Версiя для друку Обговорити в форумi

Хліб наш насущний...

Лани пшениці. Ні кінця, ні краю.
Пливуть комбайни й тануть вдалині.
Село жнивує. Хліб село збирає —
Пережива найрадісніші дні.
І сон утік. І спека не змагає,
І призабуто враз про вихідні.
Село жнивує. Урожай збирає,
Біжать валки по золотій стерні.
А ген, де жовта курява витає, —
Шоферські траси до токів лягли.
І бригадир на обрій поглядає:
— Хоча б дощі оце не почали…
…Село жнивує. Хліб село збирає,
Щоб ми в достатку на землі жили.

Цього вірша я написав десь у вісімдесятих роках минулого століття, бо у ті роки — хліборобські жнива були в полі зору усього народу — і керівників — від міського бригадира до найвищого столичного урядовця, і селянина. Їм, жнивам, була вся увага держави, бо всі розуміли — буде хліб, буде й пісня… А без хліба і не співається, не всміхається, немає ніякої радості. Головне — зібрати вчасно хліб, не залишити у полі ні зернини.
Так було з давніх-давен, так поки що лишається й понині. Бо де той сміливець-мудрець, який би наважився святий хліб, духмяну паляницю замінити на синтетичну хлібину з десятками інгредієнтів, від якої ні смаку, ні користі.
…Ідуть на полях жнива. Колись це були поля і наділи одноосібників, потім комнезамівців, а затим —колгоспно-артільні… А нині це поля сільських орендарів… І якими б чи чиїми не були ті поля — все одно люди сіятимуть і збиратимуть зерно, щоб з нього змолоти борошно і спекти хліб. А хліб, як каже народне прислів’я, — усьому голова. Дурне сало без хліба… Нема хліба, то й не буде обіда…
Десятки прислів’їв склав наш народ про хліб. А він же, наш хліб, найдорожчий з усіх багатств, що є на світі. А ну не подайте до столу якомусь нинішньому олігарху чи банкіру хліба, і скажіть, що його нема ніде — він готовий буде викласти усі свої заощадження, аби для нього, для його сім’ї з’явився хліб.
Перед хлібом меркне найблагородніший метал на імення золото. Про хліб написано сотні віршів, пісень, прозових творів. З-поміж них і майстерно виконаний вінок сонетів «Правда хліба» талановитого поета із степової Херсонщини, на жаль, уже покійного, Миколи Братана, написаний ним у 80-ті роки минулого століття й опублікований у херсонській молодіжній газеті «Ленінський прапор». Колись, натрапивши на цей вінок в газеті сусідньої з Кримом області, я зробив вирізку, але за своєї неуважності не помітив ні року, ні числа. Отож приблизно знаю, що це — 80-ті роки. А поета вже немає на цьому світі, аби запитати в нього... Та головне, вважаю, не дата, а те, що вірші цього чудового автора й понині хвилюють мене, як читача. Гадаю, не залишать байдужими й інших шанувальників красного слова. Вирісши, як і мій добрий друг Микола Братан, у сільській родині, я бачив і знаю, скільки треба докласти сил і вміння, щоб виростити і зібрати врожай хліба, бо й сам у молоді роки працював підручним у комбайнера, бо й сам днював і ночував у полі. Бувало, що й відвозив зерно з-під комбайна на колгоспний тік, де його очищали і зберігали, а потім здавали до Заготзерна. А вже коли, одержавши восени на трудодні зароблене зерно і змоловши його у млині-вітряку, що стояв над селом на високому пагорбі і махав крилами, ніби запрошуючи селян молотити збіжжя, мати з борошна нового урожаю пекла хліб — то була для усієї родини велика радість. Їли — і не могли наїстися, хвалили — і не могли нахвалити, милувалися красивими паляницями — і не могли намилуватися — який же добрий, який же смачний і запахущий був наш той хліб, хлібець, як ми його ніжно називали. І радісно було, що до того хліба причетний і ти своєю працею…
Читаю, перечитую вінок сонетів «Правда хліба», і напливають спомини… Хочу, щоб й інші люди — читачі «Кримської світлиці» у ці літні жнив’яні дні прочитали хвилюючі поетичні рядки мого покійного друга Миколи Братана і відчули, що з усіх правд на землі — найправдивіша Правда хліба.

