Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

БУВАЛЬЩИНА

Ранок… Початок нового дня…
Час пік… У переповненому міському автобусі – людно і тісно. Як кажуть, ніде яблуку впасти. «Вагітний» автобус крекче і стогне, рухаючись своїм звиклим щоденним маршрутом. На кожній зупинці у важких пологах випускає потрохи по кілька чоловік. Але не має від того ніякого полегшення, бо натомість приймає в своє лоно нових пасажирів, які нечемно огризаючись на стусани та штовханці своїх «друзів по нещастю», вперто протискуються в середину автобуса. Автобусу важко… Йому жарко… Від гарячого дихання пасажирів пітніють його великі очі-вікна, і автобус, майже нічого не бачачи перед собою, наосліп, автоматично рухається вперед. Пасажири теж стогнуть, відчуваючи на власній шкірі всі «вигоди» та «задоволення» оселедців у бочці. Тісно притиснуті одне до одного, вони не мають змоги навіть переступити з ноги на ногу, щоб хоч на мить відірватися від гарячого тіла свого сусіда. Кожен міцно стискає в руках чи то сумку, чи ребристий дипломат, що жорстоко вгризається просто в тіло або самому власнику, або його сусіду. Люди стиха, крізь стиснені уста, лаються, очікуючи нетерпляче на свою рятівну потрібну зупинку. Та деякий час вони змушені рухатися саме так, в нестерпній пекельній тісняві та незручності, аж до Приладобудівного заводу, де завжди виходить багато людей...
З неприємним скреготом широко розчинилися всі троє дверей, і з них горошинами посипалися просто на тротуар спітнілі пожмакані люди, які широкою повноводною рікою ринули прямісінько до високих заводських воріт. В спорожнілий автобус відразу увірвався потік свіжого повітря і полегшив страждання тих, що ще залишилися. Разом з приємною рятівною ранковою свіжістю в автобус зайшли нові пасажири – високий стрункий військовий в пілотці і маленький хлопчик, десь, від сили, п’яти-шестирічний, видно, синок, бо на їхніх спітнілих лицях дві пари синіх веселих очей однаково усміхалися з-під довгих чорних вій, а над верхньою губою в обох темніла маленька родима плямочка, яка більше пасувала б кокетливій дамочці. Але і на лицях представників сильної статі ті родимі плямки виглядали дуже симпатично і надавали їм якогось неповторного чоловічого шарму…
Побачивши хлопчика, кілька пасажирів по інерції різко рвонулися звільнити місце дитині, яка поряд з своїм височенним батьком здавалась особливо маленькою і якоюсь безпорадною, що мимоволі викликало співчуття і бажання допомогти, захистити його від чогось незрозумілого, бо в спорожнілому автобусі коло власного татуся хлопчику явно нічого не загрожувало.
Першою схопилася зі свого місця огрядна молодиця з великим кошиком, який вона зручно розмістила на своїх округлих колінах.
— Сідайте, сідайте з дитиною, — заметушилася, звільняючи місце, — ось тут, біля вікна, йому буде зручно.
За жінкою встали ще двоє, також пропонуючи військовому сісти.
— Ні, ні, не турбуйтеся, — заперечливо махнув головою новий пасажир, — не треба. Ми – чоловіки, і ми повинні стояти! Правда, синку? – подивився з висоти свого росту на білявий чубчик. Синок зустрів таке рішення свого батька явно без ентузіазму, але слухняно кивнув головою. Сісти йому дуже хотілося… Це було очевидно, але він як стійкий олов’яний солдатик виструнчився і легенько притулився до батькових ніг.
Люди в автобусі розгубилися. Зазвичай пасажири з дітьми вперто протискуються до сидячих місць, наполегливо, а то й нахабнувато вимагають їх звільнення для своїх чад. А тут… Поведінка військового була незрозумілою, щоб не сказати дивною. Автобус завмер від подиву і вже з цікавістю чекав, що ж буде далі.
