Версiя для друку Обговорити в форумi

Микола Іванович Меташоп родом з Кіровоградщини. З юного віку працював у колгоспі в с. Подорожньому, де і підірвав своє здоров’я. Та попереду було ще ціле життя, і ще був час все виправити. Втім, душа юнака потягнулася до медицини, можливо, тому, що відчув змолоду те, що усвідомлюємо ми з роками: за великим рахунком немає нічого важливішого за здоров’я. Тож і подався до Кременчуцького медучилища, дарма, що навчалися у таких закладах майже одні дівчата. А закінчивши його, так і працював у медичних закладах аж до виходу на пенсію: то у відділенні стоматології, то рентгентехніком, зі своєю середньою спеціальною освітою. Радий був, що має можливість допомагати людям.
Це нібито в солідарній пенсійній системі — все своє молоде і не дуже молоде життя людина ділиться коштами (турботою, увагою) з іншими людьми, хто того потребує. Та ось настає час, коли і сама вона переходить до розряду тих, кому не обійтися без сторонньої допомоги, і тепер для неї вже заробляють копійчину діти та онуки, вони ж — молоді і здорові — працюють, зокрема, і в закладах соціального захисту, дбаючи про старших і пам’ятаючи: скільки не відганяй від себе сумні думки, та незабаром настане і твій час одержати статус пенсіонера, а то й інваліда.
І найгірше, якщо всі ці «діти та онуки» виявляться чужими, бо свій синок загинув ще молодим, так і не завівши родини. Син Миколи Івановича розбився на мотоциклі разом зі своїм новим «татом» — чоловіком його колишньої дружини.
На той час Микола Іванович вже жив у Криму, куди в 1990 році приїхав до брата.
Промайнули роки, і немає вже у пана Миколи ні брата, ні дружини (хоча б і колишньої). Немає і батьків, попри те, що матуся померла зовсім старенькою. Та й самому Миколі Івановичу — під вісімдесят, і кожний день — вже як подарунок Божий, і радіти б йому, жадібно впиваючи щонайменший сонячний промінь, підставляючи обличчя теплому лагідному вітерцю, радіти б, що попереду ще половина літа, і можна не думати про те, як опалюватися, бо немає у пана Миколи ніяких зручностей, і житло своє він називає просто сараєм. На що вже міг розстаратися в часи перебудови, вийшовши на інвалідність, хоча ще у квітучому віці втратив око, та клопотатися про відповідний статус було якось соромно… Та не радіє Микола Іванович, бо дедалі важче йому дається його немолоде самотнє життя, і всі думки про те, як би здолати черговий бар’єр з перешкодами, а таким стає практично кожен його день.
Якщо ще не так давно хвороба опорно-рухового апарату дозволяла йому обходитися палицею, то тепер не рятують вже і милиці — довелося завести свій двоколісний транспорт. Ну а щодо милиць, то за рік поламалося їх двоє — ймовірно, «перебудувалися», як і все інше — взуття, одяг, меблі — ще й нарадітися не встигаємо обновці, а її місце вже на смітнику. Особливо гірко, коли і кошти обмежені (пенсія — 1027 грн.), як у Миколи Івановича, і ноги не ходять, і поклопотатися про тебе нікому...
А з ногами дедалі гірше, і візок, який він одержав від центру соціальної допомоги, — розрахований лише на квартирні умови, аби по килимах туди-сюди проїхатися. Й ніхто не враховує, що є самотні люди, яким доводиться їздити на цьому транспорті по суцільному бездоріжжі, де замість асфальту — каменюки та вибоїни. Саме так виглядає окраїна міста Старий Крим, де мешкає наш читач, а що вже говорити про глухі села! Тож поки добереться Микола Іванович до своєї поліклініки чи магазину, а вже й акумулятор розрядився, розрахований лише на одну годину роботи. А що таке година для людини на візку, якщо ні тролейбуси, ні автобуси, ні маршрутки для неї недоступні? І що таке опинитися в нерухомому кріслі десь на півдорозі?