Данило КОНОНЕНКО

Микола БРАТАН
ПРАВДА ХЛІБА
І
Під небом гожим в рідному селі
Ідуть хати з минулого в майбутнє.
Над ними людські долі
 многотрудні
Летять, неначе в ірій журавлі.
Твої там, серце, радощі й жалі,
Там плинне й вічне, суєтне і сутнє.
Несу я слово мамине напутнє
З хатини у солом’янім брилі.
Не уявлю своїх шляхів без нього,
Привітного і строгого, живого, —
Земля мовляє голосом її.
Крізь чорну смерть
 серед ходи людської
Вона шляхи-доріженьки мої
Вистежує, всечасно в неспокої.
IІ
Тебе ввижаю, добра моя мати,
Твоїх очей тепло і ласку п’ю.
Земну снагу і сонячність твою
У слові не заважусь передати.
Багато міг би нині спогадати:
Як, наче сонце, гріла ти сім’ю,
Як ти могла, до пари солов’ю,
У надвечір’я пісню заспівати;
Як працювала в днину жнив’яну,
Як позбувалась трепетного сну,
Коли біда над нами зависала...
З усього ж, чим у дні дитинні жив,
Що ненастанно серцю
 воскресало, —
Сьогодні вечір літеплий ожив.
ІІІ
Вечеряєм при зорях біля хати
Під кленом, що прикрилив
 цвіркуна.
В повітрі непорушна тишина
І дух зерна, і запах рути-м’яти.
Малечі вже давно годиться спати,
Але не дуже квапиться вона.
Ніхто з нас втіхи кращої не зна,
Як на руках у нені засинати.
На ніжні руки голову схилить,
Івасиком-Телесиком летіть
У дивосвіт казковий на крилятах.
Та поки ще не зімкнуто повік —
Сиджу статечно біля діда й тата:
Я в полі був, я також — чоловік!..
IV
Всі кружкома, дорослі і малі,
Сідали ми святково по застіллю....
Тепер селяни знаються на стилях,
Купують модні меблі і в селі.
А в нас був стіл низенький,
 при землі,
Що, як сільниця, пах крутою
 сіллю.
Ми причащались хлібному
 всесиллю
За тим столом у вечоровій млі.
І він світився хлібом в ті хвилини,
Коли за ним збиралася родина
І навкруги всідалась, немала.
Мені рілля так світить чорноскиба,
Коли, буває, вчую край села
В її розвої — свіжий запах хліба.
V
Хлібина золотіє на столі,
Як дар життя, це золото сприймаю,
І хліб, і сіль, і пісню щиру маю,
Не бог, не цар — людина на землі.
Болить мені, як поле у золі
Жнива у сорок першім нагадає.
Та гордісно: стрічав не короваєм
Мій хлібний край ворожі орди злі.
Наш хліб — для друзів.
Недругу до нього
Не простягати руки, до святого, —
Усохнуть, спопеліють на вогні,
Котрим живе і хата, і колиба.
Ти їв мій хліб — і зраджуєш мені?
Тобі як стій помститься
 правда хліба!
VI
Належить батьку — скиби нарізати.
Це право, час настане, передам
У спадок дорогим своїм синам,
Що мусять давній звичай
 шанувати.
Як і мені, їм дано вірить свято
У правім ділі праведним батькам.
Подяку я складаю нині вам
За хліб і за науку, любий тату.
Життя нове завітує в наш дім —
Ми зовемо продовженням своїм
Улюбленців малих, блакитнооких.
Віків минулих святощі живі.
У наші вельми звихорені роки
Ми в батьківськім знаходим
 старшинстві.
VII
Ніхто не сміє долу крихт роняти —
Стократ чоло оросить чесний піт,
Допоки на вечерю чи обід
Хлібину теплу вийме з печі мати.
І силу, й славу маєм шанувати,
Котрих зажив
 наш хліборобський рід.
Для того ж бо існує заповіт,
Щоб ми його додержували свято.
Хто хліб не ганить, той не забува
Ні пісні материнської слова,
Ні материні радощі та болі.
Ніякі найновітніші путі
Нам не закреслять стежку
 в орнім полі,
З якої — всі дороги у житті.
VIII
Хліб — це життя і святість на землі.
Не відцураймось мудрої науки.
Цілуймо щиро материнські руки
Вшановуймо отецькі мозолі.
Коли в дідів летіли кулі злі,
Над моріжком кружляли
 чорні круки, —
О тій порі у світ прийшли онуки,
Щоб, як діди, триматися в сідлі!..
