Версiя для друку Обговорити в форумi

З дитинства в моїй пам’яті (та хіба тільки в моїй?) закарбувалося це ім’я з читанок, історичних оповідань. Одначе хотілося більше дізнатися про нього, вихідця з простої кріпацької сім’ї: хто він, чому його і досі називають «русским матросом», хоча народився і помер в українському селі Ометинці на Вінниччині? Тож щоразу, коли буваю сам або з учнями на екскурсії в Севастополі, зазвичай відвідую знамениту Панораму оборони міста-героя і пам’ятник легендарному матросові-українцю. Пам’ятник п’ятдесят чотири роки тому відкритий у сквері, неподалік Малахового кургану. А Петрові Кішці під час Кримської війни було лишень двадцять шість.

ЩЕ ЗА ЖИТТЯ СТАВ ЛЕГЕНДОЮ

Його ім’я згадується разом з іменами знаних офіцерів Нахімова, Корнілова, Істоміна. Його подвигами захоплювалися. До нього, звичайного, неграмотного рядового (в послужному формулярі сказано: «Грамоту не знає») приїжджали поспілкуватися письменники і журналісти, цариця і царські сини. Був він чудовим співрозмовником, знав силу-силенну приповідок, придибенцій, віртуозно відтворював характери «персонажів» у своїх оповідках.
В рекрути на 25 років (такий тоді був термін служби) поміщиця села Ометинці Докедухіна віддала свого непокірного кріпака Петра в травні 1849 року, не підозріваючи, що цим учинком зробить його знаменитим на віки. Бо хто знає, яка була б подальша його доля, якби не солдатчина на Чорноморському флоті, де він служить матросом у 30-му флотському екіпажі уже через три місяці після призову. У 1853 році бере участь у Синопській битві, а менш ніж через рік — в обороні Севастополя. Його подвиги якраз і випадають на роки, коли Росія вела війну з Англією, Францією, Туреччиною і Сардинією, внаслідок якої, як відомо, втратила вихід у Чорне море, а відтак і флот.
У цій пекельній бойні кожен місяць служби зараховувався за рік, таким чином, Петро Кішка значно скоротив термін своєї солдатчини (оборона Севастополя тривала 349 днів!) Але — якою ціною! Кілька разів був поранений, і щоразу життя врятовував йому хірург Микола Пирогов. Смерть перемагав нечуваною хоробрістю і відчайдушністю, природною дотепністю. Вилазок у розташування противника було багато. Сміливці виходили на «полювання» вночі: підповзаючи до траншей, брали «язиків», зброю і харчі. Найбільш активним «мисливцем» був Петро: вісімнадцять групових і незліченне число поодиноких вилазок! І завжди повертався не з пустими руками — приносив то англійські штуцери, щоб бити ворога його ж зброєю, то брав «язика». А одного разу привів аж трьох французьких офіцерів.
Певна річ, з плином часу частина подвигів ометинського сміливця обросла переказами і легендами. Усе нібито сходило йому з рук, воював завиграшки. Та й сам він ще за життя став легендою. Адже народ таких відчайдухів любить і шанує.

«ЯДРО ЗВАРИЛОСЯ!»

В одному з переказів оповідається, як французи розпочали стрілянину під час обіду росіян, і ядро раптом завертілося між солдатами. Усі вмить причаїлися. Тільки зухвалий Петро не розгубився, схопив смертоносного снаряда і кинув його в казан із супом, примовляючи: «Не бійся, братва! Ядро зварилося!»
Проте чимало з того, про що йдеться в народних легендах про героїчні вчинки матроса Кішки, засвідчується документами. За один з таких вчинків його нагороджено Георгіївським хрестом четвертого ступеня. Петро серед білого дня забрав у противника тіло загиблого напередодні однополчанина. Англійці як мішень виставили тіло на бруствері окопу. Кішка підповз до ворожих траншей, знайшов полотняні ноші, поклав на них убитого, згодом ноші переклав собі на спину і поплазував до своїх. Град куль — та всі вони влучали в покійника. Цей вчинок згадує і хірург М. Пирогов у листі до дружини від 26 січня 1855 року: «Він зробився знаменитою людиною. Його провідували й великі князі! Кішка брав участь у всіх вилазках. Не тільки вночі, а й удень творив дива під пострілами».

«ДОБРЕ СЛОВО І КІШЦІ ПРИЄМНЕ!»

Відомий і випадок, коли народився оцей афоризм, який і понині живе в нашій мові. Щоправда, власна назва прізвища трансформувалась у загальну. Петро Маркович урятував життя адміралові В. Корнілову, одному з керівників оборони Севастополя. Адмірал дякував рятівникові, а той ніяковіючи проказав фразу, що стане безсмертною: «Добре слово і Кішці приємне!»
До закінчення облоги міста Петро Кішка до Георгіївського хреста додав медаль «За оборону Севастополя» і «Хрест благословення», яким нагородила його імператриця. А восени 1855 року він як важко поранений відбув у рідні Ометинці. Через вісім років знову служив квартирмейстером флотського екіпажу на Балтиці, оскільки флоту на Чорному морі вже не було. Саме тоді разом з іншими георгіївськими кавалерами був запрошений на парад у резиденцію російських імператорів — Зимовий палац, де зустрівся з учасниками Кримської війни генералом Степаном Хрульовим і поскаржився йому, що одержав лише один орденський знак Георгія, хоча представляли ще двічі на вищі ступені цього ордена. Генерал домігся, аби Кішку нагородили замість двох одним Георгієм, але золотої номінації. Заодно спеціальним указом йому як матросові дозволили носити на шиї царський золотий хрестик з блакитною стрічкою. Дві нагороди срібної і золотої номінації набагато підвищили платню. Після закінчення служби одержував щороку 60 карбованців пенсії. Для порівняння: тоді одна корова коштувала менше трьох карбованців. Тож відслуживши, Кішка жив не так уже й бідно.

ОСТАННІЙ ПОДВИГ

Є кілька версій щодо його ранньої смерті. Одну з них, найближчу до правди, оповідає письменник Іван Волошенюк — земляк героя, автор повісті про нього. Цю версію він знайшов у часописах Санкт-Петербурга. Ось вона. Зима 1882 року була тепла. Навіть наприкінці січня і на початку лютого ставок у центрі Ометинців покрився не дуже міцним льодом. Дві дівчинки влаштували на ставку ковзанку — і провалились. Коли почали звати на поміч, односельці побоялись ступити на лід. Почув дитячі крики Петро Кішка. Рятуючи дітей, сильно застудився, зліг і вже не вставав. Це був останній подвиг сміливця.
Похований на місцевому сільському цвинтарі. На превеликий жаль і сором, ніхто не знає, де саме. Тільки пам’ятники в Севастополі і в його рідних Ометинцях нагадують про відважного українця.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "Українці мої..."