Неодноразово звертався Микола Іванович у міське відділення соціального захисту, і поставилися до його проблем нібито з розумінням, але виявилося, що нічого більш пристосованого до його дорожніх потреб у них просто немає (чи то не буває?).
За старою пам’яттю звернувся Микола Іванович й до своєї рідної газети «Кримська світлиця». Були часи, коли ми допомагали багатьом людям, і не тому, що мали зайві гроші чи впливових знайомих при владі, а тому, що свої добрі наміри хотілося підкріпити і реальною дією, на відміну від переважної більшості колег, які відгородилися від своїх читачів у вихідних даних записом: в листування не вступаємо, рукописи не рецензуємо… Натомість я ходила по судах, підшуковувала опікунів, клопотала про пенсії, навіть домоглася колись, аби нашому читачеві виділили земельний пай, розташований у більш зручному для нього районі, ніж пропонувалося сільською владою. Всього не перерахувати, та й не маю цього на меті. Озвучувалися проблеми і Миколи Меташопа та велися пошуки спонсора, який би забезпечив пенсіонера на зиму вугіллям, у той час, як сама жила в холоді, обмежуючись електрообігрівачем…
Та останнім часом я вже не беруся за вирішення чиїхось проблем — не дозволяє здоров’я. Та й люди, які мені в цьому допомагали, десь поділися. Була колись заступником міністра праці та соціальної політики мало не свята жінка — Тетяна Горулько, після зустрічей з якою ніби виростали крила: і потурбується, і порадить, розкриваючи дрібні внутрішні секрети, які дозволяють чиновникам відбиватися від відвідувачів, і не полінується набрати з десяток номерів телефонів у пошуках корисної у тій чи іншій справі людини.
Коли в її кабінеті я натрапила на іншу жінку, яка навіть не запропонувала мені сісти і ледь не довела до сліз, то усвідомила: для людей, які надіються на газету, тут тепер «перекрито кисень». Але то були лише квіточки: незабаром мене взагалі відлучили від «соціального» міністерства. Це після прес-конференції, яку давала тоді ще в. о. міністра Олена Семичасна. Вона розповідала про пенсійну реформу, тобто, популяризувала її. З п’ятьма додатковими роками праці для жінок я вже якось в думках змирилася, але коли пані Олена на запитання однієї журналістки про те, що ж робити жінкам, які за віком вже не встигнуть виробити додаткові 10 років страхового стажу, відповіла, що для них буде відкрито інтернати, де вони доживатимуть своє, не стрималась і написала все, що про це думаю. Бо мала нагоду спілкуватися із обслугою інтернату для старих та інвалідів, що по вул. Надінського. Передавши в розпорядження інтернату житло і майно (все, що надбали), найслабші опинялися в кімнатах на шість осіб, де мали, власне, тільки ліжко, а санітарочки поділилися досвідом: намагаємося їх якомога менше годувати, а головне — напувати, аби не просилися на судно. Тож, напевне, моя публікація з «рекламою» пенсійної реформи стала для мене жирною крапкою у спілкуванні з міністерством. Сподівалася, що приблизно так само сприймають деякі пункти реформи і кандидати в народні обранці, які не оминали нагоди, аби висловитися з її приводу. Та сплинув вже майже рік, і нічого у цьому відношенні не змінилося. Нашим любим опозиціонерам все це так «боліло», що вони не взяли до уваги необхідність у день голосування прийти на роботу, аби з’явилася можливість удосконалити цю реформу. Ну забулися, і все тут! Адже це не на них і не на їхніх матерів чекають інтернати, які пообіцяла кримчанам Олена Семичасна! Втім, перед відпусткою після відпочинку та розваг, що вважалися роботою, «слуги народу» таки встигли проголосувати за значні капітало-вкладення у спорудження нового депутатського житла, хоча, аби вони вселилися в старечий інтернат, країна б суттєво виграла у матеріальному плані. Тож пропоную відмовитися від думки, що маємо в парламенті якусь там опозицію, з котрою варто пов’язувати надії на позитивні зміни. І дарма звинувачують «свободівців», буцімто вони представляють «люмпенізовані» кола. Бо про тих, хто живе за межами бідності (а це ж тепер їх, певне, величають «люмпенами»), вони теж дбають не надто. Інакше потурбувалися б про явку на голосування своїх партнерів по коаліції.