Трудний наш хліб
 навряд чи легким стане,
Довіку литись піт не перестане
В гарячу пору хліборобських жнив,
І не замінить хліб — його подоба.
У плині днів, і років, і віків
Неперебутнє — діло хлібороба.
IX
Давно було. А в пам’ятку донині:
Гаряче літо, в розповні жнива.
Струмує м’яко стежка польова
Між золоті розводи безгомінні.
Хлібини пишні —
 хмари в небосині!
Десь там, під ними,
 жайворон співа.
Комбайн з-за небокраю виплива,
Гойдається у мареві проміннім
У жнив’яному диханні вітрів.
Із татом опліч вперше я відкрив,
Як пахне степ зерном,
 автолом, потом.
Відтоді, де не був і чим не жив,
Благословляю сонячну роботу
Запилених, красивих жниварів.
X
Вечеря — свято в степовій родині
І почуття і подуми єдна.
Це відчуття з роками не мина,
Живе й святиться в серцеві донині.
Вінець трудів
 сприймати ми й повинні
Лише отак — як пахощі зерна.
Таїться в них незмінно первина,
А всі останні почування — плинні.
Хотілося б і слово віднайти,
Щоб дихало, як у степу грунти,
Коли роса їх скроплює ранкова.
Аби творилась пісня — як жнива,
Щоб це було натруджено
 й святково,
Природньо так, як жайворон співа.
ХІ
Де звіку знають хлібові ціну,
Там совістю й любов’ю
 не гендлюють,
Там правду-матір підло
 не полюють,
Але ведуть з неправдою війну.
І я людців проворних не збагну,
Що задля вислуг ревно
 колінкують,
Що без вагання брата ошельмують,
Аби собі зіпнутись на кону.
Живу, як в нас одроду повелося:
Не пнусь, як пустоколос,
 над колосся.
Іду на жорна — вимагає час.
І так скажу: як колоску без поля,
Мені б було немислимо без вас,
А з вами, люди, не зігне недоля!
XII
В моїй судьбі живе солодке жито,
Що крізь віки в сучасність
 проросло,
Аби живити не підступне зло,
А те добро, яким нам дано жити.
Не так це просто —
 землю полюбити.
Віддати їй життя свого тепло,
Щоб рунню соковитою зійшло
І колосом достигло в жнивне літо.
Засіять поле мушу на віку,
Злеліять долю в житнім колоску,
Синів навчити мудрої науки.
Якщо до того ж виведу свій спів,
Переборовши радощі і муки,
То житній хліб в житті не даром їв.
ХІІІ
Що жав мій пращур,
я сьогодні жну.
Те у віках безслідно не погине.
Зерниною продовжиться зернина
На нашому безсмертному лану.
Іще зустрінем весну не одну,
Нові літа й нові століття стрінем,
Розмаємося подихом нетлінним,
Теплом отим, що віддали зерну.
І наші думи, зроджені у полі,
Встають на небокраї, мов тополі,
Щоб небо України цілувать.
Коли цей світ у муках полишаєм,
Нам видиться не божа благодать,
А поле, заколошене врожаєм.
XIV
Синам-онукам жати в інше літо
Ту ж саму ниву й водночас не ту,
Але таку ж і щедру, і круту,
Де все трудом і сонцем перевито.
Ти мій до дна,
 безмежний красний світе,
Де власну маю стежку і мету.
Був ратаєм, солдатом на посту,
Тепер виводжу пісню на орбіту,
Не відречусь, що родом я з села,
Що в спадок моя доля прийняла
Обвітрену турботу хлібороба.
Привіт вам, любі сестри і брати,
Геть відступає зашкарубла злоба
Од вашої сільської доброти!
XV
Під небом гожим в рідному селі
Тебе ввижаю, добра моя мати.
Вечеряєм при зорях біля хати
Всі кружкома — дорослі і малі.
Хлібина золотіє на столі.
Належить батьку —
 скиби нарізати.
Ніхто не сміє долу крихт роняти,
Хліб — це життя і святість на землі.
Давно було. А в пам’ятку до нині:
Вечеря — свято в степовій родині,
Де звіку знають хлібові ціну.
В моїй судьбі живе солодке жито.
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Синам-онукам жати в інше літо.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "З потоку життя"