Водій автобуса вів свою машину обережно, вміло, трохи хизуючись, хвацько обминаючи численні ями, та вибоїни на асфальті, вибирав рівніші дільниці дороги, але все-таки автобус хитало і трусило, мов у пропасниці. Разом з автобусом трусився і хлопчик, що міцно вчепився в батькові штани. Йому було страшенно незручно, він хотів сісти, але ж батькове «Ми – чоловіки» засталяло його терпіти. Час від часу він зводив свою біляву голівку, запитально дивився на батька, та, зустрівши спокійний твердий погляд батькових очей, мовчки стояв, не промовивши ні слова. Нарешті не витримав…
— Тату, — на весь, вже трохи спорожнілий автобус, пролунав дзвінкий голосок. — Ми – чоло- віки?
— Чоловіки, синку, — спокійне ствердження у відповідь…
— І ми повинні стояти?
— І ми повинні стояти.
На деякий час малий заспокоївся, тільки міцніше вчепився в батькові ноги маленькими пальчиками. Люди стиха перемовлялися між собою. Симпатії розділилися. Дехто вже відверто співчував малому, а дехто, сприймаючи обурення у відповідь від своїх опонентів, підтримував батька.
— Якийсь садист, а не батько, — лютувала тихо огрядна жінка, що першою зірвалася з місця.
— Дитя ще занадто мале, щоб стояти, — підтримала її сусідка, вичепурена і розмальована дівиця, — воно ж впасти може.
— Але, мабуть, батько знає, що робить, — несміливо обізвався сивий статечний чоловік і відразу злякано присів, бо звідусіль на нього посипалося обурення і ремствування.
В автобусі завирували пристрасті…
— Дитина має право сидіти! Чомусь є спеціальні місця для дітей та інвалідів…
— Чи не занадто часто ми згадуємо про права, а ось про обов’язки чомусь забуваємо…
— Виховуємо із своїх дітей егоїстів…
— Тепличних рослин…
— Але ж і батькові — незручно: і самому триматися, і малого підтримувати...
— Для чого ця показуха? Кому вона потрібна?..
— Показуха? Ви, шановний, все ж вибирайте слова! Кому потрібна?.. Та, насамперед, дитині, а заодно і нам з вами…
— Таке скажете…
Ні малий, ні його батько, здавалося, того всього не чули…
Малий знову підводив біляву голівку із зворушливим закучер’явленим чубчиком і вперто допитувався:
— Тату, ми — чоловіки?
— Чоловіки, синку.
— І ми повинні стояти?
— Так! — незворушно звучало у відповідь.
Автобус завмер… Люди, затамувавши подих, з цікавістю поглядали на дивну пару і з нетерпінням чекали на черговий діалог:
— Ми чоловіки, тату?
— Чоловіки, сину.
— І ми повинні стояти?
— Так! Ми повинні стояти.
Автобус поволі порожнів, звільнялися сидіння, вже можна було вільно сісти, не потривоживши нікого, але два справжні чоловіки продовжували стояти, виструнчившись, немов на почесній варті. Нарешті рятівна зупинка звільнила малого від мук… Батько зійшов по східцях перший і з тротуару простягнув обидві руки до сина, лаштуючись йому допомогти. Але малий, посміхнувшись, вперто мотнув білявою голівкою, легенько відштовхнув батькові руки і самостійно спритно вистрибнув з автобуса. Як і годиться всім справжнім чоловікам…
На тротуарі батьківське серце все ж не витримало. Військовий підхопив сина — свого справжнього чоловіка — на руки і поніс мимо автобуса, який вже від’їжджав від зупинки. Малий притулився до батькового плеча і синьооко усміхнувся людям, що прикипіли до вікон автобуса. Вони мовчки проводжали захопленими поглядами двох справжніх чоловіків – великого і маленького...

м. Івано-Франківськ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 05.07.2013 > Тема "Душі криниця"