Версiя для друку Обговорити в форумi

Вінцук Вячорка — відомий білоруський філолог, у минулому (в 1999—2007 роках) лідер Білоруського Народного Фронту. Ми знайомі давно, тому коли Вінцук повідомив, що везе в Україну найменшу доньку, аби показати їй Київ, я прийняв рішення також під’їхати на ці дні в столицю. Пан Вячорка об’їздив півсвіту, перечитав море книжок, до того ж я неодноразово мав нагоду переконатися в його політичній інтуїції. Він цікавиться незалежницькими рухами і відродженням мов колись поневолених народів нашого регіону. Принаймні, тих, які найближчі до Білорусі. Думаю, ми ще неодноразово на сторінках газети повернемося до розмови про білоруський національний рух. Сьогодні ж зупиняємося на дуже повчальному і цікавому не лише для білорусів, але й українців, литовському досвіді. Київський парк над Дніпром навіює спокій і філософський настрій, а мінчанин, трішки втомлений прогулянкою по столиці, неспішно розповідає...

— Чимало знаю з попереднього досвіду, а тепер для висновків додалася цікава, самокритична, смілива книга знаних литовських вчених «Історія Литви» під редакцією А. Ейдінтаса, написана до головування цієї держави у Європейському Союзі. Я її переклав. Для нас їхній досвід є підставою для порівняння і аналізу своїх, білоруських, перемог і помилок, адже стільки часу два народи перебували в одній державі.
Литовське національне відродження відбувалося від початку 19 століття. Ситуація видавалася майже безнадійною аж до того часу, поки патріотична еліта не переорієнтувалася на селянські маси. До того вона орієнтувалася на настрої середнього і верхнього прошарку громадян литовського походження. Ті, як відомо, ототожнювали себе з Великим Князівством Литовським — рівноправним складником федеративної Речі Посполитої. Але ж (такими були тогочасні реалії!) – вже з польською культурою і мовою... І потрібна була дивовижна інтуїція і неабияка сила волі людей, які відважилися змінити концепцію. Вони відмовилися від орієнтації на ВКЛ, де етнічних литовців була меншість, їхнім орієнтиром стала етномовна одиниця, якою був литовський народ. Зрозуміло, що цей поворот зробили люди, які стояли ближче до народу, – це були діти дрібної шляхти, які позакінчували семінарії і стали католицькими чи протестантськими священиками. Вперше в історії, упродовж одного лише покоління, ці люди, користуючись амвонами як трибуною, підвищили статус литовської мови. Нею вже можна було говорити не лише в родині, але і в костьолі.
— Почалася епоха Майроніса?
— Ні, це було ще до Майроніса, навіть до Баранаускаса, на початку ХІХ ст. Наприклад, у Королівці (Кенігсбергу) Людвікас Рєза видав поему «Пори року» протестантського пастора XVIII ст. Крістійонаса Донелайтіса, у Вільні група викладачів жемайтського походження (Сімонас Даукантас) надихнула ксьондза Мотєюса Валанчюса вживати литовську мову у проповідях. І треба сказати, що литовці завжди вміли використати свій історичний шанс. Тоді в російській імперії була продумана політика, скерована на руйнування зв’язків між народами Речі Посполитої. Була стратегія знищення польського впливу. І для цього царизм створив певну нішу для литовськості, як... непольської ідентичності. Уряд давав 10 стипендій литовцям, які закінчували середні школи у Заніманському краї. І вони мали можливість навчатися в Московському університеті. Ці литовці згодом ставали освіченими, національно свідомими людьми, а то й народними лідерами. Росія, звісно, не цього хотіла, просто вона традиційно недооцінювала ролі етномовного потенціалу, етномовної консолідації поневолених народів.
— Отже, литовцям залишалося лише вміло використати люб’язно виділену їм російським царизмом нішу?
— Не люб’язно, а вимушено. Вони використовували всі можливості… Скажімо, на території Східної Прусії був невеличкий шматочок литовської етнічної території, т. зв. Заніманський край. Литовська мова і литовське книговидання на цій території не заборонялися. Науковці, які працювали в краї (не лише литовського, але й німецького, навіть лужицького і т. д. походження), вивчали литовську мову. Її ще й культивували як мову, найдревнішу серед сучасних на європейському континенті! Мовознавці, до речі, підтверджують цей факт. В епоху, коли порівняльне мовознавство лише народжувалося, було зрозуміло, що санскрит – це люстерко тієї мови, якою говорили наші предки три тисячі років тому. А тут, виявляється, поряд живе селянський народ і розмовляє мовою, нічим не гіршою від санскриту! Ця ідея, що литовська мова є загальнолюдською цінністю, була доброю в’язанкою хмизу в багаття литовського національного руху.