Але ж депутати, так само як і міліція, з деякими поправками, є просто представниками нашого суспільства. Нещодавно мої знайомі через публікацію, що, як їм здалося, може зашкодити їхньому бізнесу, публічно пообіцяли спалити мою хату. А якби вони мали зброю і хоча б регламентоване законом право насильства над людьми, де гарантія, що поводилися б інакше, ніж ті, проти кого повстали сьогодні люди? І дійсно, з часом ми не стаємо кращими, і мені вже практично ні до кого звернутися в надії полегшити чиїсь страждання, як це було ще років 10 тому. Спонсори, з якими я працювала, вже давно відвернулися від «Кримської світлиці», а очільники громадських організацій, знаючи про сутність проблеми, просто «скидають» мої телефонні дзвінки. І це навіть ті, хто показово виступає в ролі народних заступників!
Тож, проводячи, можливо, останній у своєму житті експеримент, я вирушила на сімферопольське протезно-ортопедичне підприємство, де, згідно з попередньою домовленістю, мала обговорити і, можливо, вирішити хоча б частково проблеми, з якими щодня бореться Микола Іванович.
Його директор Олександр Валентинович Густов, який кілька тижнів тому одразу ж з’єднав мене по телефону з людиною, котра мала посприяти нашому читачеві, був у відрядженні. Заміняв керівника Олег Анатолійович Демиденко, що вже 10 років працює тут лікарем.
Ні, візків у Криму не виготовляють взагалі, пояснив він. Замовлення виконуються у Львові, Києві та Запоріжжі. Втім, на цьому він не дуже розуміється. Інша справа — виготовити протез. Це може бути і рука, і плече, і нога, та ще й така, що коліно гнеться, як живе. Але замовляти складні речі доводиться в Німеччині, і обходяться вони від 10 до 60 тис. грн. А отой суглоб, що показує мені лікар, коштує 20 тис. гривень.
Але найважливіше, що Олегу Анатолійовичу хотілося б донести до людей, це те, що діти до 18 років навіть з незначними ортопедичними відхиленнями, такими, як плоскостопість та початкова стадія сколіозу, мають право на одержання спеціального взуття та приладів для виправлення осанки, що тримають хребет в належному стані. Тож і красу зберігають, і здоров’я дитини. А ортези дозволяють робити ноги стрункими. І для дітей тут — все безкоштовно, хоча у вільному продажу шкіряні вишукані черевички таки недешеві. Для дорослих взуття обійдеться у тисячу гривень, тому, якщо ти інвалід, треба звернутися до лікаря, одержати направлення та ще й обійти певну кількість кабінетів, а потім чекати на одержання свого замовлення до 8 місяців.
Щоправда, є й інший шлях, який лікарі, як правило, пропонують хворим — це спеціалізовані забігайлівки при взуттєвих магазинах, де людина купує китайську продукцію, яка біля шкіри і близько не лежала. За такі «медвежі» послуги лікарі отримують «відкати», а клієнт вже за кілька тижнів залишається при своїх інтересах: взуття скособочується, «лікувальні» стельки просідають і таке інше.
