Версiя для друку Обговорити в форумi

Я часто буваю в Севастополі. Це — моє місто. Тут я виріс. У Севастополі зустрів війну, брав участь у його обороні. Тут народилися мої діти, в севастопольській землі покояться мої бойові друзі. Зустрічі із Севастополем для мене завжди хвилюючі. Особливо у травневі дні. Дев’ятого травня цього року місто-герой Севастополь відзначив чергову річницю визволення від фашистських загарбників. Для севастопольців це подвійне свято: день визволення збігається із днем Перемоги. У такі дні на вулицях Севастополя багато людей похилого віку, піджаки яких прикрашають ордени та медалі. І хоч живуть ці люди далеко від Севастополя, а тепер і в різних країнах, вони, як і тоді, у дні оборони, вважають себе севастопольцями. Не за пропискою, певна річ, — за причетністю до долі, історії, бойової слави міста-героя.

Останнім часом крокують вулицями Севастополя та мітингують на площах досить часто. Але це не урочистий хід ветеранів під бойовими прапорами, що зберігаються в музеях міста. Це час від часу виводять на вулиці та площі своїх прибічників «спасители Отечества» — прихильники відторгнення Севастополя і Криму від України. Використовуючи економічний стан, а він справді важкий, вони дестабілізують політичне становища у Севастополі й Криму, розпалюють міжнаціональну ворожнечу й на хвилі українофобії та за допомогою своїх московських хазяїв намагаються досягти своїх амбіційних цілей.
Антиукраїнська кампанія, розгорнута в Криму та за його межами, проводиться під лозунгами: «Черноморский флот — России», «Севастополь — город русских моряков», «Севастополь — город русской славы» тощо. Такі вислови можна почути від російських флотських керівників, про це пишуть місцеві газети, говорять по радіо і телебаченню. Про це саме галасують мітингуючі на площі Нахимова, більшість яких, до речі, до слави міста-героя не має ніякого відношення.
Втім, останніх можна зрозуміти. Адже ще зовсім недавно вважалося, що все досягнуте в історії колишньої спільної держави — надбання й слава — майже виключно росіян, Росії. Так привчили.
У минулому, як відомо, «руськими» нерідко називали представників усіх народів і народностей, що населяли Російську імперію, а потім — Радянський Союз. Коли ж російської держави ще не існувало, зміст цього слова був іншим: так називали населення Київської Русі — руси, роси, руси-українці. У той час, як відомо, і Чорне море, простори якого борознили судна великих князів Київських, на Сході й Заході іменували Руським морем, а Керченську протоку — Руською протокою. Сьогодні ж слова «руський», «русские» — визначення чисто національної належності людини, етнічної групи людей. І те, що ще вчора сприймалося як належне, сьогодні викликає лише подив. Але ж дехто за звичкою, а хто за переконанням, а то й за злим наміром продовжує використовувати колишні категорії.
* * *
Останні століття українці й росіяни, разом з іншими народами, що входили до імперії, йшли поруч, жили однією сім’єю. Разом закладали міста, зводили заводи, будували кораблі, прокладали дороги... Разом створювали і Чорноморський флот, зводили Севастополь і не раз, плече до плеча, обороняли його від ворога.
Навесні 1783 року, місяць по тому, як Росія приєднала Крим, в Ахтиарську бухту ввійшли судна Азовської та Дніпропетровської флотилії, які поклали початок створенню Севастопольської ескадри. На безлюдному березі з’явилися перші кам’яні будівлі та українські хати-мазанки. Команди суден, що прибули, — російські та українські моряки — стали першими будівниками Севастополя.
Новонароджений Чорноморський флот — спадкоємець традицій і слави своїх попередників — морських дружин Київської Русі (перед якими тремтів Константинополь), славетних козацьких «чайок», тих самих, що, починаючи з першої (це засвідчено літературними джерелами) морської перемоги над турками в 1492 році, упродовж століть успішно вели боротьбу з турецьким флотом. Ще півстоліття тому запорожці не раз брали Синоп, Трапезунд, Кафу та інші турецькі морські фортеці, спустошували околиці Стамбула. Так, у 1614 році, тобто майже за 240 років до відомої Синопської битви, козаки перетнули Чорне море й ударили по Трапезунду, а через декілька днів захопили Синоп, спалили весь султанський флот, що знаходився у бухті, та арсенал, звільнили всіх полонених. Султан, довідавшися про це, звелів повісити свого першого міністра Насуха-пашу. Особливої сили і масштабів морські походи досягли в XVII ст., коли запорожці майже повністю панували на Чорному морі. Період цей пов’язаний з ім’ям козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
Слава про відвагу й мореплавні майстерності запорозьких козаків була дуже поширена в Європі та на Близькому Сході.