— А споріднена латиська мова, виходить, молодша від литовської?
— Тільки трохи молодша… Адже центр, звідки почали розходитись балтські племена, можливо, знаходиться на території нинішньої Калінінградської області і польського Помор’я; в Латвію вони прийшли пізніше, до того ж там був угро-фінський субстрат… Отже, литовці вважали свою мову найдревнішою і своєю державністю вони вважали Велике князівство Литовське. У міжвоєнний період, коли формувалася державотворча і певною мірою міфологічна литовська історіографія незалежної Литви (найяскравішим представником якої був Адолфас Шапока), там ВКЛ (багатоетнічне, з державною білоруською мовою) трактується як однозначно литовська держава. Варто ще згадати протестантських священиків Прусії (або, як кажуть литовці, Малої Литви), які видавали багато книг литовською мовою для пастви, а може теж із прицілом залучити до своєї церкви якусь частину литовців-католиків з протилежного боку річки Німан. Все ці фактори разом створили «кумулятивний» ефект...
— Німецький фактор використовувався і пізніше?
— Не тільки німецький, а взагалі геополітичний. Люди, які прийняли рішення, що литовський рух має бути етномовним у своїй основі, чудово розуміли, що скорочується його база. Замість великої території традиційного Великого Князівства Литовського, більшість якої до Люблінської унії займали українці і білоруси, а потім – білоруси, отримується територія разів у 5 менша за післялюблінську… З цього випливало, що це невеликий народ. А значить, треба уміти балансувати, використовувати будь-які можливості. Німецьке сусідство литовцям удалося використати ще в пруські часи. А після Першої світової війни на литовських і на білоруських землях деякий час залишалася німецька окупаційна армія. Було зрозуміло, що рано чи пізно німці відійдуть (хоч допоки німецька військова влада контролювала ситуацію, вона тиснула на литовських лідерів, щоб вони в разі оголошення незалежної держави прилучили її до Нимеччини). І консервативна група у Литовській Тарибі (Раді) проголошує… відновлення монархії! Відшукали Вільгельма фон Ураха, князя Вюртемберського (південна Німеччина), і якимось чином умовили його стати королем Міндаугасом II. Це мало означати, що литовська монархія знаходиться в персональній унії з німецькою. Німеччина не могла виступати проти незалежності Литви. Новий король так жодного разу і не відвідав своє королівство, через чотири місяці литовці повертаються до республіки. Німці остаточно відходять, але дають новооголошеній державі грошей на зброю, щоб стримати російську Червону армію.
— А потім, трохи зміцнівши, литовці вирішили забрати у німців Клайпеду?
— Формально не у німців. Це було у 1923 році. Клайпеду німці називали Мемель. В результаті Першої світової війни Німеччина втрачала контроль над цією територією, і Клайпеда переходить до Ліги націй. Франція розмістила там свій невеличкий військовий контингент. Немалий відсоток населення Мемеля складали німці, жили «лєтувінінкай» (що можна перекласти як «литвинники» — місцеві усвідомлені литовці), окрім того, ще «мемелендери» чи «клайпедєчяй» (себто, тутешні люди). Литовці прийняли рішення забирати Клайпеду, бо сприятливішої ситуації могло й не бути. Вони навели тісні зв’язки з литовськими організаціями Клайпедського краю. Зібрали тисячне військо добровольців, в тому числі половину військових регулярної армії, яка пройшла війну за незалежність, одягнули його в цивільний одяг. Причому ніщо не свідчило про належність їх до Литви – жодних нашивок, ні навіть цигарок чи сірників литовського виробництва у кишенях не мало бути. Такий ось своєрідний литовський «спецназ»… Під покровом ночі зайшли в Клайпеду, об’єдналися з тими литовцями, які їх чекали, і підняли повстання, подаючи його як повстання місцевих мешканців. Був наказ: не стріляти у французів! Щоправда, кілька французів таки загинуло, ще й литовців півтора десятка... Так останні поставили увесь світ перед фактом: Клайпеда вже литовська. Згідно з переписом 1925 р. виявилося, що німців у краї 45%, тобто меншість. Світ признав суверенітет Литви над Клайпедою. Згодом Гітлер тимчасово відбере це місто, але за цей час відбулося певне злитовщення краю, бо туди переїхало багато людей з «Великої Литви». А головне, що 16 років у литовців був потужний морський порт.