Обслуговують, звичайно ж, здебільшого дорослих, хто має серйозні проблеми з ногами. І така людина-інвалід одержує дві пари взуття на рік безкоштовно, хоча почекати таки доведеться, бо пільги тут — дітям. Та й, за даними лікаря, в Криму проживає 25 тисяч інвалідів, у яких є підстави звертатися за подібними послугами. До речі, ще недавно інваліди мали право на 4 пари взуття, та тепер це вже в минулому. Тому і фінансування вистачає, і скороченого штату. Виготовляють на заводі ще й бандажі та корсети.
Втім, не забуваючи про мету свого приходу, я знову і знову повертаюся в розмові до візків.
— Ми маємо лише сервісний центр, який розвозить візки за належними адресами, а виготовляються вони на заводі «Артемзварювання». Можу лише додати, що гарантія для цієї техніки — 1 рік, а термін експлуатації — 3 роки, — пояснює Олег Анатолійович.
Хоча, наскільки мені відомо від Миколи Івановича, своїм транспортом він має користуватися до 2018 року. Так його навчила та сама заступниця міністра соціального захисту, що залишила у мені про себе сумну згадку. Те, що слова різних відповідальних людей навіть в межах колективу протезного заводу не співпадають, я помітила одразу ж, та і наміри, здається, — теж.
Дочекавшись із відрядження Олександра Валентиновича Густова, я попросилась до нього на «аудієнцію», до якої під час першого спілкування він був цілком готовим. Та розмова одразу ж перекинулася на відділ соціального захисту, де Микола Іванович так і не знайшов поро-зуміння. Зупинилися на тому, що за 2 дні директор повністю оволодіє ситуацією і повідомить нашому читачеві, чи зможе бути йому корисним. Те, що мені особисто говорити більше з Олександром Валентиновичем не доведеться і про остаточну домовленість я дізнаюся лише з вуст пана Миколи, не вселило в мене оптимізму. І це попри те, що я, переступивши через дуже особисті речі, розповіла директорові про ту допомогу, яку раніше, завдяки чуйним людям, нам вдавалося надавати нужденним, і що це моя остання спроба переконати себе і наших читачів: добро в цьому світі таки не померло, лише задрімало, і гуртом його можна розбудити.

Тамара СОЛОВЕЙ

P. S.
Відмову одержав Микола Іванович вже наступного дня. У всякому разі — відсотків на 99. Мені ж О. Густов пояснив, що візком має користуватися інвалід вісім (і зовсім не три) років. А якщо той йому не підходить — мав би відмовитись відразу. Нібито це черевик, який можна приміряти (хоча це теж не гарантує, що він не бракований і що проходиш у ньому вісім років). Виявилося, що цей виріб — китайський, яких зараз в Україні немає взагалі. І навіть в жодному реєстрі він не зафіксований. Тим не менше, інвалід, який вже промучився з ним три роки (і куди тільки за цей час не звертався!) «сам винен», бо, довіряючи органам соціального захисту, взяв цей непотріб. Тож і наступної п’ятирічки йому нічого «не світить». На моє запитання, куди можна звернутися, якщо це не в компетенції О. Густова, той пояснив, що нікуди. Втім, переконана, що я таке місце знайду. Можливо, це буде Міністерство праці і соціальної політики України...

ТИМ ЧАСОМ...

КРИМСЬКІ ЧИНОВНИКИ «НАВАРИЛИ» НА АВТОБУСІ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ

Кримські правоохоронці викрили посадовців одного з центрів реабілітації інвалідів. Про це кореспонденту Укрінформу пові-домила співробітник прес-служби кримської міліції Дарина Щербакова.
«За результатами конкурсних торгів посадовці закупили спеціальний автобус для перевезення інвалідів за явно завищеною ціною. Як з'ясувалося, сума закупівлі становила 1 800 000 гривень, а реальна вартість автобуса виявилася значно меншою. В результаті вчиненого посадового злочину державному бюджету завдано збитку в особливо великих розмірах - на суму понад 680 тисяч гривень», - зазначила Д. Щербакова.
Енергійним ділкам загрожує позбавлення волі на термін від трьох до шести років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "З потоку життя"