Моряки з України становили значну частину екіпажів кораблів Чорноморського флоту з перших днів існування. До складу його, до речі, входила не тільки Севастопольська ескадра, котра поповнювалася кораблями, що сходили зі стапелів Херсона та Миколаєва, а й Лиманська гребна флотилія, що складалася з моряків-запорожців. Ця флотилія (вона одержала найменування Чорноморська флотилія козаків) не раз відзначалася в російсько-турецькій війні 1787-1791 років: під час оволодіння турецькими фортецями Ізмаїл, Очаків, Бендери, а також у морських боях із турецькою ескадрою біля Кинбурнської коси та інших битвах.
За бойові заслуги та особисту хоробрість Антона Головатого, який командував козацькою флотилією, Катерина II нагородила Георгіївським хрестом. Високими нагородами було відзначено й багатьох козаків.
Немало козаків-українців входило до складу екіпажів кораблів ескадр Ушакова і Нахимова. Та й сам Павло Степанович Нахимов, як стверджують досліди — українського походження: його дідові, козацькому старшині з Харківщини Мануйлі Нахимову Катерина II за мужність у боях з турками надала російське дворянство і земельні наділи на його батьківщині та у Смоленській губернії, де народився майбутній адмірал.
А який значний внесок України у будівництво Радянського Чорноморського флоту! Згадаймо, що одним із перших кораблів флоту був есмінець «Незаможник», побудований на кошти селян-незаможників Орехівської волості Харківської губернії у 1923 році. А услід за цим на кошти трудящих України було введено до ладу крейсер «Червона Україна» та інші кораблі.
На верфях України українськими корабелами з української сталі побудовано майже всі кораблі Чорноморського флоту і близько половини надводних кораблів усього колишнього СРСР.
* * *
Уся героїчна історія Севастополя та Чорноморського флоту — це частка історії як російського, так і українського народів. Цього не знає тільки той, хто не хоче знати.
Мене, наприклад, неприємно вразили декілька публікацій про Севастополь і флот Григорія Поженяна, котрого я поважаю як фронтовика і поета, до того ж однополчанина (на крейсері «Молотов», з якого червонофлотець Поженян пішов на сухопутний фронт у перші місяці війни, пройшли мої воєнні роки). Відбиваючи інтереси тих, кому не до вподоби стабілізація в Севастополі й на Чорноморському флоті, він обурюється: як це «братья-украинцы» мають сміливість стверджувати свою причетність до Чорноморського флоту і «города русской славы»?
А один із колишніх нардепів колишнього російського парламенту Євген Пудовкін, який також немало зробив для дестабілізації становища в Криму і на ЧФ, свої міркування щодо Севастополя на нараді офіцерів Чорноморського флоту висловив так: «За Севастополь склали голови півтора мільйона росіян». У боях за Севастополь справді полягло багато солдат і офіцерів, хоч й не півтора мільйона, оскільки навіть загальна чисельність усіх військ, що брали участь у битвах за місто впродовж усієї його історії, не досягла й мільйона чоловік. Річ, однак, не в тім. Чому Пудовкін, Поженян, інші російські націонал-патріоти «забувають», що збройні сили царської Росії та Радянського Союзу складалися не тільки з російських солдат і офіцерів, що велична слава Севастополя досягнута кров’ю людей різних національностей і що в братських могилах (підкреслюю: братських, а їх багато у севастопольській землі) разом із російськими покояться й українські воїни. I не тільки вони.
«Ми, моряки-чорноморці, учасники Великої Вітчизняної війни, ніколи не дивилися на людину з точки зору її національності, — пише віце-адмірал у відставці В. С. Пилипенко, удостоєний звання Героя в боях за Севастополь. — Хоробро билися всі. Хоробро й дружно. Прикро стає, коли замовчують заслуги одних, а випинають героїчні справи інших. Прикро й образливо... Ніхто не має права применшувати заслуги побратимів інших національностей».