— Кажуть, що сто років тому у Вільнюсі майже не було литовців. Зате тепер литовська звучить повсюдно! Отже, ситуація діаметрально протилежна тій, що склалася в Латвії. Рига у міжвоєнний період була на 80% латиськомовним містом, а ось в радянський період лише на 35—40%. І зараз не набагато більше. Це привід задуматися над такими важливими речами, як історичний шанс та несприятливий збіг обставин.
— Литва в рамках СРСР теж мала певну стратегію. По-перше, напередодні Другої світової війни Москва знову звернулася до свого улюбленого антипольського інструмента і передали дуже на той час спольщену Вільню Литві. Щоправда, литовці вимушені були погодитися на присутність «обмеженого» радянського військового контингенту на своїй території. Відповідно, і на радянський диктат у політиці. Однак це рішення дозволило литовцям поступово «обживати» колишню столицю Великого Князівства Литовського. Дуже важливо, що литовські комуністи якось пробили рішення розвивати у себе підприємства не союзного підпорядкування, а республіканського: легка промисловість, харчова тощо. І друге: розвивати промисловість не в столиці, а у менших містах. З цього випливало ось що: формально ніхто не закриває дорогу переселенцям з Росії. Будь-ласка, їдьте! Але одна справа, коли «осадники» їдуть до Риги, де більше половини російськомовного населення, і жити там цілком комфортно. А інша справа – їхати в «провінційні» Утяну чи Тєльшяй, де реально всі розмовляють литовською…
— Це історична випадковість чи продуманий крок литовських комуністичних керівників?
— Я думаю, що останнє. Все ж вони були литовцями та розуміли, що в країні, де в лісах стріляли до 1965 року, занадто нахабна русифікація змете їх самих. Тому в Литві нема такої великої кількості росіян, а головне, що міста розвинуті більш-менш рівномірно. У столицю переїжджали литовці з центральної та західної частини країни. Вільня не стала мегаполісом, там лише 600 тисяч населення. Литовська мова у ній тепер домінує. І в 1918, і в 1945 роках це здавалося б зовсім неможливим…
— Коли порівнювати Галичину (всеукраїнський П’ємонт) і Cхідну Прусію чи Малу Литву (як П’ємонт литовський), то певні аналогії є?
— Так, Галичина належала до Австро-Угорщини, тобто, до більш ліберального державного утворення, ніж Російська імперія. І зберігати українську мову й культуру там було легше. Якоюсь мірою, опосередковано, можна було впливати на Наддніпрянщину.
— А якби років двадцять тому Галичина відділилася від решти України і, спираючись на більш високий рівень патріотизму населення, спробувала утворити процвітаючу демократичну державу?
— Не думаю, що це було б мудре рішення. Литовський досвід вельми важливий для дискусій – потрібна мова як консолідаційний чинник, чи ні? Можливі українська чи білоруська культура на російській мові, чи ні? Литовський досвід показує, що мова, особливо коли нація розшарпана, розділена різними конфесіями чи навіть цивілізаційними традиціями (лугансько-донецька побутова традиція і львівсько-тернопільська – вони, все-таки, різні), мова — це головне, що єднає! І хто це заперечує, той хоче руйнування наших націй… А створення якоїсь Галицької чи Галицько-Волинської республіки було б немудрим рішенням. Ну, була б маленька, моноетнічна держава… Але доля її була б невідомою. По-перше, цим би скористалася Росія і поглинула би «решту» України, а потім взялася б і за оцей «П’ємонт». По-друге, маленьким державам у Європі взагалі важко, вони нерідко мали сумну долю. А окрім того, я вірю, що є національна місія… У литовців свого часу такою місією був порятунок найдревнішої мови в Європі, наприкінці 80-х вони найзапекліше руйнували імперію СРСР. Я думаю, і у свідомих українців є почуття важливості своєї місії. Адже й справді, допоки живе незалежна Україна, до того часу неможливе відродження Російській імперії. І ми, білоруси, в цьому кровно зацікавлені. Тому ви повинні зберігати саме велику Україну – з Кримом, Донбасом і Слобожанщиною, а не обмежувати її рамками Галичини.

Розмовляв Сергій ЛАЩЕНКО
 (Київ - Львів)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "З перших уст"