, крашанкою, - добре, що курка тепер неслася щодня.
На обід мати дала кожному по грудочці макухи. Хведь помацав у кишені макуху, але стримався, бо до обіду було ще ого.
Хлопці сіли перепочити.
- Диви, Гаврику, скіки черв’яків, - сказав Хведь.
- Уночі був дощ. От вони й повилазили.
- Я от собі думаю - їх можна їсти?
- Тю. Кури ж їдять.
- То кури. Вони все жеруть.
- І черв’яків можна зварити.
- Це морока. Може їх просто посолити?.. Як сало?
- А де сіль?
- Можна зганяти додому. Чи тут, на кутку, в людей позичити.
- Пхе, старцювати?
- Мама казали, шо просити сіль, то не старцювання.
- Ніколи швендяти. Не встигнемо - дядина нічого не дасть. Отоді солитимеш черв’яків, - сказав розсудливий Гаврик. - Давай копати.
Пополудні яма була готова. Хлопці з’їли макуху, облизали пальці і гайнули до дядини.
У дворі вже стояла одноконка. На ній – домовина з соснових обаполів. Дядина одгонила від неї мух зламаною вишневою гілкою. Білі пелюстки зрідка падали на Ольку, і дядина обережно здувала їх з Ольчиного лиця. Дядько нишком годував Воронька крихтами хліба і щось буркотів йому на вухо. Воронько махав головою, - мабуть, сердився, бо дядько заважав їсти.
Помітивши хлопців, дядько одвернувся і витер рукавом очі. Хведь здивувався, – він жодного разу не бачив у дядька мокрих очей. «Ма’ть, стало жалко Воронька. Це ж був їхній кінь», - вирішив Хведь і собі погладив худого, як драбина, Воронька.
На кладовищі біля ями дядина сплеснула руками. Хведь і Гаврик похололи - сваритиме, що неглибоко.
- Ми зараз докопаємо, - загукали вони в один голос.
- Цитьте, - сказала дядина. І показала пальцем. – Шо ото?
На дні у старих дерев’яних ночвах лежав чималий рядняний згорток.
- Хто це вспів? – обурився Хведь.
- М’ать, поки нас не було, - сказав Гаврик
- Шо тепер? – сказала дядина, обернувшись до чоловіка, який стовбичив біля Воронька.
- А я знаю? – знизав плечима дядько.
- Я знаю: лізь, доставай.
Дядько почухав потилицю:
- Я то злізу. Але як я вилізу?.. Давай, Хведю, ти.
Дядько вхопив Хведя під пахви і зсадив у яму. Хведь трохи пручався, але дядько й не почув його млявого опору.
- Ну, шо воно за бенеря? – спитала дядина.
Хведь боком-боком підступив до згортка, торкнув босою ногою.
- Хто там? - озвався згорток писклявим дівчачим голосом:
Хведь аж підскочив:
- Воно живе! Балакає!
- То й добре. Не репетуй, – сказала дядина.
- Ага, - сказав Федь. – Як воно страшно.
- Ото, який страшко. Як у мене зелені груші трусити, то не страшно?.. Хто воно там?
Хведь відгорнув з одного боку рядно:
- Та це Олька!
- Матір Божа! Яка ще Олька?!
- Та Поліщуківська. На виселках живе.
- З батьками?
- Сама, - сказав Гаврик. - Батьки померли, а брати потікали на Донбас.
- Повезло їй, - сказав Хведь. - Могли б і з’їсти.
- Тіпун тобі на язик! – розсердился дядина. - Піднімай її. Бідна дитина.
Хведь обірвав гнилі мотузки, які тримали рядно, і почав підводити Ольку, яка ледве володала руками й ногами.
- Де я? На тім світі? – спитала Олька.
- Чого розляглася, ворушися!
- Це ти, Хведь? Ти теж у пекло попав?
- Яке пекло, дурна. У пеклі жарко. І смола шкварчить у казані.
- То я на небі?
- Небо вгорі. Бачиш? А це яма.
- Яка яма?
- Така, в землі.
- А як я тут опинилася?
- Мо’, сусіди подумали, що ти вже той... Та й доправили сюди.
- Вранці хтось мене торсав. Я думала, то сон.
- Живуча ти, Олько, - сказав Хведь. - Дівчата всі живучіші. Залазь на мого горба.
Хведь присів. Олька видерлася на Хведеву спину. Дядько й Гаврик витягли Ольку, а слідом і Хведя. Олька хиталася й цокотіла зубами. Її посадили на чисту ряднину коло вишні, а другу ряднину накинули на плечі. Дядина поїла Ольку молоком.
- Чуєш! - шепнув Хведь Гаврику. - Це ж вона наше молоко дудлить!
- Та вона як той горобець, - сказав Гаврик.
Після трьох ковтків дядина забрала пляшку і натомість дала скоринку хліба:
- Добре пережуй. Не ковтай, як гуска.
Олька слухняно кивнула головою, обвела круг себе каламутним поглядом, примружилася на сонце, на вкриті білим квітом вишні і прошепотіла:
- Тут гарно. Як у раю.
- Чудна ти, Олька. Це ж кладовище, - сказав Хведь.
- Все одно краще, ніж на виселках, у землянці… Тут люди, молоко, хліб… А там нічого…
Дядько, Гаврик і Хведь зняли з воза домовину. Олька, Хведева ровесниця, лежала бліда й сумирна – наче ніколи не билася з Хведем, коли він смикав її за коси на шкільних перервах.
Хведь і Гаврик спустилися в яму, а дядько з дядиною зсунули їм на руки домовину. Хлопці поставили її долі, накрили рядниною замість віка і мерщій видряпалися нагору, – де тільки й сили взялися.
Дядина захиталася, і дядько мерщій одвів її вбік. За хвилю дядина оговталася, перехрестилася, підійшла до трьох свіжих горбків поряд з ямою, і стала навколішки:
- Простіть мені, діти, що я вас усіх на муки народила. Простіть, що не вмерла раніше за вас.
Дядько підвів її:
- Годі. Не рви серце.
Дядина віддала Хведі і Гаврику молоко та хліб:
- Беріть зароблене, хлопці. Закидаєте самі. Перекажіть матері, щоб заскочила до мене надвечір. - Потім дядина взяла Ольку на руки і посадила на віз: - Будеш тепер нашою Олькою, дитино. Добре?
- Добре, тьотю. Я багато не їстиму, побачите. Я все робитиму, я вмію.
- А хреститися вмієш? Чи піанерка?
- Вмію! – Олька щиро перехрестилася. – Я і в церкву ходила - коли мама були живі. Через це і в піонери не прийняли.
- Держи віжки, робітнице. Но-о, Воронько.
Понурий Воронько потягнув воза. Слідом плентали ногами дядина з дядьком. Часом вони спотикалися і тоді обома руками хапалися за воза. Воронько оглядався, ставав і чекав, поки вони відсапаються.
Олька теж озиралася: чи то на дядька з дядиною, чи на Хведя й Гаврика, які старанно махали лопатами, позираючи на молоко і хліб. Чи на що вона оглядалася, ця чудна і живуча Олька?
Ніхто не плакав. І ніхто не сміявся.
Сяяло сонце. Рясно цвіли вишні і цвірінчали горобці.
Було гарно, як у раю.
2013 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 05.07.2013 > Тема "Душі криниця"