Можна легко зрозуміти гіркоту й кривду заслуженого адмірала. Адже досить відвідати пам’ятники міста, ознайомитись зі скорботними списками на надгробних плитах братських могил, побувати у музеях міста, ознайомитися з архівними матеріалами, нарешті пройти вулицями, що названі іменами героїв, аби переконатися: поруч із російськими прізвищами стоять українські, білоруські, грузинські та інші, а це означає, що не тільки росіянам Севастополь зобов’язаний своєю гучною славою...
Храм св. архістратига Михайла на вулиці Леніна. На його меморіальних дошках поруч із найменуваннями Архангельського, Московського, Томського, Якутського, Мінського, Литовського та інших російських, білоруських, литовських полків значаться Житомирський, Український, Полтавський, Волинський, Чернігівський та інші піхотні й єгерські полки з України.
Над знаменитим Малаховим курганом здіймається пам’ятник — скульптурне зображання видатних захисників Севастополя адмірала В. О. Корнілова і матроса П. М. Кішки. Російський адмірал і український матрос. Пам’ятник-символ, що уособлює бойове братер-ство наших народів. Правда, Кішку Г. Поженян та й «Советский энциклопедический словарь», що вийшов друком лише декілька років тому, чомусь вважають російським. Тим часом Петро Кішка народився у старовинному українському селі Зам’ятинець Кам’янець-Подільської губернії (нині с. Ометинці, що на Вінниччині), у родині кріпака деспотичної російської поміщиці Докедухіної.
У дореволюційний час поставлено пам’ятник (до речі, відлитий із турецьких трофейних гармат) ще одному «нижнему чину», матросу Гнатові Шевченку — подія сама по собі неординарна. Подвиг Шевченка також символічний. Під час бою матрос закрив собою лейтенанта Бірюлова і своїм життям урятував життя російського офіцера.
Подвиг Гната Шевченка повторили солдати Полтавського полку Григорій Шевченко та Семен Конольський, які під час вибуху ворожої бомби прикрили собою командира 8-ї піхотної дивізії генерала Урусова і врятували його від загибелі. У Севастополі добре знали «боцмана Степана Буденка, котрий, як писав «Морской сборник», «однією своєю появою надихає кожного», комендора Михайла Мартинюка, героїв нічних вилазок Федора Заїку, Кузьменка, Івана Димченка та інших.
Їх було багато, героїв української землі, які разом із російськими воїнами мужньо відстоювали Севастополь. Це саме вони, російські та українські кріпаки, одягнені у морські бушлати та солдатські шинелі, разом із своїми бойовими командирами прославили молоде місто, а не бездарне командування Кримської армії, що програло не одну кровопролитну битву під Севастополем.
* * *
Славу героїв першої оборони примножили захисники Севастополя у 1941-1942 роках. У битвах за Севастополь брали участь воїни більш як тридцяти національностей.
Один із героїв Севастопольської оборони, командир 7-ї бригади морської піхоти генерал-майор Є. І. Жиділов у своїй книзі «Ми відстоювали Севастополь» писав: «Наш севастопольський плацдарм невеликий, але заселений він густо. Тут зібралися представники всіх народів, що живуть в нашій великій країні... Візьміть нашу бригаду. У нас зібралися сини майже всіх національностей Росії», України, Кавказу, Білорусії, Середньої Азії. Батальйон Гегешидзе матроси жартома прозвали «інтернаціональним батальйоном»: він особливо розмаїтий за своїм національним складом. І невипадково, мабуть, найбільш бойовий, найбільш стійкий у нас — «інтернаціональний батальйон» грузина Гегешидзе, того самого капітана Гегешидзе, який одним із перших у бригаді заслужив звання Героя Радянського Союзу». У наших народів — українського та російського, писав Г. Поженян, «лежавших в дни войны голова к голове» — і Бог один, і одна дорога до свободи, а от слава — у кожного своя!
Ось так! Боротися з ворогом і проливати кров — разом, а що стосується слави — то її треба поділити. І ділить: «Севастополь — город русской славы» так було названо одну із його статей. А хіба колишній фронтовик Григорій Поженян, та й інші націонал-патріоти не знають, що на фронті славу не ділили? Вона була одна на всіх, як і перемога. Та й не заради слави на смерть стояли захисники Севастополя. Просто кожен знав: захищаючи Севастополь, він захищає тут свою батьківщину, свій народ, свій дім.
До речі, трагічною виявилася доля багатьох із них в останні дні оборони, коли всі можливості боротьби було вичерпано, а допомога не надходила, радянське верховне командування кинуло захисників міста напризволяще, а, по суті, віддало в руки ворога...
На нашому кораблі також служили моряки з різних республік, різні за національністю, та екіпаж був спаяний міцним флотським братерством, і це допомагало нам вистояти в найскрутнішій ситуації. На початку вересня 1942 року у жорстокому нічному бою з торпедоносцями, бомбардувальниками та торпедними катерами (ще й під обстрілом ворожої берегової батареї) крейсер був тяжко пошкоджений. Берлінське радіо тоді навіть поспішило сповістити про потоплення корабля. Але екіпаж здійснив майже неможливе: з відірваною кормою, без руля, продовжуючи відбивати атаки фашистських літаків, зміг-таки довести крейсер до бази, подолавши сотні трудних миль.
А коли бій закінчився, на ют для похорону за морським звичаєм винесли тіла загиблих, чотирьох із вісімнадцяти — решту разом із кормою поглинула морська пучина.
Вони лежали поруч, «голова к голове», загорнуті у брезент, вкриті бойовим прапором корабля: комендор Микола Татарчук із Чернігівщини, електрик Михайло Тюриков, москвич, хімік Григорій Курієнко з Миколаївської області, рульовий Петро Погорєлов, сталінградець.
Севастополь, мабуть, як жодне інше місто в Україні, пам’ятає й шанує своїх героїв, із подвигів яких і складалася його слава. Серед захисників і визволителів героїв було багато, але й поміж них виділялися імена особливо яскраві, які ще в роки війни були широко відомі не тільки у вогненному Севастополі — про них знала вся країна.
Одне з них — Іван Іванович Заїка з міста Кременчука. Командир 54-ї батареї берегової оборони, тієї самої, що своїми залпами сповістила про початок героїчної Севастопольської оборони. Три доби гармаші вели нерівний бій з ворогом на підступах до міста, поки не були розбиті гармати і не вийшов з ладу весь особовий склад.
7 листопада 1941 року п’ятеро моряків — українці Василь Цибулько та Іван Красносільський, росіяни Микола Фильченков, Юрій Паршин та Данило Одинцов — стали на шляху танкової колони ворога, що просувалася на Севастополь. У нерівному бою всі вони загинули, та своїм життям перепинили шлях фашистським танкам.
Пам’ятниками увічнено подвиги старшого червонофлотця Івана Голубця, який ціною свого життя врятував товаришів і бойові катери (він першим на Чорноморському флоті одержав звання Героя — посмертно), старшого червонофлотця Олександра Чикаренка, котрий висадив у повітря величезну штольню з боєприпасами, знищивши при цьому близько двохсот гітлерівців, що прорвалися до штольні.
Мабуть, немає такого імені, котре севастопольці згадували б так тепло, як ім’я кулеметниці Ніни Онилової. Дев’ятнадцятирічна українська дівчина із с. Новомиколаївка, що на півночі Одеської області, відзначилася ще в боях за Одесу. Потім — Севастополь, за який вона віддала своє життя.
Назавжди залишилися на севастопольській землі вихідці з України, вожаки севастопольської молоді і комсомольців — одесит Саша Багрій, Надя Крайова з Херсонщини, Костя Гармаш, що переїхали у Севастополь незадовго до війни.
І таких героїв, що їх шанує Севастополь й пишається ними, багато, в тім числі й серед визволителів міста.
У визволенні Севастополя брали участь воїни близько сорока національностей. Усі вони відзначилися під час боїв за Крим та Севастополь. Національних з’єднань російських та українських не було, але сини наших народів воювали у складі кожної військової частини і на кожному кораблі.
* * *
Так було... І я впевнений, що російський і український народи й надалі житимуть у дружбі й взаємній повазі і ніяким новоявленим «вождям» місцевого значення, ані завзятим шовіністам та сепаратистам не порушити цю дружбу. А на просторах Чорного моря нестимуть бойову вахту кораблі дружніх флотів під українськими та російськими прапорами, взаємодіючи, як колись запорозькі та донські козаки.

Петро ГАРМАШ,
ветеран Чорноморського флоту, учасник оборони Севастополя
(З архіву «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Українці мої..."